|
|
Скачати 2.4 Mb.
|
65.Олександр Довженко – основоположник українського кіномистецтва. 11 вересня 1894 (село В’юнці, Чернігівська губернія, Україна) — 25 листопада 1956 (Москва). Український радянський кінорежисер, сценарист, актор, педагог. Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940)Народний артист РРФСР (1950). Лауреат Ленінської премії (1959 — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»). У 1957 році Київської кіностудії художніх фільмів привласнене ім’я А.П. Довженка. У 1972 році затверджено Золота медаль імені А.П. Довженка «За кращий військово-патріотичний фільм».Олександр Петрович Довженко все життя вважав (і писав), що народився 30 серпня (11 вересня) 1894 року в селі В’юнці, яке було передмістям маленького повітового містечка Сосниці Чернігівської губернії. Але допитливі біографи докопалися, що народився він напередодні, а 30 серпня — день його хрещення. Він ріс у бідній сім’ї. Батько, Петро Семенович, мав сім десятин худородной землі, крім того, підробляв візництвом і смолокуренієм. Горе було постійним гостем у родині Довженків. З чотирнадцяти дітей залишилися жити тільки двоє: Олександр і Параска. Олександр Довженко закінчив парафіяльне училище, а потім Сосницьке міське училище, яке вважалося «вищим початковим».У 1914р. закінчив Глухівський педагогічний інститут (нині Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка) і отримав призначення в Житомирську вищу початкову школу. Там він викладав декілька предметів через брак вчителів: природознавство, географію, фізику, малювання. Восени 1917 року Довженко переїхав до Києва, де вступив до Комерційного інституту. Він також став вільним слухачем на природничому факультеті вузу. А коли відкрилася Академія мистецтв, то Довженко вступив і туди. У 1918 за напрямом Наркомосу викладав у Житомирській школі математику, фізику, літературу та фізкультуру. Там же познайомився з першою своєю дружиною — молодою вчителькою Варварою Криловою. У самий розпал роману грянув 1919 рік — Мобілізація, полон у поляків. Довелося пережити очікування розстрілу. Після встановлення радянської влади Довженко працював у Києві на посаді секретаря губернського відділу народної освіти, одночасно йому доручили завідування відділом мистецтв, комісарство в Театрі імені Шевченка, організацію профспілки працівників освіти. У 1921-1923 роках він перейшов на дипломатичну службу і служив у Варні та Берліні. Вчився живопису в Мюнхені й у Берлінському художньому училищі. У серпні 1923 року він повернувся до Харкова, де працював переважно художником, оформляючи книги та обкладинки журналів. У 1923-1926 роках — був художником-ілюстратором газети «Вісти ВУЦВК» у м.Харкові. Влітку 1926 року Олександр Петрович несподівано для багатьох відправився до Одеси, де почав вчитися кіновиробництва. Під час роботи над фільмом «Арсенал» (1929) він познайомився з актрисою Юлією Солнцевою. Це було кохання з першого погляду і незабаром він запропонував їй руку і серце. Український режисер був захоплений сучасною темою. Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу. Повернувшись на батьківщину із закордонного відрядження, режисер взявся за тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм». Результатом став фільм «Іван» — найспірніший фільм Довженка, який відняв у нього більше року життя. На Україні цей фільм зустріли неприязно, і режисер був змушений переїхати до Москви, щоб не відчувати себе одіозною фігурою. Опинившись у Москві, Довженко пішов режисером на «Мосфільм», тоді ще студію «Союзкіно». На початку 1933 року український письменник подав заявку на фільм про Далекий Схід. Заявку затвердили. Сталіну фільм «Аероград» (1934) сподобався, і в січні 1935 Довженка нагородили орденом Леніна. На зустрічі членів Політбюро з кінематографістами Сталін кинув репліку в бік Довженка: «За ним борг -» український Чапаєв «. І в 1939 році на екрани вийшов фільм» Щорс», а в 1941 році режисер отримав за нього Сталінську премію першого ступеня. Незважаючи на втому і нещодавно перенесену хворобу серця, Олександр Петрович не збирався відпочивати. Він першим з майстрів кіно надів військову форму. Сталося це 17 вересня 1939 року, коли Червона армія рушила на землі Західної України і Західної Білорусії. Довженко очолив фронтову кінознімальну групу. У липні 1941 року разом з дружиною український та радянський письменник був евакуйований на Схід, до Уфи. Потім їх перевезли до Ашгабада, куди була переміщена Київська кіностудія. Довженко просився на фронт, адже він був не тільки кінематографістом, але й досвідченим журналістом. У лютому 1942 року в званні полковника його відправили на Південно-Західний фронт. У 1949-1951 і 1955-1956 роках — український кінорежисер працював викладачем ВДІКу. На початку 50-х додалися українському письменнику життєві труднощі. Сестра Довженка згадувала: «Сашко жив дуже бідно. У нього ніколи не було грошей. Він носив п’ятнадцять років одну шубу, сірий костюм, який йому Юля штопала часто». Його не чіпали ці труднощі.Але на гроші йому було байдуже.У нього загострювалася хвороба серця. Довженко майже постійно відчував себе хворим. Восени 1951 Олександр поїхав до Каховки на будівництво греблі. Побачене настільки вразило художника, що він вирішив поставити фільм про це будівництво та його людей. Але поставити картину український кінорежисер не встиг. Помер видатний класик світового кінематографу у ніч на 25 листопада 1956 року. Завершувала «Поему про море» його дружина — Юлія Солнцева. Похований на Новодівичому кладовищі Москви. 66.Головні чинники, тенденції та риси сучасної української культури. Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї. Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти. Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах. У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві. Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості. Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних особливостей української культури», які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу. Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури. Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін. У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В.Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.). У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування. 67. Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у XX ст. У 1917—1919 рр. влада в Україні неодноразово змінювалася, і кожний уряд вирішував питання розвитку української освіти по-своєму. Створена Західноукраїнська Народна Республіка у цей час надавала значної уваги становленню національної школи. Передусім було створено Державний Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом «Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки» передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, що у них працюють, — державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. На жаль, історичні події розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося. Остаточно радянська влада в Україні встановилася з грудня 1919 р. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану розбудови системи освіти в Україні й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. У травні 1919 р. було видано «Положення про єдину трудову школу УРСР», в основу якого було покладено чинне в Радянській Росії «Положення про єдину трудову школу». Воно передбачало запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з восьми років; загальноосвітній і політехнічний характер освіти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система оцінювання знань. Хоч українська школа й будувалася згідно з прийнятими на той час єдиними принципами «Про єдність освітньої політики», але система освіти в Україні дещо відрізнялася. Так, якщо в Росії школа була політехнічною, то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом, уже з першої ланки утворювали єдину систему професійної освіти; у Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні — семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні — інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум випускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут — висококваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від російської, українська система вилучала зі своєї схеми університети, перетворивши їх у 1920 р. на інститути народної освіти; підготовку вчених в Україні здійснювали академії та різні інститути теоретичного знання. З погляду наукової педагогіки, українська система освіти стояла нижче від російської. Ці відмінності свідчили про певну незалежність української освітньої політики, вони збереглися до 1930 р. У роки війни (1941 —1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали «лісові школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять. Ще під час війни було ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські училища); відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обов'язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо. Після війни розгорнулася робота з відновлення роботи школи на всій території України. У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. з'являється новий тип школи — школа-інтернат. 24 грудня 1958 р. було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР», яким передбачався перехід на обов'язкову 8-річну освіту для дітей віком від 7 до 15—16 років; основний тип середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для здобуття повної середньої освіти та професійної підготовки). З 1964 р. середня школа стала 10-річною. У 1966 р. скасовано обов'язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах. Починаючи з сьомого класу, вводяться факультативні курси з окремих навчальних предметів. З 1972 р. здійснюється перехід до обов'язкової середньої освіти. У 1984 р. було прийнято основні напрями шкільної реформи, що передбачала підвищення якості освіти й виховання. Згодом було здійснено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11-річний термін шкільного навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова — 1—4 класи, неповна середня — 1—9 класи, середня школа — 1—11 класи); зменшувалася наповнюваність 1—9 класів до 30, 10—11 — до 25 учнів. Проте через економічну кризу в країні ці реформи загальмували. Сучасний розвиток системи освіти в Україні визначено Законом України «Про освіту» (1991) та Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»). Україна вступила в новий етап – етап конструктивних реформ, поглибленої практичної роботи. Відчутним є вплив залишкових явищ старої системи соціальної організації та господарювання, що безумовно відбивається й на стані освіти. Україна володіє розвинутою і розгалуженою системою освіти. Сьогодні – це 23 тисячі дошкільних закладів, у яких виховується 1,9 млн. дітей, 22,5 тис шкіл, де навчається близько 7 млн. учнів. Система ПТУ налічує 1147 закладів з півмільйонним контингентом. Вища освіта – це 974 державні навчальні заклади, у яких навчається 1,5 млн. студентів, а також 129 закладів інших форм власності. В освіті працюють майже мільйон педагогічних працівників. Як відомо, Верховною Радою України прийнято Закон “Про освіту”, який відповідає нормам цивілізованих країн. Разом з провідними Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України і рядом галузевих положень це стало завершенням основного етапу формування нормативно-правової бази управління освітньою галуззю. Спільною працею науковців, теоретиків і практиків визначено методологічне підґрунтя освіти: прийнято колегією Міністерства освіти України і доведено на місця Концепції гуманітарної освіти та виховання, позашкільної освіти, навчання і виховання дітей з психофізичними вадами. В Україні забезпечуються права на освіту громадян інших національностей: працює 176 шкіл з румунською, угорською, польською та іншими мовами. Належна організація навчально-виховного процесу є визначальною умовою реалізації права громадян на освіту. В основі цього процесу лежить зміст освіти, що нині активно реформується: розроблено проекти державних стандартів, створюються альтернативні підручники, розпочато підготовку комп’ютерних підручників. Налагоджено видання 11 нових фахових журналів, збережено всі форми підтримки обдарованих дітей. Оперативно здійснюється організаційно-методичне забезпечення вивчення в навчальних закладах усіх типів Конституції України. Попри матеріальні і організаційні труднощі система освіти утримує високі якісні характеристики. Отож цілком зрозумілою є увага міністерства до формування системи контролю за якістю освіти. Важлива роль тут належить Державній акредитацій ній комісії, з початком роботи якої в Україні створена система державно-громадської експертизи якості освітніх послуг. Водночас ведеться серйозна робота щодо залучення позабюджетних коштів. Розширюється міжнародне співробітництво в галузі освіти і науки. Підтвердженням цього є укладення угод з 40 країнами, 610 зарубіжними партнерами. Завдяки цьому залучаються додаткові кошти. Як структура динамічна, освіта розвивається, досягаючи результатів як позитивних, так і негативних. Отож ситуація і нині залишається складною. Виявляється це насамперед в тому, що можливості здобуття повноцінної освіти для різних прошарків населення і в різних регіонах все більше ускладнюється. Економічні негаразди втягують в екстремальні умови існування дедалі ширші верстви населення. Нині в Україні функціонує 682 заклади освіти, які охоплюють понад 138 тис учнів, кожен 9 з яких – сирота або залишився без піклування батьків. На жаль, дедалі виразнішою стає диференціація регіонів за рівнем економічного забезпечення освітніх потреб. Це створює для дітей неоднакові умови одержання обов’язкової середньої освіти, а для педагогів нерівні умови праці і матеріальних винагород. У зв’язку з цим проблема соціального захисту дитинства, подолання дитячої бездіяльності, зайнятості молоді, її життєвих перспектив стає не лише освітянською, а й загальнодержавною. З метою подальшого нормального функціонування закладів освіти доцільно: – формуючи місцеві бюджети, передбачати необхідне централізоване фінансування в межах області заробітної плати для забезпечення одночасних виплат освітянам в усіх районах області; – гарантувати права закладів освіти, передбачені законодавчими актами, стосовно фінансово-господарської діяльності з метою збільшення надходжень позабюджетних коштів. Спільно з міністерством Фінансів та міністерством освіти здійснити невідкладні заходи щодо заощадження коштів та структурного реформування освіти. Як показує досвід країн великої сімки, система підвищення кваліфікації – дуже важлива ланка кадрового супроводження економіки, що постійно розвивається. Зміна політичного статусу України виявила радикальні структурні диспропорції між системою вищої і професійно-технічної освіти та проблемами суспільства. Система вищої освіти була зорієнтована переважно на підготовку фахівців інженерних, природничих спеціальностей (близько 56%), тоді як у США – 17%, Франції – 19%. Підготовка робітничих кадрів спрямовувалась переважно на задоволення потреб військово-промислового комплексу, суспільного господарства. Вузи концентрувались в регіонах з високорозвиненою промисловістю. Такі диспропорції призвели до того, що 40% випускників не знаходять роботи за фахом. Шкодить справі відомча розпорошеність закладів вищої освіти. Нині вони підпорядковані 30 міністерствам і відомствам, хоч і фінансуються з державного бюджету. В Україні є можливість для розвитку таких технологій навчання. Нині з 22,4 тис шкіл України комп’ютери мають лише 5,5 тис., отож необхідно повернутися до виправданого часом механізму інформатизації закладів через Міністерство освіти. Надзвичайно важливим є те, що все менше керівників різних галузей виробництва, окремих установ і підприємств розглядають освіту як продуктивний чинник розвитку суспільства. Знижується колись досить високий рівень інтеграційних зв’язків з науковими і виробничими установами інших галузей. Таким чином, держава вже не може за рахунок бюджету в попередніх масштабах утримувати систему освіти. Ці проблеми вкрай загострили кризу в освіті і спонукають до здійснення невідкладних заходів як оперативного характеру, так і щодо поетапного структурного реформування системи освіти. Оперативні заходи пов’язувалися, насамперед, із скороченням поточних видатків на освіту за умови збереження основних характеристик напрямків її діяльності, залучення інших позабюджетних джерел фінансування. Ці заходи не популярні, приймалися дуже важко, але з розумінням того, що не здійснювати їх уже не можна, оскільки зволікання призвело б до порушення Закону “Про бюджет” і ще б більше зросла заборгованість і затримки з виплатам зарплат. Освіта – складна, багатогалузева система. І при всій подібності проблем, що постають перед окремими ланками, кожна має свої, притаманні лише їй. Проте головна її мета – забезпечити сучасні вимоги суспільства щодо підготовки та перепідготовки кадрів за наявних бюджетних коштів, водночас зберігаючи основні якісні характеристики системи освіти на рівні цивілізованих країн. Що для цього потрібно? Не допустити кількості студентських та учнівських місць. Забезпечити дотримання стандартів якості в усіх ланках освіти та їх відповідність цивілізованим країнам світу. Це вимоги до змісту та строків навчання, щ прийнято вважати інтегрованим показником освіченої нації. Не допустити розвалу визнаних у світі університетських, природничих, інженерних, гуманітарних, наукових та педагогічних шкіл. Цьому сприятимуть удосконалення мережі закладів освіти, вдосконалення структури підготовки фахівців у державі, перегляд напрямів та спеціальностей, рівнів освітньо-професійних програм, а також встановлення чітких принципів формування держзамовлення на підготовку фахівців та її фінансування, посилення відповідальності за виконання взаємних зобов’язань замовника і виконавця. Структурне реформування освіти має ґрунтуватися на державно-регіональному підході, що означає визначення на першому етапі потрібної мережі закладів освіти і структури підготовки фахівців на регіональному рівні з наступним порівнянням цих пропозицій з відповідним потребами держави в цілому. Баланс регіональних і державних потреб має визначити мережу і структуру підготовки. Що стосується вдосконалення мережі закладів освіти, то певною мірою для середньої та загальноосвітньої школи ця проблема вирішена. У руслі реформування освіти необхідно упорядкувати мережу професійно-технічних навчальних закладів та професійно-кваліфіковану структуру підготовки робітничих кадрів з урахуванням пропозицій регіонів. У зв’язку з цим необхідно здійснити укрупнення навчальних закладів шляхом об’єднання та спеціалізації. Здійснення цих заходів здешевить витрати держави на професійно-технічну освіту. Потребує упорядкування структура підготовки кадрів. З цією метою слід розробити кваліфікаційні характеристики для всіх рівнів підготовки фахівців, як того вимагає Закон “ Про освіту”. Одночасно мають розроблятися освітньо-професійні програми підготовки молодшого спеціаліста, спеціаліста і магістра, які слід узгодити з програмами середньої загальноосвітньої школи та підготовки бакалаврів. Сьогодні не існує обґрунтованої відповіді на питання, спеціалістів яких професій і в яких обсягах слід готувати і фінансувати на державному рівні. Об’єктивно це зумовлено відсутністю інформації від галузей та місцевих органів влади про реальні потреби у фахівцях та кінцеві результати працевлаштування випускників за одержаним фахом. Цілком очевидною є потреба по-новому підходити до формування державного замовлення у справі підготовки фахівців. Водночас треба чітко визначити, кому надавати перевагу щодо фінансування з державного бюджету. Це, очевидно, має бути підготовка спеціалістів для державних установ згідно з їх замовленням та обов’язковим розподілом відповідно до Указу Президента України “про вдосконалення працевлаштування випускників”, а також з фундаментальних цінностей, що мають важливе значення для реалізації державних програм. Для збереження наукових та педагогічних шкіл за напрямами, в яких сьогодні немає великої потреби у фахівцях, надавати держзамовлення у незначних обсягах лише базовим вищим навчальним закладам. На перехідний період доцільно надавати вузу право самостійно перерозподіляти ліцензовані обсяги між спеціальностями, щоб у такий спосіб збільшити додатковий прийом на навчання за кошти юридичних і фізичний осіб. Життя наше надзвичайно динамічне і швидкоплинне. Отож зволікати з проведенням реформ ніяк не можна. Цілком очевидно, що без системного, випереджуючого управління не можна володіти ситуацією, забезпечувати цілеспрямованість та інтегрованість освітніх процесів. Найважливішим стає уміння керувати освітою в нестабільній ситуації, забезпечення умов для виживання і стабілізації, розвитку і саморозвитку кожної ланки освіти, вихід на багаторівневі зв’язки, вигідне партнерство. Саме це, сподіваємось, забезпечить реальний пріоритет освіти ХХІ століття в нашій державі. 68. Протягом останнього десятиріччя умови творчої свободи значно розширили стильові та тематичні межі в театральному мистецтві. Йшли інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утверджувалася творча самостійність художніх колективів. У 1992 р. в Україні було понад 120 театрів-студій з професійним та напівпрофесійним творчим складом. Однак ринкові відносини підкосили чимало з них, насамперед тих, що не спромоглися виробити власних чітких художніх принципів і не витримали конкуренції. Показовим є приклад київських незалежних театрів, які протягом 1992-1994 рр. майже всі або припинили існування, або з власної волі перейшли в комунальне підпорядкування. Внаслідок надання бюджетного статусу низці нововиниклих театрів у 1990-і рр. помітно розширилася мережа державних театрів. Нині в Україні діють 99 державних театрів, серед яких драматичні, музично-драматичні, музичні театри юного глядача, театри ляльок системи Міністерства. Немало нових вистав державних театральних колективів були помітними мистецькими подіями, якими стали, зокрема, прем'єри 1994 р. "Талан" М. Старицького в Національному драматичному театрі ім. І.Франка, "Ісус, син Бога живого" В. Босовича у Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької, "Сад Гетсиманський" І. Багряного в Івано-Франківському музично-драматичному театрі, "Марія Тюдор" за В. Гюго в Житомирському театрі ім. І. Кочерги, "Біла троянда" Б. Юнгера в Черкаському театрі ім.. Т. Шевченка, "За двома зайцями" М. Старицького в Коломийському театрі та ін. Лише у 1996 р. в театрах країни відбулося кілька прем'єр: на малій сцені "Березіль" Харківського театру ім. Т.Г. Шевченка -- "Три сестри" А. Лехова, у донецькому ім. Артема -- "Учитель танців" Лопе де Вега, у львівському "Гаудеамусі" -- "Слово на захист президента" О. Столярова, в одеському ім. В. Василька -- "Чорна смерть очах твоїх" за п'єсою "Циганка Аза" М. Старицького, в одеському ТЮГу -- "Острів скарбів" Р. Стівенсона. Найпомітнішою подією 1996 р., на думку театральних критиків, стали вистави Національного академічного театру ім. І. Франка: "Мерлін, або Спустошена країна" як приклад дуже несуєтного й вимогливого погляду на сучасний світ; "Швейк" за Я. Гашеком як факт становлення комерційного театру в Україні; а також вистава Львівського молодіжного театру ім. Леся Курбаса "Апокрифи" за драматичними поемами Лесі Українки як приклад нової моделі, де синтезовано зразкові класичні форми театру з авангардною інтонацією. Позитивною тенденцією сучасного театрального життя України стала поява низки цікавих молодіжних вистав: "Игры на заднем дворе" Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, "Сон літньої ночі" Чернігівського облмуздрамтеатру, "Урок" Сіверськодонецького міського драмтеатру, "Марні зусилля кохання" Миколаївського українського муздрамтеатру, "Фея гіркого мигдалю" Донецького українського муздрамтеатру. На театральних підмостках з'явилася ціла плеяда молодих талановитих акторів: А. Мухарський та О. Батько (столичні національні театри), А. Романій, М. Кришталь (Донецьк), Нателла Абелєва (Чернігів), В. Пшеничний та Анжеліка Горб (Київський ТЮГ). Заявили про себе й молоді режисери: Д. Богомазов, Д. Лазорко та Є. Курман (Київ), О. Александров (Сіверськодонецьк), а також драматурги: Н. Ворожбит, Н. Неждана, С. Щученко, М. Курочкін, О. Логребінська. Традиційними в Україні стали театральні фестивалі. У 1993 р. в Україні відбулися: Міжнародний фестиваль "Березіль-93" у Харкові, "Дні Чехова" в Ялті, "Херсонеські ігри-93" у Севастополі, "Різдвяна містерія" у Луцьку, "Прем'єри сезону" в Києві, Всеукраїнські фестивалі театрів для дітей та юнацтва: "Створимо казку" в Дніпропетровську та пам'яті В.С. Василька в Одесі. Популярністю користується Міждержавний фестиваль театрального мистецтва "Слов'янські театральні зустрічі". Проблеми активної інтеграції до європейського театрального процесу у власному, окремо взятому просторі намагається розв'язати Міжнародний театральний фестиваль "Мистецьке Березілля". Професіоналів кращих творчих колективів зазвичай збирають Міжнародний фестиваль "Зірки світового балету", Міжнародний конкурс артистів балету ім. С. Лифаря, Міжнародний театральний фестиваль "Золотий Лев". Тридцять років поспіль на Кіровоградщині, батьківщині театру корифеїв, провадиться велелюдне театральне свято "Вересневі самоцвіти". Славою театральних користуються Харків, Львів, Дніпропетровськ, Чернівці, Запоріжжя, Одеса й Чернігів. "Театральною столицею" по праву вважається Київ. У 1990-і рр. в системі Головного управління культури міста працювало 18 театрів міського та 4 районного підпорядкування, театрально-ґастрольне підприємство "Театральна агенція", Центр сучасної експериментальної драматургії. Найбільше прем'єр відбувалось у Молодіжному театрі, Театрі юного глядача, Театральному осередку "Бенефіс", Театрі драми та комедії. Явищем театрального життя стали постановки нових вистав у Молодому театрі - "Синій автомобіль" Я. Стельмаха, Театрі драми та комедії - "Рогоносець" Ф. Краммелінка та "Ты, которого любит душа моя" Н. Птушкіної, Театрі маріонеток - "Золоте курча" В.Орлова, Театрі оперети "Порії і Бесс" Дж. Гершвіна, Експериментальному театрі - "Голомоза співачка" Е. Йонеско. За творами українських авторів здійснено постановки вистав у Театрі юного глядача - "Ніч на полонині" О. Олеся, у Театральному осередку "Бенефіс" - "Лісова пісня" Лесі Українки, у Молодому театрі - "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Популярністю у глядачів користувалися вистави за творами сучасних українських авторів - "Синій автомобіль" Я. Стельмаха та "Віват, карнавал!" О. Вратарьова в Молодому театрі-студії, "Повчання і пророцтва І. Шведова" - у Театрі історичного портрета. Активним було в 1990-і рр. театральне життя Львова. Серед його високопрофесійних колективів помітно виділялася Львівська опера, яка в 2000 р. відзначила свій віковий ювілей. У його репертуарі - 30 оперних і балетних спектаклів. Це опери "Богема", "Сільська честь", "Украдене щастя", "Богдан Хмельницький", "Тарас Бульба", низка балетних постановок. Театри існують поки що переважно за рахунок державного бюджету, який є нині вкрай недостатнім. Багато театрів України погано оснащені з технічного боку. Окремі театри закриті, інші - от-от припинять діяльність. У низці регіонів, попри наявність подвійного підпорядкування, кадрові питання вирішувалися без узгодження з галузевими управліннями Міністерства культури та мистецтв, що призвело до цілого ряду недоречностей, а то й конфліктних ситуацій. Необхідні структурні зміни на місцях подекуди провадилися поспішно, без урахування думки фахівців. Поступово в нових умовах в сфері театрального мистецтва стали з'являтися меценати та спонсори. У 2000 р. у Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка з'явився Генеральний спонсор - банк "Аваль". Банк зобов'язався щоквартально виділяти кошти для оновлення репертуару театру на основі спонсорської допомоги (100 тис. гривень щороку). У рамках співробітництва "Аваль" братиме участь в інвестуванні культурних програм, установить три іменні стипендії для ветеранів театру, завершить будівництво малої сцени. Є бажаючі вкладати гроші в Національну оперу України, телеканал "Культура", однак гальмує справу законодавча база - брак законів про гастрольну діяльність, про неприбуткові організації, про меценатство та культуру. Попри великі економічні труднощі, театр в Україні користується сьогодні великою популярністю у публіки. На приблизно 40 тис. щорічних виставах буває близько 20 млн. глядачів. Улюбленими акторами залишаються А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Стригун, Б. Бенюк, І. Гаврилюк, О. Задніпровський, О. Сердюк, А. Хостікоєв та ін. Розвиток театрального мистецтва 1990-х рр. пов'язаний із новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р .Віктюк, який своєю творчістю здобув світове визнання й славу, С. Данченко, А. Бабенко, Е. Митницький, М. Резнікович, І. Молостова, М. Равицький, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко, М. Яремків, В. Кучинський, А. Жолдак та ін. Найгострішою серед проблем сучасного українського театрального мистецтва є зниження престижності акторської професії як такої через низьку заробітну плату, соціальну незахищеність та побутову невлаштованість, що негативно позначається на якісному складі творчих колективів. Нині середній вік театральних труп України перевищує всі світові нормативи. А в деяких областях країни трупи театрів останніми роками зовсім не поповнюються молоддю. Про кризову ситуацію з творчою молоддю в українських театрах свідчить і її висока кадрова плинність. За 1997-1999 рр. в театри прийшло 20% молоді (від загальної кількості творчих працівників), за той же час 15% покинуло театри. Знижується якісний склад молодого театрального поповнення. Попри регулярність випусків молодих акторів, лише п'ята частина молоді має вищу спеціальну освіту, інші - випускники театрального училища, різних студій при музичних училищах, училищах мистецтв та учасники художньої самодіяльності. Гострою залишається проблема молодої режисури. Останнім часом різко знизилася кількість молодих режисерів, які закріплюються на посадах чергових. При цьому штат режисури у багатьох театрах тривалий час залишається неукомплектованим, а середній вік "штатної" української режисури становить 55 років. Повільно впроваджуються контрактні умови праці. В середньому по Україні близько 80% акторів перебувають у штаті й лише 15% -- на контракті чи інших умовах оплати праці. Зважаючи на ці проблеми, в державі здійснюється низка заходів, спрямованих на вихід театральної справи зі скрутного становища. Зокрема, забезпечується перехід театральних організацій на господарювання в нових умовах, розширюється їхня творча та фінансово-економічна самостійність, стимулюється пошук позабюджетних форм фінансування, вдосконалюється система формування творчих колективів тощо. Водночас шляхом здійснення цільових державних замовлень, підтримки окремих мистецьких проектів цілеспрямовано здійснюються заходи щодо підвищення професійної майстерності, формування репертуару творчих колективів задля повного репрезентування в ньому вершинних надбань світової та національної культур, кращих творів сучасних авторів, інтеграції у світовий культурний простір. З 2000 р. оголошено дворічний Всеукраїнський огляд роботи театрів із творчою молоддю. На базі малої сцени Київського молодого театру створено Центр молодої української драматургі. Розвивається в Україні й циркове мистецтво. Нині в ньому зайнято 2,5 тис. працівників, зокрема майже 750 - творчо-артистичного складу. На основі "Комплексної програми розвитку національного циркового мистецтва в Україні на 1996-2000 роки" в державі здійснено кардинальну перебудову системи управління цирковою галуззю. Нові творчі функції покладено на державне підприємство "Державна циркова компанія України", затверджено нові статути всіх 15 державних циркових підприємств і організацій. Формується нормативно-правова база галузі. Цирк традиційно користується популярністю у глядачів. Так, протягом 1996-1999 рр. цирковими підприємствами України проведено майже 13 тис. вистав, які відвідали 7 млн. глядачів. Здійснено 800 вистав за кордоном. Для поглиблення творчого співробітництва із зарубіжними країнами підписано угоди з цирковими організаціями Росії, Казахстану, Білорусі, Грузії, Молдови та ін. 115 українських артистів цирку виступали у США, Мексиці, Швейцарії, Китаї, Туреччині, Єгипті тощо. У 1997 р. проведено 1-й Всеукраїнський фестиваль циркового мистецтва "Молодий цирк України", в якому взяло участь понад 100 аматорських колективів з різних регіонів України. 69. Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т.Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І.Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939 р., уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтеліґенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України. Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ ст. Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений “Закон про мови в Українській РСР". Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67%, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей – за даними американського соціолога І.Бремера (1994), 54% росіян у Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями. Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х - 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8% сімей передплачують газети або журнали). У 1999 р. в більш ніж 60% середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки. Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет ім. Тараса Шевченка, Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі. За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади). Попри фінансові та ін. труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах “Морський старт”, “Глобалстар”. А також у космічних програмах “Спектр”,“Марс-96”, “Шатл-97”, “Океан”, “Природа”. Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992-1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників. З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури. Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності. Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення. Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтеліґенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім. А.Солов'яненка, художнім керівником якого є В.Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні і міжнародні фестивалі. Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий “третій” – на відміну від перших двох – державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор – це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів. Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні. В Україні за станом на 1 січня 2000 р. діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів. З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури - Михайлівський золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври. ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця ХХ ст.) їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї - завдання не тільки економіки, але й культури. |
| Пріоритетні завдання виховання Мета виховання у кожному суспільстві залежить від багатьох факторів і обставин: суспільний розвиток, політичний режим, рівень демократії,... |
Дослідження: «Духовний потенціал в структурі особистості учня» Предмет Методи дослідження: Інтегративна тестова методика «Духовний потенціал особистості» (автор кандидат психологічних наук Едуард Помиткін).... |
| ЛЕКЦІЯ 2-3 Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини |
ЗАВДАННЯ Охарактеризуйте поняття: «культура», «матеріальна культура», «духовна культура». Назвіть види духовної культури |
| СТАБІЛЬНІТЬ І ЦИКЛІЧНІСТЬ УГРУПОВАНЬ ОРГАНІЗМІВ На основі аналітичного... На основании аналитического и синтетического подходов мы рассматриваем феномен стабильности растительных сообществ и, в целом, биогеоценозов... |
І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних... |
| Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
4. Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблема витоків української культури Культура це все що створено людиною, людським суспільством, фіз розумовою працею на благо людини |
| Навчальна програма ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА Профільний рівень Мета предмета «Фізична культура» реалізується шляхом застосування комплексного підходу до вирішення навчальних, оздоровчих і виховних... |
Художня культура (анотація дисципліни ) Програма ґрунтується на принципах цілісності, наступності, системності та варіативності змісту, органічної єдності національних і... |