|
|
Скачати 4.33 Mb.
|
| § 4. Філософське-правові концепції західноєвропейського просвітництва XVIII ст. 4.1. "Про дух законів" Шарля-Луї Монтеск'є Одним із перших французьких просвітників був Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — правознавець, філософ, письменник. Класичне формулювання теорія поділу влади отримала в працях Монтеск'є "Перські листи" і "Про дух законів". Мета цієї теорії — гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання властей, забезпечити політичну свободу. Вихідні поняття Монтеск'є вирізнялися ріціоналізмом і натуралізмом. Одначе це не завадило йому розвинути загальне вчення про залежність юридичних норм держави і співжиття від законів, визначуваних типом державного устрою — республіканським, монархічним чи деспотичним. Взагалі Монтеск'є вважав, що основне завдання законодавця — це запропонувати суспільству такі закони, які відповідали б історичному рівневі розвитку духу народу. У розробленні вчення про закони співжиття Монтеск'є не обмежувався натуралістичними абстракціями, а використовував широке поле зіставлення політичного устрою і законодавства Англії та Франції з імператорським Римом. Цим Монтеск'є започаткував порівняльний метод вивчення філософії права. Це дало йому змогу обгрунтувати своє розуміння найголовніших типів державного устрою, умов їхнього розвитку та занепаду. Проте можливість існування різноманітних типів державного устрою Монтеск'є пояснював здебільшого залежністю способу правління від фізичних особливостей країни (розташування у просторі, можливостей клімату). Тобто підхід Монтеск'є зазнав сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ. У всіх типах правління Монтеск'є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і можуть вироджуватись у деспотизм. Отож, за Монтеск'є, свобода можлива за будь-якої форми правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушення законності поділом верховної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, і які взаємно стримуватимуть одна одну. Основна 104 гарантія свободи — заклади, що стримують і обмежують свавілля. Отже, за цією теорією, право є мірою свободи. Тому, якщо в конституціях поміркованих держав не буде передбачено гарантій забезпечення верховенства права, що ставило б перепони для зловживання владою і порушення законів, політична свобода в них також буде втрачена. Вільна держава, за Монтеск'є, теоретично повинна базуватися на принципах поділу влади, взаємного стримування властей від свавілля, доступу до верховної влади вихідців із різних соціальних станів суспільства. Водночас принцип верховенства права, закріплений в теорії Монтеск'є, не означає, що мова в ній іде про рівновагу властей. Законодавча влада має домінуючий характер: вона створює закони, які є вираженням загальної волі, права в державі, а обидві інші гілки влади лише реалізують і виконують закони, їхня діяльність має підзаконний характер1. Як просвітник Монтеск'є вбачав у праві загальнолюдську цінність, а ціль права — у свободі, рівності, безпеці всіх людей. На відміну від Гоббса, Монтеск'є оголосив найважливішим законом природного права не війну всіх проти всіх, а мир. Він стверджував, що закони держави — не продукт довільної діяльності законодавців, не проста проекція природних законів, що випливають із розумної природи людини, а результат закономірного впливу різних факторів суспільного розвитку на законодавчий процес, що на них має зважати законодавець і які проявляються в тому, що мислитель називав "духом законів"2. "Ці закони мусять бути в такій тісній залежності від особливостей народу, для якого вони встановлені, що тільки у надзвичайно рідкісних випадках закони одного народу можуть стати придатними як закони для іншого народу"3. Закони мають відповідати фізико-географічним особливостям держави (її кліматові, якості її грунтів, її стану, її розмірам і под.); крім того, вони повинні перебувати у певних відносинах одне з одним, із цілями законодавця, зі Див.: Мантескье Ш. О духе законов. — Спб., 1900. — С. 160—161. 2 Там само.-С. 11-12. 3 Там само. - С. 12. 105 станом речей, на які вони спираються. Сукупність усіх цих відносин Монтеск'є називав "духом законів". Філософ зробив спробу за допомогою категорії "духу законів" вирішити проблему співвідношення "право—закон", висвітлити внутрішній взаємозв'язок цих понять. Право, за Монтеск'є, — це те, що передує законові та визначає його. Право є виразником справедливості. Тільки справедливе може бути правом. А суспільство неминуче чекає хаос, якщо воно не стане на засади справедливості. Справедливість, на його думку, має подвійний характер. З одного боку, він наділяв справедливістю людей від природи, вважаючи, що люди народжені, аби бути добродійними, і що справедливість — риса, притаманна їм так само, як і саме існування. З іншого боку, Монтеск'є вбачав прояв справедливості в конкретній історичній дійсності й характеризував справедливість як певне вічне, вроджене співвідношення між речами. Правом у концепції філософа є справедливі відносини між явищами та речами; воно має суб'єктивний характер, що пізнається почуттям і розумом. Люди для свого блага можуть пізнати справедливі відносини між речами і потім створити позитивні закони, які відповідатимуть праву. Мета вчення Монтеск'є про право полягала в тому, щоб справедливе право стало основою позитивного законодавства. Для реалізації цієї мети він уважав за необхідне дати людям основи необхідних знань, методи і способи пізнання справедливих відносин. Ці завдання вирішуються в процесі тривалого розвитку людини і суспільства за допомогою виховання та освіти людей, насамперед законодавців. Розумний законодавець, знаючи фактори, що визначають "дух законів", і його співвідношення з законодавством у державі, може створити і періодично змінювати відповідну "духові законів" модель законодавства, яка адекватно відображає справедливе право держави. Вказівки Монтеск'є про множинність факторів, які впливають на зміст і застосування законів, зараз, як і раніше, служать основою для побудови ліберальних і конституційних теорій права, що знайшли своє концентроване вираження у вченнях про правову державу. 106 4.2. Клод-Анрі Гельвецій Французький філософ, ідеолог революційної буржуазії Клод-Анрі Гельвецій (1715—1771) знаходився під впливом вчень Гоббса і Локка та був учителем Монтеск'є. У мораль він вкладав принцип вигоди, і разом із Гоббсом дивився на людину як на егоїстичну істоту. Але, на відміну від Гоббса, Гельвецій висував на перший план ідею зовнішнього впливу на окремих членів суспільства, бо вважав, що пороки будь-якого впливу завжди базуються на його законодавстві. "З цього випливає, — писав він, — що не можна мріяти про будь-які зміни в настроях суспільства без відповідних змін у самих законах (законодавстві), що реформу моралі необхідно починати реформою законів; народні маси... можуть бути розворушені тільки силою законів..."1. Першим і найважливішим вихователем людини виступає держава з її законами. За досконалого законодавства всякий акт, який суперечить законові, завдаватиме злочинцеві забагато мук, щоб розумна людина забажала стати злочинцем. За словами Гельвеція, презирство деякої частини людей до чеснот — результат недосконалості законів; власне законодавство, поєднуючи порок із задоволенням, спонукає осіб до злочину. Велике мистецтво законодавця полягає в тому, щоби виключити будь-яке порівняння між прибутком, отриманим від злочину, і покаранням, що чекає злочинця. Гельвецій стверджував, що природа унеможливила ізольоване існування людини і вказала їй на співвідношення між користю і вигодою як на основу розумного співжиття. Під впливом суспільного договору ми мусимо робити для інших те, чого бажаємо собі. При цьому обов'язки, що випливають із суспільного договору, мають силу стосовно кожної особи, незважаючи на те, до якої частини суспільства вона належить. Звідси французькі матеріалісти, особливо П. Гольбах, виводили загальні для всіх людей передумови взаємної любові. Головним завданням етики Гельвецій уважав визначення умов, за яких особистий інтерес як необхідний стимул людської поведінки може співвідноситися з інтересом суспільним. Обгрунтуванню цієї думки присвячено трактат "Про розум". Покровскш П. Бентам й его время. — С. 192. 107 4.3. Уявлення про державу і право Жана-Жака Руссо Вельми своєрідну роль у Просвітництві зіграв Жан-Жак Руссо (1712—1778). Під час найплід-нішого в житті Руссо періоду було написано роман "Нова Елоїза" та "Еміль" — трактат про виховання згідно з природними принципами; влада могла б визнати його нешкідливим, якби не розділ "Сповідь віри савойського вікарія", де було сформульовано принципи природної віри так, як їх розумів Руссо, що викликало гнів і католицьких, і протестантських ортодоксів. "Суспільний договір" виявивсь іще небезпечнішим, бо там закладались основи демократії та заперечувалося божественне право монархів. Ці дві книжки, хоч і піднесли славу Руссо, викликали зливу офіційних зауважень проти автора, що привело до втечі Руссо з Франції. Політичну теорію Руссо викладено в "Суспільному договорі", опублікованому в 1762 р. Цей твір істотно відрізняється від більшості публікацій Руссо; в ньому менше сентиментальності, більше інтелектуальних міркувань. Його доктрини, хоча й вихваляють демократію, водночас прагнуть виправдати тоталітарну державу. А втім, поєднаний вплив Женеви та античності спонукав Руссо віддати перевагу місту-державі, а не таким великим імперіям, як Франція та Англія. На титульній сторінці він назвав себе "громадянином Женеви" і у вступі проголосив: "Оскільки я народився громадянином вільної Держави і є членом Суверена, я відчуваю, що хоч яким незначним буде вплив мого голосу на громадські справи, право голосувати про них ставить мені за обов'язок їх вивчати". Рівночасно Руссо схвально відгукувався про Спарту, зображену Плутар-хом у життєписі Лікурга. Він стверджував, що демократія найкраща для невеликих держав, аристократія для середніх, а монархія для великих. Малі держави, на його думку, кращі тому, що в них легше запровадити демократію. Коли Руссо казав про демократію, він продовжував традицію давніх греків, які мали на увазі пряму участь в урядуванні кожного громадянина; представницький уряд він називав "виборною аристократією". Оскільки це неможливо у великих державах, його вихваляння демократії завжди пов'язане з похвалою містам-державам. Таку прихильність 108 до міст-держав, на нашу думку, не досить відображено в численних працях про політичну філософію Руссо. Парадоксальне для нового часу поєднання пріоритету держави над особистістю з демократизмом, яке вперше з'явилось у Спінози, набуло подальшого розвитку у Ж.-Ж. Руссо. Він стверджував, що внаслідок суспільної угоди носієм суверенітету повинен бути весь народ. Кожний громадянин бере участь у формуванні загальної волі, визначуваної голосуванням. Але кожний припис загальної волі обов'язковий для всіх. Отож, і в Руссо ціле було вищим від частини, а рішення більшості — обов'язковим для тих, хто з ним не погоджувався. Ніяких меж загальній волі Руссо не ставив, хоча вона явно обмежувала свободу індивіда. Дж. Локк установив межі людської свободи (природні права), в які не може втручатись держава; Руссо цих кордонів не визнавав. Але, по-різному розуміючи свободу людини, обидва мислителі були одностайними в захисті свободи народу. Ідея народного суверенітету — найвище досягнення теорії суспільного договору. Народ з власної волі встановлює будь-яку форму правління та може її змінювати. Але він — найвищий суддя стосовно до влади, і в разі, коли правителі посягають на його права, може змістити узурпаторів і встановити нову владу згідно зі своєю волею. Руссо стверджував: "Людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах. Дехто вважає себе паном над іншими людьми, а насправді він — іще більший раб, аніж вони". Свобода — головна мета роздумів Руссо, але, зрештою, він цінував тільки рівність і пропонував досягти її навіть поступившися свободою. Концепція суспільного договору Руссо дуже подібна до теорії Дж. Локка, та невдовзі виявляється, що вона значно ближча до концепції Т. Гоббса. У розвитку природного стану настає період, коли індивіди вже не можуть підтримувати початкову незалежність, і для самозбереження їм необхідно об'єднатися та утворити суспільство. Але як я можу обмежувати свою свободу, не шкодячи власним інтересам? "Проблема в тому, щоб знайти таку форму асоціації, яка своєю об'єднаною силою боронитиме і захищатиме особу і майно кожного свого члена, і в якій кожен, дарма що об'єднавшись з усіма, може й далі коритися тільки собі й зоставатися таким же вільним, як і раніше. Роз- 109 в'язання цієї найважливішої проблеми заперечує суспільний договір". Договір полягає в "... повному відчуженні кожного члена громади разом з усіма його правами на користь громади в цілому; бо, насамперед, якщо кожен цілковито зречеться своїх прав, усі опиняться в однакових умовах і тоді ніхто не буде зацікавленим робити їх обачливими для інших". Відчуження має бути абсолютним: "Якщо індивіди збережуть певні права, то не буде ніякого спільного чинника, щоб вирішував справи між індивідами та громадою, і кожен, будучи сам собі суддею, намагатиметься стати суддею над усіма, природний стан триватиме й далі, і громада неодмінно стане недійовою або тиранічною". Це означає цілковите заперечення свободи. Щоправда, в подальших розділах ця теорія трохи пом'якшується. Там сказано, що хоча суспільний договір надає політичному утворенню абсолютну владу над усіма його членами, люди все ж таки зберігають природні людські права. "Суверен не може накласти на своїх підданих будь-які кайдани, від яких нема користі для громади, не може навіть побажати такого". Але ж суверен зостається єдиним суддею, який вирішує, що корисне і некорисне для громади. Очевидно, що в такому разі на шляху до колективної тиранії виставляється вкрай незначна перешкода. Суспільний договір можна сформулювати такими словами: "Кожен з нас віддає себе і всі свої права громаді, верховну владу над якими здійснює загальна воля, і як член громади кожен із нас стає невіддільною часткою цілого". Внаслідок такого об'єднання виникає колективне утворення з єдиною мораллю, що зветься в пасивному стані "Державою", в активному — "Сувереном", а у взаєминах з іншими такими ж суверенами — "Владою". "Суспільний договір" став Біблією для більшості провідних діячів Великої французької революції, але безперечно, що — і це доля всіх Біблій — більшість послідовників Руссо читала його неуважно, а розуміла і використовувала ще менше. Завдяки "Суспільному договорові" у теоретиків в демократії знову з'явилася звичка до метафізичних абстракцій, а завдяки доктрині про загальну волю виникла можливість містично ототожнювати лідера з його народом, так що лідерові вже немає потреби спиратися на підтримку такого банального пристрою, як голосувальна урна. Чима- 110 ло з філософії Руссо сприйняв Гегель, захищаючи прус-ську монархію, її першими практичними плодами стало панування Робесп'єра; диктатура в Росії, а надто — в Німеччині була наслідком учення Руссо. Отже, епоха англійського та французького Просвітництва поставила ряд проблем функціонування нових форм буржуазної держави і права, визначила особливе місце людини в системі правових відносин. Подальший процес їх розв'язання вимагав глибшого наукового підходу, в якому емоційно-психологічні та етичні критерії належало замінити науково-філософськими. Це спробували зробити представники німецької класичної філософії. 4.4. Філософсько-правові погляди Чезаре Беккаріа Чезаре Беккаріа (1738—1794) — італійський філософ, теоретик кримінального права. Філософсько-правові погляди викладено у творі "Про злочини і покарання". Ч. Беккаріа належала доктрина, що була першою спробою примирити дві протилежні теорії права покарання, які панували до нього, а саме: з одного боку — вчення про право покарання, для якого базою є релігійні начала, закон Божий. Злочин розглядався як гріховне, аморальне діяння, а покарання через його специфічні властивості — як очищення незалежно від будь-яких інших цілей. Такої думки дотримувалися: Августин, Граціус, Сельден, Лейбніц. А з іншого боку, домінували вчення, які трактували право покарання як суспільний договір, що базувався на людських законах. Злочин розглядався як порушення суспільного порядку, котре незалежно від внутрішніх якостей діяння потребує покарання для охорони суспільства. Такої думки дотримувалися Гоббс, Аокк, Пуффендорф, Руссо. За концепцією Беккаріа, закони — це ті умови, на яких люди, що раніше були незалежними і проживали поодинці, об'єдналися в суспільство. Вони пожертвували якоюсь часткою своєї свободи, але натомість отримали безпеку і право використовувати свою свободу. Водночас згідно з ученням мислителя, вся проблема в тому, що деяка частина суспільства зажадала отримати назад свою частку свободи, 111 навіть якщо довелося б відібрати її в інших. Щоби стримувати ці деспотичні бажання, слід було застосовувати чуттєві спонукання, а це є ніщо інше, як покарання. "Усяке покарання, — стверджував Беккаріа, — не випливає з абсолютної необхідності. Тобто будь-який прояв влади однієї людини над іншою, що не випливає з абсолютної необхідності, є тиранічним. Право судді карати базується на необхідності захистити загальні блага від посягань окремих осіб. Але кожен бажав би, щоб договори пов'язували іншого, а не нас: усякий бачить у собі центр земних відносин"1. Що ж тоді є право покарання І кому воно має належати? Мислитель уважав, що лише необхідність змусила людей віддати частину своєї особистої волі, причому кожен прагне віддати в загальне сховище якомога меншу її частину, — рівно стільки, скільки вимагалося, щоб зобов'язати інших надавати йому захист. Сукупність оцих дрібних частинок свободи разом утворює право покарання. Усе, що поверх цього, — зловживання, а не право. Під справедливістю покарання Беккаріа розумів зв'язок, необхідний для об'єднання приватних інтересів, без якого утворився б позасуспільний, несправедливий стан. Справедливість покарання для нього не що інше, як просте поняття, але воно має необмежений вплив на щастя всіх людей і кожної особи зокрема. Незаперечною є думка Беккаріа про те, що кожен член суспільства пов'язаний з ним і суспільство пов'язане з кожним своїм членом через договір, який за самою своєю природою покладає обов'язки на обидві сторони. Цікавим е роздуми Беккаріа про співвідношення між злочином і покаранням. "Загалом вимагається, — писав він, — щоб злочини не вчинялися і, особливо, щоб не вчинялися злочини, найбільш шкідливі для суспільства. Тому перепони, які стримують людей від учинення злочинів, повинні бути тим міцнішими, чим важливішими є ті блага, на які посягають. Відповідно, мусить існувати співвідношення між злочином і покаранням"2. Непорушною вимогою, якої зобов'язані дотримуватись усі, називав Беккаріа положення про те, що кожен громадянин має право робити все, що не суперечить законам. Беккариа Ч. О преступлениях й наказаниях. — М., 1939. — С. 200—201. 2 Там само. - С. 216. 112 У своїй праці "Про злочини і покарання" Беккаріа чітко встановив мету покарання, яка "... полягає не в катуваннях і муках людини, і не в тому, щоб зробити неіснуючим уже вчинений злочин... Мета покарання, відповідно, полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоди суспільству і стримати інших від учинення цього ж. Тому слід уживати лише такі покарання, які, зберігаючи співвідношення зі злочином, найбільш сильно і найбільш тривало впливали б на думку людей та були б найменш вразливими (болючими) для тіла злочинця"1. Навіть більше, ефективність покарання за Беккаріа полягала не в його жорстокості, а в невідворотності й справедливості, суворості судді в застосуванні покарання. Щодо ставлення Беккаріа до такої міри покарання, як смертна кара, то воно виражено в іронічному запитанні мислителя: "Що це за право вбивати подібних до себе і на якій підставі воно присвоєно людьми?"2. Він уважав, що смертна кара не може бути правом, бо ніхто не хотів би, щоб його життям розпоряджався хтось інший. Найсильні-шою вуздечкою, яка стримує від злочину, "... є не страшенне, але швидкоплинне видовисько страти лиходія, а довготривалий приклад, — коли людина, позбавлена волі, перетворюється в робочого звіра і своєю працею компенсує шкоду, заподіяну суспільству"3. Проаналізувавши філософсько-правові погляди Беккаріа, можна дійти висновку, що він не тільки розвинув теорію Монтеск'є про поділ влади, а й виступив із цікавими ідеями про співвідношення покарання і злочину. Завдяки його думкам та ідеям законодавство Європи потроху почало переходити до істотно нових реформ, передусім право почали кодифікувати; свавілля, вседозволеність та безкарність судів зменшились. "Нехай будуть непохитними закони та їх виконавці, і нехай буде покірний, вибачливий і людинолюбний законодавець. Мудрий будівельник, він повинен споруджувати свою будову на основі любові кожного до самого себе, і нехай загальне благо буде підсумком приватних інтересів"'1, — таким був девіз Чезаре Беккаріа. Беккариа Ч. О престушіениях й наказаниях. — С. 243—244. 2 Там само. - С. 314. 3 Там само. - С. 318. 4 Там само. - С. 410. 113 4.5 Філософсько-правові погляди Лейбніца Готфріду Лейбніцу, а точніше його теоретичному спадку, не пощастило як і самому XVII століттю (у вітчизняній традиції). Історик філософії періоду, який нас цікавить, В. В. Соколов у 1996 р. зауважував, що "спеціальних досліджень філософії Лейбніца у вітчизняній літературі поки що мало"1. Не дивлячись на велетенську творчу спадщину, ми судимо про філософські, природничі, математичні дослідження Лейбніца на основі невеликої кількості перекладів оригінальних праць. Що і говорити, адже тільки епістолярний жанр представлений 15 000 одиниць, зібрання творів славетного німця, впорядковане Гер-хардом, налічує 27 томів. На перший погляд, коли знайомишся з роботами Лейбніца, здається, що вони фрагментарні, ніяк не пов'язані між собою, і не відразу усвідомлюєш те, що перед нами завершена і цілісна концепція, своєрідний, притаманний тільки Готфріду Вільгельму світогляд і особливе світорозуміння. Здається не було жодної галузі науки, якою б не цікавився Лейбніц: математика, біологія, механіка, філософія і, звичайно ж, проблеми права та юриспруденції. Але саме філософсько-правовому спадку не пощастило найбільше. Не дивлячись на те, що Лейбніц створив оригінальну концепцію юриспруденції, займався як теоретичними проблемами, так і проблемами "практичного" права, на сьогодні ми майже не маємо перекладів його творів у цій галузі. Філософсько-правовий доробок великого мислителя ще не досліджений повною мірою, а тому є невичерпним джерелом творчого натхнення та наукових досліджень. Проблеми наукової методології та правознавча тематика в контексті нової картини світу. Нові часи в історії Європи — це справді саме нові часи. В цей період формується нова наукова картина світу, яка знаходить своє відображення в свідомості сучасників. Поняття схо-ластизованого Арістотеля, які використовувалися попередньою натурфілософією, — форма, властивості та ін. — відкидаються і їм на зміну приходять — матерія, переміщення речовин, закономірно діючі сили. Природа розглядається як система закономірного руху частинок. Нові часи є родоначальниками нової трактовки поняття "універ- 1 Соколов В. В. Европейская философия ХУ-ХУП вв. - М., 1996. - С. 356. сальне". Для схоласта універсальне — це, насамперед, існування самосущих іпостасей — флогістон, топлород; для гуманістів — універсальне асоціювалося з енциклопедичною ерудицією; в Нові часи універсальне — спроба пізнати світ з боку його єдності і простоти. Цей ідейний настрій епохи знайшов відображення в теорії класицизму — Буало пише свій знаменитий трактат "Про поезію", а академія живопису Франції 1664 р. утверджує вимоги до робіт художників: заради загального, універсального — з мистецтва виганяється індивідуальне і конкретне. В XVII та XVIII ст. суспільство розглядається як взаємодія фізичних та юридичних осіб, які діють через посередництво договору, тоді як у XIX ст. суспільство ототожнюється із біологічним організмом, трактується як маса соціальної матерії, і індивід поступово поглинається суспільством. О. Конт не відніс юридичні науки до позитивних наук, оскільки законами суспільного життя тепер є не юридичні, а соціологічні закони, а тому наука про суспільство перестала бути юридичною. Відповідно до загальної тенденції раціоналізму XVII ст. методологічні питання ставились і вирішувались в тісному зв'язку з позитивним знанням. Методологія не стільки приписувала, скільки носила описовий характер. У своїх "Міркуваннях про метод" Р. Декарт зауважує, що він не мав на увазі приписувати загальнообов'язкових шляхів, а тому обмежився описом того методу, яким він сам досліджував — "Я не маю наміру тут навчати методу, якому повинен слідувати кожний для хорошого управління своїм розумом, а тільки показати, яким чином я сам намагався управляти своїм власним"1. Методологія XVII ст. вибудовувалася на узгодженій доказовості знання з реальною дійсністю. Вся своєрідність раціоналізму того часу полягає в позитивному раціоналізмі, який визнавав — істина думки є істиною буття, а тому демонструвати означало і доводити, і показувати. Особливо вдало світоглядну обстановку того часу охарактеризував Е. Спекторський як прагнення створити науки природні, в троякому розумінні природного: "по-перше, як вільного від усього надприродного, по-друге, як раціо- Декарт Р. Рассуждения о методе // Р. Декарт. Избранньїе произведения. — М., 1950. - С. 261. 115 пального, заснованого на чистому розумі, або, як тоді висловлювалися, природному світлі; і нарешті, по-третє, як можливість більш узгодженого з новітніми успіхами тоді ж виникаючого механічного природознавства. В такому смислі новатори намагалися створити не тільки природну фізику, а й також природну політику, природне правознавство, природну етику і навіть природну теологію"1. Природність вживається не в розумінні чогось протиставленого штучному, рукотворному. Внаслідок світоглядних установок механічної картини світу, природна закономірність трактується як майстерно зроблений механізм. Цілком закономірними та своєчасними були вчення Р. Декарта про людину як машину, вчення Т. Гоббса про державу як витвір людського мистецтва. Уподібнення держави автомату є наслідком універсального механічного детермінізму, так само як і питання внутрішньої політики — особливо система механічних противаг, яка в політико-правовій сфері одержала назву "розподіл влад". Найбільш повно охарактеризував епоху механіцизму Карлайл: "А тепер людину душить, гірше всякого кошмару, геній механіцизму... На землі і на небі вона не може бачити нічого, окрім механізму: вона нічого більше не боїться, ні на що більше не сподівається"2. Більше того, для періоду, який розглядається нами, неможливим є твердження, які характерні для ренесансно*-го світогляду, — "людина є другий Бог" (М. Кузанський). Панівні позиції утверджуються за відношенням до людини як до корисної речі. Неодухотворена, корисна річ — це штучний механізм, те, що називається паїиге тогіе, набуває в культурі XVII ст. особливого символічного значення. Механізм розуміється через слухняність, це взірець високого обов'язку — бути просто корисною річчю. Тому XVII ст. — це період розквіту створення механізмів і натюрмортів. Ідея механізму тісно пов'язана із самоусвідом-люючим типом особистості: людині як істоті, наділеній афектами і захопленнями, які відволікають і затьмарюють Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — Варшава, 1910. - Т. 1. - С. 14. 2 Карлайл Т. Залог гюагШі. - М., 1902. - С. 400. |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ |
Марчук А. І. МЗО Судова психіатрія. Навчальний посібник Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх справ України |
|
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст наук, проф. О. В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України);... |
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ... Анотація навчальної дисципліни зі структурно-логічною схемою (міждисциплінарними зв’язками ) |
|
Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх... «Диференційна психологія» перезатверджені на засіданні кафедри психологічних дисциплін (протокол № від 2013 року) для студентів третього... |
Наукові напрями роботи конференції МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ |
|
Міністерство освіти і науки України Національна академія наук України Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Указом Президента України від 07. 06. 2000 N 773 (773/2000),... |
ГОСПОДАРСТВА МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО |
|
Конспект лекцій з дисциплін «Цивільна оборона» та МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА |
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та семінарських... МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО |