|
|
Скачати 233.9 Kb.
|
|
МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕКСТУ В СУЧАСНІЙ ЛНГВІСТИЦІ Олена Селіванова (Черкаси) У статті розглянуто головні методи сучасної лінгвістики тексту, які згідно із запропонованою класифікацією належать до функціонального парадигмального методу, до міжпарадигмальних чи комбінованих методів мовознавства. Описано основні процедурні ланки контекстуально-інтерпретаційного методу, методу діалогічної інтерпретації, когнітивного картування й наративного аналізу. This article focuses on the main methods of modern linguistics of text. These methods belong to the functional method or the combined methods of linguistics in accordance with the offered classification. We are described the basic procedural links of contextual-interpretation method, method of dialogic interpretation, cognitive mapping and narrative analysis. Наприкінці ХХ ст. мовознавча наука пострадянського простору опинилася у стані методологічної кризи, з одного боку, через декларування відмови від жорстких канонів марксистсько-ленінської теорії пізнання, з іншого, через еклектизм методологічних позицій світової лінгвістики. Пошук виходу із кризового стану зумовив численні наукові розвідки, присвячені проблемам методологічних настанов лінгвістичних досліджень і зумовлені прагненням переглянути загальні підходи та принципи дослідження мови, визначитися стосовно її ролі в житті людини, соціумі, культурі; з’ясувати функціональну природу мови як семіотичної системи і, врешті-решт, упорядкувати й виробити відповідний новому парадигмальному просторові інструментарій її дослідження. Вітчизняна лінгвістика, на жаль, почасти продовжує нести на собі тягар методологічних постулатів радянських часів, про що свідчать матеріали більшості дисертаційних робіт, монографічних видань і навіть енциклопедичних і термінологічних словників. Спостерігаються плутанина у визначенні загальнофілософських і теоретичних засад багатьох загалом цікавих і вагомих лінгвістичних розвідок, жонглювання термінами, які стосуються методів аналізу матеріалу, спрощене й вільне тлумачення багатьох доволі складних понять мовознавства. Як наголошує український мовознавець О. Лещак: «Здебільшого лінгвісти взагалі не переймаються питаннями щодо методологічної основи свого дослідження, оскільки думають, що просте та строге слідування фактам або традиційним постулатам забезпечить необхідний рівень «науковості» й «об’єктивності» їхньої роботи» [11; 46]. З огляду на це особливої ваги в сучасній лінгвістиці набуває нова галузь − лінгвометодологія, спрямована на встановлення природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом, культурою, дійсністю, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, засад і способів опису й аналізу мови та її продуктів. Головними завданнями лінгвометодології є 1) розгляд еволюції методологічного простору лінгвістики, починаючи з часів античності; 2) з’ясування співвідношення методології, парадигми, епістеми; 3) вияв у наукових мовознавчих парадигмах і школах світосприймальних домінанат (епістем), специфіки оцінок пізнавальної природи людської свідомості, її взаємодії зі світом дійсності; 4) визначення предмета й об’єкта мовознавчих досліджень; 5) обґрунтування зв’язку пізнавальної здатності людини з мовою й мовленням, процесами комунікації; 6) вияв напрямів взаємної детермінованості мови, свідомості її носіїв, соціуму, культури, комунікативної діяльності; 7) інвентаризація й систематизація дослідницьких принципів у ракурсі різних епістем і парадигм; 8) упорядкування лінгвістичних методів у розрізі наявних у лінгвістиці епістем; 9) розробка способів оцінки достовірності отриманих результатів лінгвістичного пошуку; 10) оцінка сукупності проблем мовознавства, які потребують розв’язання; 11) вияв причин методологічного еклектизму лінгвістичних теорій і шкіл; 12) пошук виходу зі станів методологічної кризи в лінгвістиці тощо. Мета нашої статті − з’ясувати статус методів дослідження тексту в системі інших методів мовознавства, описати головні процедурні ланки аналізу тексту з огляду на домінанти та пріоритети сучасного парадигмального простору лінгвістики. Метод кваліфікується нами, з одного боку, як спосіб організації пізнавальної й дослідницької діяльності науковця з метою вивчення явищ і закономірностей певного об’єкта науки; з іншого − як система процедур вивчення об’єкта дослідження та / або перевірки отриманих результатів. Зважаючи на широке й вузьке тлумачення методу, використані в мовознавстві методи диференціюються на загальні, до яких належать спостереження, індукція, дедукція, гіпотеза, аналіз, синтез, таксономія, порівняння, формалізація, ідеалізація, експеримент, фальсифікація й моделювання; та лінгвістичні, що є спеціальними методами й мають власну специфіку, на відміну від методів інших наук. Процес упорядкування лінгвістичних методів пройшов два етапи: перший був становленням власне лінгвістичних методів, другий – використанням методів інших наук щодо аналізу мови та її продуктів, зважаючи на домінування принципу експансіонізму в мовознавчих дослідженнях і прагнення до всеєдності наукових знань, яке спостерігалося, вже починаючи з 20-х р. р. ХХ ст. і набуло свого апогею у другій половині ХХ ст. Диференціація лінгвістичних методів залишається дискусійною й відкритою проблемою мовознавства й лінгвометодології, зокрема. Аналіз різноманітних класифікацій лінгвістичних методів установив деякі закономірності: 1) таксономія методів здебільшого зумовлена їхньою проекцією на відповідну наукову парадигму; 2) маргінальні галузі мовознавства формують власних спектр методів шляхом їхнього запозичення із суміжних галузей; 3) нерідко прийоми аналізу кваліфікуються як спеціальні мовознавчі методи; 4) списки таких прийомів варіюються у складі методів, а їхній статус не є чітко окресленим. Ми пропонуємо власний поділ методів лінгвістики на парадигмальні, що уособлюють настанови та принципи відповідної лінгвістичної наукової парадигми; міжпарадигмальні, що ґрунтуються на поєднанні методологічних засад різних парадигмальних методів, однак виокремлюються за специфікою процедур чи за загальним підходом до аналізу мовних явищ; маргінальні, які залучають прийоми суміжних галузей знань, і комбіновані, що поєднують різноманітні прийоми й методи мовознавства (детальніше див.: [22; 10-15]). Дослідження феномена тексту здійснюється за допомогою різних методів, серед яких найбільш поширеним у лінгвістиці тексту є контекстуально-інтерпретаційний, що є різновидом функціонального парадигмального методу. Контекстуально-інтерпретаційний метод являє собою сукупність процедур, спрямовану на встановлення статусу тексту відносно інших текстів, його значимості в соціокультурному контексті, а також на реконструкцію авторського (комунікативного) задуму, мотивів і цілей, загального змісту, рецептивної спрямованості тексту тощо. Деякі дослідники вважають цей метод різновидом загального описового методу, хоч останній застосовується, звичайно, щодо менш складних мовних одиниць. Контекстуально-інтерпретаційний метод передбачає два етапи: контекстуалізацію й інтерпретацію. Перший спрямований на вияв жорсткої системи безперервного контексту, в межах якого здійснюється розвиток відповідної теми й розкриття концепту тексту. При цьому враховуються контексти породження (світогляд, індивідуальна свідомість, лексикон автора, їхнє занурення до універсуму культури й відповідного буттєвого часу і простору) і рецепції (світогляд, індивідуальна свідомість, лексикон читача, їхнє занурення до універсуму культури, відповідного світу дійсності), комунікативний контекст, макроконтекст цілого текстового масиву і мікроконтексти (операційні контексти) фрагментів тексту. На підставі контекстуалізації здійснюється інтерпретація інформації, закладеної в тексті, установлення авторської мети та стратегій впливу на читача і т. ін. Контекстуалізація за допомогою процедури герменевтичного кола зумовлює реконструкцію текстового змісту, що є цілісним відображенням описуваних у тексті подій у їхньому розгортанні, характеристиках і зв’язках [6; 42]. О. Мороховський вважав, що смисли тексту мають певну ієрархію, тобто вони взаємопов’язані, взаємозумовлені і взаємно підпорядковані. Це дає змогу визначити зміст тексту як деяку структуру смислів [15; 10]. Щодо художніх текстів контекстуально-інтерпретаційний метод нерідко ототожнюється з лінгвістичним аналізом тексту, який здебільшого обмежується коментуванням неясних місць тексту, стилістичних фігур і прийомів або лінгвопоетичним чи лінгвостилістичним аналізом [16]. О. Мороховський убачав відмінність між інтерпретаційним і стилістичним аналізом у тому, що перший «іде від розгляду частин до аналізу цілого, від розгляду значення окремих речень, надфразних єдностей, абзаців, розділів глав і т. ін. до аналізу змісту всього твору і в цьому аспекті є необхідною передумовою стилістичного аналізу, точніше, його першим етапом. Стилістичний аналіз іде від цілого до частини − лише усвідомивши художній текст як деяке єдине ціле, ми можемо переходити до розгляду його частин і до нового розгляду цілого на іншому, більш високому рівні» [15; 11]. Лінгвісти відмічають відсутність усталеної системи процедур лінгвістичного аналізу тексту, а також термінологічного апарату такого аналізу. Приміром, білоруський текстолог О. Ревуцький зазначає, що попри значну кількість спеціальних навчальних посібників і підручників із лінгвістичного аналізу тексту, «методика курсу поки що не ґрунтується на єдиному, загальноприйнятому понятійно-термінологічному апараті і не є чіткою скоординованою системою прийомів, методів й етапів навчання» [20; 6]. Фундатор Московсько-Тартуської семіотичної школи Ю. Лотман наголошував на необхідності цілісного, комплексного й багатопланового текстового аналізу, інтегративності його з даними літературознавства, філософії, культурології, релігієзнавства, етнології тощо: «Особливості структурного вивчення полягають у тому, що воно передбачає не розгляд окремих елементів у їхній ізольованості або механічному поєднанні, а визначення співвідношення елементів між собою у їхньому співвідношенні зі структурним цілим» [12; 18]. О. Ревуцький цілком слушно зауважує: «Для того щоб аналіз тексту дійсно став системним і цілісним, його необхідно будувати на іншій теоретичній базі, яку здатна надати сучасна лінгвістична наука про текст, збагачена даними теорії мовленнєвої діяльності, герменевтики й інших наук, що розвивалися протягом останніх років і які мають відношення до породження, сприйняття й розуміння тексту» [20; 8]. Дослідник пропонує три принципових орієнтири системного філологічного аналізу художнього тексту − увагу до смислового, змістового боку тексту, представленого текстовими категоріями, до комунікативного занурення тексту й до естетичних якостей художніх текстів. Процедури філологічного аналізу тексту він обґрунтовує на підставі шести етапів інтерпретаційного аналізу художнього тексту, запропонованих у 1976 р. російським дослідником І. Гальперіним: 1) визначення різновиду тексту за стилем, мовою, жанром, функціональним типом мовлення (оповідь, опис, міркування); 2) декодування тексту як повідомлення, розкриття загального змісту, його згортка до двох-трьох речень; 3) детальний аналіз значень слів і сполук, які вони отримують у мікро- й макроконтексті; 4) аналіз стилістичних прийомів порівняно з нейтральними засобами мовного вираження; 5) вияв призначення стилістично маркованих фрагментів висловлень, їхньої ролі у вираження суб’єктивно-оцінного відношення автора до описуваних ним подій у тексті; 6) узагальнення отриманих результатів [5; 284-289]. На наш погляд, такий підхід до лінгвістичного аналізу тексту не виконує окреслених вище трьох завдань системного філологічного аналізу тексту, адже не враховує комунікативної сутності тексту, не відображає значимості тексту у світі породження й інтерпретації, у творчості окремого автора, у семіосфері текстів та семіотичному універсумі культури. Цей метод є текстоцентричним, статичним і не відтворює синергетичну природу тексту та універсума культури, однак це не заперечує його ваги на одному з етапів текстової інтерпретації. У монографії «Основы лингвистической теории текста коммуникации» [21] на підставі запропонованої діалогічної моделі текстової комунікації нами розроблено методику діалогічної інтерпретації тексту, що є сукупністю процедур аналізу тексту як знакового посередника дискурсу з урахуванням екстралінгвальних чинників текстової комунікації й інтегруючого принципу діалогічності. Цей принцип ґрунтується на концепції діалогічності гуманітарного пізнання російського літературознавця М. Бахтіна, розробках Московсько-Тартуської семіотичної школи, психолінгвістичних дослідженнях мовлення й тексту, теоріях сучасної лінгвопрагматики й дискурсології. Діалогічність у деяких аспектах постулювалася як принцип філософської герменевтики німецьким дослідником Ф. Шлейєрмахером й основоположником лінгвістичної герменевтики В. фон Гумбольдтом. М. Бахтін розглядав діалогічність як усеосяжну мережу взаємодії складників ситуації породження й розуміння тексту. Виходячи з його концепції, можна виокремити кілька аспектів діалогічності. Першим є гносеологічний, який ґрунтується на філософській розробці однієї з найбільш популярних у 20–30-ті р. р. ХХ ст. антиномій особистості, предмета й речі (В. Дільтей, Б. Рассел, А. Мейєр, П. Флоренський, С. Булгаков, Г. Шпет та ін.) і позначає складні взаємовідношення автора й інтеріоризованого буття (світу дійсності, усвідомленого людиною й етносом), читача й буття, тексту й буття. Кожний із можливих світів діалогізує один з одним і світом реальності. Другий аспект (мовний) визначає діалог людини й мови і виявляється у здатності творчої особистості вирватися з полону мовних стереотипів і створити нову зображальну мову, що сприяє розвиткові, збагаченню та збереженню словесної мови. Ю. Лотман розглядав художній текст як «семіотичний простір, у якому взаємодіють, підлягають інтерференції та ієрархічно самоорганізовуються різні мови» [13; 3-18]. М. Бахтін говорив про мову роману як «систему мов, які діалогічно взаємно висвітлюються. Мова твору не є єдиною й однією» [3; 414]. Третій аспект діалогічності (культурно-історичний) полягає у зв’язку тексту, особистісної свідомості автора й читача з кодом культури в її розвитку в часі та просторі, зокрема, з іншими текстами попередників. Такий діалог має не лише рекурсивний характер, що передбачає інтерсеміотичні зв’язки з попередньою традицією культури, а і прокурсивний, що розглядається як гіпотетичне моделювання впливу тексту на майбутній розвиток семіотичного універсуму культури та його окремих семіосфер. Четвертий аспект (комунікативний) ґрунтується на інтерактивній взаємодії автора-функції як текстового аналога відсутнього автора й гіпотетичного адресата, закладеного в текстовій програмі адресованості, із реальним читачем. П’ятий аспект діалогічних відношень (текстовий) виражається у специфіці співвідношення персонажів тексту з авторською функцією та діалогом роздвоєної особистості героїв. Принцип діалогічності дає змогу дослідникові тексту розглядати його як знаковий посередник комунікативної ситуації, що уподібнюється складній синергетичній системі, перехід якої від хаосу до порядку, тобто до розуміння читачем комунікативного задуму та змісту тексту, детермінований внутрішніми й зовнішніми чинниками. Першим етапом методу діалогічної інтерпретації є встановлення діалогічних відношень аналізованого тексту із системою інших текстів у текстовій синтагматиці й парадигматиці, що передбачає визначення мовленнєвого жанру, типу текстеми, їхніх стилістичних, структурних, змістовних, прагматичних і функціональних ознак. Другий етап зумовлений діалогічністю тексту як знака з особистістю адресанта в соціокультурному контексті породження й передбачає вияв місця тексту у творчості автора, інтерпретацію авторського задуму й інтенцій, реконструкцію відображення в текстовій моделі уявної дійсності авторського світогляду, структури свідомості, зокрема, й ментального лексикону мовної особистості. Третім етапом є вияв діалогічних відношень тексту з особистістю адресата, його свідомістю, установками, інтерпретантою; характеристика значимості тексту для епохи його рецепції, оцінка ефективності й функції тексту відносно інтерпретатора. Цей етап ґрунтується на реконструкції вбудованої в текст програми адресованості, закладеної автором орієнтовно на уявного ідеального читача, а також на встановленні комунікативного впливу на реального адресата та сприйняття ним програми адресованості як фігури адресата згідно з концепцією розщеплення комунікантів. Прийомами, що визначають розуміння й оцінку тексту реципієнтом є психолінгвістичні методики шкалювання тексту (Ю. Сорокін, Є. Тарасов, О. Шахнарович й ін.), розрізання тексту (А. Брудний, Л. Школьник), суправербальний метод М. Рубакіна, який ще у 20-ті р. р. здійснив спробу читацької проекції тексту шляхом моделювання смислових (ментальних) репрезентацій. Четвертий етап являє собою опис діалогічних відношень тексту й комунікантів з інтеріоризованим буттям шляхом вияву співвідношення можливого світу описаних у тексті подій із реальними подіями, фактами біографії адресанта, а також з урахуванням значимості тексту для епохи його породження й рецепції. Співвідношення макрознака тексту й заміщеної ним дійсності досліджувалося Ю. Лотманом і його школою шляхом семіотичного аналізу тексту. Ця ланка аналізу спрямована на вивчення заміщеної подібності (мімезису), а також відмови від неї (діегезису). На цьому етапі актуальними можуть бути методика семантики можливих світів (Я. Хінтікка, Л. Долежел, М. Райян, Т. Павел, А. Баранов й ін.), когнітивна процедура моделювання ментальних просторів (Ж. Фоконьє, М. Тернер й ін.), процедура наративного аналізу (приміром, Т. Оуклі застосовує цю процедуру з метою пояснення взаємодії (бленду) ментального простору реального світу з ментальними просторами події й оповіді [25]). На п’ятому етапі здійснюється дослідження діалогічності тексту із семіотичним універсумом культури на підставі рекурсивно-прокурсивних зв’язків тексту з іншими текстами та продуктами культури етносу чи цивілізації, а також відстеження метаобразів тексту, що відображають архетипи як праформи свідомості [24, 18] і забезпечують єдність, цілісність і закономірності текстового сприйняття. З цією метою застосовується архетипний аналіз, що передбачає глибинну когнітивну обробку текстів, звірення концептуального простору із зафіксованими в науковій літературі списками архетипів, висування гіпотези архетипу і її доведення шляхом встановлення засобів експонування архетипів у текстах у вигляді тем, сюжетів, образів, символів, метафор тощо. Першим зразком архетипного аналізу можна вважати розробки представників Кембриджської школи Дж. Фрезера, який дослідив архетипи давніх християнських текстів й обрядів. Зразки архетипного аналізу подано в наукових працях Є. Мелетинського, М. Бодкіна, В. Топорова, Н. Фрая, В. Маслової, Л. Бєлєхової й ін. Шостий етап потребує від дослідників звернення до діалогічності внутрішнього семіотичного простору тексту з огляду на реконструкцію текстового концепту, опис тематичних макроструктур, вияв значимості їхнього поєднання й чергування в тексті, характеристику концептуального простору тексту, мовних засобів концептуалізації, глибинних смислів, підтексту. Допоміжними на цьому етапі є методики концептуального аналізу, когнітивного моделювання, когнітивного картування тощо. Сьомий етап є обґрунтуванням головних текстових категорій і мовних засобів їхньої репрезентації. Аналіз певних образних засобів, стилістичних фігур, принципів висування здійснюється одночасно з характеристикою семіотичного простору тексту, описом діалогічності тексту з іншими складниками дискурсу. Наративний аналіз є маргінальним методом, що застосовується в семіотиці тексту, літературознавстві й лінгвістиці тексту. Він являє собою сукупність методик, які визначають глибинні структури текстів-оповідей і їхнє співвідношення з поверхневими структурами дискурсу. Наративний аналіз передбачає побудову актантної моделі тексту, сюжетних граматик, можливих трансформацій. Наратив розглядається літературознавцями як текст епічного твору, за винятком прямого мовлення персонажів; як зображення розвитку подій (оповіді) у часі. Р. Барт називав наратив універсальною формою мовного існування: «оповідь долає національні, історичні й культурні бар’єри, вона присутня у світі, як саме життя» [2]. Структуралісти уподібнювали наратив мові, розглядали його в опозиції мови й мовлення, тобто наративних схем і їхніх конкретних реалізацій; визначали синтагматику наратива як побудову послідовності подій згідно із законами причин і наслідків і парадигматику – як набір персонажів й обставин поза часом. Наративність вважалася ознакою певного типу дискурсу. Зокрема, Е. Бенвеніст протиставляв історичну оповідь і дискурс у вузькому розумінні слова, використовуючи критерій особи (не-особа характеризує історію, а особи Я / Ти – дискурс) і розподіл дієслівного часу. Ж. Женет, навпаки, оповідь уважав результатом нарації, а дискурс – актом нарації. А. Греймас і Ж. Курте поставили питання про наявність наративної компетенції, проектуючи її на знання жанрів і літературних форм, за допомогою яких ми породжуємо й розуміємо конкретні тексти [7; 503]. Наративна компетенція містить семіотико-наративні структури, які є джерелом головних позначуваних форм, характеризуються віртуальним існуванням, відповідають мові, а не мовленню й керують дискурсивними структурами. Такими семіотико-наративними структурами є мовні жанри, що зберігаються у свідомості митця слова як певне дискурсивне вміння, віртуальна розумова здатність [7; 503-504]. Наративна компетенція служить потужним текстотвірним джерелом, знаряддям найбільш ефективного й оптимального розуміння сприйнятої текстової інформації читачем, оскільки читач оперує стандартами і стереотипними структурами, що відображають функції твору, сюжетний перебіг, а також опосередкують формування й підтвердження інтерпретаційних гіпотез. Крім того, наративна компетенція виконує ще одну найважливішу функцію − введення нової інформації до стереотипної свідомості, що сприяє розхитуванню стереотипів, народженню нових стереотипів, створенню креативно-хаотичного стану свідомості, яка як будь-яка синергетична система прагне до самоорганізації й усунення деструктивних тенденцій, що сприяє посиленню аттрактивних механізмів і процесів формування нових семіотико-наративних структур. Постійне оновлення наративної компетенції, її перманентне збалансування приводить до динамізації семіотичного універсуму культури, переформулювання смислових структур уже інтерпретованих текстів і, врешті-решт, забезпечує збереження та трансляцію від покоління до покоління культурно значущої інформації. Ю. Лотман писав: «у загальній системі культури тексти виконують дві головні функції: адекватну передачу смислів і народження нових смислів» [14; 431]. Одним із чинників реалізації цих функцій є наративна компетенція. Наративний аналіз виник на підставі наукових розробок глибинних систем оповіді В. Проппом, Ж. Дюмезилем, К. Леві-Строссом. Він став продовженням структурного аналізу, підґрунтя якого було закладене у формальній літературознавчій школі. Г. Почепцов (мол.) підкреслює, що формальний аналіз літературних текстів розпочався ще в дореволюційних працях О. Веселовського, продовжився у товаристві по вивченню поетичної мови (В. Шкловський, Л. Якубинський, Ю. Тинянов й ін.) і в результаті оформився в роботі В. Проппа «Морфологія казки» [17; 47]. При аналізі казок В. Пропп увів для героїв певні стандартні функції, виявивши тридцять одну функцію й регулярну повторюваність трьох випробувань героїв: підготовчого, вирішального та звеличувального [18; 566-584]. Така схема формально встановлювалася й була канонічною. У наративному аналізі вона отримала назву наративної схеми й уможливила поглиблення знань про внутрішні механізми функціонування казок, усних переказів у різних культурах (Є. Мелетинський, А. Дандес, Д. Польм та ін.). Із часом випробування почали розглядати лише як поверхневі фігури дискурсу, за якими стоять більш глибинні логічні операції. У казках були встановлені й інші наративні перспективи, пов’язані з діяльністю героя й антигероя в полемічній структурі змагання й конфронтації. Наративні схеми в текстах отримують різні варіації, пов’язані зі стратегічними відхиленнями, розширенням, локалізацією тощо. Особлива увага в наративному аналізі приділяється трансформаціям, механізм яких розроблений К. Леві-Строссом. Дослідник розглядав їх на підставі варіацій міфу та взаємодії його з іншими міфами. Трансформації фрагментів наративних схем зумовлюють зміну інших фрагментів схем, що характеризує такі трансформації як горизонтальні, синтагматичні та внутрішньотекстові. Парадигматичні трансформації глибинних структур у поверхневі розглядаються у наративному аналізі з огляду на генеративну концепцію стандартної синтаксичної теорії Н. Хомського. У когнітивно орієнтованому наративному аналізі канонічна наративна схема ототожнюється із прототипом. Відхилення від прототипу потребує процедури генерування смислу: інтерпретатор на певному відрізку дискурсивного аналізу перемикає системи семіотичного усвідомлення тексту. Текст накладається на прототип наративної схеми і набуває риси підвищеної умовності, іронії чи пародії. Ставлення науковців до наративного аналізу залежить від досліджуваних типів текстів, наративних схем. Зокрема, І. Ревзін наголошує: «Якщо мова йде про аналіз твору в цілому, то структурні методи особливо ефективні для вивчення таких, порівняно простих і повторюваних «малих форм», як частівки, билини, казки, міфи, або такої масової продукції, як детективи, бульварні романи, романи-памфлети і т. ін., але тоді мова йде не про художній твір у справжньому розумінні цього слова» [19]. Структурний аналіз тексту є опозитивним методові діалогічної інтерпретації. Саме цю опозитивність мав на увазі Ю. Лотман, коли відмічав, що якщо методика Проппа орієнтована на те, щоб із різних текстів, представивши їх як пучок варіантів одного тексту, виявити цей, єдиний текст-код, який лежить у його основі, то методика Бахтіна, починаючи з «Марксизму та філософії мови», є зовсім іншою: у єдиному тексті розмежовують не лише різні, що особливо важливо, взаємно неперекладні суб’єкти. У тексті розкривається його внутрішня конфліктність [14; 433]. Рівновага, за В. Проппом, досягається за рахунок стандартів функцій, навколо яких варіюються тексти. Згідно з концепцією М. Бахтіна, рівноваги досягають на підставі діалогічності з уже наявними стереотипами етносвідомості, закладеними в мові, культурі, семіосфері художньої літератури. Розбіжність підходів до текстового аналізу В. Проппа і М. Бахтіна не передбачає взаємного виключення їхніх методик, адже вияв структурних особливостей текстів певної наративної схеми може служити цілям діалогічної інтерпретації: кожний текст вступає в діалогічні відношення із семіосферою, опосередковані як стандартом, так і відхиленнями від нього. Метод когнітивного картування має на меті моделювання інтерпретованого смислового плану тексту як складника дискурсу. В основі цього методу лежить гіпотетико-дедуктивний спосіб дослідження, тобто аналіз змісту тексту виходячи з гіпотез й емпіричних узагальнень імовірнісного типу, підтвердження, коригування та спростування яких потребує емпіричної перевірки й доведення шляхом аналізу мовного матеріалу, реконструкції імпліцитного плану смислу, особистісної свідомості й внутрішнього лексикона адресанта, його програми адресованості передбачуваному адресатові й інших складових дискурсу. Оскільки створення тексту, як і його розуміння та ідейно-змістова інтерпретація являє собою імовірнісну «багатоповерхову» рухливу програму, зреалізовану в умовах численних кодових переходів як у зовнішньому, так і внутрішньому мовленні» [4; 79], завданням дослідників тексту є відтворення цієї програми і шляхом предикції (розпізнавання й вибору оптимальної гіпотези) здійснення її когнітивного моделювання у вигляді спрощеної, схематизованої карти згідно із принципом А. Кожибського «карта − не територія». Когнітивна карта є інформаційною моделлю повідомлення, тексту, що містить ментальні репрезентації їхнього змісту, представляє глобальну картину кореляції та функціонування смислових програм, зумовлену стратегіями породження, сприйняття повідомлення й інтерактивністю комунікантів. Термін уведений у 1948 р. Е. Толменом. Методика когнітивного картування розроблялася у працях Р. Аксельрода й мала політологічне спрямування [23], тобто відображала каузальну структуру політичних текстів й застосовувалася щодо аналізу кризових політичних станів й моделювання мислення політиків із метою встановлення чинників впливу на прийняття рішень. Когнітивна карта використовувалася в контент-аналізі політичних текстів у вигляді графів їхньої каузальної структури, дерева цілей (goal tree), інтересів, типових реакцій, переваг, уявлень політичних лідерів, що уможливлювало прогнозування їхньої поведінки [17; 53-54]. Оцінка впливу політичних подій позначалася стрілками зі знаками «плюс» і «мінус» або «нуль». Ступінь впливу однієї події, описаної у тексті, на іншу фіксувалася в системі графів спеціальними маркерами – вагами, що мають трикомпонентну шкалу впливовості від 1 до 3. Застосування ваги визначає вектор розвитку політичної ситуації. Когнітивна карта має жорсткий і м’який різновиди: перший вилучається лише з тексту, другий додає знання експертів про політичну ситуацію або проблему. А. Баранов наголошує на тому, що при всьому суб’єктивізмі когнітивне картування демонструє непогані результати за критеріями надійності. Головною проблемою є трудомісткість і складність побудови карти, адже її загальний обсяг може досягати 200-300 вузлів [1; 283]. Між вузлами встановлюють загалом три типи каузальних відношень: А сприяє В, А перешкоджає В й А ніяк не впливає на В. Когнітивне моделювання тексту й дискурсу є частиною широкої програми когнітивної науки. Одним із фундаторів когнітивного напряму в лінгвістиці тексту й дискурсології є голландський дослідник Т. ван Дейк. У праці «Епізодичні моделі в обробці дискурсу» дослідник виходить із того, що «люди, коли слухають або читають дискурс, не лише конструюють його смисл у вигляді бази тексту, а і створюють або вилучають із пам’яті модель, яка репрезентує те, що вони думають відносно ситуації, якій присвячено дискурс» [8; 88]. Т. ван Дейк характеризує епізодичні, ситуаційні моделі дискурсу, їхню структуру та функції, описує емпіричні явища, що послужили основою для цих моделей при породженні тексту та його сприйнятті й розумінні. Підґрунтям використання цих моделей є принцип повторного переживання як вторинної актуалізації набутих досвідним шляхом знань, що адаптуються до прочитаного тексту. На такому ж принципі ґрунтуються й моделі фреймів інтерпретації Ч. Філлмора, сценарії Р. Шенка, сцени Ф. Бартлета, подійні фрейми Л. Барсалу, ментальні моделі Ф. Джонсона-Лерда й інші когнітивні моделі, які відтворюють досвідну мережу комунікантів як базу створення й розуміння тексту. Т. ван Дейк вводить також поняття бази тексту як когнітивної моделі локально та глобально зв’язної послідовності пропозицій. Крім того, дослідник занурює цю базу до комунікативного контексту, відмітивши необхідність урахування для розуміння епізодичних моделей моделей контексту − знань про суперструктури мовних жанрів, які й активують у свідомості комунікантів типові для контекстної моделі епізодичні моделі [8; 92]. Не менш важливим Т. ван Дейк вважає залежність епізодичних моделей від цілей та інтересів комунікантів. Керівною інстанцією, що визначає узгодження всіх епізодичних моделей, на думку вченого, є контекстуальна модель: «Ця керівна система відповідає за стратегічне комбінування кількох ситуаційних моделей: вона використовує інформацію мікрорівня з короткочасної пам’яті чи бази тексту, що перебуває в епізодичній пам’яті, й узгоджує її із загальним контекстом і цільовою інформацією, а також зі спільними сценаріями, а потім висуває ефективну гіпотезу відносно того, які фрагменти моделей треба вилучити з пам’яті або активізувати і як їх потрібно поєднувати» [8; 94]. Контекстуальна модель є описовою не в термінах актантів і предикатів, а визначень, що встановлюють систему жанру дискурсу, його стратегії, рольові статуси комунікантів і т. ін. Запропонована нами модель когнітивної карти тексту [21; 245-252] ґрунтується на діалогічній моделі текстової комунікації й концепції Т. ван Дейка. Когнітивне картування враховує інформаційний масив на вході й на виході з тексту, що потребує залучення до карти загального смислового плану дискурсу. З огляду на постулювання сучасною когнітивною лінгвістикою необхідності синтезу різних підходів до встановлення ментальних репрезентацій, представлення глобальної картини їхнього функціонування в системі кореляцій, підпорядкованій цілям породження та сприйняття мовленнєвих продуктів, когнітивна карта тексту є синергетичним поєднанням жанрової моделі як прототипної структури особливостей певного класу текстів; інтерактивної моделі, яка фіксує задум, інтенцію, інтерактивні стратегії, статуси та ролі комунікантів, а також концептуального простору тексту, що включає загальний текстовий концепт і підпорядковані йому різні типи концептів інформаційного масиву тексту, топіки, пропозиції й засоби їхнього зв’язку (конектори) тощо. Жанрове моделювання здійснюється на підставі прототипного підходу й передбачає вияв прагматичного, тематичного типу тексту (текстеми), фіксацію інваріантних ознак структури, семантики, особливостей стилю, мовленнєвої й семіотичної сфери, рольових позицій комунікантів, а також можливих аномалій як відхилень від жанрового канону. Інтерактивна модель взаємно детермінована жанровою й містить типи комунікативної взаємодії, стратегічні програми комунікантів, пов’язані із плануванням, проведенням і завершенням дискурсу, контролем над ним. Інтерактивна модель подібна до контекстуальної моделі Т. ван Дейка, яка характеризує лише конкретну комунікативну ситуацію [8; 95]. У текстовій комунікації інтерактивна модель передбачає знання про автора тексту, його творчість, ідіостиль, соціокультурний контекст породження, програму адресованості передбачуваному читачеві тощо. У безпосередньому спілкуванні інтерактивна модель об’єднує типи інтеракції, стратегії, тактики комунікантів, баланс інтерактивності протягом спілкування тощо. Концептуальний простір тесту інтегрований із жанровою й інтерактивною моделлю і являє собою складну ієрархію концептів, вершиною якої є ключовий текстовий концепт. В. Красних називає його своєрідною «точкою вибуху», що служить, з одного боку, відправним моментом породження тексту, з іншого, метою при його сприйнятті [10; 202]. Ключовий концепт розглядається не лише як конденсована інформація про текст, а і як ключові поняття, які виражають ідейно-естетичну або прагматичну програму тексту. Текстовому концепту підпорядковані інші концептуальні сфери, репрезентовані в тексті (антропоконцепти, культурні, ідеологічні, тематичні концепти тощо), а також топіки тексту, пов’язані макроконекторами, що встановлюють логічні, смислові й тема-рематичні зв’язки між топіками й концептами. На нижньому рівні когнітивної карти топіки представлені фреймовими моделями пропозиційно-асоціативного типу та їхніми операторами з конекторною функцією. Практичне втілення й подальше розроблення запропонованої нами моделі когнітивного картування тексту та дискурсу здійснено в монографії Н. Кравченко «Интерактивное, жанровое и концептуальное моделирование международно-правового дискурса» [9] і її докторській дисертації. Когнітивно-дискурсивна парадигма сучасної лінгвістики сприяє залученню до інструментарію цієї галузі методів і прийомів дискурс-аналізу, прагматичного та конверсаційного аналізу, а прикладний аспект лінгвістичних досліджень тексту визначає застосування багатьох методик атрибуції із використанням статистичних методів. Список використаних джерел
|
|
ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ПРОВЕДЕННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ Медичні факультети ... |
Тема Сутність педагогічного дослідження На практиці, як правило, дослідник використовує як теоретичні, так і емпіричні методи дослідження. Таке дослідження прийнято називати... |
|
Практичні заняття, їх тематика та обсяг Методи дослідження спілкування та міжособистісної взаємодії. Вивчення особистісно-комунікативних властивостей. Методика діагностики... |
Методи політології Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження |
|
Перелік питань до екзамену Дослідження слова в лексикології. Два головні підходи до вивчення мови (синхронія та діахронія). Лексична система і методи дослідження... |
1. Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ Тема Предмет економічної теорії та методи економічного дослідження |
|
1. Психологія як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «психологія»,... Предмет, функції психологічної науки і практики в суспільному розвитку. Історія розвитку психологічної науки. Галузі психології.... |
Що корисного дає для економічного дослідження використання кількісних методів в економіці? Основними напрямками використання кількісних методів є – методи економіко-математичного моделювання та методи статистичного аналізу.... |
|
SI28 НОВІТНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧЧНОЇ СИСТЕМИ НА ОСНОВІ ЧАСОВИХ РЯДІВ НОВІТНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧЧНОЇ СИСТЕМИ НА ОСНОВІ ЧАСОВИХ РЯДІВ |
1. Введення в анатомію: історія анатомії, анатомічна термінологія,... Тема Введення в анатомію: історія анатомії, анатомічна термінологія, методи дослідження в анатомії. Вісі, площини |