Курсова робота
Українська діаспора в світі.
Виконав:
Катеринич А.В.
вчитель географії
Великосербулівської
ЗОШ І-ІІІ ступенів
Миколаїв
2013
Зміст
Зміст ………………………………………………………………………………….2 стор
Вступ………………………………………………………………………………….3
Розділ1. Чотири хвилі української еміграції…………………………….………..7
1.1 І хвиля………………………………………………………………………..…..7
1.2 ІІ хвиля…………………………………………………………………….….….9
1.3 ІІІ хвиля …………………………………………………………………..….…10
1.4 ІV хвиля…………………………………………………………………...….…11
Розділ 2. Розвиток української мови в діаспорі…………………………….…...13
2.1 Діти еміграції……………………………………………………………………13
2.2 Українці в Канаді……………………………………………………………..15
2.3. Українці в США…………………………………………………………………16
2.4. Шкільна освіта……………………………………………………………....…..17
2.5. Періодична преса…………………………………………………………..……18
2.6.Українці в Росії (СРСР)……………………………………………………..…..18
Розділ 3.Статистичні дані української діаспори…………………………………..20
Розділ 4. Місце теми у шкільному курсі……………………………………….…..26
Висновки………………………………………………………………………….….27
Список використаних джерел………………………………………………..……..29
Додатки………………………………………………………………………………30
Вступ
З набуттям незалежності Україна стала центром згуртування українців усього світу. Тому цілком природно, що важливою складовою державної етнополітики (система заходів, спрямованих на формування політичної злагоди українського суспільства при збереженні його етнічної розмаїтості шляхом утвердження рівноправних відносин і гармонійної взаємодії представників різних етносів, оптимального врахування їхніх інтересів і створення сприятливих умов для їхнього розвитку) є встановлення та інтенсифікація зв'язків з українською діаспорою — зарубіжною гілкою українського етносу, існування якої великою мірою пов'язано з наявністю постійних і різнопланових зв'язків з етнічним ядром
(українською нацією) та історичною батьківщиною (Україною).
Однією із актуальних проблем сучасної освіти в Україні є виховання в учнів патріотизму, почуття національної гідності і саме через формування в учнів знань про діаспору, причин її виникнення, особливостей східної та західної діаспори можна досягти певного успіху у вирішенні цієї проблеми.
Актуальність даного питання полягає в недостатньо повному висвітленні цієї проблеми в шкільному курсі географії. Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців за межами нашої країни, варто розглянути, що таке діаспора і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів. Вивчення феномену української діаспори є основою для патріотичного виховання учнів, формування світогляду та національної самосвідомості молодого покоління. На прикладі вивчення життя українців діаспори виховується дбайливе ставлення до української мови та культури, національної самобутності української нації.
Метою даної роботи є дослідження виникнення та розвитку української діаспори та
місця даної теми у шкільному курсі.
Написання даної роботи передбачає виконання наступних завдань:
• дослідження історичних хвиль української еміграції;
• дослідження географічних напрямків української еміграції;
• дослідження етнокультурного життя східної та західної діаспори;
• статистичні дані української діаспори;
• дослідження місця теми у шкільному курсі.
Діаспора — розсіяння в різних країнах народу, вигнаного з батьківщини чужинцями. Уперше поняття «діаспора» ужито стосовно єврейського народу, вигнаного римлянами в І ст. н. е. з Палестини та розсіяного по теренах римської імперії.
Українська діаспора умовно поділяється на східну (у Росії проживає 4,3 млн українців, у Казахстані — 900 тис., у Молдові — 600 тис., у Білорусі — 300 тис., в Узбекистані — 150 тис., у Киргизії — 100 тис. жителів українського походження) та західну (у США проживає 2 млн українців, у Канаді — 800 тис., у Бразилії та Аргентині — по 400 тис., в Австралії та Франції — по 40 тис., у Великій Британії — 30 тис., у Німеччині — 25 тис. жителів українського походження). Частина українців віддавна проживає на території, які після Другої світової війни увійшли в межі державних кордонів сусідніх з Україною держав (у Польщі мешкає 300 тис., у Румунії — 100 тис., у Словаччині — 400 тис. жителів українського походження). Частина української еміграції віддає перевагу термінові «українці у країнах поселення». У даний момент українська громада організовується в Еквадорі. Серед найбільших організацій української діаспори — Український державницький фронт (Велика Британія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Ліга українців і Ліга українок Канади, українсько-американська організація «Воля».
Термін «діаспора» у нашій державі часом трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світу; в інших лише розпорошені їх частини; нарешті, усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Неоднозначне тлумачення поняття «діаспора» призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці») або етноніма й громадянства («українець Канади», «українець США»).
Еміграція, тобто розсіювання населення України за її рубежами, почалася давно. Ще за княжих часів міжусобні війни призводили до переміщення людей. Пригадавши історію, можна навести приклади переміщення козаків, з ХVIII ст. почалося масове переселення українців у Поволжя, на Урал. Пізніше — у Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. У 30-ті роки минулого століття переселення з України мало політичні мотиви.
Найдавнішою, або найпершою, українською діаспорою є малознані в Україні бачванські руснаки, або русини-українці Бачки та Срему. Їх 20-тисячна громада нині живе головним чином у Бачці, Сримі (Сремі) й Славонії – регіонах сучасних Сербії та Хорватії. Це нащадки переселенців із північно-східної Пряшівщини і Закарпаття, які в середині 18 ст., гнані злиднями та безземеллям, переселилися на Балкани.
Вже на початку 18 ст. жила нечисленна політична еміграція в Туреччині і на Заході після поразки під Полтавою (1709).
На початку другої половини 18 ст. постали українські хліборобські колонії в тодішній Угорщині. Після зруйнування Запорізької Січі частина козаків перейшла до Добруджі (в межах Османської імперії). Але значно більше селян переселилося на Поволжя й Урал, де вони створили великі українські острови серед російської більшості. Згодом невеликі українські колонії постали у європейських столицях: Відні, Будапешті, а також у Римі.
Протягом ХХ ст. мільйони українців покинули свої домівки в пошуках кращого життя на Заході. Що ж примусило їх у різні часи залишати рідну домівку, землю? Головні причини — соціально-економічні та політичні. В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком їх умовно поділяють на східну та західну. Східна діаспора утворювалася шляхом переселення українців до внутрішніх губерній Російської імперії, пізніше — до республік колишнього СРСР. До східної діаспори (а вона налічує до 10 млн. осіб) слід залучити і українців Берестейщини, Курщини, Кубані, Придністров'я тощо, історичною долею відрізаних від колись цілісного етнічного масиву, й етнічні вкраплення в населення Прибалтики, Москви та Санкт-Петербурга, і цілі етнічні райони в Башкортостані, Закавказзі, Казахстані та Середній Азії, де у 20-ті роки утворилася так звана «Сіра Україна», і великий клин у Сибіру та на Далекому Сході, що дістав назву «Зеленої України» : Малиновий Клин (Кубань), Жовтий клин (Башкортостан, Поволжя), Сірий Клин (Західний Сибір), Зелений Клин (Приморський і Хабаровський краї, Сахалінська й Амурська обл.).(додаток1) Західна діаспора також утворювалася масовими хвилями.
Причини еміграції українців різні: це й пошуки кращого життя на чужині, і переслідування за політичні погляди, це й переселення з Німеччини (вчених, робітників, біженців) після Другої світової війни на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії, Бельгії, Латинської Америки тощо.
Розділ1. Чотири хвилі української еміграції
Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора жила Україною, діаспора виховувала дітей на українських ідеях, діаспора мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.
1.1 І хвиля .
1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан - перенаселення, безземелля й безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років. Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми. Заснували українські школи для дітей. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910- го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Канадський уряд пішов назустріч іммігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року. .
Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (врожайнішу озиму в континентальному кліматі не сіють). Іммігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття. Першу хвилю імміграції називають трудовою.
Політична ідеологія свідомої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді, особливо активізувалася під час першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.
Українська діаспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Поволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західний Сибір і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 р., в Російській Імперії жило в діаспорі 1 560 000 українців, поділено так:
В європейській частині 1 232 000 українців:
на Поволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців;
на неукраїнські частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців;
понад 150 000 українців в розпорошенні в Бесарабії.
в азійській частині 311 000 українців:
на Закавказзі 117 000 українців;
У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії.
Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створили організованого власного життя на новій території і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини), власних організацій там не було. Революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України.
1.2 ІІ хвиля .
Після перерви, викликаної першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву інтелектуальної імміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина - Румунією, а Закарпаття - Чехословаччиною. Тут також українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації.
За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації. .
У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців. Усі решта іммігрували до США, Канади, менше - в Південну Америку та Австралію. Це були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви - Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.
За переписом 1926 р. близько чверть українців, розпорошених в СРСР, мали б користуватися російською мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97% українців у діаспорі були селяни і жили назагал у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація прогресувала, на що вплинув брак будь-яких українських організацій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на північному Слобожанщині, Кубані й Далекому Сходу діяло деяке число українських шкіл, виходило кілька газет, мали місце гастролі українських театрів тощо. Під час колективізації, а згодом голоду зріс приплив українців до Азії, які тут шукали захисту. Чимало їх наплинуло за війни внаслідок евакуації — головне до промислових районів; іншу категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, заслані на поселення в Сибір.
|