|
|
Скачати 0.84 Mb.
|
|
Тема 2 ФІЛОСОФІЯ ПРОВИНИ, ПОКАРАННЯ ТА МІСЦЯ ПОДІЇ Вступ. У XIX ст. історично склалася сукупність умов, які сприяли виникненню теорії девіантної поведінки, як відповідь суспільствознавців на актуальну проблему – відхилення від встановлених суспільством норм поведінки. Засновником теорії девіантної поведінки вважають Е. Дюркгейма. У межах створеної ним теорії аномії девіація одержала таке пояснення. У періоди бурхливої зміни суспільних відносин (і позитивних, і негативних) система цінностей і відповідні системи норм не встигають адаптуватися до цих змін. Відповідно норми перестають відповідати тому чи іншому рівню відносин. За таких обставин людина втрачає довіру до будь-якої нормативної системи. У підсумку суспільство охоплює стан аномії (безнормності). 9.1 Специфіка соціологічного та філософсько-правового аналізу злочинності У суспільстві існують загальновизнані життєві цілі та методи їх досягнення. Саме диспропорція цілей та методів зумовлює різноманітні види девіантної поведінки. Розгляньмо основні з них. 1. Конформізм. Він існує, коли люди сприймають мету матеріального успіху та схвалені засоби її досягнення. Така поведінка є основою стабільного суспільства. 2. Інновація, коли люди швидко просуваються до визначеної мети, відмовляючись від схвалених шляхів її досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання і шантажу. 3. Ритуалізм. Цей шлях передбачає відмову від фінансового успіху або різке зниження його суб’єктивної значущості. Однак тут зберігається вірність соціально схваленим засобам дії. 4. Ретритизм – «відмова від суспільства». На цьому шляху люди відмовляються і від цілей, що їх пропонує культура, і від схвалених суспільством засобів їх досягнення і не замінюють їх новими нормами. Алкоголіки, наркомани, безпритульні тощо залишаються в суспільстві, але «не з ним». 5. Повстання, бунтарство. Бунтарі відкидають цілі та засоби, пропоновані суспільством, та замінюють їх у своїх інтересах новими нормами. Вони переносять свою лояльність від наявного соціального устрою до нових груп з новими ідеологіями. Радикальні соціальні рухи дають добру ілюстрацію цього типу адаптації до соціальної реальності. Говорячи про девіацію в соціальному, (кримінологічному) розумінні, ми повинні обумовити, що девіація (відхилення) відбувається щодо норм поведінки. Охарактеризуймо найвпливовіші та найпоширеніші в суспільстві нормативні системи. Найпоширеніші нормативні системи можна виявити завдяки порівняльному праву. Ця дисципліна, вивчаючи культуру різних регіонів Землі, виділила п’ять правових систем. За ознаку для такої класифікації було вибрано нормативні системи, що традиційно превалюють у врегулюванні суспільних відносин. Отож, виділяють: 1) англо-саксонську (прецедентне право); 2) романо-германську (кодифікація); 3) мусульманську (закони шаріату); 4) далекосхідну (мораль, конфуціанство); 5) африканську (традиції) нормативні системи. Нормативній системі права властиве текстуальне закріплення, чіткий опис поведінки та можливих санкцій за ухилення від неї, прийняття норм лише вповноваженими інститутами держави та наявність державних інститутів, які відповідальні за їх реалізацію. Вимоги нормативної системи права так чи інакше пов’язані із зовнішнім авторитетом, насамперед авторитетом держави. Коли ж індивід сприймає нормативну систему права та дотримує її на рівні власних переконань (а не під загрозою санкції), тоді вже маємо справу більшою мірою з моральними переконаннями. Очевидно, кінцевою метою правової соціалізації є саме такий рівень сприйняття закону, коли індивід сприймає його як систему внутрішніх переконань. Якщо говорити про нормативну систему моралі, то вона щодо індивіда виступає як система внутрішніх переконань. Цій системі властива відсутність чіткої диспозиції. Кожний вчинок порівнюється не з описаним еталоном поведінки, а зі сформованою насамперед і на адаптивному етапі соціалізації системою цінностей. Тому механізм реалізації нормативної системи моралі спрацьовує на більш складному психологічному рівні. Нормативна система звичаїв і традицій – історично найдавніша система норм. Вона стала логічним розвитком системи «табу» (заборон) і бере початок ще з додержавного періоду розвитку людства. Із зародженням перших держав саме традиції та звичаї стали підґрунтям для формування нормативних систем права. Ж. Жубер зауважує: «Найкращі закони народжуються із звичаїв». У процесі становлення соціуму емпірично відбиралися форми поведінки, які забезпечували оптимальні умови виживання. Найістотніші норми цієї системи набували форм обряду. Тому до найвпливовіших у сучасному світі можна, очевидно, зарахувати й релігійну нормативну систему. Система релігійних норм за змістом охоплює норми права, моралі, традицій, а також організаційні норми, і тому в багатьох випадках здатна виконувати регулятивні функції за допомогою методів, які властиві кожній із зазначених нормативних систем. Зауважимо, що нормативні системи не просто співіснують поруч, урегульовуючи кожна свої види відносин. Здебільшого всі засновані в конкретному періоді історичного розвитку суспільні відносини регулюють одразу кілька нормативних систем. Масове явище, що складається зі сукупності злочинів та інших правопорушень, які здійснюються в державі за деякий період часу, називають злочинністю. Цей феномен несе істотну загрозу для розвитку суспільства, порушує режим законності та усталений правопорядок. Специфіка дослідження соціології злочинності полягає в тому, що вона, поряд зі злочинами проти закону, вивчає соціально небезпечні діяння, які призводять до безпосереднього злочину, фактичні злочини, вчинки, що руйнують мораль. У підходах до аналізу природи злочинності виділяли кілька основних напрямів: антропологічна теорія, концепція соціальної природи злочинів, теорія диференціальної асоціації, теорія соціального конфлікту як основи злочину тощо. В основу антропологічної теорії покладено ідеї Ч. Ломброзо. У праці «Злочинна людина» він стверджував, що злочинця характеризують деякі антропологічні ознаки (будова та об’єм черепа, довжина тулуба, форма щелеп, загальний тип обличчя тощо), які передаються у спадок від покоління до покоління як явище атавізму. Немає сумніву в тому, що органічний і психічний атавізм, який досліджував Ч. Ломброзо, безперечно наявний у багатьох аномаліях злочинців, але вбачати природу злочинності лише в атавізмі – явно односторонній підхід, оскільки з поля зору дослідника можуть випасти злочини групові, випадкові, злочини в політичній сфері, у середовищі «білих комірців» тощо. Е. Феррі, Е. Дюркгейм та інші соціологи і кримінологи, суворо критикуючи антропологізм Ч. Ломброзо, все ж допускали вплив на злочинність біологічних і фізіологічних чинників, проте лише разом із соціальними. Прибічники концепції соціальної природи злочинності пов’язують появу й розвиток злочинності із соціальними умовами життя: рівнем функціонування соціальних інститутів, наявністю можливостей для самореалізації індивідів у суспільстві, проблемою доступу до культурних цінностей і суспільних благ для досягнення поставлених цілей, розвитком політичних свобод і змістом виховання людей. Е. Дюркгейм наголошував, що злочинність – один із чинників, які характеризують суспільство, оскільки в суспільстві завжди мають місце джерела, які породжують злочинність у тому чи іншому вигляді. «Уявіть собі суспільство святих, – писав він у праці «Норма і патологія», – зразковий монастир зразкових індивідуумів. Злочини у власному розумінні слова тут невідомі, але проступки, які для звичайного мирянина будуть неістотними, викликають точно такий самий скандал, який звичайні злочини викличуть у звичайних умовах». Кожне суспільство породжує свої типи злочинів. Злочинність, зазначає Е. Дюркгейм, тісно пов’язана з основними умовами суспільного життя. Ф. Ліст також не заперечував антропологічних факторів злочинності, але вважав їхній вплив похідним від соціальних, маючи на увазі насамперед те середовище, у якому формується і розвивається індивід. Серед соціальних чинників, які визначають і впливають на злочинність, він виділяв нерівність різних соціальних верств суспільства та порушення соціальних зв’язків. Окрім названих напрямів у соціології злочинності можна виділити також теорію диференціальної асоціації (зв’язку) індивіда зі злочинним середовищем (Е. Сатерленд). Взаємодіючи з членами злочинної групи, індивід засвоює негативне ставлення до норм права і закону, визначає для себе мотиви злочинної поведінки, техніку вдосконалення злочину, форми групового й індивідуального самозахисту. На наш погляд, у соціології злочинності велике значення має і конфліктологічна теорія. Соціальні конфлікти можуть бути джерелом злочинної поведінки людей, тлом, на якому розвивається девіантність, а можуть бути вектором у розслідуванні конкретних злочинів. У правовій науці превалює формальне визначення злочину як суспільно небезпечної дії, забороненої законом під погрозою кримінального покарання. Утім, юридичного аналізу злочину, на наш погляд, нині вже замало. Правознавець вбачає злочинну поведінку лише в межах чинної юридичної системи, законодавства конкретної країни. У ситуації, що склалася, важко пояснити, чому, наприклад, діяння, яке вважають злочином в одній країні, не кваліфікують як таке в іншій. За такого трактування зміст поняття злочину «ховається» в типі і формі конкретно-історичної системи законодавства. Подібне маскування дозволяє не надавати значення тому, що інтерпретація вини, суспільної небезпеки, протиправності в багатьох країнах і типах суспільств істотно відрізняються. У конкретно-історичних умовах життя наявне законодавство завжди закріплює в підсумку вигідний панівній групі (класові) правовий порядок, формальний соціальний статус, які визнано офіційно. Сучасній Україні властиво те, що суспільство в особі «нових українців» і тих, у кого немає грошей, матеріально не забезпечених громадян, свідомо, а іноді інтуїтивно шукає способи досягнення «своєї» справедливості. Можна фіксувати як стійку закономірність таке: потерпілі готують і реалізують свою систему способів і прийомів захисту від злочинів, не обтяжуючи себе потребою звертатися до міліції. Отже, соціологічний погляд на злочин дає змогу виявити нові, мало вивчені сторони насильства над людьми, розширити дослідницьке поле завдяки виходу в стихію тіньової реальності юридичної матерії, а також предметніше розкрити соціальні причини різноманітних деструкцій, зокрема злочинного змісту. 9.2 Філософський аналіз складу провини У позитивному праві правопорушенням є дія, слово і навіть думка. Щобільше, правопорушення започатковується думкою. Адже без думок нічого не буває. Думка може бути скерована на порушення природного права, яке руйнує цілісність Всесвіту, природи, гармонію. Неправильна думка завдає більше шкоди, ніж неправильна дія. Шкода від думки руйнує духовний світ, а шкода від дії руйнує матеріальний. Коли йдеться про думку, то вона не шкодить матеріальному, а шкодить духовному, а це значно більше. Поняття злочину в позитивному праві окреслено новим Кримінальним кодексом України як суспільно-небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Визначається також і ступінь суспільної небезпеки у правовому полі. Ми розглядатимемо це поняття не у правовому полі, а у природно-правовому просторі, який формує природне право, тому назвемо це діяння провиною. Вважаємо, що провина у природному праві – це духовно-моральна категорія зла, порушення гармонії Всесвіту в думках, пристрастях і мотивах вчинку, що призводить до світової небезпеки. Найбільшу світову небезпеку приносить негативна думка, негативні пристрасті, а згодом і негативні мотиви вчинків, тобто основне – не зла дія, а зла думка. Термін «провина» запропонував курсант І. Федчак. Підполковник І. Єсип вважає, що термін «провина» появився раніше від поняття «злодіяння». Якщо в позитивному праві існують такі поняття, як «правопорушення» і «злочин», то у природному праві – відповідно «провина» і «злодіяння». Видається можливим припустити, що склад провини у природному праві – це сукупність деонтологічних ознак, які засвідчують порушення онтологічних засад як злодіяння проти цілісності Всесвіту. Онтологічні засади відображають установку світобудови за допомогою природно-правових норм. Тобто це буття світу (ґрунтується на жорстких законах), яке існує поза свідомістю людини, у метафізичному вимірі. Процес життєдіяльності людини (пов’язаний з думками, пристрастями і вчинками) утворює деонтологічний процес, тобто забезпечує дієвість онтології. Природному праву (як і позитивному) властиві ознаки складу провини. Тож існує чотири групи ознак, що характеризують об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. Дві групи можна назвати об’єктивними, а дві – суб’єктивними елементами (ознаками) складу провини у природно-правовому просторі. Аналогічно до позитивного права у природному праві об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона є необхідними елементами складу провини. Відсутність одного з них свідчить про відсутність складу злодіяння. Здійснимо філософський аналіз кожної ознаки. Об’єктом провини у природному праві є відносини людини із Всесвітом, ставлення до всього, що є на світі. Причому ці відносини можуть виражатися у формі думок, пристрастей і мотивів учинків. Тому важливо, що людина думає про Всесвіт, його правову будову, про все те, що в ньому перебуває. Загальним об’єктом треба визнати всю сукупність всесвітніх відносин, які контролює природне право. До цих відносин належать усі життєві проблеми людини, усе те, що потрібно для здійснення запланованого Природою деонтологічного процесу. Родовий об’єкт провини у природному праві визначений у таких категоріях: смиренність, щедрість, чистота, доброзичливість, поміркованість, лагідність, працелюбність. У реальному житті існують відповідно протилежні моральні чесноти: гордість, захланність, нечистота, заздрість, нестриманість, гнів, лінивство. Предметом провини у природному праві є компоненти духовного світу та культурні цінності. Перша група предметів провини є найважливішою. Сюди належить усе, що не створене людиною, зокрема рослинний і тваринний світ, сама людина. Знищення, руйнування дарів природи, негативне ставлення до явищ природи є предметом провини. Щодо людини як природного сотворіння, то негативні думки, пристрасті і вчинки, скеровані на її життя, здоров’я, приниження гідності, та інші чинники є провиною. Навіть ті самі діяння проти себе особисто підлягають покаранню. Інша група предметів – це «друга» природа, створена людиною, що має культурні цінності. Здебільшого це речі матеріального світу, які не є шкідливими для життєдіяльності. Об’єктивна сторона провини – це сукупність передбачених природним правом ознак, які характеризують і зовнішні, і внутрішні вияви всесвітньо небезпечних думок, пристрастей і мотивованих учинків, що посягають на об’єкт природно-правової охорони, а також об’єктивні умови, пов’язані із цим посяганням. Ідеться про всесвітньо небезпечні діяння (думки, пристрасті, мотивовані вчинки); всесвітньо небезпечні наслідки такого діяння; причиновий зв’язок між всесвітньо небезпечними діяннями і його наслідками; факультативні ознаки (місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби скоєння провини) у природному праві. Суб’єктом провини у природному праві є психічно здорова особа, юридична особа, група людей, нація, суспільство і населення планети загалом. У позитивному праві суб’єктом провини є психічно здорова людина, яка досягла встановленого законодавством віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Природне право не визначає конкретного віку, з якого може наставати природно-правова відповідальність. Регламентація віку є індивідуальною, вона залежить від ступеня усвідомлення власного «Я» в житті, розуміння того, що є добром і злом. Осудність особи у природному праві не може бути медичною і юридичною, вона є лише природно-правовою. Людина має бути здатна аналізувати свої думки, пристрасті, вчинки, здатна керувати ними. Воля повинна мати природно-правовий характер. Природне право визначає також і спеціальних суб’єктів провини. Це, зокрема, батьки, педагоги, священнослужителі, державні діячі та ін. До них належать і юристи, які повинні здійснювати й духовну місію. Додаткові ознаки і властивості спеціальних суб’єктів зобов’язують думати і діяти обачніше, оскільки вони мають спеціальне призначення – виховувати людей в онтологічному вимірі. Суб’єктивна сторона складу провини у природному праві також відображає психічне ставлення особи до скоєного нею небезпечного діяння та його наслідків. Основною й обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони будь-якої провини є вина. У філософії права вина – природно-правова ознака людських думок, пристрастей і вчинків. Людина усвідомлює свою вину тоді, коли її діяння суперечить онтологічному, коли вона не виконує того, що повинна виконувати для підтримання цілісності Всесвіту. У випадку усвідомлення своєї вини в людини виникають муки сумління, сором, страждання, каяття, виправлення заподіяного, спокутування тощо. Відповідною природно-правовою реакцією на визнання вини є прощення. Вина у природному праві може виявлятися також у двох формах: умислу або необережності. Згідно з нормами природного права провина вважається скоєною навмисно тоді, коли особа, яка її вчинила, усвідомлювала небезпечний характер своїх дій, передбачала небезпечні наслідки і бажала чи свідомо допускала такі наслідки. Перші дві ознаки умислу (свідомість передбачення) характеризують інтелектуальну, а третя (бажання чи свідоме здійснення небезпечних наслідків) – вольову сферу психіки винного. Прямий умисел полягає в бажанні призвести до негативних наслідків, а непрямий (евентуальний) умисел – у свідомому допуску можливості їх появи. Поведінка людини надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми вияву, різну інтенсивність, мотиви, цілі та наслідки. Проте всі варіанти поведінки виявляють ті чи інші інтереси, орієнтації, прагнення й позиції в системі відносин державно організованого суспільства. Саме тому будь-яка поведінка в суспільстві є об’єктом моральної і правової оцінки. Найбільш цікавою для юридичної науки і практики є поведінка людей у галузі правового впливу, тобто поведінка, врегульована правом. У науці таку поведінку заведено називати правовою. Відповідно до нормативних зразків, зафіксованих у моральних правилах, естетичних канонах, соціальних стандартах, історичних традиціях і ритуалах, у правових приписах, поведінка людини може бути оцінена суспільством як «належна» («нормативна» право-слухняна, «позитивна», «бажана» тощо), якщо вона не суперечить встановленим правилам. Водночас поведінка людей, що не збігається з нормативними зразками і приписами, порушує прийняті правила, кваліфікується як «девіантна» і така, «що відхиляється» («антигромадська», «невідповідна», «негативна», «неправова» тощо). Важливим чинником, що визначає поведінку людини в суспільстві, є її ставлення до права, правової дійсності. Схожі за зовнішніми характеристиками правові дії, вчинки людей можуть бути продиктовані різними інтересами, цілями, мотивами. Потреби та інтереси є глибинним, внутрішнім стимулом поведінки. Правові дії здійснюють у чиїхось інтересах: власних, третіх осіб, суспільних чи групових, їх різноманітне поєднання, прагнення до конкретної мети зумовлюють мотиви правової поведінки, серед яких дослідники виділяють: внутрішні переконання в правильності та справедливості вимог правових норм; наявність власної потреби в додержанні закону; усвідомлення суспільної потреби додержання закону; відоме підкорення вимогам закону; усвідомлення власних прав та обов’язків додержання соціальних, зокрема правових вимог; усвідомлення групових інтересів, які не суперечать закону; сором за провину (зокрема правопорушення); страх перед юридичною відповідальністю; моральні традиції, звичаї; пасивне виконання тих чи інших правил за звичкою; внутрішні, вузькокорисливі особистісні інтереси, які не суперечать соціальним; негативні мотиви (помста, ревність), які реалізуються правомірними засобами. Як бачимо, правові мотиви поведінки досить різноманітні. Мотив провини виступає рушійною силою, приводом, спонукальною причиною до особистої зацікавленості людини в думці, пристрасті і вчинку. Це психічні процеси, скеровані на різноманітні потреби і шляхи їх реалізації. Якщо мотиви мають онтологічний характер, то такі діяння не є злочинними. Тобто вони не є пом’якшувальною обставиною, але повністю заперечують вину. Однак мотиви не повинні мати пасивного обґрунтування, що наближається до лінощів. Річ у тім, що людина є активною особою, тому її мотиви повинні бути активними, але помірними. Мета провини є усвідомленим передбаченням бажаного результату правомірної думки, пристрасті, вчинку. Злочинна мета завжди суб’єктивна, вона ділиться на загальну і часткову, ближню і віддалену, кінцеву і проміжну. Ближня мета має ще й термінову потребу, коли людина має намір негайно вчинити зло. Керуючись метою, творять засоби, необхідні для її досягнення. Отже, філософський аналіз ознак складу провини у природно-правовому просторі здійснюється аналогічно як такий самий аналіз у правовому полі. Позитивне право (як наука) спонукає до постійного пошуку оцінок ознак складу провини, утворює підґрунтя для творчих дискусій. Однак ці пошуки, дискусії будуть краще обґрунтовані, якщо вдатися до порівняння ознак складу провини у сфері природного права. У філософському розумінні провини важливу роль відіграє природно-правова свідомість, або правосвідомість у сфері природного права. Правосвідомість характеризується акмеологічністю (до якого рівня людина може зрозуміти). В ініціюванні правопорушень велику роль відіграє підсвідома зона (те, що затаїлось у людині). У Всесвіті вкладено (ніби заплановано) провини, це – його складова частина. У природному праві латентності не існує, оскільки сама думка вже латентна. Злочинцями не народжуються, ними стають; хоча первинні задатки до провини в дитини все-таки закладено. Як свідчить філософська пенологія (вчення про покарання), воно має метафізичний зміст. У покаранні людини людиною не має бути помсти. Мета покарання в позитивному праві – це перевиховати людину, дати зрозуміти їй онтологічне призначення. У Конституції наша країна задекларована як правова держава. Це правильно, оскільки неправова держава взагалі не має права на існування. Це теоретично правильне визначення держави має природно-духовне схвалення. Природними нормами допускається державне утворення, навіть існує в цьому потреба, щоб реально здійснювати виховання громадян. Іншими словами, у поняття «природна норма» входить поняття «держава», яка має бути правовою, оскільки заснована на природному праві. Правових держав, у повному розумінні цього слова, людство поки що не знає. Були недовготривалі правові держави, які здебільшого відповідали своєму призначенню, але існували вони недовго. Тому сподівання на те, що Україна буде винятком у світі і швидко стане правовою державою, марні. Потрібно виходити із власних, реальних можливостей, а починати належить саме з молодого покоління. 9.3 Філософське обґрунтування події та злочину У кримінальному та кримінально-процесуальному праві основне місце відводиться таким поняттям, як подія, злочин, подія злочину, місце події, місце злочину. Так, подія – один з видів юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення правовідносин. До події зараховують природні явища, що відбуваються незалежно від волі людини (повінь, землетрус, народження, смерть тощо). Під виникненням такої події (без волі людини) мається на увазі не причина, що викликала її, а процес впливу події на конкретні правовідносини. Події бувають різних видів, серед яких є форс-мажорні, непереборна сила, що потребує додаткового пізнання в конкретному випадку. Злочин – це суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яке вчинив суб’єкт злочину. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кримінальним кодексом України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істинної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Подія злочину – це обставина, що підлягає доказуванню у кримінальній справі. На стадії порушення кримінальної справи наявність чи відсутність події злочину, відомості про яку містяться в заяві або повідомленні про злочин чи в інших джерелах, встановлюється у процесі огляду місця події, відібрання пояснень від окремих громадян тощо. На стадії досудового розслідування та розгляду кримінальної справи в суді подія злочину підлягає доказуванню як обов’язковий елемент предмета доказування в повному обсязі. Наведені вище поняття розглянуто з позицій позитивного права, тобто чинного законодавства, де основною є дія або бездіяльність. У природному праві перевагу віддають спершу думці, а потім слову та дії (бездіяльності). Чотири ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність і караність також характерні для природного права. Тільки замість суспільної небезпеки буде світова небезпека. Протиправність і винність не доводять у судовому порядку, а особа визначає сама для себе. Кару не обов’язково може встановити суд. Це можуть бути різні природні сили, інші особи тощо. З позиції філософії права злочин – одна з найнебезпечніших форм деструктивного активізму індивідів і груп, які вносять значний дисбаланс у ситуації нестійких рівноваг, на яких утримується цивілізація. Маючи загальну деструктивну скерованість, злочинність виконує декілька соціальних функцій всередині цивілізованої системи: злочини дозволяють деяким категоріям індивідів реалізувати свої трансагресивні нахили; злочини випробовують міцність і надійність нормативно-ціннісних структур цивілізації, примушують постійно зміцнювати свої основи, підтримувати в стані готовності засоби стримування і блокування деструктивного натиску кримінального середовища; злочини маркують небажані, девіантні лінії ймовірного розвитку цивілізації. Отже, злочин – перекручена, руйнівна форма самореалізації, самовиявлення окремих частин людської природи, а також таких властивостей людини, як інтелект, воля, пристрасть тощо. Однак філософію цікавлять метафізичні й онтологічні початки світового буття, які зумовлюють існування кримінальної реальності. Вона у своїх пошуках першопричин кримінальних драм схильна виходити за межі природного і соціального світів, будуючи казуальні, пояснювальні моделі метафізичного характеру. Предметом осмислення злочину є метафізична реальність, «закулісний» світ вищих першопричин, які оберігають людину від злочинів і підштовхують її до них, адже нею керують вищі безособові сили, влада яких над нею безмежна. Існує невідома людині лінія долі. Причини скоюваних людьми злочинів губляться далеко за межами сфер, доступних людському сприйняттю й розумінню. Метафізичний підхід передбачає, що в злочині завжди є щось таке, що піддається міркуванню, аналізу, – деякий «нерозкладений осад», який концентрує в собі смисли, недоступні людському розумінню. І тут людині нічого не залишається, як задовольнятися імперативом, який вимагає осягнення незбагненого через збагнення її незбагненності. Тобто злочин у філософсько-правовому розумінні – це передусім порушення гармонії Всесвіту, що тримається на природних і надприродних законах, їх може руйнувати лише людина не тільки діями (бездіяльністю), словом, а найбільше – думкою. Призначення людини полягає у формуванні правильних думок, а потім – у їх втіленні у словах і діях. Оскільки думки можуть компрометувати людину, якщо їх висловлено вголос, то людина часто тримає думку в таємниці, при цьому злі наміри зберігаються. Відповідно до того, що людина є мікрокосмосом, то цими злими намірами руйнує Космос загалом, себе та інші мікрокосмоси. Тому порушується цілісність Космосу, його гармонія і небезпека стає не тільки суспільною, а й світовою. 9.4 Основні постулати філософсько-правового розуміння місця злочину та місця події Порушення природно-правових норм здійснюються швидше від порушення позитивно-правових норм. Тут відсутня латентність, але існує цілковита віктимність. Потерпілий сам винен у всіх неприємностях, велике значення при цьому має місце події та місце злочину. У позитивному праві місце події – це конкретна територія чи приміщення, у межах яких відбулася сама подія злочину або виявлено його наслідки. Відносно одного злочину може існувати декілька місць подій. Місце події і його матеріальна обстановка є відображенням наслідків конкретної події. Місце злочину – це простір, зокрема територія місцевості, лінія кордону, ділянка земної, водної поверхні чи повітряного простору, приміщення або транспортний засіб, де були розпочаті, продовжені, закінчені чи припинені злочинні дії. Місце скоєння злочину – найповніше джерело інформації. Залежно від характеру відтворення злочину на місці події можливі різні ситуації, пов’язані з характером подій, тобто результативність огляду місця злочину визначається якнайбільшим збором інформації. Місце злочину і місце події – поняття, що не завжди збігаються. Місце події є ширшим поняттям, воно пов’язане з виявленням матеріальних змін, що стосуються події злочину; місце злочину – це місце здійснення злочинного наміру, який викликав матеріальні наслідки. Відносно одного злочину може існувати декілька місць подій. Доцільно проводити філософсько-правовий огляд тільки місця події, адже саме на цьому місці були закладені підвалини майбутнього злочину в думках людини, її планах, намірах. Огляд місця події повинен дати відповідь на запитання: чому саме в цьому місці зародилася злочинна ідея, чому вибір впав саме на цю, а не іншу людину. Випадковостей у природі, а також і в поведінці людей не існує. Не все людина може пізнати, сприйняти, пояснити. Існує метафізична діяльність у Всесвіті, що здійснюється поза свідомістю і волею людини. Особливо це стосується космічного простору. Космічний простір Всесвіту – не вакуум, не порожнеча, він заповнений не тільки газом і космічний порохом, а й різноманітними фізичними полями: електричними, магнітними, електромагнітними та іншими, які створюються в результаті випромінювання всіх космічних тіл Всесвіту, планет й окремих зірок, сузір’їв та галактик. Проте ці поля не руйнують Всесвіту, не утворюють дисгармонії. Вони самореалізуються, самоорганізуються і впливають на біологічні ритми всіх живих організмів Землі, оскільки магнітні силові лінії пронизують ці організми, збуджують їх, спонукають до злочинів. Усі збурення на Сонці, особливо електромагнітна і корпускулярна радіація, створюючи відомі нам електричні і магнітні бурі, інші феномени (і в атмосфері, і в біосфері Землі) викликають зростання кількості аварій і катастроф на транспорті, нещасних випадків на виробництві, смертельних випадків у лікарнях, що посилює вибухонебезпечність конфліктних ситуацій у структурах суспільства. У такі періоди помітно загострюються хронічні захворювання, посилюються функціональні розлади нервово-психічної і серцево-судинної систем, зростає кількість інфарктів міокарда, мозкових інсультів, змінюються показники крові не тільки у хворих, а й у цілком здорових людей: кількість лейкоцитів зменшується, а лімфоцитів зростає, еритроцити ж мають тенденцію до посилення електричного заряду. Варто зауважити, що вплив небесних світил, Сонця на людину не має суцільності. Існують місця посиленого і послабленого впливу, існують цикли впливів із зростаючою і спадаючою силою. Окрім того, на одних людей впливи Всесвіту бувають сильнішими, на інших – слабшими. Це залежить від місця народження і перебігу людського життя. Сукупність усіх космічних впливів у момент народження людини, спадковість і довкілля, кліматичні умови та багато інших чинників створюють передумови для формування конституції, темпераменту і характеру, талантів і здібностей людини, слабких місць в організмі, схильність до захворювань, різних відмінних рис, властивостей, якостей, які, своєю чергою, сукупно й можуть визначити долю кожного індивідуума. Тобто одна і та сама людина в аналогічних ситуаціях, але в різних місцях поводитиметься по-різному. Звичайно, відстань між цими місцями повинна бути великою. Людина найкраще поводиться на батьківщині. Але суспільні сили, організація самого суспільного життя істотно впливають на поведінку людини. Кожна людина в момент народження фіксує, сприймає Сонячну енергію як життєву субстанцію, прану, яка визначає в подальшому її психологічні, емоційні та енергетичні потенції. Тому все людство і все життя на Землі залежать від якості Сонячної животворящої субстанції, яку вони набули під час народження і використовують на життєвому шляху. Зодіакальні закони – це закони 12 рівнів трансформації Сонячної енергії впродовж одного періоду обертання Землі навколо Сонця. Що стосується планетарних впливів, то у спрощеному вигляді вони або сприяють правильному розподілу життєвої енергії (якщо це так звані щасливі, доброзичливі планети), або шкодять цьому (якщо вплив нещасливий, «шкідливий»). У будь-якому випадку людина має змогу утримувати свою поведінку у правомірному полі. Індивідуальні, добові, сезонні біоритми людини підкоряються духовності людини. Якщо людина володіє високою духовною культурою (правильні думки, правильні орієнтири любові, добрі наміри тощо), то вона уникає негативних біоритмів, негативних природних впливів. Що негативніші психологічні та інші потенції одержала людина у вигляді кванту сузір’їв, то вищим має бути ступінь духовної її культури. Тому недивно, що окремим людям просто щастить у житті, незважаючи на їхній досить низький рівень духовної культури. Оскільки людський організм, сама людина є мікрокопією Всесвіту, то повинна бути синхронність усіх процесів, що відбуваються в житті людини з процесами «Центру». Однак людина часто вдається до асинхронності, що здійснює своїми думками, тобто духом. Тому небезпечні місця, геопатогенні зони неоднаково впливають на всіх людей. Висновки. Отже, під час філософсько-правового огляду місця злочину треба: а) дослідити, чи місце злочину збігається з місцем події; б) виявити місце події; в) уточнити, чи мала місце подія злочину; г) оцінити окремо місце події і місце злочину з позицій природного права, провести філософсько-правову експертизу; д) по змозі виявити види і ступінь порушень норм природного права винних і потерпілих осіб; е) перенести одержану філософсько-правову інформацію в поле позитивного права. Звичайно, ці дії здійснює уповноважена особа – слідчий, який є основною фігурою в організації огляду місця події. Якість такого огляду залежить від ступеня його особистої духовної культури, уміння здійснювати метафізичний аналіз, визнання існування природного права та закономірностей його санкцій. Варто відзначити, що дослідження в галузі філософії права дедалі активізуються. Уже видано в цій царині підручники, навчальні посібники, монографії, захищено кандидатські і докторські дисертації. Отже, наші вчені прагнуть заповнити ту прогалину, що виникла після тривалої відірваності української науки від філософії права, досягнень філософсько-правової науки західних демократичних держав. Настав час творчо осягнути західний, а також давньосхідний, античний досвід, запропонувати нові підходи до філософії права, «очистити» її від згубного впливу позитивізму та подібних йому філософських течій ХІХ–ХХ ст. Тому вкрай необхідною є філософсько-правова реформа не тільки для науковців, а й для юристів-практиків, оскільки більшість юристів ще не готові сприймати й практично застосовувати концепції розвитку філософії права. Оновлення науки філософії права сприятиме належній якості та ефективності юридичної діяльності. Творчий підхід до формування правових норм, її реалізація – завдання також філософії права разом з теорією права, галузевими правовими науками. Питання і завдання для самоконтролю
|
| РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА З дисципліни: Принципи і методи аналізу художнього твору Спеціальність Враховується знання студентів, набуті при вивченні курсів "Вступ до літературознавства", "Вступ до мовознавства" та ін. Безсумнівний... |
ТЕМА ФІЛОСОФІЯ ЯК СИСТЕМА ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ Філософія та буденність. Філософія як любов до мудрості. Філософія та мудрість: суперечливість їх буття. Філософія як проблема для... |
| МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте... Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує |
| План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |
План Вступ Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення... У найбільш загальному значенні під міжнародно-правовою відповідальністю у даній галузі розуміють настання негативних наслідків для... |
| ВСТУП Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення |
Що таке філософія? Антична філософія: особливості, періодизація та значення для формування європейської культури |
| Курс лекцій Тема 1: Філософія, її предмет і роль в суспільстві Пізнавальна: познайомитись з поняттям філософія, її предметом, структурою, категоричним апаратом |
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |