|
|
Скачати 116.51 Kb.
|
|
АКСІОМИ КОМУНІКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ Процесуальною величиною комунікативної ситуації є комунікативна взаємодія (інтеракція) як суб’єктно-об’єктно-суб’єктна діяльність учасників спілкування, спрямована на інформаційний обмін і вплив на свідомість чи поведінку адресата на підставі тексту (повідомлення), паравербальних засобів, інтенційно-стратегічних програм та інтерпретанти комунікантів. Психологічним підґрунтям інтеракції є прагнення бути зрозумілим і зрозуміти іншого, доповнене взаємними переживаннями, відчуттями, почуттями, оцінками. Когнітивною базою комунікативної взаємодії служить певна спільність сфер свідомості: тезаурусів, мовної та комунікативної компетенції, механізмів асоціювання. Комунікативна взаємодія детермінована суспільними відношеннями й етнічною культурою. Як зазначає українська лінгвістка З. Гетьман, «інтеракцію не можна розглядати відірвано від етнокультурного середовища. Взаємний обмін ідеями, емоціями, установками, мотивами в певному соціокультурному просторі з урахуванням міжособистісних відношень за наявності бікомунікативного та полікомунікативного контекстів забезпечує результативну взаємодію комунікантів» [2, с. 235]. У безпосередньому спілкуванні «тут і зараз» комунікативна взаємодія здійснюється з розрахунку на реакцію адресатів і коригується нею, хоч посередником такого спілкування є вербальне повідомлення (текст), що є об’єктом суб’єктно-суб’єктної взаємодії. У дискурсології таку інтеракцію називають локальною, на відміну від дистальної інтеракції, яка характеризується дистанцією в часі та просторі. У письмовій чи друкованій комунікації адресант і адресати віддалені просторово й дискретні в часі, тому автор тексту взаємодіє з адресатом на підставі своєї функції як вираження власного світогляду, настанов, оцінок, навіть якщо комуніканти знайомі або автор відомий читачеві. Дискурсологи, ототожнюючи комунікативну взаємодію з інтеракцією, розглядають дискурс у відповідному значенні й інтеракцію як взаємно зумовлені ознаки комунікації: інтеракцію кваліфікують як дискурсивну категорію, а дискурс − як інтерактивне явище. Зважаючи на це інтеракція забезпечує двобічний зв’язок між соціальною реальністю, культурою та дискурсом. Дефініція інтеракції залежить від напряму дискурсології. У вузькому розумінні, наприклад, у конверсаційному аналізі, аналізі діалогу, інтеракцію розглядають як покрокове послідовне прагнення пояснити власну мовленнєву поведінку й інтерпретувати мовленнєву поведінку співрозмовника, тобто як обмін комунікативними ходами (репліками) у діалогічному спілкуванні [9, с. 69-75]. Головною ознакою інтеракції в такому розумінні є впорядкованість реплік учасників розмови. Контекстом в інтеракції служить сукупність попередніх і наступних реплікових кроків. Аналіз інтеракції здійснюється на підставі понять черговості комунікативних ходів або реплікових кроків, комунікативної статусу, ролей, прав і обов’язків сторін, подвійного авторства розмови (яке питання, така й відповідь) [9, с. 303-309]. Маркерами інтеракції служать сигнали членування, зворотного зв’язку, вигуки, звертання тощо. Однак тлумачення інтеракції у вузькому розумінні залишає за межами аналізу вплив на неї мотивів і намірів учасників, соціальних і культурно-інформаційних процесів і глобального контексту комунікативної ситуації. У широкому значенні інтеракцію кваліфікують як комунікативну взаємодію у проекції на культурні настанови, норми й цінності, на соціальні інститути, соціальну організацію суспільства. Характеристика такої інтеракції передбачає встановлення взаємозв’язку мети комунікації, особистостей комунікантів, різноманітних ситуативних чинників контекстуалізації спілкування тощо. Вузьке й широке розуміння інтеракції пов’язане з двома головними підходами в дискурсології: етнометодологічним, який обмежує аналіз інтеракції виключно даними, доступними для спостереження, й інтерпретативістським, налаштованим на залучення до дослідження інтеракції різноманітних зовнішніх показників. Етнометодологи обстоюють невипадковість інтеракції, наявність у ній нормативного порядку, індексованого інтеракційними регулярностями. Х. Гарфінкель як засновник етнометодології з’ясовував нормативний порядок спілкування шляхом аналізу його порушення [15]. Американський соціолог І. Гоффман також вважав, що більша частина того, що відбувається у процесі інтеракції, є соціальною конструкцією й реконструкцією форм нормативного соціального порядку. Соціальний порядок відображено у відповідній базисній моделі (underlying pattern), хоч, на думку І. Гоффмана, важливим є розміщення специфічних інтеракцій не стільки в контексті базисної моделі, скільки в живій тканині повсякденного життя, яке є частиною динамічної моделі соціально сконструйованих фреймів – основи соціальних інститутів [16]. У цьому аспекті його концепція співзвучна інтерпретативізму. Однак відкритим залишається питання щодо джерел і природи відмінностей інтеракції, зумовлених міжкультурними, статевими й іншими чинниками та зв’язками соціальної ієрархії. Навпаки, інтерпретативістський підхід спрямовує увагу дослідників саме на інституційні контексти інтеракції. Дослідження дискурсології в цьому напрямі з’ясовують роль інтеракції у формуванні соціальних категорій рівності, справедливості, громадянства й ін.; визначають спектр мовних ресурсів, сформований і використовуваний в інституційних інтеракціях; поглиблюють розуміння природи соціальних категорій і форм соціальної організації в аспекті їхнього двобічного зв’язку з інтеракційними процесами; а також установлюють відбитки впливу інтеракції на конструювання соціальних структур, частиною яких вона є. Стосовно останнього, деякі дискурсологи (М. Геллер) висловлюють скептицизм відносно можливості вияву соціально-креативної сили інтеракції в конструюванні соціальної реальності. Найбільш вагомі результати в досягненні цієї мети продемонстрували представники лінгвістичної антропології, які розглядали мовленнєву поведінку в повсякденних інтеракціях як основу культурного продукування й репродукування; а також представники критичного аналізу дискурсу, які фокусують увагу на тому, як дискурсивні структури конституюють суспільство, культуру, владу і вплив на соціум. Найбільш детально в сучасній дискурсології проаналізовано такі проблеми, пов’язані з інтеракцією, як: 1) типологія й рольова диференціація суб’єктів інтеракції; 2) когнітивний план інтеракції, пов’язаний зі знаннями та процесами інференції − вивідного знання; 3) чинники та сигнали контекстуалізації інтеракції в широкому й вузькому розумінні; 4) типологія й моделювання інтеракцій; 5) методика їхнього опису тощо [10, с. 124-129]. Характеристика комунікативної взаємодії (інтеракції) ґрунтується на низці аксіом, поступово сформованих у теорії мовної комунікації. Першою аксіомою комунікативної взаємодії є відсутність тотожності між змістом, що передається, та змістом, інтерпретованим адресатом. Дослідники зауважують, що у взаємодії комунікантів «відправник повідомлення не відтворює діяльність одержувача повідомлення наслідувально, як не відтворює й одержувач повідомлення комунікативної діяльності відправника» [11, с. 69]. Протягом тривалого часу у структуралістській текстології домінувала теорія дзеркального розуміння тексту як відображення в свідомості читача авторського задуму. Концепція тотожності змісту, закладеного адресантом у повідомленні й інтерпретованого адресатом, ґрунтувалася на положенні В. фон Гумбольдта про інтегративну роль мови як засобу взаєморозуміння її носіїв [3]. Дослідник обстоював думку про те, що процеси вираження смислу та розуміння підпорядковані тій самій «мовній силі». Подібні ідеї стосовно посередницької ролі мови у спілкуванні висував і М. Гайдеґґер [12]. Український лінгвіст О. Потебня, попри те що він був послідовником концепції В. фон Гумбольдта і зауважував, що розуміння іншого здійснюється шляхом розуміння самого себе, усе ж висловлював дещо інші положення. Він наголошував, що «мова лише збуджує розумову діяльність людини, яка, розуміючи, про що їй говорять, думає своєю власною думкою, формує думку зі свого особистого матеріалу» [8]. Перша аксіома склалася поступово: починаючи від виокремлення у технічній моделі В. Вівера та К. Шеннона двох сигналів залежно від компонента шуму [17] і до концепції діалогічності розуміння чужого слова М. Бахтіна [1]. У сучасній теорії комунікації положення про неізоморфність змісту, що передається, і змісту, сприйнятого адресатом, не викликає заперечень. За словами Х. Ортеги-і-Гассета, «ми постійно наштовхуємося на складну дійсність інших, а не на просте їх розуміння. Наша одвічна розгубленість перед самодостатньою таємницею іншого і завзяте бажання ближнього відповідати нашим уявленням про нього і складають його повну незалежність, змушуючи відчувати як дещо реальне, дійсне, непідвласне будь-яким зусиллям нашої уяви» [7, с. 139]. Другою аксіомою комунікативної взаємодії є забезпечення процесів передачі інформації, обміну нею і комунікативного впливу спільністю коду спілкування комунікантів. У сучасній теорії мовної комунікації кодами спілкування вважають не лише мовний, а й паравербальний і культурний. Складник коду в комунікації було вперше представлено в моделі Р. Якобсона [14]. З огляду на першу аксіому створюється парадокс мовної комунікації: з одного боку, саме мова як конвенційна система сприяє взаєморозумінню її носіїв, з іншого, саме мова віддаляє партнерів спілкування і створює викривлення й модифікацію інформації, адже семіозис в комунікації передбачає врахування інтерпретанти адресата. Виникає суперечність між конвенційністю закріплення за мовними формами відповідного змісту, відомого всім носіям мови, та індивідуальними смислами й асоціаціями у свідомості конкретної особистості. Цю суперечність спробував розв’язати Е. Гуссерль, який підкреслював, що «очевидними є можливості встановлення взаєморозуміння, а значить, це можливості того, що світи досвіду, фактично відокремлені, завдяки взаємозв’язкам актуального досвіду сформувалися, створивши єдиний інтерсуб’єктивний світ, корелят єдиного світу розумів» [4, с. 17]. У. Матурана вважав, що взаєморозуміння за таких умов забезпечується здатністю й готовністю людини до пізнання й розуміння, адже «знання як переживання − це дещо особистісне і приватне, що не може бути передане іншому» [5, с. 95]. Саме пізнавальна здатність і формує наведений Е. Гуссерлем «інтерсуб’єктивний світ» спілкування. Таке положення ґрунтується на третій і четвертій аксіомах комунікативної взаємодії. Третя аксіома є положенням про забезпечення комунікативних процесів певною спільністю тезаурусів як фондів знань комунікантів, до яких належить і комунікативна компетенція. Вважається, що цей постулат уперше був окреслений Д. Берло, який не був лінгвістом. Є. Тарасов наголошує, що навіть у концепції комунікації Р. Якобсона відсутнє положення про спільність комунікативних засобів і знань комунікантів [6, с. 20]. З огляду на попередню аксіому взаєморозуміння у процесах комунікації забезпечується здатністю партнерів до поповнення й модифікації фонду знань і прагненням до спільної пізнавальної діяльності. Четверта аксіома наголошує на вмотивованості та цілеспрямованості спілкування з боку його учасників. Вперше мета мовної діяльності була проголошена В. фон Гумбольдтом, який розглядав мову як «спосіб, що служить для досягнення певними засобами певних цілей», найважливішою з яких є взаєморозуміння [3, с. 70-71]. Однак метою мови вчений насамперед вважав духовну налаштованість її носіїв, які мають спільну мету. Він указував, що «ніхто не може говорити з іншим інакше, ніж цей другий за рівних обставин говорив би з ним» [3, с. 71]. На розбіжність же цілей комунікантів першим указав Р. Якобсон. Він підкреслював: «Дві точки зору − того, хто кодує, і того, хто декодує, або, іншими словами, роль відправника і роль одержувача повідомлень мають бути чітко розмежовані» [13, с. 23]. Між тим, на початку становлення теорії мовленнєвих актів мета адресата практично не враховувалася. Дж. Остін, увівши три складника мовленнєвого акту: іллокуцію, локацію та перлокуцію, − розглядав перлокутивний ефект лише як досягнення мовцем власного мовленнєвого наміру, не беручи до уваги наміри адресата. Однак у реальному спілкуванні, крім іллокутивно успішних ситуацій комунікативної взаємодії, наявні ситуації, у яких мовець не досягає мети. Саме тому послідовник концепції Дж. Остіна П. Стросон увів замість перлокутивного ефекту термін перлокутивної реакції (response) як будь-якого результату комунікативних дій мовця: успішного чи неуспішного. У сучасній теорії мовної комунікації та лінгвопрагматиці також розглядається подвійний результат комунікативної взаємодії, що зумовлює виокремлення двох її типів: комунікативної кооперації, що характеризується балансом (узгодженням) цілей учасників спілкування, якого досягають шляхом певних поступок кожного з партнерів; і комунікативний конфлікт, до якого призводить дисбаланс цілей і відсутність взаємного узгодження комунікативних дій мовця й адресата. П’ята аксіома постулює важливість у комунікації регуляторної функції системи правил, конвенцій і стандартів спілкування, зумовлених культурою, субкультурою, соціумом, його інституційними системами, сферою спілкування і її зразком. Комунікативна взаємодія керована також канонами мовленнєвого жанру, типу дискурсу, формою та способом комунікації тощо. Відхилення від стандартів або спричиняє формування нових зразків дискурсу, або призводить до неуспішного, конфліктного типу спілкування. Шоста аксіома передбачає визначення природи суб’єктів комунікативної взаємодії як статусно-рольової, тобто комуніканти в різноманітних інтеракціях демонструють стабільні й варіативні ознаки свого комунікативного статусу, зумовлені метою, статусом і роллю партнера, ситуацією, зразком і сферою спілкування тощо. Ці ознаки репрезентовані мовними засобами повідомлення, його змістовим масивом. Одним із регуляторних механізмів комунікативної поведінки суб’єктів спілкування є статус обличчя, що характеризується наявністю у комуніканта відповідного образу, якого він дотримується і який репрезентує в комунікативній взаємодії з партнером. Комунікативні ситуації демонструють різне співвідношення обличчя комунікантів. Статуси обличчя можуть бути рівними чи нерівними. До того ж у процесі комунікації партнери можуть прагнути зберегти власне обличчя, підвищити чи знизити його, а також підвищити, зрівняти чи знизити обличчя співрозмовника залежно від намірів, зразка і сфери спілкування, обставин комунікації. Цей механізм охарактеризований американськими дослідниками І. Гоффманом, Р. Лакофф, П. Браун, С. Левінсоном й ін. У різних культурах обличчя комуніканта або визначається конкретною ситуацією, контекстом і зумовлюється взаємними рольовими обов’язками партнерів (колективістські культури), або не залежить від ситуації і є звичним образом внутрішнього Я людини, яке вона захищає при збереженні поваги до прав інших людей (індивідуалістські культури). Культурний тип обличчя нерідко зумовлює спосіб і результат спілкування. У критичному дискурс-аналізі асиметрію статусів обличчя застосовують для демонстрації соціальної, етнічної, гендерної нерівності й репрезентації цієї нерівності в дискурсивних практиках. Представники цієї течії намагаються віднайти в інтеракціях усного інституційного мовлення відношення влади й ідеології, пов’язати локальні вияви інституційної суб’єктності з більш широкими структурами політичного, економічного й соціального дискурсів, у межах яких це відношення позиціонується. Сьома аксіома стосується обмежень, які накладають на учасників спілкування ситуація, інституційний контекст, зразок і сфера спілкування, асиметрія прав учасників того чи того дискурсу. Обмеження торкаються поведінки комуніканта, його мовлення, паравербальних засобів тощо. Обмеження визначають тип комунікативної взаємодії та результати комунікації. Наприклад, в інституційних ситуаціях спілкування спостерігається асиметрія прав комунікантів, що визначає ступінь їхнього доступу до відповідної дискурсивної практики (наприклад, спілкування прокурора, судді, адвоката та звинувачуваного, або вчителя й учня, або лікаря й пацієнта). Доступ до дискурсивної практики завжди обмежений у тих суб’єктів, які мають нижчий статус обличчя й перебувають у певній залежності від інших учасників спілкування. Підводячи підсумки, слід наголосити на тому, що врахування під час аналізу комунікативної ситуації наведених аксіом сприяє розширенню її контекстуалізації, поглибленню розгляду дискурсу як нелінійної синергетичної суперсистеми, керованої внутрішніми підсистемами і зовнішнім середовищем, які впливають на перебіг інтеракції і визначають її тип. Література
|
|
Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького Розглянуто різні підходи до трактування комунікативної взаємодії і її типології. Здійснено опис базових аксіом комунікативної взаємодії,... |
ТЕХНОЛОГІЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ Тому варто сказати, що залежно від конкретної ситуації кількість сторін, які беруть участь у педагогічній взаємодії, може трактуватися... |
|
Урок 14 Тема. Теореми і аксіоми Мета. Ознайомити учнів з поняттями теорема, аксіома, означення, ознака, з доведенням методом від супротивного |
Методичний кабінет ЗОШ №18 м. Рівне Батьківські збори у 5-б класі Коваль Н. Д Мета: визначити роль і значення батьківського виховання у формуванні особистості дитини,виявити характер і принципи взаємодії між... |
|
Закономірності, принципи та прийоми організації процесу взаємодії педагога з учнями Мета та завдання навчальної дисципліни – формування у студентів знань, умінь організації процесів навчання й виховання як педагогічної... |
Глобальні проблеми людства. Міжнародні соціальні проблеми реферат українською Процес взаємодії суспільства і природи дійшов такої кількісної і якісної межі коли виник феномен взаємодії всього людського суспільства... |
|
Основні властивості (аксіоми) належності точок і прямих на площині Зверніть увагу: геометрична фігура — це не тільки трикутник, коло, піраміда тощо, а й будь-яка множина точок |
Аксіоми мають найвищий ступінь загальності і подають основи всього Людського тіла не накреслити за допомогою лінійки та циркуля, його треба намалювати від точки до точки |
|
ІІ. Теоретичне обґрунтування проблеми Засвоєння мовних норм як важливий чинник формування комунікативної компетентності учнів |
Урок 5 Тема уроку. Розв'язування задач ... |