|
|
Скачати 367.03 Kb.
|
Галілео Галілей (1546-1642) фізик, астроном. Займався експериментами в природі. Виявив, що поверхні місяця і сонця не гладенькі, чумацький шлях – це складна система зірок, відкрив 4 спутники Юпітера, фази Венери. Свої відкриття обґрунтував у праці “Зоряний вісник”. Пантеїзм. В розумінні природи так як і в тлумаченні людини філософія Відродження має свою специфіку. Специфіка полягає в тому що природа тлумачиться пантеїстично (з грец. Пантеїзм - всебожжя). Християнський Бог тут, втрачає свій понадприродний характер, ніби зливається з природою і природа тим самим обожнюється. Джордано Бруно. (1549-1600). Вступив в конфлікт з церквою і християнським світом, поселився у Венеції. 1600р. був страчений на вогнищі. Головні трактати: “Про причини, принципи і єдине”, “Про безкінечність вселену і світи”. Першоосновою виступає матерія, яка є нерозгорнутою причиною всього існуючого. Пантеїзм Бруно схиляється до матеріалізму: космос – одночасно пуста і одночасно наповнена безкінечність, поза космосу нема нічого іншого він не створений Богом. Антропоцентризм. Центром стає людина, в центрі уваги – людина. Характерна риса світогляду орієнтація на мистецтво, якщо середньовічна людина релігійна, то Відродження епоха – християнсько-етична, адже за допомогою мистецтва змалювується різноманітний світ людського почуття, та його величезна цінність. Саме людина з її цілесністю почуття, вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змалювується такою якою вона є насправді, не носієм гріховності, а як вища цінність. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється почуття особистої сили і таланту. Ідеалом людини Відродження є її різнобічна діяльність, приоритетним стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство, метою життя виступає не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям і суспільству. Однією із характерих рис епохи В. є також її гуманізм. Філософія людини Людина – суспільна істота, продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури, вищий ступінь у розвитку живих організмів. Хоча сутність людини і відрізняє її від тварини, але все ж таки видимі ознаки є істотними і розкривають сутність людини. В основі історичного буття і розвитку людини є трудова діяльність – це і є сутність людини. Ця діяльність відбувається в рамках сусп. вироб. Людина не може виробляти і займатися труд діял. Не вступаючи прямо чи опосередковано в сусп. Відносини, сукупність яких і створює сусп. З розвитком сусп. Вир. І трудової діяльності розвиваються і суспільні відносини людей, в залежності від того, як індивід вбирає, освоює і реалізує сукупність суспільних відносин відбувається і її власний розвиток. Але людина – не тільки результат розвитку суспільства і суспільних відносин, але в свою чергу і їх творець. Визначальною умовою становлення людини є праця – виникнення якої ознаменувало собою перетворення тваринного предка в людину. В соціальному відношенні праця потягнула за собою формування нових соціальних якостей: як то мова, мислення, спілкування, переконання, ціннісні орієнтації, світогляд. В психологічному відношенні природні інстинкти поділилися на: 1.придушені, загальмовані, підкорені контролю розуму. 2. перетворилися в новий якісний стан суто людської пізнавальної діяльності, інтуїцію. Все це означало появу нового біологічного виду homo sapiens – людина розумна, соціальна. Проблему особистості не можна вирішити без чіткої філософської постановки питання про взаємозв’язок особистості і суспільства. Поняття індивід – підкреслює передусім біологічні характеристики людини, її приналежність до виду людини розумної, тут значення мають не тільки здоров’я і фізична краса, але задатки здібностей, характерні особливості психіки які успадковуються від батьків. Поняття особистості – містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є становлення до громадського обов’язку, а також до настанов суспільної моралі. Поняття індивідуальність – визначає зміст неповторного духовного світу людини, її найвищі цінності, справжня духовність, як основна характеристика індивідуальності орієнтується на цінності гуманістичного, морального змісту. Філософія пізнання. Пізнання: процес здобування знань, створення образів, моделей, теорії реальності (інформативний аспект пізнання); прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її прихованні підвалини (активіський або вольовий аспект пізнання); бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (смисловий аспект). “Гносис” – пізнання, “логос” – учення. Пізнання має такі риси: Об’єктивний характер; пізнаванність; пізнання “проходить через нашу голову, мислення” (інформаційний простір); пізнання має творчий характер; пізнання тісно пов’язане з практикою. Суспільство як предмет філософського пізнання. Поняття суспільство у філософії, економіці та історії літератури має щонайменше 4 значення: 1. окреме конкретне суспільство що є самостійною одиницею історичного розвитку. Наприклад Стар. Афіни, сучасна Україна, Болгарія. Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин- цілісним соціальним організмом. 2. та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів. 3. сукупність усіх соціальних організмів, що існували і існують на земній кулі. 4. суспільство певного типу взагалі. Соціум – як історичний процес. Незважаючи на зовнішню подібність різниця між людиною і твариною принципова. Головна відмінність полягає у способі життя. Людське життя здійснюється суспільним соціальним способом як життєдіяльність. Тваринне здійснюється природним чином як існування. Суспільне життя – це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення світу. Життєдіяльність людська має характер свідомий. Свідомість полягає не тільки в плані осмислення життєвої ситуації і пізнання навколишньої дійсності (це властиво навіть тварині), а у здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми зв’язками з ними та іншими людьми, над собою і своїм духом, заглиблюватись у себе з метою усвідомлення сенсу власного життя. Діяльність і спілкування це наріжні камені на яких зводиться будівля соціального, підкреслюючи специфіку людського способу життя, як принципово відмінного від тваринного існування слід наголосити на його соціально-спадкоємному, а тому історичному характері. Тварина не набуває досвіду спадково, а здобуває його самостійно, успадковуючи лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління як би стоїть на плечах попереднього спадкоємно-приймаючи його історичний досвід. Соціальність має історичний характер, тваринне життя поза історичне. Історія життя тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в наступних покоління. Мова – символ життя. Мова – це знакова система, яка використовується з метою комунікацій і пізнання. Структурними одиницями мови є слова, речення, тексти. Кожне слово, речення, текст завжди на щось вказують, тобто являються знаком, при чому доволі складним. Складний знак – це символ. Мова є символом всього нашого життя. Нема в нашому житті такого щоб могло заховатись від мови. На світі існує понад 2000 природних мов. Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою. Думка людини завжди навіть коли йдеться про невисловлені міркування прагне вилитись у слово, мовлення. Мова виконує багато функцій: позначає, називає предмет, явище чи дію; є засобом мислення; виражає ідеальний зміст свідомості; є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями; зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, сприяючи соціальному історичному розвитку; є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями. Філософія речення. 1887р. Варшавський вікар Л.Заменгоф створив таку мову, яка є мовою міжнародного спілкування – есперанто. Великим значенням для аналізу речення, а не слова мали праці таких філософів ХІХ-ХХст. Расел, Відгінштейн, Фреге, Карнап. В перше філософія речення викладена Відгінштейном у його “логіко-філософському трактаті”. В розповідних реченнях на відмінно від слова виявляється істинність чи омана. При розгляді будь-якого речення слід брати до уваги два моменти: що відповідаї реченню в реальній дійсності?; яким чином пов’язані слова у реченні?. В першому випадку нас цікавлять значення і смисл речення, а в іншому його граматика, синтаксис. Наука яка вивчає значення і смисли висловлювань наз. Семантикою. Прагматика – така філософія мови, яка вивчає цінність установки особистості, які є у висловлюваннях. Мета мова – це мова на основі якої досліджується інша мова, а мова яку досліджують є об’єктною. Машинна мова – це мова запису програм, алгоритмів і змісту інформації, яка зберігається в пам’яті обчислювальних машин. Суспільна свідомість її форми. Свідомість – це вища форма відображення об’єктивної реальності, яка притаманна людині, являє собою сукупність психічних процесів. Свідомість не фіксується ніякими приладами, але здатна фіксувати сама себе. Ця унікальна здатність наз. Самосвідомістю, або само рефлексацією людської свідомості або думки. Суспільне життя та його сфери. Головним завданням соціальної філософії є пізнання закономірностей, функціонування суспільства. Філософія розглядає різні підходи до пояснення сутності суспільного життя. Надольний, Андрущенко та ін. виділяють такі сфери суспільного життя: 1. матеріальна – охоплює процеси матеріального вир-ва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили виробничі відносини, нтп і технологічну революцію. 2. соціально-політична – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві, а саме національні, групові, державні тощо. Ця сфера охоплює такі явища і процеси як революція, реформа, війна. Функціонують тут такі інститути: партія, держава, суспільні організації. 3. духовна – це сукупність ідей, поглядів, настанов, тобто виробництво свідомості, як індивідуальної так і суспільної. 4. культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові проблеми, освіту, виховання. Усі сфери життєдіяльності взаємопов’язані, а тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери людина. Природні передумови, матеріальні та духовні засади людського життя. Розгляд природи, як передумови людської історії виявлення ролі праці в процесі становлення і розвитку самої людини, і якісно нової форми руху (соціальної) дає змогу зрозуміти значення природного середовища для життєдіяльності суспільства. Проте людство виходить ще з такого простого фактору, що люди повинні насамперед: їсти, пити, мати житло, одягатися. Перш ніж бути спроможним займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією тощо. В результаті мислителі зробили висновок: що в основі будь-якого суспільства лежить безпосередньо виробництво засобів до життя (матеріальних благ). Виробництво викликають до життя потреби. Виробничі відносини, форми власності, форми організації і управління виробництвом. ВВ – це багатосторонні зв’язки людей у безпосередньому процесі виробництва, вони відображають якісний стан продуктивних сил. У виробництві складається не тільки система зв’язків людини з природою, але також і багаторівнева система спілкування людей між собою. В економічному відношенні способи виробництва (єдність продуктивних сил і Вв). Відрізняють тим, як люди виробляють необхідні їх матеріальні блага якими засобами праці. Що ж до соціальної природи способу виробництва, то вона виявляється у Вв. Це пояснюється тим, що Вв відбивають властивості форм власності, а отже несуть у собі специфіку конкретної соціальної системи. Одним із факторів, який викликає до життя ті або інші Вв виступають форми власності на засоби виробництва. Здійснюючи процес виробництва люди вступають у відповідні відносини, не тільки з природою, але і один з одним. Вони знаходяться у певних відносинах до засобів виробництва. Форми власності на засоби виробництва не тільки визначають специфіку відносин між людьми в безпосередньому процесі виробництва, але також зумовлюють характер відносин з приводу розподілу, обміну, споживання суспільного продукту. Історія свідчить: що на певних переломних станах суспільного розвитку можуть виникати перехідні типи Вв, які характеризуються поєднанням в рамках одного суспільного ладу, різних за своїм характером відносин. Протягом певного часу співіснують різні типи Вв, відбиваючи сутність нового і старого. Структура науки. 1.основи науки – становлять ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки. Розділяють основи наук на три блоки: ідеали і норми наукового пізнання; наукова картина світу; філософські основи. Ідеали і норми служать для доказовості і обґрунтування знання. Уявлення про структуру і розвиток природи наз. природничо-науковою картиною світу. За допомогою філософською основою науки забезпечується входження наукового знання в загальну культуру людського суспільства. 2.закони науки – це зв’язки між фактами і їх узагальненнями, вони об’єктивні, істинні. Закони виконують по суті функцію фактичної бази науки, бо відображають предмет даної науки і носять всезагальний характер. 3.поняття – основи та закони науки існують у формі понять. Наука виражає свій предмет у поняттях без якої не можна побудувати жодної теорії. 4.теорія – це сукупність узагальнених положень. Узагальнення фіксується в термінах, судженнях і умовиводах. Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. Функція теорії полягає не тільки в тому, щоб звести в систему досягнуті результати пізнання, але і служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет. 5.ідея – починаючи з 19ст. відбувається створення теорій, які об’єднуються в одну на основі єдиної ідеї, наука створює теорії для того, щоб творити ідеї – форми, в яких людина здійснює свою мету, щодо перетворення дійсності, щоб утвердити себе в світі, знання мусить стати ідеєю. Ідея – це кінець знання і початок речі. Вона реалізується не тільки в практичній, але і у теоретичній діяльності людини. В будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об’єднує знання в певну єдину систему теорій. Продуктивні сили суспільства, їх будова, склад. Предмет праці – становлять матеріали, які служать основою для створення необхідних речей. Вони подібно до знарядь праці можуть бути як суто природними утвореннями, до виникнення яких людина не причетна і природними речами, які пройшли вже через процес праці (сировина). Сьогодні у виробничому процесі все ширше запроваджується різноманітне кібернетичне устаткування. Засіб праці і предмет праці у своїй єдності виступають як засіб виробництва. Засіб праці – це річ або комплекс речей, якими людина впливає на предмети праці з метою задоволення своїх потреб. Продуктивні сили – це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким виробництво може здійснюватись як цілеспрямований процес перетворення. Головним елементом їхньої структури є перш за все люди. У процесі виробництва людина виступає як його активне, ініціативне начало, як головна продуктивна сила. Спосіб матеріального виробництва – конкретно історичний тип діалектичної єдності, продуктивних сил і Вв. Діалектичний взаємозв’язок продуктивних сил і Вв відображається в загально-соціологічному законі – “Відповідності Вв характеру і рівню розвитку продуктивних сил”. Суть закону: в суспільному виробництві люди вступають в певні необхідні від їх волі не залежні відносини – Вв, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. На певному ступені свого розвитку продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими Вв, що є тільки юридичним виразом останніх, - з відносинами власності в середині яких вони досі розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил Вв перетворилися на їх гальмо. Порушення відповідності, відставання Вв призводить до зниження темпів росту продуктивності праці і впроваджень досягнень НТП. В жодній навіть найдосконалішій системі відповідність між продуктивними силами і Вв не встановлюється автоматично, вона виникає, як наслідок постійного оновлення засобів виробництва, його техніко-економічної основи, а також форм і методів організації управління виробничими процесами, що в решті решт знаходять своє відображення в дії господарського механізму. |
| 1. СВІТОГЛЯД система узагальнених поглядів на світ і місце людини... Виділяють три осн типи С.: життєвий (буденний) С., в якому відбиваються подання здравого сенсу, традиц погляди на світ і людину;... |
ЮП – це наука про закономірності психіки людини, які проявляються... Об’єктом дослідження ЮП є психіка людини, тобто здатність мозку сприймати оточуючий світ і у відповідності до цього само врегульовувати... |
| Урок з курсу «Християнська етика в українській культурі» Цілі: формування знань про уявлення українців про духовний світ людини, місце в ньому ангелів; розвиток інтересу, допитливості, уваги,... |
Цікавий світ професій Мета: надати учням уявлення про різноманітність існуючих професій формувати повагу до праці людини; розвивати увагу, пам'ять, світогляд... |
| Дитяча психологія, психологія підлітка, психологія юнацького віку,... Психологія – наука, яка вивчає загальні закономірності розвитку людини, її психічні процеси, стани та властивості. ( вчення про душу... |
Тема: Моральний ідеал та його місце в житті людини Мета: сприяти вихованню в учнів доброти, чесності, порядності, гуманного ставлення до оточуючих; закріпити уявлення учнів про моральні... |
| Тема: Моральний ідеал та його місце в житті людини Мета: сприяти вихованню в учнів доброти, чесності, порядності, гуманного ставлення до оточуючих; закріпити уявлення учнів про моральні... |
Драбівський навчально-виховний комплекс „ загальноосвітня школа І... Тема. Вплив філософії насолоди і краси на духовний світ людини (суд над героєм роману О. Вайльда „Портрет Доріана Грея”) |
| Е кологія це наука про захист природи. Екологія це особливий світогляд... Початкова школа є початковою ланкою формування екологічної культури, екологічного мислення, засвоєння екологічних знань. Розуміючи... |
В. О. Сухомлинський Серед життєвих цінностей сучасної людини перше... Я не боюся ще і ще раз повторити: турбота про здоров’я це найважливіша справа вихователя. Від життєрадісності, бадьорості дітей залежить... |