|
|
Скачати 4.9 Mb.
|
Мирне врегулювання після першої світової війни.Версальсько-вашингтонська система міжнародних договорів.План.
Перша світова війна призвела до значних геополітичних змін у світі. Під геополітикою у цьому плані слід розуміти економічні, територіальні зміни, пов'язані із перерозподілом політичних впливів країн, що перемогли або зазнали поразки в Першій світовій війні. Так, значних територіальних і політичних втрат зазнають країни Четверного союзу – Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. Були піддані краху й розпались Німецька, Російська, Австро-Угорська, Османська імперії. На їх теренах утворились нові держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Югославія). Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. У ряді країн – Росії, Німеччині, Угорщині, Австрії, Фінляндії, Словаччині – відбулись революції. В Росії революційні зміни привели до встановлення нового суспільно-політичного ладу, що поклало початок формуванню біполярності світу, політичному, соціально-економічному протистоянню двох систем. У межах капіталістичної системи і світу взагалі значно зростають впливи країн-переможниць, і насамперед США, Великої Британії, Франції. Вони виступають з планами перерозподілу територіальних володінь і по суті стають упорядницями нового влаштування світу. Кожна з країн-переможниць, однак, мала свої позиції щодо повоєнного устрою, що викликало не тільки розбіжності в поглядах, а й значні суперечки великих держав під час укладання системи повоєнних мирних договорів. Так, провідну роль на міжнародній арені починають відігравати Сполучені Штати, що набули через військові поставки під час війни найпотужнішого становища серед капіталістичних держав. Характерно, наприклад, що з держави-боржника до Першої світової війни США перетворились на державу-кредитора, і передовсім щодо європейських країн. Сума позик Сполучених Штатів іноземним державам на початку 1920-х років сягнула 11,1 млрд. дол., причому головними боржниками США на європейському континенті були Англія (4600 млн. дол.), Франція (3999 млн. дол.), Італія (2015 млн. дол.). Скориставшись послабленням позицій своїх союзників по війні, США починають повсюдно відтісняти їх на світових ринках, прагнучи поєднати економічну першість із політичною гегемонією країни у системі новоутворюваних міжнародних відносин. Ці наміри зіштовхувались, однак, з устремліннями інших країн, і насамперед Великої Британії і Франції. Велика Британія, наприклад, прагнула до збереження морського панування та розраховувала на подальше поширення своїх колоніальних володінь Вона загарбала німецькі колонії в Африці й Океанії, планувала закріпити за собою колишні володіння Османської імперії. Оскільки економічна могутність Британії була значно підірвана унаслідок війни, вона намагалась досягти своїх планів завдяки традиційній англійській політиці «балансу сил». Це передбачало спрямування Франції на протидію гегемоністським устремлінням США при спрямуванні Сполучених Штатів на протидію таких же намірів Франції; використання Німеччини для протидії Франції і Росії при збереженні своїх домінуючих позицій у світовій системі економічних і політичних відносин. До гегемонії, принаймні на європейському континенті, прагнула й Франція, хоча її економічне становище було надзвичайно тяжким після війни. Франція втратила на фронтах близько 1,4 млн. осіб убитими і 2,8 млн. пораненими. Були зруйновані десять французьких північних промислово розвинутих департаментів. У той же час Франція мала найсильнішу в Європі сухопутну армію, і її війська окупували лівий берег Рейну, дислокувалися на Балканах і на Близькому Сході. Найбільш претензійним зовнішньополітичним орієнтиром Франції залишалось економічне й політичне послаблення Німеччини і, більше того, розчленування її на низку дрібних, оточених недружніми державами, країн. Франція прагнула також закріпити свої завоювання в Африці та на Близькому Сході, компенсувати втрату союзницької Росії утворенням блоку союзних східно- та південноєвропейських країн (Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії та інших). Проблематичними були позиції Італії, яка формально належала до низки великих держав, хоча в реальності такою не була. За участь у війні на боці Антанти їй обіцяли ряд земель, що належали Австро-Угорщині, та колонії в Африці. Проте, бувши послабленою у військовому плані, вона не змогла самостійно зробити ці надбання під час війни і розраховувала отримати їх, використовуючи на свою користь суперечки інших держав. Приблизно у такому ж становищі перебувала і Японія, що під час війни загарбала німецькі острівні колонії на Тихому океані та китайську територію Шаньдунь. Прагнення Японії встановити при цьому напівколоніальний стан Китаю викликав серйозні заперечення як з боку Великої Британії, так і США. Отже, можливість закріплення нових територіальних володінь для Японії значною мірою залежала як від компромісу, так і зростаючих протиріч великих держав. Підходи країн-переможниць до повоєнного світовлаштування, як і перспективи відносин переможців і переможених у війні обговорювались на мирній конференції у Парижі, покликаної створити систему повоєнних мирних договорів. Конференція почала роботу 18 січня 1919 р. і тривала з перервами до 21 січня 1920 р. До порядку денного конференції входило: укладання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками; утворення Ліги Націй; розподіл колоніальних володінь Німеччини та Туреччини; польське питання; італійське питання. На конференції розглядалося й російське питання, хоча воно і не входило до офіційного переліку питань порядку денного. У роботі конференції взяли участь 32 країни, хоча фактично усі важливі питання розглядались «Радою десяти», в яку увійшли голови урядів і міністри закордонних справ США, Великої Британії, Франції, Італії, Японії. У подальшому було утворено «Раду чотирьох» у складі тільки голів урядів США, Великої Британії, Франції Італії, а також «Раду п'яти», що складалася з міністрів закордонних справ. Головні рішення приймались на вузьких нарадах президента США В. Вільсона, прем'єр-міністра Великої Британії Д. Ллойд Джорджа і голови французького уряду Ж. Клемансо. Делегації переможених країн були запрошені лише для ознайомлення з текстами мирних договорів. Радянська Росія запрошення на конференцію взагалі не отримала, хоча російські війська відіграли значну роль у розвиткові подій війни 1914-1916 рр. Голови капіталістичних держав, усвідомлюючи радикальні позиції більшовицького уряду щодо міжнародної політики, не бажали запрошувати радянську делегацію до обговорення питань порядку денного. До цього слід додати й те, що конференція проходила в умовах розгортання воєнної інтервенції проти Радянської Росії. І, більше того, засідання країн-переможниць ставали по суті центром організації боротьби з радянською владою, включаючи економічну блокаду, дипломатичну ізоляцію, широку підтримку сил внутрішньої контрреволюції і, насамкінець, збройне вторгнення військ країн Антанти з метою повалення існуючої системи. Російська проблема стала чи не єдиною, що об'єднала позиції країн-учасниць на конференції на відміну від гострих і суперечливих дебатів з приводу інших питань. Так, головним питанням конференції стала розробка мирного договору з Німеччиною. Країни-переможниці прагнули послабити Німеччину як свого конкурента і водночас робили ставку на участь німецької вояччини у боротьбі з Радянською Росією та придушення революції у самій Німеччині. Це збігалося з цілями німецьких реакційних кіл, що розраховували через зусилля контрреволюції пом'якшити зміст мирного договору. Розбіжності поглядів союзників під час його укладання зумовлювалися тим, що кожна країна-переможниця прагнула домогтися максимальних вигод для себе за рахунок своїх же партнерів. Так, Велика Британія і США виступали проти надмірних розмірів репарацій з боку Німеччини, побоюючись можливості її прямого підпорядкування Франції. США, у свою чергу, мали особисті розрахунки щодо тенденцій подальшого розвитку Німеччини й інших європейських країн. Вони прагнули зберегти на тривалий строк фінансову залежність Англії і Франції від Сполучених Штатів із одночасною підтримкою Німеччини задля використання її ринків американськими монополіями, а також протиставлення останньої французьким і британським економічним і політичним впливам. Франція ж традиційно вимагала повного відшкодування Німеччиною усіх збитків, розраховуючи отримати більшу частину репарацій і, таким чином, зміцнити свої позиції серед інших європейських держав. Під тиском США і Англії Франція була вимушена зняти свої вимоги щодо відшкодування Німеччиною усіх воєнних витрат країн-переможниць і погодитись на компромісне рішення. Однак, загальну суму репарацій так і не було визначено. Союзники поклали це завдання на міжсоюзницьку репараційну комісію, встановивши термін – 1 травня 1922 р. До цього терміну Німеччина повинна була виплатити 20 млрд. марок золотом. Гострі суперечки були викликані питанням про західні кордони Німеччини. Франція намагалась поставити під свій контроль усі німецькі землі на лівому березі Рейну, досягнувши цього або внаслідок анексії, або шляхом утворення залежних від неї малих держав. США і Велика Британія відкинули ці претензії. Справа дійшла до взаємних погроз Вільсона і Клемансо залишити конференцію. Тільки після тривалих дебатів з цього питання, як і з питання щодо претензій Франції на Саарську область, були досягнуті компромісні рішення. Мирний договір з Німеччиною, що дістав назву Версальського, було підписано 28 червня 1919 р., у п'яту річницю вбивства у Сараєво, в Дзеркальному залі Великого Версальського палацу. Це був обширний документ на 15 частин і 440 статей, що містив положення як геополітичного, економічного, так і військового характеру. Німеччина визнавалась винною у розв'язанні війни. Вона втрачала значну частину своїх територій, на неї накладалися обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти. Ельзас і Лотарингія поверталися Франції. Бельгії передавалися округи Ейпен і Мальмеді. Утворювалась Рейнська демілітаризована зона, куди увійшли землі на лівому березі та смуга завширшки 50 км на правому березі. В межах цієї зони заборонялося утримувати збройні сили, проводити маневри, будувати укріплення. Франція отримувала у власність вугільні копальні Саарської області з правом викупити їх, якщо ця область буде приєднана до Німеччини. Управляння Сааром передавалося на 15 років Лізі Націй, після чого його державну належність мав вирішити плебісцит. Визнавши незалежність Польщі, Німеччина передавала їй частину споконвічно польських земель: Познань, частини Померанії (Помор'я), Західної Пруссії та Верхньої Сілезії. Водночас значна частина стародавніх польських земель, загарбаних німцями (більше як 100 тис. км2), залишались у межах Німеччини. Вихід Німеччини до Балтійського моря мав забезпечити вузький «Польський коридор». Данциг (Гданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй. Німеччина відмовлялась від прав на Мемель (Клайпеду), возз'єднаний 1923 р. з Литвою. Договір передбачав визнання незалежності Чехословаччини і безумовну повагу незалежності Австрії. Німеччина втрачала усі свої колонії, які були поділені між головними державами-переможницями на основі затверджуваних Лігою Націй мандатів. Вона також відмовлялася від усіх своїх прав і привілеїв у Китаї. Військові постанови встановлювали межу чисельності армії, що мала комплектуватися на основі добровільного найму, у 100 тис. осіб. Німеччині заборонялося мати танки, тяжку артилерію, воєнну авіацію та підводні човни, їй дозволялося мати тільки обмежений воєнно-морський флот. У гострій боротьбі між головними учасниками конференції були розроблені договори з союзниками Німеччини: Сен-Жерменський з Австрією; Нейїський з Болгарією; Тріанонський з Угорщиною; Севрський з Туреччиною. Більшість статей цих договорів, якщо брати до уваги обмеження союзників Німеччини в територіальному і військовому відношенні, була аналогічними до Версальського. Так, Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919 р. зафіксував визнання нових державних кордонів країни, пов'язаних з ліквідацією Австро-Угорщини та утворенням нових держав. Колишні австрійські провінції Богемія, Моравія і Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Південнослов'янські землі, що входили раніше до складу Австро-Угорщини, були згодом поділені між Італією та Королівством сербів, хорватів і словенців, причому Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську країну, майже всю Істрію без міста Фіуме (Рієка). Румунії передавалась Буковина, а також Трансільванія і частина Банату. Австрія могла мати армію у 30 тис. осіб. Суму репарацій не було визначено. Згодом їх виплату було відстрочено, що практично означало вивільнення Австрії від платежів. Договір забороняв приєднання Австрії до Німеччини. Згідно з Неї-сюр-Сенським, або Нейїським мирним договором, підписаним 27 листопада 1919 р. з Болгарією, вона втратила вихід до Егейського моря, а також Західну Фракію, що передавалась Греції. Південна Добруджа залишалась у складі Румунії. Частина болгарської території була передана Королівству сербів, хорватів і словенців. Болгарії заборонялося мати армію, яка б перевищувала 20 тис. осіб. Суму репарацій було встановлена у 2,2 млрд. золотих марок, що мало бути виплаченим протягом 37 років. Мирний договір з Угорщиною дістав назву Тріанонського. Він був підписаний пізніше інших, 4 липня 1920 р., у зв'язку з політичними подіями в самій Угорщині – виникненням Угорської Радянської республіки. Так, розробка країнами-переможницями договору розпочалась тільки після придушення через воєнну інтервенцію радянської влади в Угорщині в серпні 1919 р. За Тріанонським договором Угорщина визнавала нові кордони держав у Центральній Європі і відмовлялась на їх користь від ряду територій, які входили раніше до Австро-Угорщини. Чисельність армії країни не могла перевищувати 35 тис. осіб. Сума репарацій мала бути визначена репараційною комісією. Розробка договору з Туреччиною затягнулась. Він був підписаний у Севрі поблизу Парижа (звідси – Севрський) 10 серпня 1920 р. і став наслідком особливо гострого протистояння країн-переможниць щодо загарбаних територій у повоєнні роки. Так, згідно із Севрським договором Туреччина вимушена була відмовитись від арабських володінь, вона визнавала протекторат Англії над Єгиптом, а Франції – над Марокко і Тунісом. Туреччина позбавлялась прав на Судан, визнавала британську анексію Кіпру, втрачала свої володіння на Аравійському півострові. Низку важливих турецьких володінь було передано Греції. Анатолія ділилася на французьку й італійську сфери впливу. Безпосередньо Туреччині виділяли позбавлений ресурсів район у межах Анатолії з центром в Анкарі. Зона чорноморських проток була піддана повному роззброєнню і передана під контроль міжнародної комісії. Туреччину було позбавлено флоту, а чисельність її армії не повинна була перевищувати 50 тис. осіб. Зберігався режим капітуляцій. Грабіжницький Севрський договір, підписаний урядом султана (який вже не мав реальної влади в країні), був анульований антиімперіалістичною національно-визвольною революцією. Фактично стан війни між Туреччиною і країнами-переможницями був припинений лише Лозаннським договором, укладеним з урядом Кемаля 24 червня 1923 р. Цей договір юридично оформив розпад Османської імперії і зафіксував нові турецькі кордони. Режим капітуляцій було відмінено. У протоках вводилась свобода судноплавства як у мирні, так і воєнні часи. Всупереч планам імперіалістичних держав щодо перетворення Туреччини у напівколонію, договір означав її міжнародне визнання як незалежної самостійної держави. Складовою частиною Версальського та інших договорів став статут Ліги Націй («Пакт Ліги Націй» як частина перша ввійшов до текстів усіх мирних договорів) – міжнародної організації, покликаної забезпечити мирний розвиток світу на основі укладених договорів. У статтях статуту проголошувались принципи мирних гарантій територіальної цілісності й суверенітету всіх членів Ліги Націй, її право використовувати будь-які засоби для забезпечення миру, необхідність колективних санкцій проти агресора і щодо обмеження озброєнь. Згідно зі Статутом Ліги Націй до неї приймались союзні держави, які підписали мирні договори; 13 нейтральних держав, які визнали Статут; будь-які інші держави, за яких проголосують дві третини членів Асамблеї. Головними органами Ліги стали Асамблея, Рада і Секретаріат. Кожний член Ліги мав в Асамблеї один голос. Рада складалась з постійних членів (головних союзних держав) і чотирьох непостійних, що призначались Асамблеєю. Усі рішення Асамблеї і Ради приймались одноголосно. Першим генеральним секретарем Ліги став англієць Дж. Драмонд. Потім на цю посаду почергово обирали представників Франції і Англії. Утворення Ліги Націй мало значний вплив на розвиток міжнародних відносин. Йшлося про спробу організації структури глобального характеру, яка б упереджувала виникнення воєнних конфліктів шляхом узгодження дій її членів. На практиці, однак, Ліга Націй далеко не завжди відповідала висунутим перед нею цілям, стававши часто-густо платформою реалізації імперіалістичних домагань великих держав. Дане з усією очевидністю виявилось у ході розподілу країнами-переможницями німецьких колоній, а також земель колишньої Османської імперії. Для ствердження нових колоніальних володінь вводилась система мандатів, які надавались за рішеннями Ради Ліги Націй. Так, згідно з мандатами Франція отримала Сірію, Ліван, частину Того і Камеруну; Велика Британія, крім своєї частини Того і Камеруну – Палестину, Месопотамію (нині - Ірак), Трансйорданію, Таньгаїку, Іран. Деякі німецькі колонії відійшли під управляння британських домініонів. Японії були передані Маршаллови, Каролінські і Маріанські острови. Цим було завершено перерозподіл колоніальних територій і сфер впливу, який зумовлював певну розстановку політичних сил між країнами-переможницями у повоєнні роки. Так, у повоєнній системі колоніалізму провідне місце, як і раніше, посіли Велика Британія і Франція. Сполучені Штати не змогли отримати тієї частини колоній, на яку сподівались перед початком конференції у Парижі. Економічна першість, не підтримувана відповідною військовою могутністю, а також відсутністю реальних територіальних загарбань під час війни, виявилась недостатнім чинником задля подолання постійно діючої англо-франко-японської опозиції і ствердження абсолютного політичного лідерства США. Поразка Сполучених Штатів у Парижі стала однією з головних причин того, чому Конгрес США відмовився ратифікувати Версальський договір і офіційно вступити до Ліги Націй. У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками мирні договори без статей щодо Ліги Націй, обмежуючи своє представництво у цій структурі статусом «спостерігача». Така позиція дістала у Сполучених Штатах назву «ізоляціоністської», хоча йшлося не про «чистий» ізоляціонізм Дж. Вашингтона як прагнення обійти проблеми європейської чи світової політики, а про прагнення американського зовнішньополітичного істеблішменту обминути англо-французьку домінанту в межах Ліги Націй, забезпечити за США ініціативу щодо досягнення їхніх геополітичних інтересів. Ці тенденції почали відверто виявляти себе під час утворення Вашингтонської системи договорів, що за своїм характером та підходами до повоєнного устрою світу була тісно пов'язаною з Версальською. 2. Вашингтонська конференція та її рішення. Вашингтонська система договорів стала результатом роботи конференції у Вашингтоні, що проходила з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. за участю 14 країн – США, Великої Британії (з окремим представництвом чотирьох домініонів й Індії), Китаю, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії. Хоча в центрі уваги конференції були проблеми, що стосувалися, головним чином, Далекого Сходу і Тихого океану, на конференцію не були допущені делегації РСФСР і Далекосхідної республіки. Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, що відчутно втративши у політичному і територіальному плані на Паризькій мирній конференції, прагнули здобути реванш з питань, які не здобули остаточного рішення у дискусіях країн-переможниць у попередні роки. Серед них – проблема озброєнь, формування регіональних союзницьких блоків, впливи в Китаї. За три неповні місяці роботи Вашингтонської конференції з цих питань було прийнято 28 угод, резолюцій, декларацій, заяв, які знайшли юридичне оформлення у договорах чотирьох, п'яти і дев'яти держав. Договір чотирьох держав – США, Англії, Франції, Японії, підписаний 13 грудня 1921 р., містив лише чотири статті, які, зокрема, стверджували: взаємне поважання прав на «свої острівні володіння і острівні володіння в Тихоокеанському регіоні»; спільне забезпечення оборони цих територій у разі загрози їм з боку будь-якої іншої держави; автоматичну пролонгацію (за обопільною згодою) договору через 10-річний строк; анулювання за умов дії «Договору чотирьох» англо-японського договору про союз від 1902 р. Стислість положень договору стала підставою сприйняття його деякими американськими політиками, а надалі й істориками як другорядного. Однак, саме цей документ став дипломатичною платформою для досягнення американською делегацією у Вашингтоні значних політичних і військових переваг. Договір, по-перше, ліквідовував англо-японський союз, як і англо-японське монопольне панування в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Він роз'єднував головних суперників США на Далекому Сході, позбавляв Японію підтримки, на основі якої вона здійснила ряд загарбань, виявляв поворот Великої Британії до «особливих відносин» із США. Договір, по-друге, означав формування регіонального союзного блоку, що міг бути протиставленим не тільки революційній Росії чи революційному Китаю, а й будь-яким іншим державам, включаючи навіть членів Ліги Націй. Характерно, що до початку конференції у Вашингтоні в американських політичних колах активно обговорювалась ідея створення «Асоціації націй» під егідою США, яка б могла стати антиподом Лізі Націй, і зокрема щодо перегляду сформованої нею системи мандатів. І, насамкінець, «Договір чотирьох» передбачав укладання додаткових до нього договорів оборонного характеру задля реалізації тих положень, які формували його суть. Це має відношення до Договору п'яти держав, підписаного 6 лютого 1922 р. США, Великою Британією, Японією, Францією, Італією стосовно проблем обмеження морських озброєнь. Загалом на конференції розглядалась проблема загального роззброєння, хоча компромісних рішень щодо цього вдалося досягти лише у галузі обмеження озброєнь морських флотів. Так, згідно із договором країнам заборонялося будівництво військових кораблів, водотоннажність яких перевищувала б 35 тис. т. Договір встановлював при цьому й співвідношення між флотами країн договору за класом лінкорів у пропорції (відповідно переліку: США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія) 10: 10: 6: 3,5: 3,5. Це було великою перемогою дипломатії США. Пропорції зрівнювали американський флот з абсолютно пануючим до того британським флотом, дозволяли Сполученим Штатам наздогнати Велику Британію і водночас залишити поза ними Японію за кількістю і якісним станом кораблів. США зобов'язувались не будувати військових баз на найближчих підступах до Японії, унаслідок чого межою подібних укріплень могли стати лише Перл-Харбор і Сінгапур. Водночас, ідучи на певні поступки, США змогли окреслити для себе реальні перспективи розвитку і подальшого зростання своїх військово-морських сил. Це стосувалося не тільки лінкорів, а й інших типів військових кораблів. Так, у зв'язку з гострою дискусією між Англією і Францією було зірвано спробу встановлення обмежень у будівництві крейсерів і підводних човнів. Конференція не змогла встановити й будь-які обмеження щодо авіаносців, відмовившись від первісне висунутих до цього планів. Характерно, що американська делегація, бувши ініціатором обговорення проблеми роззброєння, з легкістю погоджувалась на всі вказані відмови, бувши особливо зацікавленою у зростанні своєї військової могутності, а отже, розвиткові передових і перспективних видів озброєнь. Щодо зриву політики обмежень, то, за умов активної демагогії, США змогли перекласти вину за це як на «мілітаристську» Францію, так і «непоступливу» Англію. Гострі дебати, поряд із проблемою роззброєння, викликала на конференції й проблема статусу Китаю. Ініціація цього питання з боку Сполучених Штатів зумовлювалася тим, що до моменту відкриття конференції американо-японські суперечності ставали головним чинником у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Так, ще в роки світової війни Японія здійснила широкий воєнний, економічний і політичний наступ на Китай. Вона захопила територію Цзяочжоу, порт Ціндао і майже всю провінцію Шаньдунь, нав'язала пекінському уряду «21 вимогу» (1915 р.) як передумову перетворення Китаю у напівколонію. Це суперечило інтересам США, які також активізували проникнення в Китай, діючи, однак, не стільки воєнним чином, скільки більш гнучкими економічними й фінансовими методами. В Китаї, наприклад, встановлювались філії таких монополій, як «Стандарт ойл», «Бетлехем етил», «Вестерн електрик» та інших. Після тривалих переговорів, розпочатих за пропозицією США, у жовтні 1920 р. було утворено міжнародний банківський консорціум, що намагався поставити під свій контроль усі позики, що надавались Китаю на залізничне будівництво, утворення промислових підприємств і навіть адміністративні реформи. Йшлося, по суті, про утворення свого роду «надуряду» країни. Подальше ствердження у цьому плані США у Китаї вимагало не тільки проведення певних ліберальних реформ, а й ліквідації японського панування. Характерно, що останнє пов'язувалось не тільки зі збереженням напівфеодальних пережитків, а й розгортанням загрозливих для інтересів США революційних, національно-визвольних рухів. Отже, прагнучи зберегти і навіть поширити свої впливи в Китаї, США виступали проти тенденцій його розвитку, зумовлених політикою старих колоніальних держав. Підходи США, підтримані зокрема й Великою Британією, зустрічали активну протидію Японії. Зі свого боку, й китайська делегація, висловлюючи інтереси національної буржуазії, прагнула здобути для себе значних поступок і привілеїв. Це надало китайському питанню у Вашингтоні особливої суперечливості й гостроти. Характерно, що тільки статус Шаньуня обговорювався представниками усіх сторін на конференції протягом 36 засідань. Урешті-решт, після загроз і тиску на сторони, які домовлялись (і насамперед на Китай), було досягнуто компроміс, який знайшов втілення у підписаному 4 лютого 1922 р. японо-китайському договорі. Шаньдунь передавався Китаю, але Японія виторгувала для себе тривалі строки евакуації своїх військ, викуп незаконно захопленої нею залізниці провінції Ціндао-Цзінань, передачу їй вугільних копалень змішаної японо-китайської компанії, призначення японських чиновників на таможню Ціндао тощо. Таємно було досягнуто й таке надзвичайно важливе для Японії положення, що договори 1915 р. («21 вимога» й інші, які означали панування японців у Маньчжурії і Внутрішній Монголії) не будуть розглядатися на конференції. Для американського консорціуму передбачалась концесія двох гілок головної залізниці провінції Шаньдунь. Одночасно Велика Британія зробила заявку про повернення Китаю орендованої території Вейхайвей (також у Шаньдуні), а Франція – території Гуаньчжоувань (провінція Гуаньдунь) зі збереженням там своїх особливих прав. Центральним документом конференції з китайського питання оголошувався трактат дев'яти держав – США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії і Китаю, підписаний 6 лютого 1922 р. Трактат містив у собі зовні демократичні вимоги: «цілісності» країни, «об'єднання Китаю» під владою «життєздатного й міцного уряду», рівних можливостей для торгівлі і промисловості усіх націй», утримування від будь-яких спеціальних прав і привілеїв окремих країн. Водночас, як довела практика, йшлося про наміри Сполучених Штатів укріпити в Китаї урядове угруповання, здатне придушити революцію, витіснити з країни інші держави-суперниці, що стверджувалися там протягом десятків років. Деякі формулювання трактату мали, однак, розпливчастий характер, у них превалювали загальні побажання і фрази. Це було результатом тиску Англії і Японії, також зацікавлених у збереженні й посиленні своїх позицій у Китаї. У цілому трактат дев'яти держав та інші рішення конференції мали імперіалістичний, загарбницький характер, ставали продовженням курсу великих держав 1918 – 1920 рр. Для Сполучених Штатів ці рішення були успішнішими, ніж ті, що приймались у Парижі. Було розірвано англо-японський союз, утворено перспективи подальшого політичного й економічного ствердження США в регіоні Далекого Сходу і Тихого океану. Сполучені Штати реалізували також свої амбіції щодо зміцнення військово-морських сил. Це надавало їм можливості активно включитись у світову політику, виборювати право диктувати свою волю іншим, у тому числі й провідним світовим державам. 3. Трансформації Версальсько-Вашингтонської системи у 1920-ті роки. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів, яка констатувала перерозподіл економічних і політичних сил між переможеними країнами та країнами-переможницями і, у свою чергу, між самими переможцями, почала зазнавати суттєвих змін вже у першій половині 1920-х років. В основі цього процесу було не тільки бажання США посісти відповідне її можливостям місце в системі міжнародних відносин, а й прагнення переможених країн (насамперед Німеччини) відродити свій промисловий і військовий потенціал і, таким чином, повернути втрачений статус провідної держави світу. Характерно, що незважаючи на значні територіальні втрати та військові обмеження, Німеччина зберігала значні можливості промислового розвитку. Ці можливості зумовлювалися не тільки наявністю значної, здатної до розвитку індустріальної бази, а й збереженням транснаціональних зв'язків німецького капіталу, у тому числі з деякими французькими монополістичними об'єднаннями. Може йтися, наприклад, про концерн де Ванделей, який відігравав одну з провідних ролей в основній організації французьких промисловців - «Коміте де форж». Так, сімейство де Ванделей насправді мало подвійну національність: німецьку і французьку. Після війни 1870 р. частина підприємств де Ванделей опинилась у Німеччині, і тоді один де Вандель засідав у рейхстазі в Берліні, а інший – у палаті депутатів у Парижі. Від часу закінчення війни 1914 – 1918 рр. вони засідали у французькому парламенті, але їхні інтереси були настільки ж німецькими, як і французькими. Військово-політичне керівництво французької Третьої республіки, усвідомлюючи потенціал Німеччини, прагнуло обмежити його розвиток через зміцнення територіальних і політичних позицій Франції на європейському континенті. Цьому мало слугувати пограбування Німеччини через сплату нею колосальних репарацій, а також утворення ворожих Німеччині військово-політичних союзів. Так, протягом 1920 – 1921 рр. Франції вдалося досягти угоди про створення так званих «тилових союзів»: франко-польського союзу й блоку придунайських країн (Чехословаччини, Югославії, Румунії), що дістав назву «Малої Антанти». Ці союзи мали гарантувати провідне становище Франції у Європі, і зокрема через стримування реваншистських намірів Німеччини. Водночас «тилові союзи», за намірами їхніх авторів, мали не тільки антинімецьку, а й антирадянську спрямованість. Вони повинні були слугувати своєрідними «антибільшовицьким санітарним кордоном» упродовж західних рубежів Радянської Росії, стримуючи не тільки її впливи, а й можливість контактів на європейському рівні. Англія і Франція, ставши головними творцями повоєнного устрою Європи, вважали, що сформована ними система матиме міцний і довготривалий характер. Водночас Версальський і додаткові до нього договори (і передусім через суперечки їх укладачів) стали платформою серйозних міжнародних конфліктів вже протягом 1920 – 1923 рр. Так, у ході обговорення на Паризькій мирній конференції питання про східні кордони Польщі Франція, Англія і США запропонували включити до її складу лише етнографічні польські області. В липні 1920 р. конференція держав-переможниць, зібравшись у Спа, визначила лінію східного кордону Польщі, згідно з чим в її межах залишалися тільки польські землі, а народи Західної України і Західної Білорусії мали перейти до Радянської Росії. В липні 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Керзон адресував Радянському і Польському урядам ноту, яка пропонувала їм прийняти цю лінію як прикордонне розмежування. Вона проходила по позначці Гродно – Немирів – Брест-Литовськ – Дорогуськ – Крилів – Рава-Руська – Перемишль – Карпати і отримала назву «лінії Керзона». Однак правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі відхилили запропонований східний кордон. Розпочавши збройну боротьбу проти Радянської Росії, польський уряд за підтримки насамперед Франції нав'язав Радянській Росії в березні 1921 р. інший кордон, захопивши західні області Білорусії і України. Одночасно у жовтні 1920 р. Польща захопила литовське місто Вільнюс (Вільно), що привело до тривалого польсько-литовського політичного конфлікту. Разом з тим окупація румунськими військами Молдавії – акція, що знайшла підтримку Франції і Англії – надовго ускладнила нормалізацію радянсько-румунським відносин. 1923 р. позначився новим гострим конфліктом стосунків, тепер уже в Західній Європі – між Німеччиною і Францією і, зі свого боку, Францією і Великою Британією. Відмова німецьких промислово-фінансових кіл від виплати репараційних платежів призвела в січні 1923 р. до французько-бельгійської воєнної акції – окупації Руру. По суті Німеччина й не була здатна виплачувати нав'язані їй обсяги репарацій, загальна сума яких згідно з рішеннями Лондонської конференції 1921 р. сягала 132 млрд. марок. Франція, що мала отримати з цієї суми більш як 50-відсоткову частину, прагнула все ж таки розв'язати репараційну проблему за допомогою зброї. Водночас у планах окупації Руру ставились й більш далекосяжні цілі. Провідні французькі фінансово-промислові кола на чолі з Ф. Ванделем і Е. Шнейдером розраховували утворити під своїм керівництвом лотарингсько-рейнсько-вестфальський вугільно-металургійний трест, в якому французьким промисловцям було б забезпечено 60, а німецьким тільки 40 відсотків акціонерного капіталу. Подібні плани, однак, не влаштовували не тільки рурських монополістів (Тіссена, Круппа та інших), а й британські політичні кола, що активно виступали проти домагань Франції на європейське домінування. Французька-бельгійська окупація Руру, що поставила німецьку економіку в катастрофічне становище і, як наслідок, сприяла визріванню в країні революційної ситуації, надзвичайно сильно вдарила й по фінансовому становищу самої Третьої республіки. Окупаційні витрати, які досягли восени 1923 р. 1 млрд. франків, поставили Францію перед перспективою фінансової кризи і вимусили шукати політичного рішення проблеми методом дипломатичних переговорів з Німеччиною Великою Британією і США. Залучення Сполучених Штатів до розв'язання політичної і фінансової кризи у Європі мало об'єктивний характер з урахуванням особливої ролі США в системі європейських і світових економічних відносин. Так, в роки відносної стабілізації капіталізму США ще більше зміцнили свої позиції міжнародного кредитора. Американський капітал активно проникає на європейські ринки, причому особливі позиції в його економічній і фінансовій експансії починають посідати прямі капіталовкладення: відкриття філіалів і дочірніх підрозділів заокеанських підприємницьких структур, скуповування контрольних пакетів акцій європейських підприємств або навіть безпосереднє поглинання останніх монополіями США. За таких обставин роль Сполучених Штатів у розв'язанні європейських фінансових проблем набувала не просто провідного, а ініціативного значення. Для розгляду питання про репарації було утворено Міжнародний комітет експертів, до якого увійшли представники п'яти держав-переможниць у війні: США, Великої Британії, Франції. Італії, Бельгії. У 1924 р. цей комітет під керівництвом американського банкіра Ч. Дауеса розробив план (у подальшому – «план Дауеса»), який кардинально переглянув підходи щодо виплати Німеччиною репараційних платежів. «План Дауеса» зберіг економічну основу Версальського договору – репарації, поєднуючи, однак, можливість їх сплати із забезпеченням платоспроможності Німеччини. Автори плану вважали, що тільки відроджена Німеччина зможе сумлінно сплачувати воєнні репарації Франції і Англії, утворюючи при цьому засади для сплати останніми державних боргів Сполученим Штатам. Так, за «планом Дауеса», банкіри США і Великої Британії мали надати Німеччині позику на суму 800 млн марок (200 млн. дол.), з яких майже половина надходила від банківського «дому Морганів». Німеччина зобов'язувалась, у свою чергу, сплатити протягом першого року 1 млрд. репараційних марок, збільшуючи надалі платежі до 2,5 млрд. марок на рік. Фінансова підтримка Німеччини в системі виплати нею репараційних платежів виявила свою дієвість вже протягом перших років. За сприянням іноземних, і насамперед американських капіталів (особливу роль у цьому плані відіграли американські фінансово-промислові групи Форда, Дюпона, Рокфеллера, Моргана, Меллона), Німеччина почала швидко відроджуватись. Уже в 1927 р. вона не тільки досягла довоєнного рівня економічного розвитку, а й за низкою показників перевищила його. Отримавши за період з 1924 по 1930 р. приватні американські позики приблизно у 2,5 млрд. дол., вона сама виплатила репарацій на суму близько 2 млрд. дол. Характерно, що колишні союзники виплатили США за цей же час воєнні борги на суму 2606 млн. дол., тобто більше позики, що надавалась американськими банками Німеччині. Наприкінці 1928 – у першій половині 1929р. репараційне питання знову привернуло увагу провідних країн. Комітет фінансових експертів на чолі з американським підприємцем і банкіром О. Юнгом у 1929 р. ініціював прийняття нового плану збирання з Німеччини репараційних платежів. Так, поява «плану Юнга» була викликана занепокоєністю банківських кіл США тим, що величезні репарації (2,5 млрд. марок на рік) підривають платоспроможність Німеччини. «План Юнга» передбачав зниження річних платежів, відміну низки фінансових обмежень, ліквідацію іноземних контрольних органів. Загальну суму репарацій було встановлено в обсязі 113,9 млрд. марок, причому термін їх виплати розтягувався на 59 років. Утворювався Банк міжнародних розрахунків (БМР), який мав замінити репараційну комісію. У подальшому БМР займався координацією фінансування німецьких військових концернів найбільшими банками західних держав. «План Юнга» був прийнятий Гаагською конференцією по репараціям у 1930 р. Він діяв два роки. У 1931 р. в умовах світової економічної кризи за пропозицією США для Німеччини було введено річний мораторій на платежі по урядовим боргам, а через рік, у червні 1932 р. Лозаннська конференція прийняла рішення про загальне вивільнення Німеччини від сплати репарацій. Окупаційні війська союзників були достроково евакуйовані з Рейнської зони. Такі підходи свідчили про значне зростання ваги Німеччини серед західноєвропейських країн. Так, «план Дауеса» і «план Юнга», ставши невід'ємною частиною Версальсько-Вашингтонської системи мирних договорів, не тільки доповнили, а й значно трансформували її зміст, беручи до уваги перерозподіл політичних впливів великих країн у світі. Йдеться насамперед про Сполучені Штати, які саме через «дауесізацію» Німеччини здобули реальне лідерство у розв'язанні міжнародних проблем. Безпосередньою сходинкою до цього стало перетворення Німеччини на «надійного партнера» США як щодо подальшого проникнення американських капіталів у Європу, так і щодо протидії через Німеччину Сполученими Штатами головним упорядницям Версальської системи договорів – Франції і Великій Британії. Оцінки політики США щодо Німеччини у 1920-ті роки у сучасній історичній літературі мають суперечливий характер. Так, врахування того факту, що фінансова допомога Німеччини з боку США стабілізувала на певний час ситуацію у Західній Європі, дає підстави деяким, і передусім американським фахівцям стверджувати, що то була справжня «політика миру». Однак, як показала історія, «план Дауеса» і «план Юнга» містили у собі не тільки позитивні моменти, а й серйозну небезпеку, пов'язану із відродженням німецького мілітаризму. Світова економічна криза чітко визначила реваншистські плани найбільш реакційних кіл Німеччини, що, привівши до влади у 1932 р. фашистську партію, почали активно готуватися до нової світової війни. 4. Загальні оцінки Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів зафіксувала повоєнний устрій світу, визначила перерозподіл економічних і політичних сил між переможеними країнами і країнами-переможницями у війні. Вона виявилась спробою об'єднати інтереси народів і держав і, навіть з урахуванням суперечливого характеру розв'язання багатьох проблем, стабілізувала міжнародні відносини, принаймні на період 1920-х років. Водночас баланс сил, що утворився у світі через утворену Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних договорів, не міг бути тривалим. Побудований на експансіоністських засадах у вирішенні територіальних питань, він призводив лише до загострення суперечностей не тільки між переможцями і переможеними, а й самими переможцями і, більше того, зумовив з кінця 1920-х років зростання реваншистських намірів переможених у війні. До негативних проявів впливу Версальсько-Вашингтонської системи на міжнародні відносини повоєнних часів слід віднести, насамперед, такі: 1. Формування повоєнного устрою світу здійснювалося без урахування інтересів більшості з народів і держав. Це зумовило не тільки «велике переселення народів», а й стало платформою міжнародних конфліктів на десятиліття вперед. Так, особливо постраждали від зміни кордонів народи Центральної і Східної Європи. Відомим фактом, наприклад, стало виселення Румунією більш як 300 тис. осіб з Бессарабії. З Македонії і Добруджи зрушились з місця майже 500 тис. осіб. Верхню Сілезію залишили німці. Сотні тисяч угорців були переселені з територій, які увійшли до складу Румунії, Югославії, Чехословаччини. Сім з половиною мільйонів українців були поділені між Польщею, Румунією, Чехословаччиною. 2. Ця система формувалася на імперіалістичних засадах, ставила за мету загарбницький перерозподіл територій. Вона по суті легітимізувала світову колоніальну систему, пригнічення майже 70 % населення земної кулі у колоніях і напівколоніях купкою великих держав. Як наслідок – значний дисбаланс у розвиткові окремих регіонів і держав, потерпання колосальних територій Азії, Африки, Латинської Америки від бідності, вікової відсталості, соціальних проблем. 3. Версальсько-Вашингтонська система не забезпечила й не могла забезпечити дієвого контролю над виконанням укладених договорів. Це, у свою чергу, створювало можливість реваншистських тенденцій переможених держав. Щодо німецького реваншизму, то він значною мірою зумовлювався політикою самих країн-переможниць у війні. Німеччина зберегла свою промисловість і легко могла відновити у повному обсязі усю її виробничу потужність. Антанта сама заохочувала цей процес, розраховуючи на агресію Німеччини проти Радянської Росії. Особливу роль при цьому відіграли й Сполучені Штати, що прагнули через надання Німеччині значної фінансової допомоги використати її для противаги іншим європейським державам. Так, досягнення Сполученими Штатами світової гегемонії розглядалось американськими зовнішньополітичними відомствами за мету, набагато пріоритетнішу за збереження балансу сил чи упередження тенденцій на німецький реваншизм. 4. Версальсько-Вашинггонська система, навіть з урахуванням її трансформацій протягом 1920-х років, не ліквідувала й не могла ліквідувати суперечок великих держав, оскільки базувалась на перманентному перерозподілі їх світових геополітичних впливів. Підходи великих держав до утворення мандатної системи, перерозподілу територіальних володінь, роззброєння, сплати Німеччиною репараційних платежів виявляли серйозні протиріччя між Англією і Францією, США і Англією, США і Японією і, насамкінець, між Італією й іншими провідними державами Антанти. Саме ці протиріччя, поряд із відродженням німецького мілітаризму, зруйнували врешті-решт Версальсько-Вашингтонську систему, стали передумовою різкого загострення міжнародних відносин протягом 1930-х років. 5. Формування Версальсько-Вашингтонської системи відбувалось поза участю Радянської Росії. Міжсоюзницькі конференції часто ставали платформою розробки антирадянської політики. Це спричинило не тільки надзвичайно тяжку за своїми наслідками інтервенцію країн Антанти і, у свою чергу, країн Четверного союзу у Радянську Росію, а й формування засад для тривалого й виснажливого політичного, економічного, ідеологічного протистояння двох систем. Література
|
|
Конспект лекцій У двох частинах Частина 2 Суми Затверджено на засіданні кафедри фінансів як конспект лекцій з дисципліни «Банківський менеджмент» |
Конспект лекцій Частина II Суми Стратегічний маркетинг : конспект лекцій / укладачі: В. В. Божкова, Ю. М. Мельник, Л. Ю. Сагер. – Суми : Сумський державний університет,... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання Проектний аналіз : конспект лекцій / укладачі: О. І. Карпіщенко, О. О. Карпіщенко. – Суми : Сумський державний університет, 2012.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ Ч – 46 Чередник Г. Ю. Конспект лекцій з курсу «Соціальна психологія» [Текст] / Г. Ю. Чередник, О. О. Лоза. – Д.: РВВ ДНУ, 2009. –... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ЧАСТИНА 2 ПЛАНОВІ ГЕОДЕЗИЧНІ МЕРЕЖІ Лісевич М. П., Ільків Є. Ю Геодезія. Планові геодезичні мережі.: Конспект лекцій.Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2010. 131с |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ «ПСИХОЛОГІЯ» Конспект лекцій з курсу «Психологія» (для студентів 2 курсу денної форми навчання спец.: 092100 – «Промислове та цивільне будівництво»,... |
|
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей України. / Г. Ю. Каніщев, Ю.І. Кисіль, В. О. Малишев, Г. Г. Півень, О. А. Яцина. – Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр» Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки... |
|
Конспект лекцій з курсу “ Системно-структурне моделювання технологічних... Конспект лекцій з курсу “Системно-структурне моделювання технологічних процесів” / Укладач П. В. Кушніров. – Суми: Вид-во СумДУ,... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів всіх спеціальностей і форм навчання Затверджено Васійчук В. О., Гончарук В.Є., Дацько О. С., Качан С.І., Козій О.І., Ляхов В. В., Мохняк С. М., Петрук М. П., Романів А. С., Скіра... |