|
|
Скачати 242.27 Kb.
|
| Case History LH44 Stepan Dubovyk, b. 1909 in the village of Bilka, Trostianets' district, Sumy (then Kharkiv) region. Narrator's family was completely shattered by dekulakization and the famine: his grandfather was dekulakized, his father fled to Donbas, one brother wound up in an orphanage, and the women died in the famine. Narrator was expelled from school for opposing conversion of the local church into a club and briefly fled to the Far East. In 1930-1933, narrator was conductor at the Osnova railroad station near Kharkiv. He states that in March of that year a special order declared that all tickets sales had to be annual or semi-annual, and conductors were forbidden to sell tickets for individual passage on pain of dismissal. This measure was to prevent peasants from travelling to seek food. Narrator tells of being fired for allowing peasants to ride his train. This episode was published pseudonymously in English as S. Korobeynyk, "Forbidden to Aid the Starving," The Black Deeds of the Kremlin: A White Book, ed. S. Pidhainy (Toronto-Detroit, 1953-1955), vol. II, pp. 468. Narrator also tells of abandoned infants dying on trains and mentions several cases of cannibalism. Narrator travelled to Russia during the famine and categorically states that there was no famine there: "In Ukraine there was famine (holodivka) everywhere. In Russia there was no famine whatsoever. I travelled there on my days off, I took the Western line to Russia — Dmitriiv, Komarychi, Smolensk, Briansk. Flour there cost 20 rubles, wheat flour 25 or 30, millet was 35, butter, and meat — there was everything. Anybody ate who wanted to eat. It wasn't like that in Ukraine. Many people went there to make purchases, but the police waited until we finished buying in the market. They saw when people from Ukraine finished buying, then came to the railroad yard, to the station, and surrounded them. The police surrounded the station, went in, seized all the bags off the carts, said that you don't have the right to buy that here, and took and divided up the produce. I and my wife's sister, Pavlo Nosyk, were among those whose things were seized. We had bought two poods of millet, about a pood of flour, maybe three pood of potatoes, and they took it all back. We had to return with nothing... This was in '33, in April. So we went home with nothing. And Russians say that they also had famine, but there wasn't anything of the kind anywhere in Russia. Outside Ukraine, there wasn't any sort of famine anywhere. I am a living witness to this and can bear witness before all, because I worked on the railroad and had the right to travel freely. I was in L'gov, in Dmytriev, Komarychi, Briansk, Smolensk, I was even in Vitebsk, that's in Belorussia. In Vitebsk it was just the same, there was everything in the bazaar and you could buy whatever you wanted." Narrator added that he visited these cities in March-April, 1933. He lost his mother, two sisters, and the three children of one of his sisters in 1932—1933, and also gives information on his wife's family. Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище. Відповідь: Степан Дубовик. Пит.: В якому році Ви народилися? Від.: В 1909-му, 27-го грудня. Пит.: В якій місцевості? Від.: Я зі села Білка, Тростанецький район, на Харківщині. Так, я працював на станції Основа, Північно-Донецькій залізниці від 1930-го року й коли підійшов 1933-ий рік був наказ 13-го березня 33-го року в Північно-Донецькій залізниці — вуд Лазара Мойсеївича — комісар залізництва в СРСР — повідносно, щоб усі, що працювали купили посвідки-квитки річні і піврічні, а радгоспи й колгоспи так само. Там посвідку, хто їде в командировку за якимись тракторами, частинами, тощо. Це було до 30-го березня. То мусили всі купити. Від міста праці до міста мешкання. Ну, я працював тамочки кондуктором, пізніше я пішов на рік на заочні курси. Я пройшов у 32-му році іспит — я курси здав як дежурний по станціям — і працював, але мене не послали туди, а послали мене на залізницю бригадиром на примісцеві потяги —то suburban train — я мав тамочки бригаду — дев'ять осіб. Коли нам директор провідників і кондукторів Омелян Онопка, заявив, що ми маємо приказ від Кагановича, комісара залізниць, щоб квитки на потяг нікому не продавати — бо я мав шпульку на потязі, де не були станції — становка була в зупинці, а там не було каси, ну я продавав — щоб не продавав квитків нікому пасажирам-селянам чи іншим. Хто буде продавати чи пускати без квитків, то буде рахуватися як дезорганізатор залізнодорожного транку, буде вигнаний з праці. Я на те не звертав увагу й хвилю. Я мав потяг № 310, і мав маршрут від станції Основи до Харкова Льва й з Харкова Льва до Балаклея, і голівний кондуктор був Пархінов, а старший кондуктор був Гнідий, то я сказав, що хочу квитки продавати, бо люди їдуть голі, босі, голодні. А мені він — а сам він був росіянин — сказав: — То продавайте, що нам Каганович одне, а ми робимо своє. — і я квитки продавав. І то пройшов час, і 26-то червня я мав маршрут так само від Харкова до Балаклея, і ми приїхали 26-го в четвертій годині вечора й ночували до четвертої ранку. Коли я встав, то була перша година ночі — в вагоні спали ми — то було кругом потяга нашого яких 500, 700 людей — селян. То були обдерті, воші лазили по них, з дітьми — плакали. Бригада спала в вагоні; провідник був. І я пішов, подивився, я пішов повідкривав всі вагони й сказав до тих людей, що сідайте й їдьте в вагоні, але сідайте під полки і нас на верхні полки, бо тут робітники будуть. І то заповіданий був потяг до відказу. Коли ми в четвертій годині від'їхали з станції Балаклея — машиніст був Стеценко, й зобачив, що то стоять на даху скрізь пасажири і чекають на сходах, і він швидкість скінчив на 30 міль на годину. Коли ми приїхали до станції Змійови, диспечер Якименко закликав машиніста, сказав дежурному Петрові Павличенкові, що закличе зараз машиніста мені до селектора, бо я мушу говорити, що за причина спізнення. Коли закликали машиніста, диспечера, він сказав, що за причина, а він сказав: — Я не можу їхати швидше як 30 міль, бо потяг перевантажаний. То було 26-го червня, 27-го на ранок було вже, на заді того. І машиніст сказав; я не знаю, то голівний знає. Голівного закликали, голівний сказав, що не є бригадирної посадки — я нічого не знаю. І на тому скінчилося. Ми приїхали до Харкова й наш потяг спізнився на чотири години. То нас зразу забрали в депо, й був суд відкритий; нас судили всіх за те, що потяг спізнився. І всі казали, що ми не знаємо, а Марія Сіра заявила, що добре брагадир повідкривав вагони й посадили, сіли, без квитків, бо повний потяг був пасажирів. І мене тоді судили й сказали: — Ви є як організатор дорожного транспорту, ми вас звільняємо з праці, але одна особа заявила, то не є доказ, що то є правильно. Я пішов до голови відділу Байова і заявив, що мене звільнили, так і так, за то і за то, що пасажири приїхали безплатно до Харкова, кажуть я винуватий тому, то не є правда. І голова відділу Рухов сказав, що я поговорю з вами, й я вас хочу послати дежурним на станцію де відпустники дають тим дежурним по станціям. Мене послали на Сіми Кілометрів — це між станціями Пересічня і станція Рижов — посередині там була нова лінія Сіми Кілометрів, то я там працював 10 місяців. І коли вже пізніше взнали, що я там працював, то тоді вже в газеті написали вони, що дезорганізатор надорожного транспорта, Дубовик, вигнали з залізної дороги. Розумієте? І тоді мене закликав у відділ — станція Основа — Байов і сказав, і мене тоді покликали й сказали, що: — Ми вже не можемо вас більше тримати — і мене звільнили зі залізної дороги. І я то все послав до Гарварду, й я то маю те все записано, й тепер відносно до голодівки. По Україні голодівка, по всій була. В Росії ніякої голодівки не було. Я їздив коли мав вихідні дні, то я їздив на західню дорогу до Росії — Дмітріїв, Комаричі, Смоленськ, Брянськ. Там мука була 20 рублів, пшенична 25 і 30, пшоно 35, масло і м'ясо — все було, хто хотів, то їв. На Україні того не було. Багато людей туди приїздило з України, купували, але міліція чекала, коли ми скупимося на базарі — коли скупилися люди на базарі з України, вони бачили, й прийшли на двірець, на станцію, то була окружена, станцію окружила міліція і зайшли до середини й позабирали всі мішки на підводи, сказали, що ви не маєте права тут купувати й вивозити з відділа продуктів. В тім числі був я, жінчин брат був Павло Носик. Ми купили тоді по два пуди пшона, по пуду муки, і по три пуда картоплі — і в нас то все відібрали. І ми мусили їхати назад без нічого. Пит.: А коли точно це було? Від.: Це було в 33-му році, було в квітні. То ми приїхали без нічого. А росіяни кажуть, що там голод такий був, в Росії ніякого голоду ніде не було. Поза межі України ніякого голоду ніде не було. Це я живий свідок і можу свідчити перед усім, бо я працював на залізній дорозі й мав право їхати, мав квиток безплатний. І я був в Льгів другий, в Льгів третій, Дмитріїв, Комаричі, Брянськ, Смоленськ, і в Вітебську був — це була Білорусія. В Вітебську так само було все на базарі, що хотіли та й купували. Розумієте? Пит.: А коли це Ви були в Брянську, в Смоленську? Від.: В тих самих місяцях — в березні, в квітні. Розумієте?! Того, що Україна не мала там голоду — жодного не було. То я тут написав — ціна того всього. Ну, тепер далі, то що я сказав. Тепер, у Харкові був наїзд великий, де черги великі були. У Харкові, то було 27-го травня, в Харкові міліція зробила великий наїзд на черги й позабирали людей в авта й возили за Харків в яр, в великий яр, біля Лісова(?) й там їх викидали, людей. Я їхав з праці й сів Іван Рапатун. Я його запитав: — Звідки є, Іване? А він каже, що, заплакав, каже: — Я їду, більшовики вивезли truck-ом мене, й багато людей з дітьми скидали в яр як худобу. А я ще був при здоров'ї, виліз, ішов до парку, хотів купити хліба йще й щоби додому доїхати. Але ще їхали машини й зустріли мене й кажуть: — Ти куди, сволоч, тікаєш? — І забрали мене на машину й вивезли назад в яр скидати. І тамечки, каже, була зі Замостя жінка Сердюк — С. Сердюка жінка — з дитиною і плакала, щоб я сказав йому, щоб узяли й сказали, щоб забрали мене. То там сиділи в вагоні й слухали всі люди це. Я його завів до того Сердюка, й він розказав що: — Ваша жінка в яру лежить з дитиною. — І він заплакав і каже: — Я вмираю вдома, а вона хай вмирає там. Я не можу поїхати. І жінка вмерла тамочки, в яру певно, а він за два дні вмер удома. А цього Івана Рапатуна за місяць знайшли під столом, у колгоспі помер. Далі, то така справа — село Білка, Тростянецкого району на Харківщині, Денисщенко, односільчанина зарубав сокирою, взяв чотири хлібини в нього, що в Харкові купив, а тоді пішов до рідної сестри й рідну сестру зарубав сокирою, і зятя і їхню дитину, немовлятко 12 місяців за 30 фунтів муки. Ну, його заарештували, але де його діли, то ніхто не знає. То є божевільство таке. Вмирало людей дуже багато по селах — не було кому хоронити, то кидали в льохи. Я то все написав, і я то власне тут маю ті фотографії, що мені передали, бачите, то ніхто не мав, то мені лікар, др. Читкан(?) передав всі, то я передав тоді до УККА — то копії зробили, то є ті, що я маю. Ну й тепер те, що я говорив. Жінчиної сестри — вона з Задонецького хутора, в неї вмерло троє дітей також, в рідної сестри старшої. Не було що їсти й не було рятунку ніякого, бо приказ Кагановича був, щоб селянів не пускали зі сіл до міста, й не пускали, люди не могли їхати, вмирали на двірцях. Коли ми їхали потягом на захід була станція Хотмиш(?) за Золочов, то тамочки лежали на дворі люди померші. Трупів коло десятків. Коли ми приїхали в Новоборисівку, це вже Курська область, тамочки на базарі було все — і яйця і м'ясо й кури й хліб, мука все була, а в межі не було нічого — там мертві люди лежали — це недалеко від Золочова. То я то власне туточки написав і передав, я не знаю. Пит.: Вони там є. Від.: Вони там мають. Я маю копії приказу Кагановича, що Каганович давав приказ, тоді влада спричинила, що Сталін звільнив міністра залізного центра Андріїва, а назначив Кагановича, то його родич, сталінів Каганович. Він його назначив, і той власне якраз причинився до народовбивства на Україні, де пострадало 7.000.000 нашого народу, де сьогодні протестує Москва, що то голод був по всій Росії. Такого голоду ніде не було, тільки був голод на Україні. Пит.: Це Вас покарали за це, що хотіли помагти людям? Від.: Мене судили й звільнили як дезорганізатора залізнодорожного транспорта. Я за те маю кліші, й все з того всього. По селах, багато по селах, я там подав листу скільки в кожному селі вмерло — я там маю то все пописано на машині. Ну це, що я власне Сумська область і Харківська область пострадали страшно, ну й інші, Полтавщина й всі пострадали від того голоду, Москва яка творила спеціально, щоб вимордувати на Україні нарід, розумієте. І коли б мене запитали де, то я можу їм сказати, так як Балаклія, там сильно вимерло людей, Балаклія, Бортівка, тепер Андріївка, Зміїв, тепер Сумська область, Боромля — вимерло багато людей — це велике село — Сумська область, тепер Скрягівка, Білка, Тростянець — сильно людей померло по тих селах. Пит.: Яка частина Вашого рідного села згинула? Від.: Моя мати вмерла, вмерла сестра моя, одна й друга, Олена й Мотька померли, й мати вмерла в 32-му році. Батько виїхав тоді вже на Донбас. В моєї жінки вмерло в сестри троє дітей — то є троє жінчиних, в моїй родині вмерло дві сестри і мати вмерла — шість душ умерло. То є, в кожній родині вмерло, як не п'ятеро, то четверо то пересічно так було по всій Україні. То навіть села вимирали, де не було нікого ніде. І я то можу свідчити в каждім де потрібно, я можу говорити, бо то я знаю, бо то я родом сам є Харківської області, а раніше була Сумська і я працював в станції, Основа під Харків, я їздив потягам в протязі 200 кілометрів і йнші сторони. На Купенськ(?) їздив я, в Валуках(?), о то також не належало до України, там також було все на базарі в Валуках(?), у Разова(?). Там було все на базарі — ми їздили купувати. Пит.: Чи ви можете назвати кілька таких сіл, що взагалі всі вимерли? Від.: Я не можу назвати те село, бо я не ходив по селі, що вмерли всі до одного. Пит.: Але, що були такі? Від.: А були села, що повимирали люди, але я не можу назвати те село особисто, бо я не ходив. Коли б я там працював, то я б знав, а я працював на залізній дорозі, й я їздив потягом і люди в потягах розказували, плакали, оповідали ті речі, але я як їздив по всій Україні, я був і на Кавказі, був я в Ростові, в Прохладному я їздив аж за мукою. У Кізлярху — то турецький кордон, розумієте, то там були продукти, але на Україні особисто в центрі України не було нічого, люди вимирали з голоду. То є причина, що зробила Москва, політбюро, установили, що то треба вимордувати і Каганович дав той приказ. Тепер я маю той приказ, я маю мабуть приказ туточки. Може я там маю нагорі. Я там маю на горі — документи ті всі — приготовлені мої документи, як я можу свідчити кожної хвилини про голод. Ми розповсюдили перший том Добрусу, Добрус написав другий том, а Семен Підгайний перший том. Ми це — я, Галина В'юн, голова Добрусу, і Катерина Доманчук — ми вручили майору міста Чікаґо й сказали, що ми є репресовані українці, які страждали під комуністичним режимом. Ми приїхали сюди розповісти цілому світові про той терор, щоби йнші не попали в ті кайдани, що ми попали. І я по залізній дорозі supervisor-ам уручав книжки, watermen-ам, fire department-і де я за власні гроші їм давав, бо то були по $10 книжка. Я пожертвував від себе, а я повертав гроші до Канади. Семен Підгайний ті книжки які до мене висилали ще в Чікаґо. Пит.: То Ви велике діло зробили. Від.: Я не знаю чи я велике діло зробив чи ні, але всі газети ніхто не мав, лиш мав доктор Чичкань. Він жив 1005 Ashland Avenue. Це є петлюрівець, який в армії був петлюрівській, і він дістав візу від консула з Голяндії, від Петлюрівського консула, в Голяндії. Виїхав він і приїхав до Канади, а з Канади приїхав він до Америки. І тут газета виходила Sun Time, оця, Sun Time виходила в 35-му році про голод, але то не хотіли вірити й ту редакцію критикували, що вона робить пропаганду й редакція та заборонила, більш вона не випускала. А др. Чучкань складав, ховав, коли він мене стягнув з Німеччини з Етленґену, з табору Етленґен, я приїхав 27-го грудня 1949 року, він мені всі газети ці передав і я ці газети переслав в Добрус, де Іван Дубанець списав цей другий том. Детройт випустив цю книжку, але Іван Дубанець загинув, я маю від нього листи ще. Пит.: |
|
Bread daily. Narrator earlier taught in Donbas during period of Ukrainization.... Відповідь: Антін Лак, бувший вчитель середньої школи в місті Кременчуку на Полтавщині |
Narrator's father fled to the Donbas to escape dekulakization and... Від.: На скрипці грав. Там то як то весілля було в селі, в другому селі, було покличуть, і мама, я пам'ятаю, як вони їздили, часом... |
|
Anonymous female narrator, b. 1925 in Kharkiv region. Narrator's... Може й забрали все, але корову, й в хаті то ми б сиділи, а батьки винні, бо не пішли до колгоспу. Бо тоді боялися йти до колгоспу.... |
Barbara Dohan, b. December 25, 1915, Protasivka (?), Smile district,... Від.: Я свого тата не знаю, бо я мала шість місяців як тато помер, але він займався столярством, а мама звичайна селянка і так працювала... |
|
Anonymous female narrator, b. 1902 in Zhytomyr, one of 8 children... Оце, що я хотіла сказати. Пізніше, в 34-му році іще був голод, іще не можна було, поки картопля стала рости. Цей період був страшний... |
Transferred because original site was inundated by the Kiev Reservoir.... Від.: Хліборобством займалися. Мій батько звався так, як куркуль. То його вивезли, все продали й його вивезли на Урал. Ну, а я вже... |
|
Natalia Sadovs’ka, b. August 18, 1916, in Penizhkove,a village of... Від.: Село Піньожкове, Христинівського району, область була тоді Київська, а зараз е вона Черкаська, то я не знаю, чи по тому як... |
Anonymous female narrator, b. January 2, 1907, in Lokhvytsia, a district... Пит.: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися |
|
Restauranteur. During NEP, narrator's father opened a delicatessen,... Я на селі не був. Але я бачив тіх умираючих селян, які приходили в місто за хлібом. Можна сказати, що обставини міські, життєві також... |
Anonymous male narrator, b. 1922 in Stavyshche, a district seat with... Від.: Мій батько в банку працював, а мати працювала так як продавчиця в магазані |