|
|
Скачати 4.9 Mb.
|
2. Антивоєнні рухи напередодні війни. Характерною рисою міжнародних відносин кінця XIX – початку XX ст. став значний вплив на них представників суспільства. З поширенням демократичних засад буржуазної демократії – явище, що почало виявляти себе в західних суспільствах на рубежі віків – особливу роль у системі розробки і реалізації зовнішньої політики починають відігравати партії, масові рухи, неурядові міжнародні організації. Ці політичні й соціальні формування мали значні відмінності щодо свого соціального складу і спрямування, та, однак, об'єднуючою тенденцією їх діяльності стала протидія соціальним явищам, які загострювали міжнародні відносини, спричинювали міжнародні конфлікти і війни. Отже, формуються антивоєнні рухи, представлені значною палітрою сил – від католицьких структур до пацифістських організацій, а також міжнародного утворення соціал-демократичних партій – II Інтернаціоналу. Серед католиків, які становили більшість населення багатьох держав Європи, достатнім моральним авторитетом користувалась широка міжнародна організація – католицька церква, очолювана папою римським. Хоча папи чинили жорсткий опір посиленню ліберально-демократичних і соціалістичних ідей, вони вимушені були задля збереження свого впливу на громадськість звертати увагу на негативи соціального розшарування суспільства в умовах капіталізму, аморальність класової та національної ворожнечі як супутника війн. У 1891 р. папа Лев XIII в енцикліку «Rerum novarum» звернув увагу віруючих на необхідність пошуку християнського рішення соціальних проблем. Підтверджуючи законність приватної власності, він не допускав її використання поза користі для суспільства, засуджував капіталізм як нову форму лихварства, виступав за елементарні права трудящих. Це вплинуло на формування соціально-християнських рухів в багатьох країнах, сприяло організації християнських місій, зокрема у країнах Азії та Африки. Так, католицький рух посів певне місце у загальноєвропейському антивоєнному русі, який активізувався на межі століть. Однак його вплив на розвиток подій, рішення урядів був вельми обмежений як через абстрактність антивоєнних позицій, так і через політику відокремлення держави від церкви («культуркампф» у Німеччині, антиклерикальний рух у Франції), що мала місце в умовах промислового розвитку в низці країн. З 1880-х років швидко зростав інший масовий рух, який на початку XX ст. дістав назву пацифістського. Його керівники в країнах Європи і Америки спирались на різноманітні релігійні та філософські ідеї про вищі цінності людського життя, про пріоритет права, про можливість і необхідність мирного розв'язання всіх соціальних і національних конфліктів, а також упередження війн. Такі ідеї набували особливої популярності серед громадськості у міру того, як європейські держави усвідомлювали тяжкі наслідки мілітаризму, гонки озброєнь, гострих міжнародних конфліктів, локальних війн. Соціальну основу пацифістських організацій складали представники різних соціальних верств, занять і професій. Попри усі розбіжності поглядів, загальним для них було бажання домогтися обов'язкового розв'язання усіх міжнародних конфліктів через третейські суди, припинення гонки озброєнь, загального роззброєння. Дані орієнтири збігалися з устремліннями широких мас населення, а тому набували особливого впливу. В червні 1889 р. Міжнародний конгрес посланців близько 100 пацифістських організацій різних країн у Парижі започаткував їх регулярні інтернаціональні зв'язки. Кожні два-три роки проводились Міжнародні конгреси миру і Міжнародні конференції пацифістів, коло учасників яких неухильно зростало. До 1912 р. у 19 країнах світу діяло вже 136 пацифістських союзів. За ці роки з'явилося більше 20 міжнародних центрів, які розробляли і популяризували ідеї та політику пацифізму. Серед них найвпливовішим було засноване 1891 р. Міжнародне Бюро миру в Берні. Крім того, пацифісти мали в розпорядженні в усьому світі 33 періодичні видання і публікували чимало своєї літератури, їх вплив поширювався далеко за межі цих організацій та видань. Вони отримували підтримку деяких національних робітничих організацій, міжнародних профспілкових центрів, молодіжних союзів. У деяких країнах – Франції, Великій Британії, Німеччині, США, інших – нерідко проводились конгреси миру, які збирали усіх прихильників пацифізму. Поряд з пацифістськими організаціями надзвичайно впливову роль в антивоєнному русі кінця XIX – початку XX ст. відігравала і така авторитетна міжнародна структура, як II Інтернаціонал. Ця організація відображала тенденції соціалістичного руху, представленого діючими на той час майже в усіх капіталістичних країнах пролетарськими партіями й соціалістичними групами. Інституційно II Інтернаціонал утворився в липні 1889 р. на марксистському конгресі в Парижі, в роботі якого взяли участь 400 делегатів від соціалістичних організацій 22 країн. До початку Першої світової війни відбулось 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них обговорювались питання про ставлення робітничого класу до війни, до колоніальної політики, про поєднання політичної та економічної боротьби пролетаріату, аграрне питання тощо. На останніх трьох конгресах – Штутгартському (1907 р.), Копенгагенському (1910 р.), Базельському (1912 р.) – були затверджені резолюції, спрямовані проти мілітаризму і війни. Конгреси засуджували націоналізм, шовінізм, колоніальну політику, виступали за рівноправність та самовизначення народів, орієнтували робітничі організації на боротьбу проти мілітаризму. Особлива увага приділялась масовим інтернаціональним виступам, спрямованим проти можливості розв'язання війни через конфлікти великих держав. Щодо цього II Інтернаціонал став на шлях співробітництва з пацифістами. В листопаді 1912 р. надзвичайний конгрес у Базелі визначив завдання робітничих організацій усіх держав у боротьбі проти війни, орієнтував їх на досвід Паризької комуни 1871 р. і російської революції. Підкреслюючи зацікавленість робітничого класу у збереженні миру, цей конгрес разом з тим підтвердив резолюцію Штутгартського конгресу (1907 р.), який зазначав, що у разі виникнення війни соціалісти повинні використати викликану нею кризу для прискорення повалення капіталізму. З ініціативи соціалістів у День миру – 17 листопада 1912 р. – Європою прокотилась хвиля масових антивоєнних виступів. II Інтернаціонал суттєво впливав на політику урядових кіл передових країн. У 1914 р. він спрямовував діяльність робітничих партій у 25 країнах, кількість яких досягала 4,2 млн. осіб. Вони випускали більше як 600 періодичних видань. За них на виборах у 14 країнах напередодні війни голосувало більш як 10 млн. виборців, що дало соціалістам у парламентах цих країн майже 650 місць. За підтримки Інтернаціоналу в багатьох країнах зросли потужні профспілки, які налічували в 1914 р. більш як 10 млн. осіб. Соціалістичний рух був представлений молодіжними й жіночими організаціями, які активно підтримували антивоєнні гасла. Правлячі кола вимушені були враховувати настрої мільйонів прибічників Інтернаціоналу, реалізовувати деякі їхні вимоги, у тому числі в зовнішній політиці. Водночас лідери Інтернаціоналу і багатьох робітничих організацій, бувши надмірно захопленими соціалістичною перспективою, не помічали, що в робітничому русі бере участь лише невелика частина усіх трудящих, тоді як для більшості з них спільність національних інтересів була набагато важливішою за інтернаціональну солідарність пролетаріату. До цього слід додати й чинник маніпулювання урядовими колами суспільною свідомістю мас, коли інтереси фінансової та промислової олігархії видавались за інтереси суспільства, а відповідальність за розв'язання війни покладалась на супротивника у взаємозв'язку з його очевидними негативами: мілітаризмом Німеччини, реваншизмом Франції, гегемонізмом Великої Британії, реакційністю Росії чи Австро-Угорщини. Цьому не могли завадити ані пацифісти, ані соціалісти, їхні антивоєнні заклики загубились у хвилі націоналістичних виступів і шовіністичних демонстрацій. Більшість з їх лідерів й сама не могла відрізнити справжні інтереси країн від амбіцій правлячих кіл та висунути переконливу альтернативу розв'язанню міжнародних проблем силою зброї. 3. Початок Першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків. Перша світова війна розпочалась (19 липня) 1 серпня 1914 р. після оголошення Німеччиною воєнного стану щодо Росії, а через два дні – Франції. Безпосереднім приводом до війни стало вбивство 28 червня в місті Сараєво сербським націоналістом (членом терористичної організації «Молода Боснія») Г. Принципом австрійського спадкоємця престолу Франца Фердинанда під час провокаційних маневрів австрійської армії в Боснії і Герцеговині. Австрійський уряд висунув ультиматум Сербії, який принижував гідність сербського народу. Оголосивши надалі ультиматум формально відкинутим, Австрія розірвала дипломатичні відносини з Сербією та оголосила їй війну. В ніч з 28 на 29 липня 1914 р. Белград було піддано австрійському артилерійському обстрілу. У відповідь Росія оголосила 29 липня часткову, а надалі – 31 липня загальну мобілізацію армії. Дії Росії стали приводом оголошення ультиматуму щодо неї з боку Німеччини. Це сталося 31 липня, а 1 серпня Німеччина сама почала мобілізацію своїх військ. Тоді ж мобілізацію оголосила Франція. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Висунувши ультиматум Бельгії щодо вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великої Британії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина. За декілька днів війна набула загальноєвропейського характеру, а незабаром стала світовою. У ній брало участь 38 держав з населенням у 1,5 млрд. осіб. Війна велась на фронтах протяжністю від 2,5 до 4 тис. кілометрів. Глибина території, охопленої воєнними діями, доходила до 480 км. До збройної боротьби на суші приєднувались бойові дії авіації та морських сил. Велась також хімічна війна. У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявлялись нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалась як чисельністю втягнутих до її кола учасників, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов'язані, насамперед, із боротьбою за ті держави, які б могли стати новими союзниками, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу. Так, характерно, що переговори стосовно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзників блоку. За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документа, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав: 1) приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі; 2) повернення до Франції Ельзас-Лотарингії; передачу їй «на її розсуд» частини Рейнської області і Палатінату; 3) значне збільшення Бельгії за рахунок німецьких територій; 4) повернення до Данії Шлезвігу й Гольштейну; 5) відновлення Ганноверського королівства; 6) перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію, що буде складатися з Австрії, Чехії і Угорщини; 7) передачу Боснії, Герцеговини, Далмації та Північної Албанії до Сербії; 8) компенсацію Болгарії за рахунок сербської Македонії та приєднання до Греції південної Албанії; 9) передачу Валони до Італії; 10) поділ німецьких колоній між Англією, Францією і Японією; 11) сплату воєнної контрибуції. Наприкінці вересня С. Сазонов як голова російського зовнішньополітичного відомства висунув додаткові вимоги Росії щодо Туреччини, пов'язані з гарантією вільного проходу військових кораблів через протоки Босфор і Дарданелли. Такі підходи до майбутнього устрою Європи були в цілому прийняті англійською стороною, хоча міністр закордонних справ Великої Британії Е. Грей висловився за включення до майбутньої «мирної» програми вимог про видачу німецького флоту і нейтралізацію Кільського каналу. Наполягав він і на тому, щоб були враховані територіальні інтереси Італії і Румунії. Нарешті, Грей заперечував перехід до Франції Рейнської області. Під тиском англійської дипломатії французький уряд змушений був заявити, що його територіальні вимоги в Європі обмежуються Ельзасом і Лотарингією. Однак, як показали події, англо-французькі суперечки щодо Рейнської області зберігались, у тому числі у повоєнні часи. Гострі дипломатичні зіткнення відбувались між союзниками й щодо майбутньої турецької спадщини. Так, запевняючи на словах російське зовнішньополітичне відомство, що по закінченні війни з Німеччиною доля Константинополя й проток буде визначена відповідно до інтересів Росії, Англія і Франція не відкидали можливості встановлення своїх сфер впливу у даному регіоні. 25 лютого 1915 р. англо-французькі кораблі обстріляли турецькі форти біля гирла Дарданелл, що загрожувало передачею проток у фактичне розпорядження Англії і Франції. На початку березня 1915 р. Сазонов зажадав від союзників формальних зобов'язань щодо визнання впливів Росії в Туреччині, погрожуючи можливістю зміни зовнішньополітичного курсу. Тільки після цього Англія, а за нею і Франція офіційною нотою визнали за Росією місто Константинополь із деякими територіями західного узбережжя Босфору, Мармурового моря, а також Галліпольським півостровом та південною Фракією. Росія мала здобути і східне узбережжя Босфору з деякими територіями, але тільки по закінченні війни і за умов, якщо Англія і Франція здійснять свої плани в Азійській Туреччині. Організаційно ці плани оформились у квітні – травні 1916 р. і увійшли в історію дипломатії (за прізвищами представників англійської і французької місій на переговорах) як «угода Сайкс-Піко». То були плани загарбання Антантою більшої частини Османської імперії, включаючи частину суто турецьких областей. За угодою Сайкс-Піко Англія мала дістати Месопотамію з Багдадом та більшу частину Аравії. Палестина підпадала під міжнародний контроль, але Англії віддавались порти Хайфа і Акра. Франція здобувала Сірію, Малу Вірменію, Кілікію, значну частину Курдистану, частину східної Анатолії і, як сферу впливу, частину Аравії та Мосульську область з її нафтовими розробками. Росії передавались області Трапезунда, Ерзурума, Баязета, Вана, Бітліса, частини Курдистану та смуга вздовж Чорноморського узбережжя, на захід від Трапезунда. Після проголошення Італією в серпні 1916 р. війни Німеччині було визначено її частку, що включала величезну частину південної та південно-західної Анатолії. Від Туреччини лишались тільки центральна й північно-східна Анатолія. На початку 1917 р. між французьким і російським урядами було укладено ще одну угоду про умови майбутнього миру. Вона набула форми обміну нотами і здійснювалась поза англійської сторони. Російський міністр закордонних справ виявляв готовність підтримати французів в їх намаганнях здобути Ельзас-Лотарингію і Саарський басейн. Інші німецькі землі на лівому березі Рейну повинні були підпадати під французький контроль до виконання Німеччиною та її союзниками всіх вимог майбутнього мирного договору. В обмін французький уряд у ноті-відповіді підтверджував угоду про Константинополь і протоки, визнавав волю Росії у визначенні її західних кордонів. Загарбницькі плани країн австро-німецького блоку своїм розмахом не поступались, а, може, й перевищували задуми Антанти. Австро-Угорщина вимагала встановлення свого панування над усіма Балканами. Німеччина взагалі прагнула переділу світу та встановлення своєї гегемонії в Європі. Особливого розголосу набували два німецьких документи, які стосувались планів завоювань: меморандум шести могутніх економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших) і так званий професорський меморандум. Меморандум шести економічних організацій вимагав здобуття широких колоніальних володінь через загарбання англійських, французьких, бельгійських та інших колоній; покладання на Антанту репараційних платежів; протекторату над Бельгією; приєднання французького узбережжя Ла-Маншу до річки Сомми; загарбання залізорудного басейну Бріей, фортець Верден і Бельфор та розташованих між ними західних областей. Далі йшлося про конфіскацію на приєднуваних до Німеччини областях усіх середніх і великих сільськогосподарських господарств та передачу їх німцям з відшкодуванням власникам завданих війною втрат за рахунок Франції. Великі анексії передбачалися й на Сході, за рахунок Росії. На думку авторів меморандуму шести економічних організацій, промислове піднесення «висуне вимогу розширення сільськогосподарської бази». Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та «територій на південь від них», включаючи Україну і навіть Крим. Згідно з урядовою запискою прусського міністра внутрішніх справ фон Льобеля, підготовленою в жовтні 1914 р., загарбницькі плани Німеччини передбачали й остаточне послаблення Великої Британії як країни, чиї інтереси стикаються з інтересами Німеччини і заважають їй «відігравати роль у світовій політиці». Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко за межі захисту національних кордонів – ідеї, з якою виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країн Антанти у передвоєнні роки. Війна велась поза інтересами народів, на догоду інтересам фінансової та промислової буржуазії, і це зумовлювало експансіоністський, загарбницький характер намірів щодо неї усіх воюючих країн. |
|
Конспект лекцій У двох частинах Частина 2 Суми Затверджено на засіданні кафедри фінансів як конспект лекцій з дисципліни «Банківський менеджмент» |
Конспект лекцій Частина II Суми Стратегічний маркетинг : конспект лекцій / укладачі: В. В. Божкова, Ю. М. Мельник, Л. Ю. Сагер. – Суми : Сумський державний університет,... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання Проектний аналіз : конспект лекцій / укладачі: О. І. Карпіщенко, О. О. Карпіщенко. – Суми : Сумський державний університет, 2012.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ Ч – 46 Чередник Г. Ю. Конспект лекцій з курсу «Соціальна психологія» [Текст] / Г. Ю. Чередник, О. О. Лоза. – Д.: РВВ ДНУ, 2009. –... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ЧАСТИНА 2 ПЛАНОВІ ГЕОДЕЗИЧНІ МЕРЕЖІ Лісевич М. П., Ільків Є. Ю Геодезія. Планові геодезичні мережі.: Конспект лекцій.Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2010. 131с |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ «ПСИХОЛОГІЯ» Конспект лекцій з курсу «Психологія» (для студентів 2 курсу денної форми навчання спец.: 092100 – «Промислове та цивільне будівництво»,... |
|
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей України. / Г. Ю. Каніщев, Ю.І. Кисіль, В. О. Малишев, Г. Г. Півень, О. А. Яцина. – Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр» Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки... |
|
Конспект лекцій з курсу “ Системно-структурне моделювання технологічних... Конспект лекцій з курсу “Системно-структурне моделювання технологічних процесів” / Укладач П. В. Кушніров. – Суми: Вид-во СумДУ,... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів всіх спеціальностей і форм навчання Затверджено Васійчук В. О., Гончарук В.Є., Дацько О. С., Качан С.І., Козій О.І., Ляхов В. В., Мохняк С. М., Петрук М. П., Романів А. С., Скіра... |