|
|
Скачати 0.84 Mb.
|
| Тема 3 ФІЛОСОФІЯ ПРАВОВОЇ ПРОФІЛАКТИКИ Вступ. Правопорядок у суспільстві визначається поведінкою його членів, але стан неправомірності здебільшого створюють особи з низьким рівнем правосвідомості, слабким практичним розумом, недостатнім життєвим досвідом. Повною мірою такі риси властиві переважно неповнолітнім, які саме з цієї причини потребують правового профілактичного впливу, належного правового виховання та юридичного навчання. При цьому необхідною умовою успішності такої роботи і водночас її підґрунтям є формування філософії правової профілактики. 10.1 Поняття «особа». Природні задатки особистості до правової соціалізації Розгляньмо теоретичні основи необхідності такої філософії. Насамперед, що стосується поняття «особа». Особа – це людина, яка пройшла у своєму розвиткові низку ступенів соціалізації та виявила здатність бути суб’єктом соціальних взаємин і різноманітних форм свідомої діяльності. Особистість, особа в широкому розумінні – це конкретна, цілісна людська індивідуальність у єдності її природних і соціальних якостей; у вужчому – це індивід як суб’єкт соціальної діяльності, властивості якого детерміновані конкретно-історичними умовами життя суспільства. Отже, у становленні особистості (персони) важливу роль відіграють щонайменше три чинники: природні задатки, історичні умови та правова соціалізація. Природні задатки особи визначають індивіда як окрему, самостійну людину. Тут важливу роль відіграють елементи спадковості (генна теорія), астрологічні впливи, місце народження і взагалі природні норми. Індивідами народжуються всі, проте особистостями всі стати не можуть. Для того щоб це сталося, потрібні додаткові правові чинники впливу на формування індивіда, що, власне, і є предметом нашого дослідження. Історичні умови (і це незаперечний факт) істотно впливають на процес формування особистості. Адже її соціалізація здійснюється відповідно до процесів соціальної дійсності, у їх закономірному й історичному розвиткові. Тому конкретно-історичні умови життєдіяльності особи, вимоги часу та наявні суспільно-правові відносини накладають свій відбиток на формування особистості. Людина не може бути поза суспільством, поза впливом позитивного права, за винятком окремих ситуацій. Проте загальні природно-правові закономірності впливають на особу беззаперечно. Правова соціалізація, з одного боку, є різновидом загальної соціалізації (це той випадок, коли соціалізація здійснюється на основі позитивного права). З іншого – якщо брати до уваги природне право, правова соціалізація збігається із загальною соціалізацією. У будь-якому випадку правова соціалізація людини – це віддзеркалення діалектики її формування як особистості, усвідомлення нею почуття обов’язку, вироблення нею ступеня правової відповідальності для себе. Соціалізація – процес інтеграції особистості в соціальні групи, організації та інститути через нагромадження знань про навколишнє соціальне середовище, формування системи цінностей особистості, засвоєння загальноприйнятих взірців поведінки. Тому наша взаємодія із суспільством загалом відбувається опосередковано через групи належності. Виділяють три основні феномени соціалізації: нагромадження знань про суспільство, формування системи цінностей, засвоєння загальноприйнятих норм поведінки. Упродовж життя насиченість і сутність процесу соціалізації є досить неоднорідними. Виокремлюють такі стадії соціалізації. Стадія первинної соціалізації, або стадія від народження до підліткового віку. На цій стадії дитина засвоює соціальний досвід некритично, пристосовується, адаптується, копіює, наслідує. Стадія індивідуалізації. На цій стадії в дитини виникає бажання виділитися серед інших. Стадія інтеграції. Ця стадія характеризується виникненням в особи нагальної потреби знайти своє місце в системі суспільного розподілу праці. За віковими межами стадія інтеграції охоплює найбільший проміжок часу життя людини – від початку самостійного життя і до смерті. Отже, основними інститутами соціалізації можна назвати: сім’ю, групи виробничої та дозвіллєвої діяльності, «школу», електронні засоби масової інформації. Особливості правової соціалізації. Центральною проблемою особистості, з погляду соціології, є проблема входження її в ті чи інші соціальні спільноти, бо тільки в межах цих спільнот відбувається реалізація на практиці суспільних й особистих інтересів. Набуття соціальних рис (статусу, мети, освіти тощо) у процесі такого входження є метою соціалізації. Правовий аспект соціалізації особистості охоплює процес введення особистості у правові відносини, що виникають у суспільстві у зв’язку з дією права і відповідно до правових вимог і до окремих індивідів, і до соціальних інститутів. Отже, поняття соціалізації, яке запропонував Е. Дюркгейм, варто розуміти як процес формування основних якостей особистості на основі виховання, навчання, засвоєння соціальних ролей, внаслідок чого особистість перетворюється на реального в соціальному аспекті члена суспільства, тобто набуває здатності жити і діяти в ньому. Правова соціалізація виступає при цьому як процес набуття особистістю таких соціальних якостей, які необхідні їй для входження в суспільство як деяку правову систему. У зв’язку зі складністю соціальної структури суспільства правова соціалізація суспільства означає долученість до різних соціальних груп, кожна з яких має свої погляди, цінності, традиції щодо права, його застосування і ставлення до нього. Правова соціалізація є усвідомленням особистістю своєї соціальної ролі через уведення в соціально-правові відносини суспільства. Тобто правова соціалізація є головним напрямом формування особистості як громадянина. В узагальненому вигляді можна виділити три рівні правової соціалізації особистості: - локальний, тобто спрямований на опанування обмежених аспектів тієї чи іншої галузі правових відносин і стосується в кожному конкретному випадку невеликої кількості особистостей або соціальних спільнот; - інституціональний, під яким розуміють соціалізацію щодо правових відносин, що виникають внаслідок діяльності тих чи інших правових інститутів. Відповідно до цього цей рівень охоплює інтереси конкретних соціальних верств; - соцієтальний рівень правової соціалізації, який пов’язаний з дією систем правових інститутів або правового життя суспільства загалом. Деякою мірою до цього рівня причетні всі члени суспільства. Правова соціалізація – це процес нагромадження знань про нормативну систему права, формування системи цінностей, у якій сама нормативна система права сприйматиметься як цінність, формування навичок поведінки, що відповідають приписам нормативної системи права. Правова соціалізація в її реальному вияві виступає як здатність особистості адаптуватися до конкретної державної і правової системи. Завдяки тому, що правова соціалізація пов’язана з можливостями і здатністю додержання основоположних державних і правових норм, її вплив на долю особистості має вирішальне значення. Це зумовлено тим, що фактична нездатність особистості адаптуватися до правових норм та устрою суспільства призводить до застосування стосовно такої особистості механізму примусу. Поняття «інтерес» відіграє значну роль у будь-якій соціалізації, а в правовій соціалізації ще й має свою специфіку. Одним із найскладніших завдань законодавчої гілки влади є виявити суспільний інтерес та зафіксувати його у вигляді норм права. Отже, можна виділити такі співвідношення масштабу відтворення інтересів суб’єктів суспільних відносин у нормах права: норми відображають загальносуспільний інтерес (ідеалу якого дуже важко досягти); норми відображають інтереси більшої частини населення; норми відображають інтереси керівної групи. В останньому випадку приписи нормативної системи права цілком закономірно сприймають як недоцільні або несправедливі. Зрозуміло, що групи належності, чиї інтереси ущемляються приписами норм права в процесі правової соціалізації, формують у своїх членів негативне ставлення до цих норм. Відповідно членам груп пропонують такі варіанти поведінки: боротьба в складі групи та її організацій за скасування або реформування несправедливих норм; епатажне ігнорування приписів несправедливих норм на індивідуальному рівні; латентне, щоб уникнути юридичної відповідальності, ігнорування несправедливих норм на індивідуальному рівні. Найпростіше визначення інтересу – це усвідомлена потреба. Отож дамо визначення потреби – це такий стан індивіда, групи, суспільства загалом, коли вони відчувають потребу в тих чи інших об’єктах, необхідних їм для існування та розвитку. Цей стан стає спонукальним джерелом діяльності особи, групи, суспільства. Реалізація потреб біологічного рівня забезпечує фізичне виживання людини. У разі, якщо ці потреби не реалізовано в обсязі, потрібному для виживання, інші рівні потреб стають неактуальними. Ми вже говорили, що потреба спонукає суб’єкти відносин вступати в ці відносини заради реалізації потреб. Відповідно, нормативна система права регулює відносини. Отже, якщо та чи інша форма регуляції заважає групі реалізувати мінімум потреб, які необхідні для виживання, члени цієї групи постають перед дилемою: або вижити, або не дотримуватися приписів права. Зрозуміло, що здебільшого людина вибирає перший варіант – вижити. Тоді вона порушує норми права, що призводить до юридичної відповідальності, оскільки норми права загальнообов’язкові для всіх людей, які перебувають на території держави, що їх встановила (це ще одна специфіка норм права). Відтак у груп формується негативне ставлення не лише до норми, що не дозволяє соціально доцільно реалізовувати потреби, а й до всієї нормативної системи права. Тому серед завдань соціологів права є проводити соціологічну експертизу чинного законодавства, особливо нових законодавчих актів, щоб забезпечити соціально доцільне взаємоузгодження реалізації потреб усіх груп суспільства. За умови створення нормативної системи права, яка відповідає вказаним вимогам і, відповідно, відображає складну сукупність соціально справедливих та взаємоузгоджених інтересів, сутність правової соціалізації полягає в тому, щоб приписи норм права особа сприймала як внутрішні переконання. Отже, можна вважати, що головним напрямом правової соціалізації є гарантія реалізації прав особистості, її політичного, економічного і правового статусів. Кожен випадок беззаконня, нехтування правами особистості, зневаги до її морально-правових почуттів є ударом по формуванню правової свідомості, тобто правової соціалізації загалом, наслідки якого неможливо передбачити. Це може призвести до становлення асоціальної у правовому аспекті особистості і до виникнення зневаги до закону в цілих соціальних групах, а загалом – до втрати ефективності впливу закону на реальні вчинки і настрої людей. Не принижуючи значення інших аспектів правової соціалізації, на нашу думку, головним напрямом соціалізації особистості, коли йдеться про реалізацію її прав і соціально-політичного статусу, тобто коли вона має виступати активним правовим суб’єктом, є діяльність самої особистості. Для того щоб здійснити масове перетворення громадян саме на правових суб’єктів, потрібно додержуватися визначених принципів, а саме: - принцип участі. Кожна особистість, яка долучена до правового процесу, має бути його рівноправним учасником, тобто таким, діяльність якого є необхідною ланкою цього процесу і визнається іншими учасниками; - принцип правового пріоритету. Беззастережною вимогою будь-якого аспекту діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютне панування закону. Не може бути політичних, ідеологічних, психологічних та інших чинників, які дозволили б допустити щонайменше порушення закону. Можна по-різному ставитися до відомого принципу «Хай здійсниться правосуддя, хоч би при цьому загинув світ», та попри все він вартий уваги. Ми переконані, що коли здійснюється істинне правосуддя, світ не гине і не загине ніколи, тим паче, що під загибеллю світу іноді розуміють загибель егоїстичних особистих або групових прагнень; - принцип гарантій. Забезпечення активності і реалізації прав будь-якої особистості у правовому процесі, що стосується її долі або інтересів, має бути гарантоване законом. Ця гарантія має бути такою, щоб жодна гілка влади, жодна посадова особа не змогла її проігнорувати чи бодай послабити. Це питання може бути предметом спеціальної розмови, але зразком гарантій демократичних устремлінь на сьогодні може бути Конституція США; - принцип компенсації. У реальному житті можливі ситуації, коли порушено те чи інше право особистості, передбачене законом. У зв’язку з цим закон має передбачати моральну і матеріальну компенсацію в разі подібних порушень. Саме принцип компенсації може відмежувати людину від правового нігілізму, який виникає під впливом порушень закону, допущених некомпетентними або недобросовісними діячами від правосуддя. Цей принцип може діяти й активно впливати на правову соціалізацію лише тоді, коли вимога компенсації стосовно будь-якої особи стане нормою правової свідомості і практичної поведінки. Рівень реалізації зазначених принципів фактично є відображенням ефективності механізму правової соціалізації. Головним напрямом правової соціалізації в усіх її виявах є гарантія і реальне втілення правового статусу кожної особистості. Нехтування прав особистості і зневага до її морально-правових почуттів також є соціалізацією, однак зі знаком мінус. Основоположною передумовою правової соціалізації є законослухняність. 10.2 Правове виховання особистості Ключовою ланкою всіх проблем механізму правової соціалізації є проблема особистості. Процес правової соціалізації є не тільки сходженням від індивідуального до соціально-правового, але й рухом від загального до індивідуального з тим, щоб це оновлене індивідуальне знову, на новому якісному рівні, повернулося до загального, соціально-правового. Під час розгляду механізму соціалізації у філософсько-правовому аспекті він виступає як єдність трьох процесів: індивідуалізації застосування і використання санкціонованих суспільством правових норм (зовнішній аспект соціалізації); перетворення правової поведінки і дотримання норм права на внутрішню потребу окремих особистостей; фіксації індивідуального досвіду і перетворення його, як частки загального досвіду, на практичну засаду змін у правовій системі та її нормах. Роль суб’єктного аспекту в механізмі і самому процесі правової соціалізації особистості полягає в тому, що саме він забезпечує реальне входження особистостей в ту чи іншу систему суспільно-правових відносин. Конкретно це виявляється в тому, що він забезпечує: міжособистісне спілкування людей як членів соціальних спільнот і як громадян; взаємний вплив особистостей як носіїв різних правових поглядів, цінностей, настанов тощо; узгодження інтересів і потреб, що люди хочуть реалізувати за допомогою входження в ті чи інші правові відносини або через запобігання такому входженню; зіставлення поглядів і переконань щодо права і правової системи та формування на цій основі власної правової свідомості; обмін досвідом участі в тих або інших правових відносинах і в діяльності правових інститутів. Однак у ході ретельного розгляду всіх цих впливів на процес правової соціалізації виявляється, що всі вони регулюються розвитком і соціально-психологічним станом особистості, яка є безпосереднім учасником правової соціалізації. Отже, ключове місце в усьому механізмі правової соціалізації посідає виховання особистості, тобто цілеспрямований вплив на неї з метою формування бажаних діяльнісних, соціокультурних, соціально-психологічних та особистих якостей. Правове виховання іноді ототожнюють з навчанням, оскільки існує ілюзія, що головне – знати норму права, а далі вона, завдяки своєму нормативному характеру, автоматично вплине на поведінку особистості. Кожен правовий акт реально розрахований на конкретну спільноту людей. Наприклад, закони зі сфери фінансового права мають всезагальну обов’язковість, але практично з ними стикаються ті, чия діяльність пов’язана саме з фінансами. Відомо також, що великими «знавцями» кримінального права є саме ті, хто його порушує і на кого передусім розрахований кримінальний кодекс. Спільноти, на які розраховані закони, можуть мати різний рівень – від групи людей зі спільною специфічною ознакою до масштабів усього суспільства (наприклад, конституційні норми). Однак це не змінює суті справи – адресність є однією з основоположних ознак будь-якого правового акта. Положення правового акта мають перебувати у визначеному співвідношенні із загальновизнаними соціальними нормами і традиціями, з інтересами і принципами їх реалізації стосовно тих, кому цей акт адресований. А це означає, що спільноти, на які розрахований правовий акт, не тільки зацікавлені в тому, щоб знати його і всіма доступними їм засобами прагнути до цього, а й знають основоположні принципи тієї сфери законодавства, до якої належить правовий акт, як правило, докладно обізнані з уже наявними законами, а тому досить легко і швидко сприймають те нове, що пропонує новий правовий акт. Варто також зважити і на те, що ті, на кого розрахований правовий акт, саме тому, що він стосується їхніх специфічних інтересів, завжди обмінюються інформацією та її оцінкою щодо нових правових актів. Отже, можна зробити висновок, що необізнаність, окрім тих випадків, коли правові акти свідомо приховуються від оприлюднення, все ж є винятком, а не правилом – і ці винятки мають індивідуальну природу походження. Суспільство намагається нейтралізувати їх, а тому, незважаючи на презумпцію принципу обізнаності, визнає існування суперечностей між загальною природою обізнаності й індивідуально зумовленою можливістю необізнаності – і створило механізм його вирішення. До цього механізму, окрім забезпечення індивідуального вивчення правових знань і суспільної системи їх поширення, потрібно зарахувати інститут адвокатури, юридичне консультування, а у сфері застосування кримінального права, тобто там, де вживаються особливі форми державного примусу, – діяльність захисників у кримінальному процесі, яких запросили органи дізнання, слідчі органи чи суд або судді. Реальне знання або незнання правового акта виявляється лише в спробі застосувати його на практиці в конкретній ситуації. Рівень складності ситуації виявляє і рівень знання закону – і проблема найчастіше полягає не стільки в тому, що закони невідомі, а в тому, як і які закони застосувати в конкретній ситуації. На вирішення саме цього аспекту і має бути спрямована правова інформація. Загалом правове знання має фундаментальну гносеологічно-діяльнісну особливість – у разі його використання простежуються соціальне-владні наслідки. Це стосується всіх рівнів правових знань, навіть тих, що мають високий рівень абстракції і безпосередньо не впливають на ухвалення рішень будь-яких гілок влади: правові знання формують ту чи іншу правову ідеологію, принципи функціонування правової системи, деонтологічні вимоги до фахівців правової сфери. Тобто вони дають критерії ефективності права як регулятивного соціального механізму і тим самим ініціюють ті чи інші соціально-владні наслідки у разі застосування права. Виховання як процес впливу однієї людини на іншу виникло з появою людини. Можна вважати, що відтоді й існує «проблема виховання». У чому суть проблеми? Річ у тому, що людина як вище творіння природи наділена індивідуальними розумом та свобідною волею. А виховання, з теоретичного боку, є своєрідним зламом свобідної волі іншою. Індивідуальна властивість розуму може сприймати цей злам як насильство або капризи, власні вигадки. Тим більше той, хто здійснює виховання, вимагає поведінки саме такої, яка йому до вподоби. Однак чи часто можемо відчути: є встановлені правила поведінки, визнані більшістю людей, державою, вони пройшли еволюційний розвиток, апробацію, і цих правил потрібно дотримуватись безвідмовно, вважаючи їх своєрідною догмою. Такі міркування мають логіку, проте вони не позбавлені, говорячи мовою юриспруденції, насильства. Проблему становить передовсім сама людина, якій властива та чи інша поведінка, вона контролює себе і відповідає за свій стан. При цьому відомо: одну і ту саму вимогу можна по-різному поставити, наприклад, перед підлеглими; або: один керівник поставить вимогу так, а другий – по-іншому. В одному випадку підлеглий виконає залюбки вказівку, а в іншому – усвідомлено, ніби на зло, вчить інакше. Який же смисл слова «виховання»? Виховувати можна людину доти, доки вона повністю не усвідомить стану свобідної волі. Після усвідомлення того, що власна свобідна воля мусить бути незалежною від іншої людини, процес «виховання», як правило, припиняється. Що ж далі? Адже вплив людини на людину відбувається в будь-якому віці. Так, вплив є, але це вже буде процес формування, яким можна досягнути значно більших результатів, ніж вихованням. Цей процес непомітний. Він ніби вивищує людину, враховує її власну гідність і дію на власний розсуд. Можна твердити, що відбувається формування індивідуальних норм поведінки на основі загальнолюдської моралі. Людина – творець моральних норм. Проте, на жаль, ми не завжди замислюємось над глибиною і якістю моралі. Варто пам’ятати: існує вища й елементарна мораль, позитивна і негативна. Вища мораль формується у свідомості та почуттях людини. Вона зовні невидима, оскільки регулює насамперед думку людини. На основі вищої моралі, сформованої думки випливає елементарна мораль, яка виявляється вже не в думках, а в діях людини. Саме елементарна мораль є видимою для інших, вона стає приводом для обговорення теми виховання. Отже, щоб поведінка людини була бажаною, треба вплинути не стільки на її дії, скільки на думку. Формування думки в підлеглих – складніше завдання, ніж формування дії, оскільки неправильна думка рано чи пізно призведе до неправильної дії, неправомірної поведінки. Правильно роблять ті керівники, які не вимагають, а пропонують, переконують, допомагають (навіть мимовільно) сформувати необхідні вищі моральні норми. Варто брати до уваги і таке: мораль творить людина, яка сама є недосконалою, а отже, і моральні норми не є всесильними, не завжди можуть бути прийнятними. Іноді мораль (думка) не є всезагальною, а має характер локальний, місцевий, регіональний. У такому разі є підстави говорити про різні моральні норми в різних місцевостях, населених пунктах, державах чи етносах. Тобто однакова поведінка людини може мати протилежні оцінки. Як же чинити правильно, об’єктивно? Відповідь прихована у класифікації моралі на позитивну і негативну. Позитивна мораль прямо відповідає природним нормам життєдіяльності людини, негативна – суперечить цим нормам. Іншими словами, критерієм якості моральних норм є природні норми. Під природними нормами можна розуміти багато чинників. Потрібно відштовхуватись того, що людині, крім свобідної волі, даний ще й розум. Цих якостей не має жодна жива істота, окрім людини. Свобідна воля дає змогу діяти людині без впливу інших людей, а розум контролює ці дії, орієнтуючись на закони розвитку природи, закони функціонування Всесвіту. Утім, чи просто вибрати «взірець поведінки» у природі в потрібну хвилину? На допомогу приходять духовні норми, прийняті норми, викладені в Біблії. Досить запитати себе: моя моральна норма схвалюється чи заперечується Біблією? І ми одержимо відповідь про якість моральних норм. Моральні норми, яких Біблія не заперечує, є позитивними, а ті, які заперечує, – негативними. Однак людина, як це не прикро, не завжди примушує себе замислюватись над цим, діє, як усі, а «всі можуть помилятись, йти не тією дорогою». У вихованні людини, особливо молоді, велику роль відіграє християнська мораль, яка є позитивною мораллю, оскільки вивірена природою, Біблією, її можна сприймати однозначно, але таке сприймання залежить переважно від середовища, у якому перебуває (живе) людина. Тепер поставимо запитання: хто формує мікроклімат у середовищі? Звичайно, ті люди, які там перебувають. Які ж чинники так чи інакше впливають на формування морального мікроклімату, моральних орієнтирів, професійних, моральних норм у колективі? Зрозуміло, що всі «моральні дороги ведуть до держави», адже моральний стан держави, її моральний рівень неминуче позначаються на вихованні людини, насамперед молодої. Держава мусить дбати про формування і прищеплення позитивних моральних норм. Особливу роль у цьому відіграє, зокрема, особистий приклад державного службовця високого рангу. Мають значення також критерії, за якими визначають людей, гідних високих посад, почесних нагород тощо. |
| РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА З дисципліни: Принципи і методи аналізу художнього твору Спеціальність Враховується знання студентів, набуті при вивченні курсів "Вступ до літературознавства", "Вступ до мовознавства" та ін. Безсумнівний... |
ТЕМА ФІЛОСОФІЯ ЯК СИСТЕМА ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ Філософія та буденність. Філософія як любов до мудрості. Філософія та мудрість: суперечливість їх буття. Філософія як проблема для... |
| МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте... Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує |
| План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |
План Вступ Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення... У найбільш загальному значенні під міжнародно-правовою відповідальністю у даній галузі розуміють настання негативних наслідків для... |
| ВСТУП Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення |
Що таке філософія? Антична філософія: особливості, періодизація та значення для формування європейської культури |
| Курс лекцій Тема 1: Філософія, її предмет і роль в суспільстві Пізнавальна: познайомитись з поняттям філософія, її предметом, структурою, категоричним апаратом |
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |