|
|
Скачати 0.6 Mb.
|
|
3.3. Методи й способи документування: основні поняття Документування посідає важливе місце в документознавстві, оскільки є процесом створення документа з використанням різних методів, способів і засобів фіксування інформації на матеріальному носії. Метод документування визначається як прийом або сукупність прийомів фіксування інформації на матеріальному носії за допомогою знакових систем. Спосіб документування — це дія (або сукупність дій), що застосовується під час запису інформації на матеріальному носії (ручний, фотохімічний, електромагнітний, оптичний, електронний, механічний та ін.). У свою чергу, запис інформації розглядається як спосіб фіксування інформації на матеріальному носії. Засіб документування — це предмети або пристрої, за допомогою яких створюють документ. До них відносять засоби складання (ручні, механізовані, автоматизовані пристрої), копіювання й розмноження документів (репрографії та поліграфії). Складовою процесу документування є кодування інформації – система прийомів (правил) фіксування інформації. Основними атрибутами кодування є код, мова, знак, за допомогою яких інформація фіксується й передається в просторі й часі. Код, мова й знак дозволяють передавати інформацію в символічному виді, зручному для її кодування й декодування. Код — це система знаків, упорядкованих відповідно до певних правил тієї або іншої мови, для передачі інформації. Розрізняють такі види кодів: алфавітний — система букв, цифровий — система цифр, алфавітно-цифровий — система алфавітних і цифрових кодів, рельєфно-крапковий — система опуклих крапок (шрифт Брайля), матричний — система поглиблень та ін. Існує чимало визначень мови. Мова розглядається і як складна система символів, кожний з яких має певне значення, і як мовна система, у якій зі знаків (букв, цифр, умовних позначок) за допомогою граматичних правил будуються осмислені лексичні одиниці й речення. Мови умовно класифікуються на природні й штучні. Знак — це графічне зображення, яким позначається що-небудь (буква, цифра). Знак разом з його значенням називають символом, а науку, що вивчає знаки, – семіотикою. Існують різні класифікації знаків у семіотиці, документознавстві. За допомогою знаків письма, що фіксують мову, документна інформація передається в часі та просторі. Система письма відрізняється постійним складом знаків, які передають ціле слово, послідовність звуків або окремий звук мови. При цьому слід зважати на те, що сукупність письмових засобів фіксування й передачі інформації, які включають поняття графіки, алфавіту та орфографії якої-небудь мови або групи мов, об’єднаних однією системою письма або одним алфавітом, називають писемністю. Система письма еволюціонувала від рисункового, піктографічного до алфавітного письма. Писемне документування є вищою формою розвитку мови як комунікаційної системи. 3.4. Поняття про класифікацію документів Існує декілька визначень поняття «класифікація» (лат. classik — розряд, група), суть яких зводиться до поділення об’єктів на певні групи, види, підвиди відповідно до їх ознак. Для розмежування процесу класифікації та його результату вживають відповідно два терміни – «класифікування» та «класифікація». У документознавстві класифікація документів – це система їхньої супідрядності, що встановлює зв’язки між класами документів і дозволяє орієнтуватися в їхньому різноманітті. В управлінській сфері – це поділ їх на класи за найзагальнішими ознаками схожості та відмінності. Класифікування документів – це процес упорядкування або розподілу документів по класах з метою відбиття відносин між ними й складання класифікаційної схеми. Класифікування документів передбачає багатоступінчастий, ієрархічний і дихотомічний розподіл їх на роди, види, підвиди, різновиди. Ієрархія – розташування документів у порядку від вищого до нижчого, наприклад, документ —> видання —> неперіодичне видання —> книга. Дихотомія — послідовний розподіл документів одного класу на два протилежних види, підвиди, різновиди та ін., наприклад, опублікований і неопублікований документ, періодичний і неперіодичний документ та ін. В основі класифікації документів є різні підстави розподілу, що відповідають певним аспектам аналізу документів, кожний з яких вказує фасет (фр. facette — грань) класифікації, тобто перелік видів документів за необхідною ознакою. Одним із важливих дискусійних питань теорії документознавства є проблема співвідношення понять «класифікація» й «типологізація» документів, в основі яких є відповідно «вид» і «тип» документа. Типологізація є угрупованням документів, які узагальнюються в моделі, що об’єднує їх як типи. Типологічними ознаками цієї класифікації є функціонально-цільове призначення, читацька адреса, характер інформації документа, що міститься в ньому (науковий, виробничий, інформаційний та ін.), жанровий критерій, який відображує особливості внутрішньої структури видання, стиль викладу матеріалу. Типологічна й класифікаційна схеми створюються внаслідок різних логічних процесів, що відрізняються методикою побудови, способами угруповання. В основі класифікації – диференціація ознак, а типологізації — їхня інтеграція. Найрозробленішою документною класифікацію є класифікація управлінських (ділових) документів.
загальна характеристика Соціальна документно-комунікаційна система – це система, що забезпечує створення, обробку, зберігання й поширення документної інформації в часі й просторі, тобто забезпечує документну комунікацію в суспільстві. Ця система складається зі складових, які забезпечують її належне функціонування в суспільстві, а саме: документів (документних потоків, масивів, ресурсів, фондів, документації), відправників документної інформації, її споживачів, професійних посередників, документної діяльності (створення, обробка, зберігання, поширення документів). Підсистемою соціальної комунікації є документна комунікація, тобто комунікація, опосередкована документом у процесі обміну документної інформацією між двома або більше людьми. В основі документної комунікації є три основних елементи: комунікант (той, хто передає документну інформацію), комунікат (автор документної інформації) і реципієнт (споживач документної інформації). Але слід зважати й на наявність інших елементів, які беруть участь у документній комунікації, а саме: спосіб або канал передачі інформації (документи в різних формах: книги, фільму, дискети та ін.); зміст документної інформації; код, у якому зафіксовано зміст документа; контекст, де розкривається повний зміст документної інформації. Підсистемами соціально-документної комунікаційної системи є соціальні інститути, спеціально створені для передачі документної інформації (її виробництва, збирання, зберігання та використання) в суспільстві, а саме: архіви, інформаційні служби, бібліотеки, видавництва, друкарні, книжкова торгівля, реферативні служби, музеї та ін. Документна інформація функціонує у вигляді документних потоків, які організуються в соціальних інститутах як сукупності документів у вигляді масивів, ресурсів, фондів та ін. Документний потік – величезна кількість документів, що функціонують у соціальному середовищі завдяки комунікаційним каналам від комуніканта до реципієнта. Документний масив – незмінна в часі величезна кількість (книг, дисків та ін.). Документні ресурси – це відносно впорядкована величезна кількість документів, що є засобом або об'єктом документообігу або поповнення документного фонду. Документація – величезна кількість документів, які функціонують у певній сфері діяльності. Документний фонд – сукупність документів, зосереджених у соціальних інститутах. Г л а в а 4 ДОКУМЕНТОЗНАВЕЦЬ ЯК ОРГАНІЗАТОР ДІЛОВОДСТВА 4.1. Основні поняття, завдання, складові частини й види діловодства Відповідно до Закону України про Національний архівний фонд та архівні установи діловодство – це сукупність процесів, що забезпечують документування управлінської інформації й організацію роботи зі службовими документами. Діловодство є сферою практичної діяльності, що документально забезпечує функціонування будь-якої установи, організації, підприємства, а отже, такою, у якій воно є одним з найважливіших засобів управління й складовою процесів інформаційного менеджменту, що реалізується за допомогою новітніх інформаційних технологій. Документознавець має забезпечити процес документування управлінської інформації, тобто є організатором діловодства, виконуючим завдання діловодства, які полягають у забезпеченні ефективного процесу управління; створенні документів; їх зберіганні; забезпеченні доступу до документів. Система документації, система документування, організація роботи з документами є складовими частинами діловодства. Система документації – це сукупність документів, взаємопов’язаних між собою таким чином, що вони є єдиним цілим зі своїми специфічними рисами. Існує чимало систем документації, наприклад система управлінських документів, яка має багато підсистем – функціональну (планова, матеріально-технічна, звітно-статистична документація), галузеву (документи, які стосуються певної галузі в країні) та міжгалузеву (документи, що стосуються двох або більше галузей) системи. Система документування – це сукупність процесів і прийомів створення всієї документації в установах, організаціях, на підприємствах. Система документування передбачає наявність відповідних вимог і нормативів створення документів, які закріплені на законодавчому рівні у вигляді Єдиної державної системи діловодства, інструкцій, відомчих нормативних документів з питань діловодства. Організація роботи зі службовими документами – організація процесів документообігу, формування справ, зберігання службових документів та користування ними в поточній діяльності суб’єкта діловодства; це створення умов, що забезпечують рух, пошук і збереження документів у діловодстві. Документообіг – рух службових документів з моменту їх створення або одержання суб’єктом діловодства до моменту завершення виконання, надсилання або знищення. Діловодство в установах організовується залежно від їх видів, особливостей роботи, об’єму документообігу. Зважаючи на це розрізняють адміністративне (загальне) і спеціальне діловодство. Адміністративне (загальне) діловодство полягає в документуванні розпорядчої й виконавчої діяльності організації або підприємства. Результатом документування розпорядчої та виконавчої діяльності органів державного управління є організаційно-розпорядча документація. Спеціальне діловодство – це робота з документами, специфічними для кожної з функцій управління, а також для окремих галузей діяльності. До спеціального діловодства відносяться: бухгалтерське, нотаріальне, діловодство щодо особового складу організації та ін. 4.2. Законодавче регулювання діловодства У всьому світі приділяється значна увага нормативному, методичному та науковому забезпеченню управління документацією. Про це свідчать міжнародний стандарт ІSО (Міжнародної організації з стандартизації) 15489: 2001 «Інформація та документація. Управління документацією», а також законодавчі акти й нормативні документи різних країн. Так, у США контроль за управлінням документацією федеральних установ регламентує Акт про федеральні документи (1950), Закон про скорочення роботи з документами (1980), спрямований на створення єдиної правової основи в цьому напрямі адміністративної діяльності. У Великій Британії діє Акт про державні документи (1958, змінений у 1967), а також Акт про державні документи Північної Ірландії (1923). 1995 року в Німеччині в межах Закону про загальні правила роботи федеральних міністерств уряд схвалив єдину систему діловодства. У Канаді 1983 року прийнято урядовий циркуляр «Політика управління документацією». Законодавства Європейського Союзу з питань діловодства не існує. Законодавство України з діловодства базується на Конституції України й відповідних нормативно-правових актах. Державну політику з діловодства визначає Верховна Рада України відповідно до основних принципів, серед яких найважливішими є:
Проведення державної політики з діловодства забезпечують Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування. Визначальним документом, що регламентує оформлення організаційно-розпорядчої документації, є державний стандарт України 4163–2003 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів», який установлює 32 реквізити й правила їх розташування в документах. У зв’язку з поширенням в Україні впровадження електронного діловодства та систем електронного документообігу прийняті також відповідні закони, які регламентують процеси діловодства: «Про електронні документи та електронний документообіг» (2003), «Про електронний цифровий підпис» (2003), а також Типовий порядок здійснення електронного документообігу в органах виконавчої влади (2004). 4.3. Організація документообігу в сучасних службах діловодства Документознавець є організатором діловодства й, отже, має вміти організувати документообіг належним чином. Організація документообігу в сучасних службах складається з реєстрації, обліку й контролю документів. Документообіг – це рух документів в організації з моменту їхнього одержання або створення до завершення виконання, відправлення або знищення. Розрізняють вхідні, вихідні та внутрішні документи. Вхідні документи, у свою чергу, поділяються на такі, що направляються керівникам, у структурні підрозділи й окремим виконавцям. Схеми руху всіх документів в організації розробляються керівником служби діловодства для вхідних, вихідних і внутрішніх документів. Усі вхідні документи незалежно від способу надходження (пошта, телеграф, спецзв'язок, факс та ін.) передаються конкретній посадовій особі служби діловодства. Після попереднього розгляду документи направляються на реєстрацію або реєструються цією ж посадовою особою. Реєстрації підлягають не всі документи, а тільки такі, що надходять із вищих органів, громадських організацій, а також важливі листи інших організацій, звернення громадян та ін. Не реєструються вітальні телеграми, проспекти, запрошення, програми, повідомлення, а також документи, що надходять у копіях для повідомлення. У кожній організації перелік таких документів розробляється керівником служби діловодства й закріплюється у відповідній інструкції з діловодства, затвердженій керівником організації. При визначенні обсягу документообігу (кількості документів, що надійшли в організацію та створені нею за певний період, як правило, за рік) ураховують усі документи, незалежно від їхнього змісту, авторства, обсягу, копійності, факту реєстрації, кількості інстанцій їхнього розгляду та ін. Вхідні, вихідні й внутрішні документи, а також копії документів, виготовлені засобами оперативного розмноження, ураховують окремо. Контроль за виконанням документів і ухвалених рішень – важлива складова частина діловодного процесу, метою якого є сприяння своєчасному й правильному виконанню рішень, завдань і доручень керівництва, забезпечення одержання інформації, необхідної для оцінки діяльності підрозділів і виконавців. В установі складається перелік документів, що підлягають контролю виконання відповідно до діючих нормативних актів і вказівок. Інформація про результати контролю виконання має надходити керівникам, які встановлюють необхідність контролю документів і строки їх виконання. Г л а в а 5 АНАЛІТИКО-СИНТЕТИЧНА ПЕРЕРОБКА ДОКУМЕНТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ДОКУМЕНТОЗНАВЦЯ 5.1. Аналітико-синтетична переробка документів: суть і значення Аналітико-синтетична переробка документної інформації (АСПДІ) посідає важливе місце в професійній підготовці документознавців у різних сферах їх діяльності щодо згортання інформації з метою створення вторинних документів та інформаційно-пошукових систем: інформаційній, науково-дослідницькій, журналістській, редакційно-видавничій, перекладацькій, референтській, бібліографічно-бібліотечній тощо. Для цього велике значення має застосування методів інформаційного аналізу і синтезу в процесі створення різноманітних інформаційно-бібліографічних джерел; знання питань теорії, історії та методики складання бібліографічних описів документів, їхньої предметизації, систематизації, реферування й анотування. Усе це вивчається в межах однойменного курсу «Аналітико-синтетична переробка документної інформації», який у різних навчальних закладах, що готують документознавців, називається по-різному, зокрема «Аналітико-синтетична переробка інформації», «Елементи теорії згортання інформації», «Аналітико-синтетична обробка документів» тощо, але зміст курсу залишається практично однаковим. Цей курс акумулює положення, загальні для цілого ряду наук соціально-комунікаційного циклу, зокрема інформатики, рекламознавства, бібліотекознавства, архівознавства, журналістики, документознавства та ін., підводить під ці положення єдину теоретичну й методичну базу і є для них єдиною науковою метамовою. Отже, АСПДІ – важлива складова сучасної науково-інформаційної діяльності, де основними є поняття аналітико-синтетичної переробки, аналізу і синтезу, інформаційної діяльності тощо. Аналітико-синтетична переробка документної інформації – це сукупність процесів щодо перетворення інформації, яка міститься в первинному документі, з метою створення вторинних документів. Аналіз – метод наукового дослідження, що полягає в розчленовуванні цілого на складові елементи. Синтез – метод дослідження будь-якого явища в його єдності й взаємозв'язку частин; узагальнення відомостей в єдине ціле. Первинний документ – це документ, який безпосередньо відображає факти, події, явища реальної дійсності або думки автора і є результатом наукової, виробничої, творчої та іншої подібної діяльності. Первинні документи часто називають вихідними, які служать для створення документа похідного, тобто вторинного. Вторинний документ – це документ, що являє собою результат аналітико-синтетичної переробки одного або декількох первинних документів з метою пристосування інформації до інформаційних потреб споживача. Інформаційна діяльність – це сукупність процесів збирання, аналізу, перетворення, зберігання, пошуку та поширення документної інформації для якісного оперативного забезпечення споживачів необхідною інформацією. 5.2. Згортання інформації: основні поняття Згортання (розгортання) інформації – це зміна фізичного обсягу повідомлення (документа) внаслідок аналітико-синтетичної переробки, що супроводжується зменшенням (або збільшенням) його інформативності. Згортання й розгортання інформації є взаємозалежними, оскільки при згортанні інформації враховуються всі компоненти для подальшого її якісного розгортання. Термін «згортання» має широке поширення в різних областях знання: філософії, інформатиці, лінгвістиці, бібліографознавстві, математичній теорії інформації тощо. Вживання даного терміна залежить від цих галузей, але в усіх випадках ним позначається обмеження, зменшення певних об’єктів, концентрація ознак, властивостей. Слід розрізняти поняття «згортання інформації» й «згортання документа». Згортання інформації – це перетворення тексту або повідомлення, що не обмежується одним документом, з метою зменшення його фізичного обсягу із залишенням у ньому необхідного смислового навантаження. Результатом згортання документа є новий вторинний документ з окремими фрагментами його змісту, який функціонує у вигляді анотації, реферату, огляду, рецензії тощо. Розрізняють макроаналітичне й мікроаналітичне згортання інформації в документі. При макроаналітичному згортанні наводять формальні відомості про документ і найзагальніші відомості про його зміст. При мікроаналітичному – детально розкривають зміст документа: основні та побічні теми, аспекти їх розгляду. У сфері інформаційного обслуговування згортання (розгортання) інформації розглядається в трьох його основних видах – документальному, фактографічному й концептографічному обслуговуваннях. У процесі документального обслуговування фахівці надають споживачам первинні документи, з яких вони самостійно отримують необхідні факти й концепції. Результатом фактографічного обслуговування є надання фахівцями споживачам фактів і концепцій, які вилучені ними з первинних документів. Концептографічне обслуговування передбачає надання споживачам розгорнутої або інтерпретованої інформації, яка є результатом інформаційно-логічного й концептографічного аналізу фахівця. 5.3. Види аналітико-синтетичної переробки документної інформації Основними видами аналітико-синтетичної переробки документної інформації є складання бібліографічних описів документів, оглядів, анотування, індексування, реферування. Бібліографічний опис – це сукупність бібліографічних відомостей про документ, його складову частину або групу документів, які наведені за певними правилами, необхідні та достатні для загальної характеристики й ідентифікації документа. Порядок складання бібліографічного опису й набір його елементів визначені спеціальними стандартами, зокрема ДСТУ ГОСТ 7.1: 2006. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання. Бібліографічний опис складається з обов’язкових (основний заголовок, відомості про повторність видання, місце видання, видавництво, рік видання, кількість сторінок) та факультативних елементів (інші відомості про документ: серію, наклад тощо). Індексування – опис змісту документів і запитів за допомогою тієї або іншої інформаційної мови. Результатом індексування документа є його пошуковий образ. Індексування є одночасно елементом аналітико-синтетичної переробки повідомлень та інформаційного пошуку. Анотування — це процес складання анотації, тобто стислої характеристики документа, його частини або групи документів з погляду призначення, змісту, форми та інших особливостей. Реферування – це процес складання реферату, тобто короткого викладу змісту первинного документа або його частини, що включає основні фактичні відомості й висновки, необхідні для початкового ознайомлення з документом і виявлення доцільності звертання до нього. Огляд – це результат аналітико-синтетичної переробки сукупності документів з певного питання (проблеми, напрямку), що містить систематизовані, узагальнені й критично оцінені відомості. Огляд може являти собою окремий документ, але може бути й частиною іншого документа: дисертації, монографії, статті, курсової або дипломної роботи, звіту про науково-дослідну роботу та ін. Розрізняють бібліографічні, аналітичні й реферативні огляди. Цільове призначення бібліографічного огляду – орієнтація користувачів інформації в документних потоках. Такі огляди вміщують сукупність бібліографічних відомостей з певної теми або проблеми, об’єднаних у логічний текст і виконаних на основі документографічного аналізу первинних документів. Реферативний огляд – інформаційний документ, виконаний на основі фактографічного аналізу первинних документів, що вміщує зведену характеристику фактів і концепцій з певного питання, вилучених з первинних документів для орієнтації користувачів інформації не в документальних, а інформаційних потоках, незалежно від того, з яких документів вони відібрані. Аналітичний огляд призначений зорієнтувати фахівців у певному інформаційному потоці (проблемі) та дати оцінку його стану, виявити тенденції розвитку. Ці огляди виконуються на основі фактографічного й концептографічного аналізу первинних документів. Деякі вчені відносять до видів аналітико-синтетичної переробки документної інформації науковий перегляд, конспектування, рецензування, що свідчить про остаточну невирішеність цього питання. Г л а в а 6 ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ У РОБОТІ ДОКУМЕНТОЗНАВЦЯ 6.1. Інформаційний ринок як сфера інформаційної діяльності документознавця: загальна характеристика, суб’єкти Інформаційна діяльність є галуззю суспільного виробництва, що пов’язана з наданням інформаційних послуг та виготовленням продуктів для задоволення суспільних потреб. Значна частина інформаційної діяльності є важливим елементом ринкової інфраструктури з обслуговування, реалізації та розвитку ринкових відносин. Інформаційна діяльність є також самостійним, спеціалізованим сектором ринку – інформаційним ринком щодо реалізації специфічних продуктів та послуг. Сучасний інформаційний ринок містить такі складові: інформація; електронні угоди; електронна комунікація. На ринку інформації обов’язковими є такі сектори:
Ринок електронних угод створює системи банківських і розрахункових операцій, замовлення товарів і послуг тощо. Ринок електронних комунікацій пов’язаний з системами й засобами зв’язку й модельного спілкування (послуги електронної пошти, передачі даних тощо). Суб’єктами інформаційного ринку є спеціальні структури, інформаційні брокери, користувачі інформації. Як відомо, інформаційна інфраструктура розвинутих країн складається з інформаційних установ трьох рівнів:
До користувачів інформації відносяться: державні установи та організації, промислові підприємства, посередницькі структури й особи, представництва зарубіжних фірм, банки, біржі тощо. Значна частина інформаційних послуг потрапляє до користувачів через традиційні канали інформаційного обслуговування (інформаційні підрозділи підприємств, бібліотеки тощо). 6.2. Правове середовище інформаційної діяльності Правове середовище інформаційної діяльності в Україні регулюється Конституцією, а також низкою законів у галузі інформації, до яких можна віднести закони про інформацію, про науково-технічну інформацію, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про рекламу, про підприємництво, про телебачення та радіомовлення, про інформаційні агенції, про державну таємницю, про національну програму інформатизації, про інформаційну безпеку України та інші. Конституція України (стаття 89) гарантує рівні права й можливості доступу до інформації. Закон України про інформацію також закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності, визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації. При цьому правові та організаційні засади забезпечення інформаційної безпеки України визначені в Законі про інформаційну безпеку України. Закони про інформацію та про науково-технічну інформацію розглядають інформацію як об’єкт права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави, тобто врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження інформацією. Закон України про науково-технічну інформацію також визначає інформаційний ринок як систему економічних, організаційних і правових відносин щодо продаж і покупки інформаційних ресурсів, технологій, продукції й послуг. Правові, економічні та соціальні аспекти діяльності фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності без юридичної особи – регламентуються законом України про підприємництво. Закон про інформацію надає право на здійснення інформаційного підприємництва, створення науково-дослідницьких інформаційних організацій, фірм тощо, що дає можливості для розвитку альтернативних державних інформаційних організацій. Діяльність таких організацій, зокрема інформаційних агенцій, регламентується у відповідному Законі про інформаційні агенції, який визначає ці установи як такі, що займаються збором, обробкою, створенням, зберіганням, підготовкою інформації до розповсюдження, випуском і розповсюдженням інформаційної продукції. Важливою складовою інформаційної діяльності є рекламна діяльність, яка регламентується законами про рекламу, про друковані засоби масової інформації. Величезне значення для належного функціонування інформаційного ринку має національне законодавство у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності як товар щодо його надання, використання та захисту права. При цьому все законодавство щодо норм захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності поділяється на такі:
Визначальною для розвитку інформаційного ринку стала Національна програма інформатизації, яка висвітлила загальну стратегію розв’язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загального державного значення. 6.3. Сучасний стан і перспективи розвитку інформаційного ринку Розвиток інформаційного ринку в Україні визначається функціонуванням інформаційних установ трьох типів власності: державної, суспільної (некомерційної), приватної. У секторах державної та суспільної власності виділяють такі типи інформаційних установ: 1. Установи, що повністю або частково фінансуються за рахунок коштів державного бюджету або суспільної встанови. До них належать: – установи, що не займаються самостійною господарчою діяльністю в державному секторі (інформаційні організації в складі органів влади й управління, деякі бібліотеки) і в суспільному секторі (інформаційні установи в складі апарату суспільних організацій, а також деякі бібліотеки); – установи, що здійснюють самостійну господарську діяльність (територіальні центри інформації, деякі бібліотеки). 2. Установи, що здійснюють самостійну господарську діяльність на засадах самоокупності й самофінансування та не фінансуються за кошти державного бюджету або суспільних установ, але повністю або частково засновані на їх кошти. До них відносяться комерційні установи, що розподіляють прибуток серед власників; некомерційні, які не розподіляють прибуток серед власників, а укладають його в подальшій розвиток установи. У секторі приватної власності функціонують: 1) самостійні установи у формі приватних фірм, товариств, що діють у власних інтересах; 2) несамостійні інформаційні підрозділи інших приватних фірм, товариств, які діють в інтересах організацій-засновників. Установи, що орієнтовані на обслуговування некомерційних секторів – соціального й державного, потребують фінансування з бюджету та інших джерел. Одним із засобів ефективного залучення в окремі галузі інформаційної діяльності недержавного фінансування є законодавче введення статусу так званої безприбуткової установи (закордонний аналог таких установ – not-for-profit, non-profit organizations) з відповідними податковими пільгами. Такі установи вкладають прибуток у розвиток своєї діяльності. На цих засадах працює більшість систем і служб США, які створюють бази науково-технічної інформації (наприклад CAS, INSPEC ). Перспективами ефективного розвитку сучасних секторів інформаційного ринку – незалежних інформаційних, консультативних та аналітичних фірм, бірж, банків, що працюють на комерційних засадах у галузі комерційної, біржової та фінансової інформації, ділових новин, спеціальної та науково-технічної інформації, – є вдосконалення податкової, фінансово-кредитної та інвестиційної політики держави. Наприклад, удосконалення податкової системи передбачає: максимальне пільгове оподаткування й насамперед пільги для споживачів інформації, які використовують її для потреб внутрішнього ринку; пільгове оподаткування установ, що використовують і продають інформацію тощо. У ХХІ столітті індустрії інформації та активного переходу країн до безпаперової технології, де головним товаром є інформація, передбачається ефективний обмін нею у світі. Для цього інформаційний експорт слід стимулювати через митні тарифи й ліцензування, через механізм пільг та полегшений його порядок. У цьому контексті набуває значення політика ціноутворення на ринку інформаційних ресурсів, яка повинна бути адекватною до державної цінової політики. Для вирішення цих питань слід використати світовий досвід функціонування й розвитку ринку інформаційних ресурсів. 6.4. Інтернет-технології та ресурси в професійній діяльності документознавця У сучасному інформаційному світі документознавець-менеджер має застосовувати інтернет-технології та ресурси в повсякденному житті незалежно від сфери діяльності. Для того щоб зорієнтуватися у світі Інтернету, він має знати основні відомості про нього. Виникнення глобальної комп’ютерної мережі пов’язано з науково-дослідними проектами військового призначення. У США було створено спеціальну агенцію передових дослідницьких проектів, один з яких передбачав створення мережі передачі даних завдяки об’єднанню всіх комп’ютерів телефонними проводами. Перші вузли мережі ARPANet з’явилися вже 1968 року, між якими у вересні 1969 року відбулася передача першого повідомлення. 1974 року відкрито перший комерційній додаток ARPANet – Telnet, що забезпечував доступ до віддалених комп’ютерів у режимі терміналу. До 1977 року мережа вже об’єднувала десятки наукових і військових організацій у США і Європі, а для зв’язку використовували не тільки телефонні, але також супутникові й радіоканали. Проте днем народження Інтернету вважається 1 січня 1983 року, коли було прийнято єдині Протоколи Обміну Даними – TCP/IP (Transfer Control Protocol / Internet Protocol), завдяки яким мережі отримали можливість обміну даними, що дозволило їх об’єднувати. Подальша еволюція Інтернету пов’язана з виникненням високошвидкісної мережі NSFNet (The National Science Foundation), протоколу передачі файлів FTP (File Transfer Protocol), додатку Gopher, що дало змогу вільно переходити по мережах без знання необхідних серверів. 1991 року в Європейському центрі ядерних досліджень розробили новий додаток – Всесвітню павутину (World Wide Web – WWW). Створений Тимом Бернерсом-Лі (Tim Berners-Lee) протокол передачі гіпертексту (HyperText Transmission Protocol – HTTP) був призначений для обміну інформацією серед фізиків, що працювали у віддалених одна від одної лабораторіях. Масове використання мережі Інтернет починається з 1994 року зі створенням нового браузера – Netscape Navigator, що спростило доступ до інформації Всесвітньої павутини й дозволило розміщувати усі види даних. Система адресації та пошуку в Інтернеті дозволяє зорієнтуватися в її глобальних ресурсах. Організаційна належність ресурсів позначається такими символами:
Географічну належність позначають двома символами:
Пошук є складовою діяльності документознавця. Інформаційні мережі Інтернету складають величезну кількість документів. Технології пошуку релевантних документів залежать від певної пошукової системи (yahoo, altavista, google, yandex, rambler, aport, meta та ін.), але загалом вони є схожими через застосування логічних операторів and, or, not і математичних знаків «+», «“…”», «–» тощо. Так, логічний оператор not (або «–») дозволяє виключити зі списку результатів документи, у яких є слово, що зазначене після оператора, наприклад, якщо задати запит «інформаційне суспільство – інформація», то в документах буде тільки словосполучення «інформаційне суспільство», але не буде слова «інформація». Кожна пошукова система містить пояснення щодо використання своїх логічних операторів, які, як правило, можна знайти безпосередньо в графі «розширений пошук». Складовою в пошуку релевантної інформації є використання електронних бібліотек, які поділяються на безкоштовні колекції текстів і комерційні повнотекстові бази даних. Веб-сайти – візітна картка будь-якої установи. Залежно від мети презентації установи в Інтернеті використовують чотири рівні веб-сайтів:
Г л а в а 7 КОМУНІКАТИВНІ АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДОКУМЕНТОЗНАВЦЯ 7.1. Ділові комунікації: основні поняття й форми Поняття «комунікація» має декілька значень:
Комунікація передбачає наявність зворотного зв’язку, оскільки є обміном інформацією, знаннями, інтелектуальною власністю в суспільстві. Ділові комунікації є видом спілкування людей у соціумі, які реалізуються в різних сферах їх професійної діяльності: економічній, правовій, дипломатичній, комерційній, адміністративній тощо. Опанування стратегіями й технологіями ділових комунікацій є найважливішим завданням для документознавця як менеджера в професійних сферах його діяльності, оскільки професійна культура документознавця передбачає вміння грамотно й правильно складати ділові документи, успішно проводити переговори, управляти підлеглими, налагоджувати зв’язки з партнерами й конкурентами тощо. Для цього документознавці-менеджери мають застосовувати відповідні знання з документно-інформаційних комунікацій, іміджиології, етики ділового спілкування, культури українського мовлення, теорії мовної комунікації, діловодства, реклами тощо. Історично склалися два види ділової комунікації – безпосереднє й опосередковане, які обумовили функціонування усної й письмової комунікації. Ділові комунікації реалізуються в діалозі, призначеному для взаємодії між двома або декількома співрозмовниками (окремими фізичними, юридичними особами, підприємствами, установами, організаціями) в усній і письмовій комунікації. Письмова ділова комунікація передбачає володіння оформленням усіх видів ділових листів, контрактів, угод та інших відповідних документів, що функціонують в управлінській сфері діяльності. Усна ділова комунікація реалізується в ділових переговорах, зустрічах, консультаціях та ін. В усній і письмовій формах реалізується монологічна ділова мова у вигляді нарад, зборів – специфічних типах комунікації. |
| Практичне заняття №2 Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спрямування: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2009 |
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
| НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |
Яцківський Л. Ю., Зеркалов Д. В. З57 Транспортне забезпечення виробництва. Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів напряму “Транспортні технології” вищих навчальних... |
| Вступ Осика О. П., Акмаєв А.І., Ахромкін Є. М., Кліяненко Б. Т., Фесенко І. А. Економіка й організація інноваційної діяльності. Навчальний... |
ЗАГАЛЬНИЙ КУРС Рекомендовано Міністерством освіти і науки України... Маляренко В. А. Енергетичні установки. Загальний курс: Навчальний посібник. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 287с з іл |
| ВСТУП Розділ І. Теоретичне обґрунтування соціального спрямування хімічних знань Питання соціального спрямування хімічних знань є особливо актуальним у сучасному світі. Задача освітян зробити процес навчання цікавим,... |
ВСТУП КОНЦЕПЦІЯ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ МЕРЕЖІ БІБЛІОТЕК ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ |
| ТЕОРІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Навчальний посібник Куц В. М. Теорія кримінальної відповідальності. Навчальний посібник – К.: НАПУ, 2011. 307 с |
ЗАТВЕРДЖУЮ Стаж роботи за професіями керівників нижчого рівня відповідного професійного спрямування: для магістра — не менше 2 років, спеціаліста... |