ВИПУСК ТРИДЦЯТИЙ
УДК 165.195
Т 82
Олег ТУЛЯКОВ
“ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ”
ЯК ІДЕЙНА ОСНОВА ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
У статті визначаються філософські основи концепції сталого розвитку України. Доводиться, що ефективною ідейною базою такої концепції є українська “філософія серця”. Суспільна трансформація у контексті такої ідейної традиції здійснюється під час духовного самопізнання громадян та виконання ними особистого покликання (“сродної праці”), налагодження комунікації на основі віри в Бога та спільної діяльності заради такої віри, суспільної інтеграції на основі християнських цінностей.
Ключові слова: духовне самопізнання, ідейна основа, само-організація, сталий розвиток, “сродна праця”, суспільна транс-формація, інтеграція, комунікація.
Постановка проблеми. У 1992 р. на конференції Організації Об’єднаних Націй ішлося про шляхи трансформації світового суспільства у контексті ідеї сталого розвитку. Загальновизнаний зміст терміна “сталий розвиток” формулюється як організація такої життєдіяльності суспільства, яка при задоволенні потреб його членів не ставить під загрозу потреби майбутніх поколінь. Сталий розвиток – це баланс інтересів, їх узгодженість і захист. Такий розвиток є принципово можливим при злагоді інтересів сучасних і майбутніх поколінь, з одного боку, та злагоді у сучасному суспільстві, – з іншого. Що пов’язує суспільство та різні його покоління в єдине ціле? Що є базовою передумовою узгодженості інтересів? Яка сила здатна об’єднати окремих людей?
Відповідь очевидна – національна культурна спадщина, передовсім – її духовна основа. Суспільна криза є наслідком
© Туляков Олег, 2014
втрати наявним поколінням культурної традиції. Життя поза її контекстом породжує покоління, що нездатне реалізувати націо-нальну ідею. Відсутність духовних орієнтирів спричиняє доміну-вання орієнтирів суспільства споживання, у якому неможливо займа-тися пошуками ознак як власної, так і національної ідентичності, а також пошуками свого покликання та його реалізації.
Запорукою ефективності та перспективності будь-яких теоре-тичних розробок ідей сталого розвитку є правильне обрання філо-софської основи, виплеканої віковим розвитком національної філо-софської думки. Тому ми звертаємо увагу на традиційну українську “філософію серця”. Ось те ідейне джерело, відкривши яке для себе, сучасне покоління є здатним увійти в історію як реалізатор націо-нальної ідеї. Концепція сталого розвитку передбачає поєднання усіх поколінь українців у єдине ціле, яке органічно та злагоджено існує у світовій спільноті.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Філософські проблеми сталого розвитку України аналізуються в роботах В. Андрущенка, П. Артюха, В. Барякіна, Ф. Вольвача, М. Дробнохода, М. Кисельова, В. Кременя, В. Крисаченка, Ю. Мартинюка, Б. Но-вікова, В. Ніколко, В. Огнев’юка, О. Сараєва, А. Толстоухова, М. Хилька, В. Шепи, І. Юхновського.
Показовою для характеристики погляду сучасних дослідників на сталий розвиток є робота групи авторів Національної академії наук України під характерною назвою “Національна парадигма сталого розвитку”. Філософський аспект концепції трактується як забезпечення “…стійкого соціального розвитку на основі принципу справедливості” [2, 9]. Але чи можна звести тільки до цього доволі складний і глибокий соціально-культурний зміст оптимальної моделі сталого розвитку для України?
У розвідці визначаються стратегічні орієнтири соціальної складової сталого розвитку. Останні політичні події в Україні продемонстрували хибність указаного орієнтиру на “… збереження стабільності панівних суспільних систем, у тому числі недопу-щення руйнівних соціальних конфліктів” [2, 19]. Такий погляд здається поверховим та недостатньо осмисленим. Зокрема, як розбудовувати суспільство під час його існування у недосконалій, штучній, неприродній соціальній системі? Чому соціальний конфлікт розуміється у винятково негативному сенсі? Чому не звертається увага на доведені соціологами (Р. Дарендорф, Л. Козер) позитивні ролі, які відіграє конфлікт? Сталість – це не застій, сталий роз-виток має бути саме розвитком, а не збереженням старого, від-житого, недосконалого, неприродного для нації. Адже філософ-ський зміст поняття “розвиток” полягає у розумінні його як “сукупності змін, що є незворотними, спрямованими та законо-мірними” [8, 555]. До того ж незворотність зумовлюється логікою історичного поступу, спрямованість – осмисленістю та керованістю відповідних політичних суб’єктів, а закономірність – об’єктивним характером людської життєдіяльності.
З метою представлення культурної складової ідеї сталого розвитку ми звертаємося до вітчизняної філософської думки. А саме – до традиції конкретного православного ідеалізму, що була названа Д. Чижевським “філософією серця”. Наше завдання полягає у використанні цього творчого доробку для створення сучасної концепції сталого розвитку, зокрема її культурної складової. Вважаємо, що так сформована концепція має перспективу ефективного впровадження.
Отже, мета статті – представити “філософію серця” як ідейну складову концепції сталого розвитку сучасної Україні.
Вітчизняна філософська традиція, яка досліджується, ґрун-тується на твердженні, що “серце” є сутністю людського тіла, де міститься безсмертна, унікальна людська душа. Ця ідея висвітлена у богословському тексті V ст. н. е. “Корпус ареопагітики”, згодом втілилась у світогляді духовних лідерів Княжої доби. Перекла-дений у 1371 р. на староукраїнську мову “Корпус ареопагітики” дав поштовх для розвитку своїх ідей у дусі “філософії серця” та з метою відстоювання “батьківської віри” філософами-полемістами ХVІ – ХVІІ ст. Так, творчість одного з таких полемістів І. Вишен-ського ґрунтується на сформованих візантійською культурною спадщиною давньоруських духовних цінностях. Здобуття найвищого рівня духовності І. Вишенський вбачав у існуванні “внутрішньої” людини, яке досягається самопізнанням і самовдосконаленням.
У ХVІІІ ст. “філософія серця” знайшла глибоке та розлоге втілення у житті та творчості Г. Сковороди. Староруська традиція була збагачена ідеями Античності, патристики, німецького місти-цизму. Упроваджується концепція про три світи та дві людські натури. У дусі вже сформованої традиції Г. Сковорода стверджує можливість пізнання “внутрішньої” людини винятково шляхом самопізнання та самовдосконалення. Натхненні Г. Сковородою, у дусі “філософії серця” мислять П. Куліш, М. Гоголь, Т. Шевченко. П. Юркевич надає православним ідеям про “серце” форми класич-ної філософії. У зв’язку з роботами та життям П. Юркевича, Д. Чижевський та І. Мірчук вживають щодо вітчизняної філо-софської думки назву “філософія серця”. Яскраве та своєрідне втілення “філософія серця” знаходить у творчості Б. Вишеславцева.
Сучасна українська філософія онтологічне осердя людини мислить у контексті категорії духовності, що визначається через екзистенціали “віра, надія, любов” (В. Шинкарук, С. Кримський).
Ідейною основою української “філософії серця” є світогляд та дії, зумовлені інтенціями “тайнонаписаного закону блаженної суті” (Г. Сковорода). Аби діяти від себе, “сердечно”, свідомо, у повному та глибокому розумінні цього слова, потрібно здійснити акт самопізнання. Із темряви ситуативного, поверхового, затьмареного емоціями та пристрастями, особа поринає у світ свого сутнісного, стаючи на шлях актуалізації та, згодом, реалізації своєї життєвої місії. Б. Вишеславцев так описує цей визначальний для людини акт звернення до власної суті: “Суворий заклик: «пізнай себе» – завжди має на увазі стан заблудження та засліплення. Вираз дельфійського оракула звернутий до тих народів та людей, у яких немає почуття міри та середини і які, внаслідок власної само-впевненості та гордині, кинуті у хаос позасвідомого” [1, 180].
Сформована у такий спосіб особистість, яку Б. Вишиславцев називає “самість”, згодом відіграє свою роль у формуванні оновленої вдосконаленої культури. Особи, що у період трансформації суспільства змогли зреалізувати свою “самість”, можуть стати духовними лідерами нових часів. Їхня діяльність народжує оновлену реальність, пропонує суспільству нові способи існування. Особистісна реалізація зумовлює суспільну реалізацію. Тобто особистісна форма є дійсно реальною, ідейно обґрунтованою, а суспільна форма – залежною, несамостійною, беззмістовною. “Самість” не гине при розпаді культур. Навпаки, вона не тільки переживає справжнє народження, а здатна “…досягнути нової гармонії на новому небі та новій землі” [1, 181].
Саме у такий спосіб на рівні трансцендентного відбувається взаємодія особистісного та загального. Суспільство здобуває свою форму як форму життєдіяльності завдяки подвигу духовних лідерів, які сягнули “самості”. З погляду конкретного православного ідеалізму, сутнісна політична трансформація відбувається шляхом свідомих дій окремих особистостей, котрі у духовному вимірі досягають найвищого рівня самосвідомості [1, 182].
Усвідомлення індивідом власної природної духовної специфіки є початком найважливішого для нього процесу особистісного вибору, тобто вибору сфери спілкування, професії, місця в суспільстві тощо. Такий спосіб, від визначального духовного до земного конкретного, є єдино правильним способом формування само-свідомості особистості, що виражає усвідомлення людиною своєї єдності зі світом, розуміння “самості” (власної неповторності), визначення та здобуття соціального статусу, формування життєвих принципів та інтересів. Самопізнання і самовдосконалення, активна професійна та суспільна діяльність, відчуття гармонії та злагоди зі світом приносять особистості щастя (у розумінні Г. Сковороди). Така людина є частиною тієї частки суспільства, яка його тримає у злагоді й є запорукою стабільності, стійкості, сталості.
Формування у правильний спосіб самосвідомості членів суспільства розв’язує його гострі проблеми: соціальну та економічну нерівність, заміну неефективних систем управління, суспільне непорозуміння та ненависть. Такі проблеми є логічним наслідком того, що ті особи, котрі виконують функції суспільного управління, є до цього непідготовленими. Бо вони не сформували власну самосвідомість у належний спосіб, тому їх дії позбавлені духовного, сутнісного. Їхня свідомість перебуває у полоні пристрастей та утилітарних примх.
Сталий розвиток неможливий без високого рівня соціаль-ної інтеграції, яка є об’єднанням у єдине ціле різних частин і елементів суспільної системи та суб’єктів комунікації [8, 215]. До того ж інтеграція може здійснюватися у межах уже усталеної системи. У цьому разі інтеграція вдосконалює наявну систему, підвищуючи рівень її цілісності та організованості. Але особливу цінність інтеграція має при формуванні нової суспільної системи з раніше непов’язаних елементів. Так, інтеграція відіграє визначальну роль у побудові нової політичної системи, що є вельми актуальним для сучасної України. Досконалість і ефективність такої системи безпосередньо залежить від рівня та характеру інтеграції. Інтегра-ція збільшує обсяг та інтенсивність соціальних взаємозв’язків та взаємодій, зокрема формує нові форми та рівні суспільного управління.
Як трактує соціальну інтеграцію українська “філософія серця”? Що у її контексті є факторами інтеграції? Видатний український філософ, один із фундаторів “філософії серця” П. Юркевич відповідає на ці питання у творі “Мир з ближнім як умова християнського співжиття”. На думку філософа, людині природно притаманна потреба у духовному спілкуванні з іншими людьми. Якщо саме ця потреба зумовлює соціальну комунікацію, то настає мир і гармонія у суспільстві. Духовна комунікація між людьми має релігійний зміст, оскільки вона зумовлена вірою у Бога та потребою у діяльності заради Бога. Така комунікація здійснюється передовсім на рівні людських “сердець”, тобто у формі інтуїтивного проникливого відчуття ближнього.
Така сутнісна мотивація є зануренням за порадою у власне серце. Бог не закінчив акт творіння світу. Він продовжує його створювати шляхом подвигів тих людей, які діють спільно та сердечно, тобто за покликанням. Людина творить світ із Богом. У цьому діяльнісному значенні вона виявляє свою богоподібність. Обмежений людський розум нездатний планувати творіння світу. Задуми Бога пізнаються людським серцем, яке виявляється у “моральнісних” учинках. Сакральний зв’язок Людини з Творцем закріплюється вірою, сакральний зв’язок між людьми скріплюється “моральнісними” вчинками – любов’ю та справедливістю. Зв’язок існує у формі дії, яка і є таємним творінням світу. Його кінцева мета – таємниця, яку не дано зрозуміти земній людині. Люди покликані діяти разом за сердечним потягом. Хто чинить так – той миротворець. Тобто творець миру.
Спільне миротворіння є інтегрувальним фактором, який утворює справжню громаду. Істина дана Творцем задля того, аби усе людство об’єдналося у єдину спільноту та рухалося спільним шляхом. Істина Божа єдина для всіх, тому тільки вона здатна об’єднати. П. Юркевич пише: “Отже, єдність цілого людства, повна, беззастережна єдність його під одним Богом, в одній вірі, в одній думці, під одним законом, в одному благові, в одній досконалості – такою є найвища мета, вказана людському роду його Спокутником” [6, 228].
Самоорганізація розуміється як іманентна здатність спільноти стало та цілісно існувати при зміні зовнішніх і внутрішніх обставин. До того ж сталість і цілісність забезпечується тим, що члени громади реалізують власну життєву місію, виконуючи “сродну” працю. Вчення про “сродну працю” було впроваджено видатним українським філософом Г. Сковородою. Він стверджує, що у людини є основа, яка “…збуджує її до спорідненості…” [3, 425]. Цей імпульс спрямовує індивіда на пошуки відведеного саме для нього роду діяльності. Інтуїтивно, серцем відчуваючи своє місце у суспільстві, людина стає його органічною частиною.
У “сродній праці” людина здобуває щастя. Шляхом свідо-мого саморозвитку вона починає бачити речі такими, які вони є насправді, живучи згідно з природою, людина розуміє Істину. Праця для “філософів серця” мислиться у гранично глибокому духовному сенсі, оскільки вона пов’язується із реалізацією творчих потенцій особистості у формі породження нового, яке немає аналогів. Унікальність такого нового відображає унікальність конкретної людини. Унаслідок цілеспрямованої творчої роботи предмет праці зазнає трансформації, завдяки якій стає продук-том праці. Цей продукт відповідає потребі суб’єкта, а також виражає його роль у відтворенні світу. Отже, “сродна праця” як діяльність, у якій відтворюється та реалізовується внутрішня природа особистості, зумовлює трансформуючий вплив на саму людину, яка здійснює визначальні для свого життя акти само-пізнання та самореалізації.
Висновки. Отже, настав час, коли вітчизняна філософська думка, що ідентифікується як “філософія серця”, має стати головним ідейним джерелом концепції сталого розвитку сучасної України. Трансформація нашого суспільства, при якій буде забез-печено розвиток сучасного покоління з урахуванням інтересів наступних поколінь, має відбуватися за вимогами “філософії серця”. А саме: за умов духовного самопізнання членів суспільства, особливо його духовних лідерів, визначення “сродної праці” та її практичної реалізації, налагодження суспільної комунікації на основі віри в єдиного Бога та усвідомлення необхідності спільної діяльності заради нього, суспільної інтеграції на основі християн-ської любові до ближнього.
У статті окреслено ключові, вихідні ідеї щодо розробки філософської основи концепції сталого розвитку. Перспективи подальших розвідок вбачаються у ширшому залученні творчого доробку “філософів серця” до формування цілісної концепції сталого розвитку України, зокрема у визначенні її філософських основ.
Література
Боецій Северин. Розрада від філософії / Северин Боецій ; [пер. з лат. А. Содомори]. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – 146 с.
Гердер И.Г. Из старого предисловия к сборнику народных песен ; [пер. с нем. Н.А. Сигал] / И.Г. Гердер // Избранные сочинения. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. л-ры, 1959. – С. 83 – 87.
Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму / Тамара Гундорова. – К. : Критика, 2009. – 448 с.
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття / Ярослав Грицак. – К. : Генеза, 1996. – 360 с.
Гриценко О. “Своя мудрість”: Національні міфології та “громадянська релігія” в Україні. – К. : Український центр культурних досліджень, 1998. – 183 с.
Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. – К. : Інститут археографії НАНУ, 1994. – 286 с.
Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі / Михайло Грушевський // Твори : у 50 т. – Львів : Світ, 2002. – Т. 1. – С. 65 – 74.
Грушевський М. З біжучої хвилі / Михайло Грушевський // Твори : у 50 тт. . – Т. 1. – Львів : Світ, 2002. – С. 289 – 382.
Грушевський М. На українські теми: “О любви к Отечеству и народной гордости” // Твори : у 50 т. / Михайло Грушевський. – Львів : Світ, 2005. – Т. 2. – С. 20 – 37.
Грушевський М. Спомини / М. Грушевський // Київ. – 1992. – № 3. – С. 130 – 142.
Зіньківський Трохим. Молода Україна, її становище і шлях / Трохим Зіньківський // Берегиня. – 1993 – 1994. – № 2 – 3. – С. 6 – 25.
Камчатнов А.М. О концепте интеллигенции в контексте русской культуры / Александр Михайлович Камчатнов // Язык и ментальность. – СПб. : [Б. в.], 2004. – С. 111 – 123.
Кістяківський Б. До питання про самостійну українську культуру / Богдан Кістяківський // Хроніка-2000. – Вип. 37 – 38 : Україна: філо-софський спадок століть. – К., 2000. – С. 699 – 717.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / Соломія Павличко. – К. : Либідь, 1998. – 448 с.
[Петров В.] Бер Віктор. З циклю: Засади історії. Народництво / Віктор Петров [Віктор Бер] // Час. – Фюрт (Баварія), 1947. – Лютий. – Ч. 5. – С. 7.
Савельева И.М. Знание о прошлом: теория и история : в 2 т. / Ирина Савельева, Андрей Полетаев. – СПб. : Наука, 2006. – Т. 2 : Образы прошлого. – 751 с.
Степанов Ю. Константы : Словарь русской культуры / Ю. Степанов. – [изд. 3-е, испр. и доп.]. – М. : Академический Проект, 2004. – 992 с.
Франко І. Найновіші напрямки в народознавстві / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 254 – 267.
Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва / Іван Франко // Зібрання творів : у 59 т. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 187 – 203.
Франко І. Дещо про самого себе / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 31. – С. 28 – 32.
Артюх Вячеслав. Идеология народничества как цен-ностный контекст философских взглядов украинских интеллек-туалов конца ХІХ – начала ХХ века. В статье анализируется специфика народнического контекста и его влияние на социально-философские рефлексии у М. Грушевского, И. Франко, Б. Гринченко, Т. Зеньковского. Показано, что идеология народничества имеет своим истоком культуру романтизма. Раскрывается роль социальной группы интеллигенции, как своеобразного “самосознания” народа в конструировании образа “простого народа” как элиты нации и попыток его сакрализации. “Народ” в этой идеологической доктрине объявляется единственным субъектом исторического действия и автономным носителем суверенитета.
Ключевые слова: народ, интеллигенция, культ народа.
Artyukh Vyacheslav. Peopleism ideology as a valuable context of philosophical views of Ukrainian intellectuals in the late 19th – early 20th centuries. The special nature of nation connotation and its impact on socio-philosophical self-consciousness of M. Hrushevskyi, I. Franko, B. Hrinchenko, T. Zinkivskyi has been investigated in this article. The Romantic culture period is indicated as a peopleism ideology source. The author reveals the role of intelligentsia social group as peculiar “self-consciousness” of the nation in designing of the image of “ordinary people” as the elite of the nation and attempts of its sacralization. “The people” in this ideological doctrine is announced to be the only subject of historical action and an autonomous bearer of sovereignty.
Key words: the people, intelligentsia, cult of the people.
|
Схожі:
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання