|
|
Скачати 4.9 Mb.
|
| ТЕМА 4 ЛІКВІДАЦІЯ ВЕРСАЛЬСЬКОЇ СИСТЕМИ І ВСТАНОВЛЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ ГЕГЕМОНІЇ В ЄВРОПІ (1933 - 1939 рр.) План 1. Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині. Криза Версальсько-Вашингтонської системи. 2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський чинник у міжнародних відносинах. 3. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора. 4. Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення. Пакт Молотова-Ріббентропа. 1. Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині. Криза Версальсько-Вашингтонської системи. У попередній темі вже йшлося про міжнародні відносини в роки світової економічної кризи, що розпочалася восени 1929 р. і досягла своєї критичної позначки в середині 1931 р. Зрозуміло, події такого розмаху й глибини не могли не справити суттєвого впливу на розвиток міжнародних відносин, що базувалися на Версальсько-Вашингтонській системі та на Локарнських договорах. Економічна криза закономірно викликала майже всюди різке невдоволення, яке переростало в соціальні й політичні виступи. Зайняті проблемами подолання внутрішніх труднощів великі держави – США, Франція, Англія відійшли від справ у Європі й на Далекому Сході. У США криза породила «ізоляціоністські» настрої; американці замкнулися в собі, залишивши свободу дій іншим великим державам, які бажали змінити силою розподіл територій та багатств. У Франції, яка найбільше прагнула збереження Версальської системи, почався період урядової нестабільності, по суті стався розпад Третьої республіки, система якої, пристосована до періодів процвітання, виявилася неефективною в роки кризи. Тому роль Франції на міжнародній арені помітно послабла. Англія, у свою чергу, намагаючись подолати кризу, головну увагу стала більше приділяти зміцненню зв'язків із країнами Співдружності, дещо відсторонилась від європейської політики. На фоні такої ізоляції або послаблення великих держав криза підірвала повагу до Веймарської республіки в очах німецької громадськості, зокрема буржуазії і воєнщини. Правобуржуазні партії все рішучіше почали вимагати від уряду повного звільнення від «кайданів Версалю». На їх думку, уряд у цьому напрямі діяв недостатньо енергійно. Особливо непримиренну позицію щодо уряду мала націонал-соціалістична партія (НСДАП). Вона відверто заявила про своє прагнення до встановлення в Німеччині «національної диктатури», метою якої повинні стати захист «трудового капіталу», а також «відновлення боротьби проти зовнішніх ворогів». З метою завоювання популярності серед трудящих верств населення партія розгорнула широку пропаганду своїх зобов'язань турбуватися передусім про заробітки й харчування громадян, надання усім «рівних прав й обов'язків»; заборонити нетрудові доходи, спекуляцію землею та ін. Завдяки масованій пропаганді своїх програмних вимог, що супроводжувалась критикою буржуазно-демократичної системи правління, нацистська партія зуміла створити собі широку соціальну базу. На виборах до рейхстагу нацистська партія здобула великого успіху: кількість відданих за неї голосів у 1930 р. становила 40,9 %, а в 1932 р. - 52,8 %. Спираючись на результати виборів, представники німецької важкої промисловості, які фінансували нацистську партію, реваншистські сили в Німеччині стали вимагати від рейхспрезидента Гінденбурга передати правління «найсильнішій національній партії», стверджуючи, що це відповідатиме «вищому принципу демократії». Під їх тиском Гінденбург доручив фюрерові партії Гітлеру 30 січня 1933 р. сформувати новий так званий уряд національної концентрації. У складі сформованого Гітлером уряду крім нього було тільки двоє інших нацистів – Герінг та Фрік. Віце-канцлером був фон Нейрит. Та незважаючи на це, Гітлер за короткий час перетворив свою владу на диктатуру. 5 березня 1933 р. у потсдамській гарнізонній церкві відбулась церемонія, під час якої було скасовано Веймарську конституцію й проголошено Третій рейх. 23 березня Рейхстаг надав Гітлерові всю повноту влади, чим він і скористався для розпуску політичних партій та реорганізації політичної системи. Зовні прихід Гітлера до влади виглядає суто німецьким. Насправді ж історія знає небагато подій, які мали б міжнародні наслідки такої ваги. З приходом Гітлера владу в Німеччині захопив не просто найзапекліший націоналізм, а й утвердився новий підхід у галузі міжнародних відносин. Для Гітлера ідея рівноправності народів, що превалювала у Версальській системі міжнародних відносин, значила не більше, ніж ідея рівноправності окремих індивідів. Навпаки, він фанатично дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині майже в чистому стані, і тільки вона має право панувати над усіма іншими й знищувати їх у разі потреби. На його переконання, для досягнен ня цієї мети придатні всі засоби: обмани, хитрощі, нехтування міжнародними договорами, навіть застосування сили. Зовнішньополітичну програму нацистського керівництва викладено в деталях ще в середині й наприкінці 1920-х років у книзі Гітлера «Майн Кампф» («Моя боротьба») та у працях одного з нацистських ідеологів А. Розенберга - «Майбутній шлях німецької зовнішньої політики» і «Міф XX століття». Пройняті наскрізь духом расизму й агресії, ці книги зосереджували головну увагу на визначенні шляхів зміцнення могутності Німеччини через завоювання нових земель в Європі, насамперед «Росії і підвладних їй окраїнних держав». На першій же після вступу на посаду рейхсканцлера нараді з вищим командуванням збройних сил 3 лютого 1933 р. Гітлер конкретизував основні пункти програми очолюваного ним уряду: «виколення марксизму», «видалення ракової пухлини – демократії», встановлення «найжорстокішого авторитарного режиму», введення загальної військової повинності і «надбання союзників», «відвоювання ринків збуту», «захоплення нового життєвого простору на Сході і його безжальне онімечення», «боротьба проти Версалю». Отже, 1933 рік – рік утвердження диктаторського гітлерівського режиму – став переломним в історії міжнародних відносин. Після приходу до влади нацистів внутрішнє життя Німеччини було повністю підпорядковане підготовці країни до нової війни. Основна увага нацистів у сфері зовнішньої політики у першій половині 30-х років була спрямована на ліквідацію встановлених у Версалі військових обмежень. Епіцентром боротьби за їх перегляд або й повну відміну стала Міжнародна конференція з роззброєння, що розпочала свою роботу з початку лютого 1932 р. У її роботі брали участь представники 62 країн, у тому чисді СРСР. Однак жодна з чотирьох пропозицій не задовольнила інтереси Німеччини, делегація якої зажадала її рівності в озброєннях, тобто легітимізації відновлення її військової могутності. Зважаючи на недоступну позицію німецької сторони, англійський прем'єр-міністр Р. Макдональд із метою не допустити зриву конференції 10 березня 1933 р. вніс на розгляд компромісний проект конвенції про загальне скорочення озброєнь, згідно з яким передбачалось збільшення чисельності німецьких сухопутних сил до 200 тис. осіб. Але й цей проект у Берліні був відхилений на тій підставі, що не давав ніяких переваг ні перед Францією, ні перед союзною її й Польщею. Така позиція ультранаціоналістичного уряду Німеччини створювала серйозну загрозу виникнення конфліктів з Німеччиною в Європі. Для її запобігання за тих умов можливими були різні політичні дії: або утворити коаліцію проти Німеччини, або ж обмежити небезпеку шляхом укладення угод з нею. Західні країни обрали другий варіант. Італійський диктатор Б. Муссоліні, який виношував на той час плани захоплення Ефіопії, а тому був зацікавлений у відсутності в Європі конфліктів з Німеччиною, 18 березня 1933 р. висунув ідею порозуміння між чотирма великими західними державами – Францією, Італією, Німеччиною й Англією («пакт чотирьох»). Згідно з цим пактом названі держави надалі повинні були керуватись у взаємовідносинах принципом незастосування сили, здійснити на практиці рівноправність Німеччини і її колишніх союзників в озброєннях і керуватися надалі «загальною лінією» у ході вирішення усіх європейських, позаєвропейських та колоніальних питань. Такий проект Німеччину влаштовував, оскільки одна з його статей передбачала її рівноправність щодо озброєння і вона погодилась на нього. 15 липня 1933 р. «пакт чотирьох» було парафовано в Римі Муссоліні та послами Франції, Великобританії і Німеччини, але чинності він не набрав через незгоду схвалити його парламентами Франції та Великобританії, а також через протест країн Малої Антанти (Чехословаччини, Югославії та Румунії) і Польщі. Провал «пакту чотирьох» Гітлер використав як привід для звинувачення західних держав у небажанні роззброюватися і 14 жовтня повідомив, що Німеччина залишає конференцію з розброєння. 19 жовтня 1933 р. Німеччина заявила про вихід з Ліги Націй, оголосивши на виправдання цього кроку, що вона не бажає, щоб до неї ставились як до «народу другорядної зони». Після припинення участі Німеччини в конференції з розброєння її робота за інерцією мляво тривала ще до квітня 1935р. За таких умов особливого значення набували прямі переговори Німеччини із західними демократіями. Вперто домагаючись легітимізації озброєння, Німеччина 18 грудня надсилає Франції меморандум, що став підґрунтям для переговорів, які тривали до 17 квітня 1934р. У меморандумі Німеччина підтвердила свою вірність Локарнському пактові, натомість прагнула отримати право на 300-тисячну армію та озброєння такого характеру, як і в інших країнах. Водночас Гітлер, не володіючи військовими засобами своєї політики, наполегливо і вміло веде лінію на розвалювання системи французьких альянсів та зондує наміри Італії й інших країн. Одним з його перших успіхів у цьому напрямі було підписання з Польщею 26 січня 1934 р. пакту про ненапад строком на 10 років, відомий як «Декларація про не звернення до сили». У пакті наголошувалося, що обидва уряди хочуть започаткувати новий етап у їхніх політичних стосунках. Ці відносини цілком спиратимуться на принципи пакту Бріана-Келлога. Обидва уряди будуть консультуватися з приводу їхніх взаємин і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки. Хоча декларація не була спрямована проти Франції, але психологічно це був не дружній крок з боку польського уряду щодо союзника. Ним Польща знецінила свій союзний договір з Францією 1921 р. Франція у разі війни з Німеччиною вже не могла розраховувати на її допомогу. Надмірні домагання Німеччини в озброєннях після підписання нею пакту про ненапад з Польщею змусили Францію зайняти щодо Німеччини тверду позицію. 17 квітня 1934 р. французький уряд опублікував ноту, в якій заявив, що «категорично відмовляється легалізувати німецьке переозброєння, яке зробило переговори марними; віднині Франція гарантуватиме собі безпеку власними силами» . Це був фактичний розрив відносин на основі Локарнських домовленостей, а відтак підрив самої Версальської системи міжнародних відносин, що вступила у смугу глибокої кризи. 2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський чинник у міжнародних відносинах. Після приходу до влади в Німеччині нацистів виникла потенційна загроза з її боку сусіднім державам як на Сході, так і на Заході. Як показав подальший розвиток подій, потенційна загроза перетворилася на цілком реальну, що й засвідчила криза Версальської системи, спричинена політичними кроками гітлерівського режиму. Ця обставина об'єктивно створювала передумови для встановлення співробітництва заінтересованих у своїй безпеці країн Європи з Радянським Союзом. До них насамперед належала Франція. До початку 30-х років відносини між Францією і СРСР не можна вважати дружніми, але з 1931 р. вони поступово змінюються на краще. У травні 1931 р. у Парижі й Женеві спочатку на рівні послів, а потім міністрів закордонних справ обох країн відбулися переговори, метою яких були поліпшення торговельних відносин і укладення договору про ненапад. Однак минуло не мало часу, поки проект такого договору став реальністю: французько-радянський пакт про ненапад було підписано 29 листопада 1933 р., ратифіковано Палатою депутатів. Протягом 1933 р. французько-радянське зближення стало ще тіснішим. Відбувся обмін військовими аташе. У січні 1934 р. було підписано франко-радянську торговельну угоду. Потепління у франко-радянських відносинах сприяло тому, що в політичних колах Франції набувала все більше прихильників ідея прийняття СРСР до Ліги Націй. Пропозицію Радянському Союзові вступити до Ліги Націй і укласти двосторонній договір про взаємодопомогу на випадок відпору нацистській агресії французький міністр закордонних справ Ж. Поль-Бонкур зробив ще восени 1933 р. Енергійнішу й рішучішу політику щодо запобігання дедалі зростаючій загрозі з боку нацистської Німеччини шляхом укладення двосторонніх або регіональних пактів європейських держав почав здійснювати Л. Барту який очолив зовнішньополітичне відомство в лютому 1934 р. Його першочерговим і головним наміром було укласти «Східний пакт», заснований на принципах колективної безпеки. На його думку, «Східний пакт» становив би взаємну гарантію сусідніх країн і передбачав негайну воєнну допомогу в разі агресії між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею, Чехословаччиною. Планом створення пакту передбачалось укладення франко-радянського договору про взаємну допомогу через приєднання СРСР до Локарнського договору та приєднання Франції до «Східного пакту». Договори щодо «Східного пакту» наберуть чинності з часу прийняття Радянського Союзу до Ліги Націй. З метою заручитися підтримкою ідеї «Східного пакту» Барту навесні і влітку 1934 р. відвідує Польщу, у травні й червні зустрічається з радянським наркомом закордонних справ Литвиновим. У липні Варту здійснив візит у Лондон, де одержав стриману підтримку свого проекту. У разі втілення його в життя Франція ставала б гарантом «Східного пакту», а Радянський Союз, на рівні з Англією та Італією, - гарантом Локарнського пакту 1925 р. Доля «Східного пакту», одначе, залежала від приєднання до нього Німеччини й Польщі. 10 вересня німецький уряд заявив, що не підпише договору, який зобов'язав би його в разі необхідності надати допомогу СРСР. Про свою відмову заявила й Польща, мотивуючи її тим, що вона ні в якому разі не пропустить через свою територію німецькі чи радянські війська. Зрештою, план створення системи «Східного пакту» провалився: його сприйняли тільки Чехословаччина та СРСР. Щоправда, залишалася реальна можливість франко-радянського альянсу. Єдиним результатом політики Барту стало прийняття СРСР до Ліги Націй. Цим рішенням політики західних країн сподівались посилити Лігу, значно послаблену виходом з неї Японії та Німеччини. 15 вересня 1934 р. нарком закордонних справ Литвинов отримав від 15 Асамблеї Ліги Націй телеграму із запрошенням для СРСР, а 18 вересня 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до цієї організації і одержав місце постійного члена Ради. Прийняття СРСР до Ліги Націй свідчило про визнання широкою громадськістю європейських країн його прагнення до співробітництва в реалізації ідеї колективної безпеки, водночас було офіційним підтвердженням посилення ролі радянського фактора у міжнародних відносинах. У жовтні 1934 р., після вбивства хорватськими терористами Барту й короля Югославії Александра під час їхньої зустрічі у Марселі, з міністром закордонних справ Франції став П. Лаваль. На відміну від Барту, який щиро прагнув створити ефективну систему протидії німецькому експансіонізму і міг принагідно протистояти англійському впливу, Лаваль був прихильником політики примирення з усіма за допомогою різного роду компромісів. Не схильний до військово-політичного співробітництва з СРСР, він проводив лінію на помітне зближення з обома фашистськими диктатурами. Проте припинити започаткований попередником процес зближення з Радянським Союзом Лаваль не наважився і у грудні 1934 р. він поновлює переговори з Литвиновим щодо укладення франко-радянського договору про взаємодопомогу. 2 травня 1935 р. в Парижі договір підписали Лаваль та радянський посол Потьомкін. Франко-радянський договір був укладений на випадок агресії будь-якої з європейських країн проти СРСР чи Франції, але він був тісно пов'язаний зі Статутом Ліги Націй і Локарнським договором, що позбавляло його ефективності. Крім того договір не підкріплювався з вини Франції відповідною військовою конвенцією. 16 травня у Празі глава уряду Чехословаччини Бенеш та радянський посланник Александровський підписали радянсько-чехословацький договір. Про намір укласти такий договір чехословацька сторона заявила ще у квітні. Договір був майже аналогічний франко-радянському, але додатковий протокол передбачав, що заходи, пов'язані з всебічною допомогою у разі агресії, вводяться в дію за умови надання допомоги жертві агресії. Підписання франко-радянського договору, спрямованого проти Німеччини, викликало занепокоєння в політичних колах Англії, схильних до політики умиротворення. Вони не покидали думки про можливість організації західної безпеки на основі зговору чотирьох великих держав, що дозволило б Англії застрахувати себе від вступу у збройну боротьбу з Німеччиною й Італією, водночас домогтися певної ізоляції СРСР або ж послаблення його зв'язків з європейськими державами. Тому у відповідь на підписання франко-радянського договору про взаємодопомогу англійський уряд 6 червня 1935 р., незважаючи на протести французького уряду, підписав з Німеччиною морську угоду, за якою в порушення Версальського договору їй надавалося право утримувати флот, тоннажність якого повинна становити 35 % тоннажності англійських ВМС, і дозволялося мати однакову з Англією кількість підводних човнів. Таким чином, двостороння морська угода відкривала шліх до ремілітаризації Німеччини. Друга половина 1930-х років характеризувалась подальшим розвалом Версальсько-Вашингтонської системи в результаті агресивних дій Німеччини, Італії та Японії при відвертому потуранні з Великобританії, Франції, США і невдалих спробах Радянського Союзу домогтися з ними взаємопорозуміння для спільного відпору агресії. Потурання західних країн експансіонізмові фашистських диктатур спровокувало до їх спроб силового вирішення своїх цілей. Першою до таких засобів вдалася Італія, здійснивши в ніч на 3 жовтня 1935 р. напад на Ефіопію, а вже 5 травня 1936 р. впала ефіопська столиця Аддіс-Абеба. Король Хайле Селассіє змушений був залишити Ефіопію й емігрувати в Англію. 9 травня Муссоліні оголосив Ефіопію завойованою, а Велика Фашистська рада у Римі видала декрет про перетворення Італії в імперію. На ці події Ліга Націй відреагувала своєрідно. Будучи наділеною правами застосовувати щодо агресора різноманітні санкції, включаючи військові, Асамблея Ліги Націй, скликана після початку італо-ефіопської війни, визначивши Італію порушницею міжнародного договору, все ж думку про застосування військової сили відхилила. Проти Італії були застосовані економічні та фінансові санкції. Асамблея, зокрема, розпорядилася зняти ембарго на поставку зброї Ефіопії з боку деяких країн і заборонити її продаж Італії. Щодо економічних заходів Асамблея, слід гадати, не без участі міністрів закордонних справ Франції Лаваля та Англії Гора обмежилася забороною на деякі види експорту до Італії. Це стосувалося передусім сировини, що використовувалася у військових цілях: заліза, сталі, міді, свинцю, бавовни, нафти тощо. Італо-ефіопська війна, як і Японська окупація Маньчжурії 1931 – 1933 рр., що спричинила кризу Вашингтонської системи, показали світові неефективність Ліги Націй як інструменту збереження миру. Прийняття нею обмежених економічних санкцій до агресора не захистило Ефіопію, не відвернуло втрати свободи і незалежності країни. Під час італо-ефіопської війни Німеччина надавала Італії політичну й економічну допомогу, у відповідь на яку Італія завчасно дала згоду Німеччині не чинити протидії її плану введення військ у Рейнську демілітаризовану зону, встановлену Версальським мирним договором. Безкарність італійського акту насильства над Ефіопією стала для Гітлера заохочуючим фактором для власних подібних акцій. Заручившись відмовою Італії від виконання ролі гаранта демілітаризованого статусу Рейнської зони, Німеччина 7 березня 1936 р. денонсувала Локарнські угоди, про що відповідні ноти міністр закордонних справ фон Нейрит вручив послам країн-учасниць цих угод, додавши при цьому, що німецькі «символічні підрозділи» вже входять в зону. Франція спочатку зайняла рішучу позицію. Вона виявила протест Німеччині й звернулася до Ліги Націй з проханням застосувати до неї економічні санкції. Та рішучість Франції згасла після отримання ноти від міністра закордонних справ Англії Ідена, в якій він радив зберігати спокій і не робити нічого непоправного. Невиправдану пасивність виявили й країни-учасниці Локарнських угод. Вони задовольнилися тим, що поставили це питання на розгляд Ради Ліги Націй, яка у свою чергу, обмежилась лише констатацією факту порушення Німеччиною своїх міжнародних зобов'язань. Поступливість Ліги Націй у врегулюванні питання німецької окупації демілітаризованої зони мала наслідком те, що, як і у разі італійської агресії, акт насильства Німеччини залишився безкарним. Нерішучість ж Франції у цьому випадку значно послабила її вплив на Європейську політику як головного організатора системи західної безпеки. Таким чином, у другій половині 1936 р. у дипломатичному плані позиція Німеччини помітно зміцнилася, а позиція західних держав відповідно послабилася. Першою значною подією в цьому плані стало підписання 11 липня 1936 р. за сприяння Італії секретної «джентльменської угоди», за якою Німеччина визнавала повний суверенітет Австрії, обидві сторони зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи одне одного. Окрім того, Австрія визнавала себе другою «німецькою державою» і, відповідно, австрійська політика щодо Третього Рейху повинна була це враховувати. Для Німеччини договір став великою дипломатичною перемогою. Відповідно до нього було амністовано багато австрійських нацистів. П'ять німецьких газет отримали дозвіл на розповсюдження в Австрії й розгорнули шалену расистську пропаганду. Австрійська нацистська партія знову отримала можливості для вільної діяльності. На підписання «джентльменської угоди» Австрія пішла, щоб уникнути аншлюсу, для Німеччини ж вона стала важливим етапом на шляху до нього. Влітку 1936 р. виникла міжнародна криза особливого порядку, спричинена початком громадянської війни в Іспанії. 17 липня в іспанському Марокко вибухнув заколот, який наступного дня перекинувся на Іспанію. Командування заколотників очолив генерал Франко, який вже 25 липня сформував заколотницький уряд. Метою заколотників було повалення уряду народного фронту і відновлення авторитарної форми правління. Ставлення великих держав до подій в Іспанії визначилось швидко. СРСР зайняв позицію підтримки прихильників законного уряду. У Франції уряд соціаліста Леона Блюма, сформованого у червні в результаті перемоги на виборах Народного фронту, заявив про прихильність до республіканців як з ідеологічних причин, так і з побоювань оточення Франції з усіх боків диктаторським країнами. Слід гадати, що боязнь виникнення нової диктатури схилила в бік підтримки законного уряду й консервативний уряд Англії. Щодо Італії й Німеччини, то вони виявили прихильність до Франко, хоча й з різними інтересами. Отже, Іспанія ставала ареною боротьби між Комінтерном і західними демократіями, з одного боку, та фашистськими країнами, з другого. З метою уникнути переростання заколоту в широкомасштабну війну уряд Леона Блюма виступив з ініціативою «прийняти і швидко провести в життя угоду, спрямовану на невтручання в Іспанію». Пропозиція знайшла підтримку з боку Великої Британії, Бельгії, Польщі, СРСР, Німеччини, Італії, Португалії. Але коли Франція запропонувала точніше формулювання про заборону надсилати військову техніку, до неї без вагань приєдналась Англія і 19 серпня наклала ембарго на постачання зброї в Іспанію. Загалом до кінця серпня політику невтручання прийняли 27 країн. З метою контролю дотримання політики невтручання у вересні 1936 р. у Лондоні була створена «Міжнародна комісія невтручання». Однак, швидко з'ясувалося, що тоталітарні держави - Німеччина, Італія, СРСР не мали наміру дотримуватись невтручання, тим більше що заколот виявився не швидкоминучим, перетворився на справжню громадянську війну. Першими порушили угоду про невтручання Німеччина й Італія, звідки в розпорядження Франко стала надходити артилерія й військове спорядження. В кінці серпня німецька авіація вперше бомбардувала Мадрид. На початку жовтня з цього приводу висловив протест Радянський Союз, а 23 жовтня Майський інформував «Міжнародну комісію невтручання», що СРСР не може вважати себе причетним до невтручання, оскільки інші члени комісії не дотримувалися його. Наприкінці жовтня на бойовищі на боці республіканців з'явились радянські танки. На початку листопада на мадридський фронт прибула укомплектована Комінтерном «Інтернаціональна бригада», у складі якої перебувало близько двох тисяч радянських добровольців. Спільна допомога заколотникам в Іспанії ще більше зблизила Німеччину й Італію. Для налагодження тісного співробітництва 21 жовтня 1936 р. в Берлін прибув новий міністр закордонних справ Італії граф Чіано, де мав зустрічі з фон Нейритом і Гітлером, результатом якої стало підписання 24 жовтня конфіденційного німецько-італійського протоколу. Згідно з протоколом Німеччина офіційно визнавала загарбання Італією Ефіопії, а Італія зобов'язалась проводити в Лізі Націй вигідну для Німеччини політику, зокрема підтримувати її зусилля, спрямовані на придбання колоній. Обидві сторони погодились розширити військову допомогу франкістами. Так склалася «вісь Берлін – Рим». Утворення цієї вісі стало найсерйознішим наслідком криз 1935-1936 рр. 18 листопада 1936 р. Німеччина й Італія офіційно оголосили про визнання Франко головою уряду Іспанії. З цього часу обидві країни направляли франкістам не тільки військову техніку, але й великі формування італо-німецьких військ. Інтервенція тривала до 1939 р. і завершилась встановленням в Іспанії диктаторського режиму, який відразу був визнаний Англією, Францією та США. У 1937 р. зв'язки між Німеччиною та Італією ще більше зміцніли. Вісь Берлін – Рим спиралась лише на розпливчату угоду, яка відображала політику дружби. Справжнім бажанням Гітлера було втягти Італію в дійсний альянс і насамперед домогтися її приєднання до Антикомінтернівського пакту, що його Німеччина й Японія уклали в Берліні 25 листопада 1936 р. на термін п'ять років. Німецьким політикам – фон Нейриту, Герингу, Ріббентропу, зрештою Гітлеру під час візиту Муссоліні до Мюнхена й Берліна наприкінці вересня 1937 р. вдалося схилити дуче до приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту. Це сталося 6 листопада 1937 р. З об'єднанням Німеччини, Італії та Японії в межах Антикомінтернівського пакту виник політичний трикутник Берлін – Рим – Токіо, що став прологом до формування військового союзу трьох агресорних держав. Окупувавши Рейнську зону і встановивши близькі відносини з Італією та Японією, Гітлер розпочинає розробку планів здійснення чергових насильницьких акцій. У листопаді 1937 р. на таємній нараді з вищим командуванням він підтвердив свій намір розпочати «велику війну» з нападу на Францію, попередньо анексувавши сусідні Австрію й Чехословаччину з розрахунком виключити флангову загрозу наступу на Заході. |
|
Конспект лекцій У двох частинах Частина 2 Суми Затверджено на засіданні кафедри фінансів як конспект лекцій з дисципліни «Банківський менеджмент» |
Конспект лекцій Частина II Суми Стратегічний маркетинг : конспект лекцій / укладачі: В. В. Божкова, Ю. М. Мельник, Л. Ю. Сагер. – Суми : Сумський державний університет,... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання Проектний аналіз : конспект лекцій / укладачі: О. І. Карпіщенко, О. О. Карпіщенко. – Суми : Сумський державний університет, 2012.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ Ч – 46 Чередник Г. Ю. Конспект лекцій з курсу «Соціальна психологія» [Текст] / Г. Ю. Чередник, О. О. Лоза. – Д.: РВВ ДНУ, 2009. –... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ЧАСТИНА 2 ПЛАНОВІ ГЕОДЕЗИЧНІ МЕРЕЖІ Лісевич М. П., Ільків Є. Ю Геодезія. Планові геодезичні мережі.: Конспект лекцій.Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2010. 131с |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ «ПСИХОЛОГІЯ» Конспект лекцій з курсу «Психологія» (для студентів 2 курсу денної форми навчання спец.: 092100 – «Промислове та цивільне будівництво»,... |
|
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей України. / Г. Ю. Каніщев, Ю.І. Кисіль, В. О. Малишев, Г. Г. Півень, О. А. Яцина. – Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр» Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки... |
|
Конспект лекцій з курсу “ Системно-структурне моделювання технологічних... Конспект лекцій з курсу “Системно-структурне моделювання технологічних процесів” / Укладач П. В. Кушніров. – Суми: Вид-во СумДУ,... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів всіх спеціальностей і форм навчання Затверджено Васійчук В. О., Гончарук В.Є., Дацько О. С., Качан С.І., Козій О.І., Ляхов В. В., Мохняк С. М., Петрук М. П., Романів А. С., Скіра... |