26 березня 2006 р. вперше в історії незалежної України вибори до органів місцевого самоврядування проводилися за пропорційною основою.Слід зазначити, що дискусії щодо запровадження цієї виборчої системи тривали з 1990 р. Проте постійні зміни до українського законодавства про вибори народних депутатів України не супроводжувалися внесенням відповідних змін до законів, що регулюють процедуру підготовки та проведення виборів до органів місцевого самоврядування.На жаль, новий закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» [1], який вступив у дію 1 жовтня 2005 р. і на засаді якого проводилися вибори в органи місцевого самоврядування 26 березня 2006 р., зовсім не відповідає сучасним соціально-політичним реаліям.Як і раніше, за мажоритарним принципом відносної більшості обирались депутати сільських та селищних рад, а також сільські, селищні та міські голови. У цьому випадку голосували за персоналії, які балотувалися в одномандатних округах, а результати виборів визначалися за більшістю голосів.Депутати районних, районних в містах, міських та обласних рад, рад міст Києва та Севастополя, депутати Верховної ради Автономної Республіки Крим обирались за пропорційною основою. Голосування проводилося за виборчими списками політичних партій (блоків) в багатомандатному окрузі.Запровадження пропорційної виборчої системи на місцевому рівні має як позитивні, так і негативні сторони.На думку експертів, нова система допоможе:наблизити систему самоврядування в Україні до європейських стандартів: практично в усіх країнах Європи місцеві вибори здійснюються на пропорційній основі;скоротити кількість політичних партій, що сприятиме збільшенню їх ролі, а також політичної структуризації суспільства;забезпечить пропорційне представництво в міських органах влади основних політичних преференцій громадян України, що неможливо за умови виборів за мажоритарною системою; підвищити відповідальність політичних партій на місцях; закріпити модель самоврядування «сильний мер – сильна рада» (замість «сильний мер – слабка рада»); створити умови для формування стабільної депутатської більшості в місцевих радах та підконтрольних їм виконавчих органах; зменшити вплив адміністративного ресурсу на результати виборів.Проте проведення в Україні місцевих виборів за новою виборчою системою має і деякі негативні сторони. Перш за все, слід зазначити, що голосування проходило за закритими списками. По суті, це означає, що виборці голосували «наосліп»: їм була доступною тільки інформація про перших п’ять членів політичних сил. Така «закритість» дозволила практично всім політичним силам внести в свої списки так звані «грошові лантухи», прагненням яких було одержання разом з мандатом і депутатської недоторканності [2]. Про привабливість останньої свідчить свіжа статистика Генеральної прокуратури. За вересень-грудень 2005 р. прокурори різних рівнів подали в місцеві ради 514 представлень на притягнення депутатів до кримінальної відповідальності, але тільки на 73 з них було надано згоду, 326 – відхилені, решта ж на даний момент «розглядаються». Рекордсменами є Донецька, Миколаївська, Одеська, Волинська та Хмельницька області, де не було видано жодного дозволу на арешт. У Дніпропетровській області відхилено 30 з 37 представлень прокурорів, у Сумський – 22 з 29, в Тернопільській – 14 із 16 [3]. На нашу думку, закриті списки підвищують рівень комерціалізації та криміналізації посад на місцях. За деякими даними вартість «прохідних місць» за партійними списками коливалась від декількох тисяч доларів в маленькому місті до 700-800 тис. доларів у Київську міську раду. У містах з мільйонним населенням ціни коливались від 100 до 500 тис. доларів. Наприклад, в Одесі, щоб потрапити в прохідну частину списку одного з популярних там блоків на виборах у міську раду, треба було заплатити не менше 300 тис. доларів, до облради – 30 тисяч. Зазначимо, що порівняно з міськрадами облради були менш популярні серед кандидатів, оскільки найбільш вигідні питання, такі, як виділення землі, приватизація тощо, залишилися в компетенції перших [4]. На думку багатьох експертів, нові виборчі процедури необґрунтовано підвищили роль партійних лідерів, оскільки саме вони суттєво впливали на формування списку кандидатів. Наслідком стало виникнення нового феномену, непотизму [5] – службового заступництва родичам, друзям, знайомим, «потрібним» людям незалежно від їх заслуг.У підсумку зауважимо, що за всіх переваг пропорційної системи, яка може стимулювати інституціоналізацію партій на місцевому рівні, її використання на виборах 2006 р. в органи місцевого самоврядування було революційним. У підсумку зауважимо, що за всіх переваг пропорційної системи, яка може стимулювати інституціоналізацію партій на місцевому рівні, її використання на виборах 2006 р. в органи місцевого самоврядування було революційним. Регіони(Янукович),БЮТ(Тимошенко),Соціалістична(Мороз),Наша КУкраїна(очолював Мартиненко),Комуністична(Симоненко).
|
Перший тур 31 жовтня 2004. 10 листопада 2004 — Центрвиборчком оголосив остаточні результати виборів: Віктор Ющенко (39,87 %), Віктор Янукович (39,32 %). Цей день був останнім терміном, передбаченим законодавством для оголошення остаточних результатів виборів. Існує думка, що ЦВК спеціально зволікала, намагаючися якимось чином знівелювати той успішний для опозиції факт, що Ющенко опинився на першому місці.
Другий тур 21 листопада 2004. Національний екзит-пол: Віктор Ющенко набрав 54 % голосів, Віктор Янукович набрав 43 % голосів.
24 листопада — ЦВК оголосив результати виборів: Віктор Ющенко — 46,69 % голосів; Віктор Янукович — 49,42 % голосів. Значна частина народу України, уряди Канади, США та багатьох країн Європи не визнали ці результати. Натомість керівництво Росії заявило про своє визнання таких результатів.
11 грудня австрійська клініка «Рудольфінерхауз», куди лідер української опозиції Віктор Ющенко був госпіталізований, офіційно заявила, що політик був отруєний діоксинами.
Переголосування другого туру 26 грудня 2004. 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав результати другого туру недійсними, у зв'язку з численними системними порушеннями на користь Віктора Януковича. Під час цього переголосування більшість голосів, за висновками ЦВК (склад якої було змінено), отримав Віктор Ющенко. Передвиборчий штаб Віктора Януковича, перебравши тактику команди Ющенка з другого туру, ініціював новий судовий позов. 20 січня 2005 року Верховний Суд України відхилив скаргу кандидата у Президенти Віктора Януковича, за відсутністю доказів, і розблокував процес офіційного вступу Віктора Ющенка на посаду Президента. У той же день ЦВК офіційно оприлюднила у пресі результати переголосування: Віктор Ющенко — 51,99 % голосів; Віктор Янукович — 44,20 % голосів.
Зима-весна 2005 – початок конфронтації між різними політичними групами, що сприяли перемозі В.Ющенка на виборах; президентові доводиться лавірувати між трьома центрами – урядом (Юлія Тимошенко), секретаріатом (Олекандр Зінченко) і Радою національної безпеки та оборни (Петро Дорошенко). Для зміцнення своєї влади в регіонах В.Ющенко змінює всіх голів облдержадміністрацій на своїх прихильників; уряд декларує початок кампанії з відміни приватизаційних рішень колишньої влади, що спричиняє негативне ставлення до президента і його команди в східних регіонах країни.
Літо 2005 – Вікторові Ющенко доводиться залагоджувати конфлікти між союзниками «Помаранчевій революції» і втручатися в економічні рушання уряду Ю,Тимошенко. Україні не вдається позбутися енергозалежності від Росії. Нові зовнішньополітичні союзники самі є споживачами енергоресурсів, а тому не готові поставляти Україні нафту і газ. Розгортається конфлікт із російським «Газпромом», керівництво якого звинувачую Україну в розкраданні російського газу з відземних газосховищ на українській території.
Осінь 2005 – Ющенко відправляє у відставку уряд Тимошенко. Лідерка БЮТ іде в опозицію до президента. Нови уряд очолив Юрий Ехануров.
Зима 2006 – Новий рік починається з міжнародного скандалу – Росія звинувачує Україну в несанкціонованому відборі російського газу з транзитних газопроводів. Давні супротивники і колишні союзники Ющенка, об*єднавшись у Верховній Раді, вимагають відставки уряду.
Весна 2006 – парламентська криза поступово перетікає в передвиборчу кампанію і парламентські вибори. Пропрезидентський блок партій проходить до парламенту лише третім. Незіважаючи на це Ющенко протягом кількох місяців намагається сприяти відродженню і об*єднанню «помаранчевої коаліції».
Літо 2006 – перехід СПУ на сторону Партії регіонів і КПУ, що приводить до створення так званої «антикризової коаліції». Ющенко намагається «розширити» урядову коаліцію за рахунок «Нашої України». Але все, що йому вдається зробити – переконати опонентів підписати «Універсал національної єдності», який,на його думку, повинен був змусити уряд продовжити президентську лінію в зовнішній політиці. Тимошенко відмовляється ставити свій підписа під документом.
Осінь 2006 – переговори про розширення урядової коаліції закінчилися провалом. Росія йде на зустріч урядові Януковича в питанні про ціну на газ. Ющенко приймає ряд кадрових рішень, здатних, на його думку, переломити ситуацію й зміцніти його позиції.
12 січня 2007 – депутати «антикризової коаліції» й опозиційної фракції БЮТ змогли подолати вето президента на закон «Про Кабінет Міністрів» і прийняли в першому читанні закон «Про парламентську опозицію». 11 січня президент повернув до парламенту ухвалили 21 грудня 2006 закон «Про Кабінет Міністрів», деякі положення якого, на думку Ющенка, «спотворюють суть і зміст Конституції України» . Набуття чинності закону «Про Кабінет Міністрів» призвело до того, що вплив президента на дії органів виконавчої влади істотно зменшився.
2 квітня 2007 – Ющенко своїм указом розпустив Верховну Раду і призначив нові вибори на 27 травня. У результаті тривалої політичної боротьби дострокові парламентські вибори були призначені на 30 вересня 2007 року.
18 грудня 2007 – парламент України проголосував за призначення Юлії Тимошенко на пост прем*єр-міністра країни. За її кандидатуру проголосували 226 народних депутатів. Голосували тільки дві фракції коаліції.
5 лютого 2007 – вступ України до СОТ (Світової організації торгівлі).
|