Довідник
Тема № 1.
Обряди, традиції, звичаї, свята на Україні.
Неживий О. І., Ужченко В. Д. Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови. – 2-ге вид. – К.: Освіта, 1995. – 287 с.
1. Напередодні дня святої Тройці, в суботу ранком, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер і татарське зілля. Ввечері цього ж дня квітчають свої хати зеленим гіллям клену, липи, ясеня та осики.
Гілля й молоді деревця, зрубані в цей день для оздоби двору й хати, називають клечанням, а весь тиждень перед святою Тройцею, - клечальним, зеленим або русальним. (О. Воропай.)
2. Український селянин вважає, що до першого грому земля не розмерзається до кінця і примічає: якщо перший грім загримів на голе дерево, то треба ждати неврожаю; якщо ж загримів від заходу, то буде врожайне літо. При першому громі дівчата біжать вмитися з криниці або ріки і витертися своїм червоним поясом – для краси; парубки хапають за ріг хати і силкують підняти її, щоб сили прибуло; в кого болить спина або поперек (поясниця), той поспішає підняти віз або притулитися до ставка, думаючи, що від того стає легше; а знаючі баби набирають із криниці води при першому громі і мажуть нею дітей від пристріту… До першого грому українці не сідають вечеряти на дворі. (За М. Максимовичем, 1877.)
3. Під Новий рік дівчата ворожать… Ворожать таким чином: кидають за ворота черевик, в який бік упаде черевик, в ту дівчина піде заміж. Запирають на ключ замок і кладуть собі під голову. Хто у сні попросить ключ, щоб відперти замок, той буде чоловіком. Лічать на заборі (тині) кілки: “Удівець, молода, удівець, молодець!” Якщо останній кілок – молодець, то дівчина вийде за хлопця, якщо – вдівець, то – за вдівця. Слухають під вікном, що говорять у хаті… Деякі селяни примічають, куди худоба вночі лежить головою: якщо на схід, буде врожай, а якщо на захід, то ні. Хазяйки примічають, куди головою лежить стільна корова, якщо на схід, то отелиться ранком, на захід – вечором, на південь – опівдні, на північ – уночі. (За С. Чернявською, 1893.)
4. На другий день після Великодня, ще на світанні, ходять парубки-обливальники по тих хатах, де є дорослі дівчата, і за кожну одержують по парі крашанок у свої відра. Дівчата вже зарані ждуть їх; а котра заспалась би або не встигла б приготуватися до їх приходу, то обливають водою. Так ведеться у нас у степу при Супої; і це є залишок давнього українського звичаю, описаного Бопланом у другій половині ХVІІ віку, коли парубки обливали дівчат у Великодній понеділок, а дівчата парубків – у вівторок, як це понині ведеться у словаків… (За М. Максимовичем, 1856.)
Глазова О.П., Косян Т.В. Навчальні перекази з української мови. 5 – 9 класи. – К.: Абрис, 2000. – 224 с.
5. Пасха
Найурочистіше церковне свято – Великодень. Ще воно називається Пасхою. Свято це встановлено в пам’ять воскресіння розіп’ятого на хресті Ісуса Христа.
Великодень неможливо уявити без пасхального хліба. В Україні такий хліб називають паскою.
Паска – високий хліб із здобного тіста. Верхівка паски округла. Зверху виліплений із тесту хреста. Шапку паски прикрашають цукровою поливою, фарбованим пшоном або маком.
Символом Великодня стало також і яйце. Пофарбовані пасхальні яйця називають крашанками, розмальовані – писанками.
Ігри з крашанками завжди були улюбленими пасхальними забавами дітей і дорослих. (За В. Супруненком.)
6. Стрітення
Слов’янське слово “стрітення” означає “зустріч”. Це церковне свято відзначається на сороковий день після Різдва Христового. Воно припадає на 15 лютого.
У цей день відбулася зустріч Старого й Нового Завітів. Такий зміст свята.
Старий Завіт і Новий Завіт – дві частини Біблії. Кожна з цих частин складається з чималої кількості книг. Новий Завіт розпочинається книгою про Божого Сина Ісуса Христа. Називається ця книга Євангелія.
При храмі в місті Єрусалимі жив старий Симеон. Колись він брав участь у перекладі Старого Завіту грецькою мовою. В цих книгах Симеон прочитав пророцтво про те, що Ісус Христос прийде до людей на землю. Ангел сказав Симеонові, що житиме він доти, доки побачить Христа на власні очі.
На сороковий день після народження Ісуса Марія та чоловік її Іосиф принесли Божого Сина до храму. Слід було здійснити обряд посвяти хлопчика Богові. Таким був звичай того краю.
Марія та Іосиф стали серед інших родин. Вони чекали на свою чергу. Тут Божий Дух вказав Симеонові на Святе Сімейство. Симеон узяв на руки Ісуса й почав молитися.
Божий Син, Богородиця та Іосиф уособлюють Новий Завіт. Симеон представляє Старий. Ось чому цього дня відзначають свято Стрітення Старого й Нового Завітів.(За О.Менем.)
7. Успіння
Християнському святу Успіння Пресвятої Богородиці присвячено багато соборів. Це свято –одне з найшановніших церквою.
Слов’янське слово “успіння” означає “смерть”. Легенда розповідає, що Богоматір померла 28 серпня.
Після смерті й воскресіння Ісуса Христа Марія жила в родині його учня Іоанна. Якось, коли Богородиця молилася на горі, їй явився Архангел та сповістив, що земна її путь закінчується.
Попрощатися з Богородицею зійшлися всі Христові учні. Вони плакали й тужили над померлою. Раптом кімната освітилася яскравим сяйвом, залунали чудесні співи. Це Божий син в оточенні ангелів прийшов узяти душу своєї Матері.
На іконах, що зображують Успіння Божої Матері, Христа малюють із сповитою дитиною на руках. Це дитя – уособлення душі Богородиці.
Смерть Богоматері оповита не печаллю, а радістю, тому що її смерть – короткий сон, за яким – воскресіння з мертвих. Марія воскресла й вознеслась до свого Сина. Вона стала заступницею за всіх нас.
В Україні завжди щиро шанували Богородицю. Вона покровителька материнства, захисниця всіх скривджених та нещасних. (Із Закону Божого.)
8. Новорічні прикраси
В Україні особлива роль у святкуванні нового року належала хатнім прикрасам.
Напередодні Різдва виготовляли “голубці”. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків робили два отвори і просовували крізь них кольоровий папір, що створювало враження “крильця” птаха.
Такі вироби підвішували до сволока. Як відомо, у давніх віруваннях фігурка птаха ототожнювалась із сонцем.
Досить поширеними прикрасами були “павуки”. Робили їх із соломи. Спочатку дівчата заготовляли відповідних розмірів цупкі соломинки. Через кожну порожнину просиляли нитку й формували з соломинок різноманітні квадратики й кубики. До найбільшої фігурки з боків долучали менших “павучків”.
Напередодні Різдва таких “павуків” підвішували до сволока. Вони трималися на довгій волосині з конячого хвоста. Повітря в хаті постійно рухалося – через вхідні двері та з палаючої печі. Завдяки такій циркуляції “павуки” поверталися в різні боки, крутилися, справляючи враження живих істот. Особливе захоплення це викликало у дітвори.
Павуки здавна були в людській оселі бажаними. За повір’ям, той, хто вб’є павука, накличе на себе біду. До обіду заборонялося викидати цих комах із хати. А коли хто вчинить таку наругу, то навіки втратить смакові відчуття.
За народними уявленнями, павуки уособлюють працьовитість. Мабуть, це й стало причиною шанобливого ставлення до комахи. Врешті павук перетворився на один із новорічних символів. (За В.Скуратівським.)
9. Різдвяні атрибути
Нині ми звиклися з тим, що головним атрибутом Нового року та Різдва є зрубана й прикрашена ялинка. Проте ще в середині нинішнього століття переважна більшість українців ялинок в оселях не ставила. Прикрашання ялинки не є українською традицією. Цей звичай свого часу був штучно насаджений царем Петром І.
Традиційною українською символікою на Різдво та на Новий рік був дідух. Виготовляли його з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, кожен з яких окремо обплітали соломинками, ув’язували в пишний вінок. Знизу робили триральчате розгалуження, щоб дідух міг рівно стояти. За гілки дідуха правили зібрані докупи пучки. Їх прикрашали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітками.
Дідух був високомистецьким витвором. Він уособлював предка, предковічного діда, оберега роду.
Світлицю прикрашали дідухом на Святвечір. Це свято, яке називають ще багатою кутею, відзначають напередодні Різдва. Саме цього дня здійснювався обряд приготування багатої куті.
Кутю виготовляли з пшеничного чи ячмінного зерна. Перед тим зерно вимочували у воді, товкли в ступі, сушили й знов товкли, щоб остаточно звільнити від луски. До звареного збіжжя додавали меду, інколи заправляли товченим маком, горіхами, родзинками. Усе це розводили узваром.
Приготування куті та суть народної атрибутики пов’язані з хліборобським життям. Дідух сприймався як вінець зібраного врожаю. Кутя – смачна й поживна страва з виплеканого дбайливими господарями зерна. (За В.Скуратівським.)
Неживий О. І., Ужченко В. Д. Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови. – 2-ге вид. – К.: Освіта, 1995. – 287 с.
Повір’я
1.Аїст (гайстер, бусол або бусля, боцян, лелека, чорногуз) приносить щастя тій хаті, на якій звиває гніздо; якщо руйнувати його гніздо, то він спалить хату; не раз бачили аїста, що несе в дзьобі палаючу головешку для підпалу хати, де зруйноване його гніздо. Розгніваний аїст може ще наслати грозову хмару. Оповідання про походження аїста мають християнський апокрифічний характер: пресвята Діва наказала своїй служниці вимити свою сорочку в морі, не глядя на сорочку; але служниця не виконала наказу й була за те обернена в чорногуза. За другим варіантом, в аїста був обернений чоловік, що не виконав наказу Бога викинути мішок із гадами, не заглядаючи в нього. (За М. Сумцовим, 1889)
2. За українським повір’ям, кожного дня треба робити вогню подарунок, тобто на ніч ставити в піч горщик з водою. У гніві вогонь спалює хату. В Грубешівськім та Житомирськім повітах вогонь уважається ангелом. В огонь забороняється плювати чи замітати його в пічку віником. В Литинському повіті вогонь визнають чимось святим, який уособлюється у вигляді мстивої людини. Кожна господарка поводиться з вогнем обережно, замітає його чисто мітелкою, хрестить його, інколи ставить у піч на ніч горщик з водою і поліно, щоб він мав що їсти й пити. “ Ми шануємо вогонь, як Бога, - кажуть українці, - він наш дорогий гість”. У Галичині гіряни-гуцули при розведенні першого вогню на лісових пасовиськах худоби падають перед ним на коліна. (За М. Сумцовим, 1889.)
|