ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ
Валерій Скотний, ректор ДДПУ ім. Івана Франка, доктор філософських наук, професор; Тетяна Біленко, доктор
філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка, головний редактор; Валентина Бодак, доктор філософських наук,
професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Віктор Здоровенко, кандидат філософських наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка, редактор розділу “Філософія”; Віра Мовчан, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Надія Скотна, доктор
філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Жанна Янко, кандидат філософських наук, ДДПУ ім. Івана Франка,
секретар розділу “Філософія”.

УДК 37 (477)

С 44

Надія CКОТНА
ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ:

ПЕРСПЕКТИВИ ТА СЬОГОДЕННЯ
В статті аналізується сучасна освітня політика та фактори, які впливають на її формування. Суть гуманітарної компоненти в освіті має полягати не в оволодінні готовим знанням, а формуванні особливого світорозуміння. Доводиться, що суттєвою проблемою для сучасної як системи освіти так і філософії освіти є подолання розколу культури на гуманітарну і технічну, формування морально відповідальної людини, звільненням від державного диктату і монополізму. Важливо також стратегічний процес змін в освіті розпочати з уточнення мети й ціннісних основ освіти.

Ключові слова: гуманітарна та технічна культура, освітня політика, світорозуміння, система цінностей, стратегія освіти.
Актуальність теми зумовлена принципово якісними соціальними змінами, з якими зіткнулося людство на початку ХХІ століття. Ці зміни пов’язані з процесами глобалізації, інформатизації, комунікативної революції та свідчать про формування суспільства нового типу, у якому знання набувають ролі вирішального соціокультурного чинника суспільного поступу.

У суспільному житті сфера освіти виконує функцію не лише соціального відродження, а й соціального творення. Вона виявляє здатність багато у чому змоделювати майбутні контури суспільства, визначити пріоритетні засади розвитку особистості, сформувати певні соціокультурні цінності, що визначають “дух епохи”. Він виявляється у нових способах світобачення та світорозуміння, у нових технологіях і формах життя, які постають як певна суперечність між новими реаліями та усталеними формами, способами до світу.
© Cкотна Надія, 2011

У дискусіях останніх років було висловлено чимало критики стосовно структури та принципів діяльності вітчизняної системи освіти. Цілком правильно вважає П.Р. Щедровицький, що за цими розмовами стоїть не тільки реальна і фахова оцінка власне освітніх послуг і педагогічних технологій, скільки зміна ідеології й ціннісних орієнтирів, які відбуваються в суспільстві в цілому [7].

Сьогодні особистість переживає революцію життя. Змінюється система пріоритетів щодо оцінки цілей і результатів навчального і освітнього процесу. На ринку освітніх послуг, послуг щодо підготовки (перепідготовки) та підвищення кваліфікації кадрів з’явилася велика кількість зарубіжних фірм. Студенти й старші школярі прагнуть здобути освіту в зарубіжних закладах освіти. У зв’язку з цим неабияк актуальною стає проблема модернізації освіти, яка передбачає за мету зробити її сучасною, змінити відповідно до вимог сучасності, удосконалити. Абсолютно зрозуміло, що той інформаційний світ, в якому ми неочікувано для самих себе виявились, буде вносити свої корективи у систему освіти. Тому завдання школи – підготувати до моделі не того, що було, а того, що може бути. Адже сьогоднішні діти – це завтрашні дорослі, які будуть жити в суттєво іншому світі. Таким чином, перший загальний висновок: школа повинна поєднувати елементи консерватизму, які базуються на традиціях нашої освіти та менталітету, з тими змінами, які проявляються з розвитком сучасної культури.

Дослідження цих питань пов’язано з реалізацією Державної національної програми “Освіта” (“Україна XXI століття”), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. N 896 ( 896-93-п ), основної метою якої є визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Проблему освітньої політики, освіти загалом в Україні неодноразово аналізували В. Андрущенко, В. Кремень, М. Михальченко та ін.

Зокрема В. Андрущенко у публікації “Вища освіта України на шляху радикальних змін” доводить, що в умовах становлення інформаційного суспільства та глобалізації інтелект (наука і освіта) поступово має утверджуватись як стратегічний чинник суспільного поступу, показник майбутніх прогресивних суспільних зрушень, критерій, за яким слідує новий глобальний перерозподіл світу, змінюється роль країн і народів в системі світової динаміки. Згідно з розвитком інтелекту та його практичною спроможністю на передній план мають вийти народи, здатні до створення і використання високих технологій. З другого боку, перед народами, наука і освіта яких знаходиться в занедбаному стані, постає реальна загроза перетворення в пасивного споживача історії або ж асиміляції в інтелектуально більш розвинуті спільності. У цьому контексті В. Андрущенком проаналізовані реальні можливості інтелектуального розвитку українського народу, держави і культури, присутності України в європейському і світовому геополітичному просторі, зрощування її конкурентоспроможності на основі розвитку науки і освіти. Автором виявлені і проаналізовані головні тенденції розвитку освіти, шляхи та чинники її модернізації згідно з внутрішніми потребами та вимогами Болонського процесу [1].

У працях, зокрема, у монографіях “Модернізація системи вищої освіти: соціальні цінність і вартість для України” та “Культура. Ідеологія. Особистість. Методолого-світоглядний аналіз” М. Михальченко показав, що взаємодія філософії освіти і педагогіки є взаємодією тріади “філософія – філософія освіти – педагогіка”. Філософія як наука про сенс життя, як наука про загальні закони функціонування природи, суспільства та мислення, має можливість через філософію освіти як “теорію середнього рівня” розглянути смисл і загальні закономірності становлення й розвитку систем освіти, проаналізувати функції цих систем у суспільстві [4].

В.Кремень обґрунтував, що вивчення системи освіти у філософському аспекті дає можливість сформувати продуктивні моделі освіти особистості в цілісності й всеоб’ємності – від дитячих років й до часів цілковито освітньої зрілості. В різних суспільствах ці моделі різні; процеси освіти регулюються також по-різному, як і відмінні в кожному конкретному випадку цілі тієї чи іншої держави в зазначеній сфері. Найбільш жорсткі моделі освіти й механізми їх реалізації притаманні тоталітарним суспільствам, а плюралістичні і ліберальні – демократичним. Зрештою, це ще зовсім не дає відповідь на запитання, які моделі ефективніші, де найбільш гармонійно вчать “кодексу громадянина” і дають найглибші знання [3, 540].

Мета цієї публікації полягає в тому щоб окреслити реалії, перспективу та стратегію сучасної освітньої політики. А також довести, що суттєвою проблемою для сучасної системи освіти є подолання розколу культури на гуманітарну і технічну, формування морально відповідальної людини, звільненням від державного диктату і монополізму.

Розвиток освіти є одним із найскладніших, актуальних і фінансовоємних проблем сучасного українського державотворення. Без належної освіти держава, народ і культура не мають майбутнього. І навпаки, ефективна освіта є саме тим імпульсом, який збуджує творчість, спонукає людину до дії, виховує спосіб життя, відповідний до цивілізаційних форм і способів його організації і здійснення. В останні роки ставлення держави до освіти змінилось. Розпочалось відшкодування минулих боргів перед вчителями. Збільшились видатки на видання підручників і навчальних посібників. Затверджена програма комп’ютеризації навчальних закладів тощо. Однак проблем у системі освіти не зменшилось. Загальна адаптація системи до потреб демократичних і ринкових перетворень, входження у світовий освітній простір відбувається все ще повільно. Відчуваються негативні залишки “радянської спадщини”. Соціально-економічні негаразди створюють комплекс суперечностей, які стримують реформу галузі, не дозволяють організувати її роботу належним чином. Усе це потребує осмислення і обґрунтування рекомендацій, які могли б бути впроваджені в практику освітянської діяльності.

Вважаємо за доцільне розпочати аналіз освітньої політики зі школи, оскільки саме школа є першим навчальним закладом, навчання в якому є обов’язковим.

Суттєвим недоліком сьогоднішньої школи є те, що вона намагається копіювати систему вищої освіти. Головним завданням школи стала підготовка учня до вступу у вищі навчальні заклади. Але школа не повинна бути варіантом репетиторства і що учень повинен в ній отримувати більш широкі знання, ніж ті, які вимагаються при вступі. Взаємовідносини школи і ВУЗу – це, звичайно, особлива проблема, і вона існує в багатьох європейських країнах. Вирішити її можна, якщо між ними ввести третю освітню ланку (як варіант), яка допоможе школяреві спеціалізуватися у вибраному ним напрямку – технічному, природничому або гуманітарному. Це можуть бути гімназії, ліцеї, коледжі та ін.

Загалом шкільне навчання можна було б уявити як послідовне проходження трьох основних етапів. Початковий етап: школа свободи самовираження. Цей етап необхідний, щоб не зіпсувати в учня бажання вчитися. На цьому етапі значна роль має приділятися ігровим компонентами освіти, аудіовізуальним засобам. Дитину вчать вільному спілкуванню і самовираженню. Основний етап – школа необхідності. Не можна перейти у життя граючись. В житті часто слід робити те, що не дуже хочеться і не дуже подобається, але потрібно. І цього також слід вчити. Це період оволодіння складними дисциплінами, які вестимуть до початкової диференціації інтересів особистості. На цьому етапі досить небезпечно обрати хибний шлях, оскільки, помилившись, важко виправити наслідки. І, насамкінець – школа вільної творчості. Період синтезу знань природничих і гуманітарних. На цьому етапі виробляються основи гармонійного світогляду.

На всіх щаблях шкільної освіти необхідною є гуманітарна компонента. Суть її не в оволодінні готовим знанням, а формуванні особливого світорозуміння. Перефразовуючи античних греків, проста сукупність знань розуму не навчає – необхідна зміна свідомості. Зрозуміло, гуманітарні дисципліни, студійовані у шкільництві, повинні давати і позитивні знання, але в цьому сенсі вони відрізняються принципово від дисциплін природно-наукового циклу, і не в цьому їхнє головне завданням [2].

Якщо чітко і коротко сформулювати, в чому специфіка гуманітарного ставлення до світу, то в якості такої виступає поняття “людина”. А оскільки людина перестала бути ізольованою істотою, то йдеться про сукупність людей, т. б. соціальні групи, про суспільство загалом. Тому головна мета освіти – навчити людей спілкуватися і спільно вирішувати загальні проблеми з урахуванням отриманих знань. І як би це не звучало самовпевнено: без гуманітарної компоненти величезний масив природничонаукових знань виявляється зайвим. Поєднання гуманітарної компоненти з природничими дисциплінами полягає насамперед у розумінні того, що природничі науки – елементи загальнолюдської культури. Саме усвідомлення останнього дозволить школяреві більш зацікавлено ставитися до тієї чи іншій шкільної дисципліни. А оскільки джерелом гуманітарної інформації є текст, то школа має насамперед навчати навиків поводження з текстом. І тому необхідна якісна мовна підготовка у сфері як рідної, так і іноземних мов. (Якби школа реально взяла на себе навчання мови, то нам не потрібно було б, як це є сьогодні, витрачати значний час на оволодіння нею у ВНЗ.). Гуманітарна компонента шкільної освіти– це в першу чергу вивчення мови (звісно, разом із літературою, в тому числі й іншими мовами). Знання мов – це й основа діалогу культур, і можливість глибокого розуміння своєї культури.

Суттєвою проблемою для сучасної системи освіти є подолання розколу культури на гуманітарну і технічну: ці дві сфери дедалі більше відходять одна від одної, і іноді здається, що уже сформувались дві різні категорії людства – “гуманітарії” і “техніки”. Напевно, якщо відокремлення технічної та гуманітарної культур стає нетерпимим, сприяє поглибленню кризи нашої цивілізації, потрібно працювати щодо їхнього зближення, йти до цілісної гуманітарно-технічної особистості. Ідеал – цілісна, органічна людина, орієнтується в обох культурах, у якому видно “паростки” нової культури, де не буде цієї опозиції – “гуманітарно-технічне”.

Ще однією нагальною вимогою нашого часу є формування морально відповідальної людини. Нині вона постає у плані осмислення людиною моральних реалій, добра і зла, свого місця у життя, пізнання, відповідальності за природу, за долю культури, близьких та ін. Інакше кажучи, насамперед у гуманітарному ключі. Природничонауковий світогляд, можна сказати, нав’язується сучасною культурою та освітою майже кожному другому, але все більше відчувається брак гуманітарного світобачення, воно все частіше усвідомлюється як насущний ідеал.

Серед основних в освіті є проблема пов’язана із звільненням від державного диктату і монополізму. Якщо це не відбудеться, то не вдасться уникнути одноманітності в освіті, від невідповідності між освоюваними молоддю знаннями та життєвими реаліями. У кінцевому підсумку це обертається великими соціальними недоліками.

Бюрократичний централізм в освіті неминуче призводить до того, що підсумковим продуктом навчання вважається підготовка робочої сили. Між тим освіта – це, насамперед вкладення в людський гуманітарний потенціал суспільства. Як найбільш раціонально вкладати кошти в цей потенціал – це одне із ключових питань. На нашу думку, монополізована система за своєю сутністю приречена мати надлишкову кількість посередньо працюючих.

Сьогодні нерідко висловлюються побоювання, що за умов ринкових реформ втрачається інтерес до фундаментальної соціальної та гуманітарної освіти. Як свідчить досвід це не так. Потяг до фундаментальної освіти високого рівня у студентів зберігається, вони, наприклад, проти зменшення в програмах частки таких курсів, як психологія, історія філософії, соціологія тощо, і витіснення їх прикладними дисциплінами.

До речі, і нові комерційні структури, як великі, і не дуже, усвідомлюють, що широко освічена, здатна до нестандартних рішень і швидкої перекваліфікації людина – досить цінний здобуток. Ось тільки як забезпечити фундаментальну освіту?

Зрозуміло, що в цьому сенсі визначальною є роль університетів. Що б не казали про кризу системи освіти, значення університетів зберігатиметься і навіть зростати. В Україні наявність університетів із багатими науковими і культурними традиціями є запорукою того, що у країні не зникне інтелектуальний прошарок, здатний вивести країну з кризи осмислення і вирішення не лише кон’юнктурних, а й стратегічних завдань.

Унікальне і усталене, історично складене поєднання в університеті фундаментальної і спеціалізованої освіти, наукових і загальнокультурних функцій дозволяє їй не замикатися у професійній справі навчання молоді, а постійно взаємодіяти із навколишнім соціокультурним і політичним середовищем, вносити у нього стабілізуючий і орієнтований на тривалу перспективу вимір.

Якщо зважити на те, які завдання доведеться розв’язувати нашому суспільству, зрозуміло, що освічені люди конче потрібні, і ця потреба буде лише зростати. І водночас ситуація така, що тепер ті, хто мають високий рівень освіти, виявляються незатребуваними. Сьогодні продовжується “втеча умів” до інших держав та в інші комерційні структури. “Це парадокс, але навчання студентів перестало бути головним завданням університету. Але якщо не працювати над цим сьогодні, то в недалекому майбутньому відсутність високоосвічених людей не вдасться заповнити нічим” [6]. І на це в значній мірі має бути спрямована сучасна освітня політика.

Університетський підхід до освіти, проходить червоною ниткою крізь усю історію європейської культури, відрізняється такою ґрунтовністю, що здатен навіть у кризових ситуаціях зберігати й розвивати інтелектуальні традиції. “По-університетські освічена і по-університетські вихована людина – людина, передусім з широким інтердисциплінарним світоглядом, знаюча фундаментальні науки й достатньо грамотно мисляча” [2].

Відродження та розвиток університетської ідеї передбачає відповідну модель “освіченої людини”. В ХХ столітті вища освіта перестала бути елітною. “Освічена людина” має бути й людиною високої елітарної культури.

Кого повинен виховувати університет: освічену людину чи професіонала? Людина неспроможна домогтися серйозних здобутків у одній галузі, якщо дорівнюватиме нулю в іншій. Це ж стосується й суспільства загалом. Неможливо розробити чи сприйняти розвинені технології на фоні, скажімо, вбогої гуманітарної чи політичної культури. І саме університети можуть закладати основи інфраструктури, у середині якої можливе існування сучасних високих технологій [6].

Як вважає доктор філософії О.П. Огурцов, криза університету, про яку так багато зараз говорять, - це, передусім криза універсальної освіти, і особливо філософії, що завжди виконувала функцію чи універсального знання, чи пропедевтики до універсального знання. Перебудова університетської освіти нерозривно пов’язана з перебудовою викладання філософії [5]. За якими напрямами може йти ця перебудова? Філософія в системі освіти виконує, по крайній мірі, двояку функцію. Насамперед, вона повинна давати методологічний вступ у спеціальність, пояснювати, що таке наука, які є типи наукового знання, які методи науки, як влаштована наукова спільнота тощо. До того ж, на старших курсах викладання філософії має переорієнтовуватися на демонстрування різноманітності філософії, яка відображає розмаїття культур та особистостей філософів.

Стратегічний процес змін в освіті, на нашу думку, необхідно розпочати з уточнення мети й ціннісних основ освіти, які є основними напрямами у сучасній філософії освіти.

На жаль, сьогодні у суспільстві і відповідно у навчанні є в основному прагматичний підхід, який визначає значимість знань тільки за його практичними, матеріальними, кількісними показниками.

Ще існує проблема визначення тривалості навчання, одну з декількох формул якої Україна має обрати: три роки для одержання рівня бакалавра плюс два – магістри, або відповідно чотири роки плюс один (як практикується в Україні зараз). Ускладнюється це тим, що дане питання тісно пов’язане з державним фінансуванням: розтягуючи час навчання, Україна втратить у коштах, а скоротивши, ризикує втратити якість освіти, так вважає академік Юрій Зіньковський [4].

У Європі вважають, що студент може вчитися до тих пір, поки не знайде роботу за фахом, тому працевлаштування – один з основних ідеологічних принципів Болонського процесу. А отже, насамперед треба зламати стереотип, що освіта потрібна для того, щоб бути освіченим. Сьогодні вона необхідна для отримання професії як джерела добробуту людини.

Необхідно також визначити ті чинники, що впливають сьогодні на розвиток освіти в сучасному світі і в Україні. В останнє десятиріччя у всьому світі спостерігається зміна як самого поняття “освіта”, так і вимог до системи освіти. Загалом нові вимоги до неї зумовлені наступними чинниками :

По-перше, зростання науково-технічного потенціалу, що призводить до збільшення значення якісних характеристик фахівця – вміння генерувати принципово нові ідеї, оцінювати, реалізовувати їх. А це вирішальною мірою залежить від кваліфікації кадрів, а отже від ефективності системи освіти.

По-друге, виникнення нових знань і технологій обумовлює виникнення нових професій і фахів, що призводить до зміни в кількісному співвідношенні в суспільно необхідній професійній структурі трудових ресурсів, а також до зміни показників престижу будь якої професії.

По-третє, значна частина нових напрямків у науці і техніці носить міждисциплінарний характер, отже для ефективної роботи потрібна багатодисциплінарна підготовка фахівців, а традиційна предметна структура вищої освіти стає невідповідною вимогам часу.

По-четверте, багато людей змушені перекваліфіковуватися або змінювати професію, чи модернізувати її та поповнювати новими знаннями, а це в свою чергу вимагає адекватної перебудови освітньої системи.

По п’яте, прискорення соціальних процесів призводить до зростання географічної мобільності, розриву соціальних зв’язків, що загострює проблеми соціалізації. У цих умовах актуального теоретичного і практичного значення набувають питання про роль освіти у соціалізаційному контексті [7].

Процес загальноєвропейських освітніх реформ постає реакцією на виклики ХХІ століття, що створюють нову ситуацію у сфері вищої освіти. Це характеризується наявністю наступних міжнародних тенденцій розвитку освіти:

1. 
   Інтернаціоналізація освіти (тобто збільшення потоку студентів, що навчаються у закордонних вищих навчальних закладах, обмін студентами і професорсько-викладацьким складом, використання іноземних програм, технологій і інформації);
   
2. 
   Зростання конкуренції на світовому ринку освітніх послуг (збільшення кількості приватних ВНЗ, поява і розвиток дистанційного навчання);
   
3. 
   Схильність до нових економічних імперативів, що створені глобалізацією (виникнення міжнародної системи ліцензування, сертифікації, акредитації);
   
4. 
   Зміна функцій держави у галузі освіти (значна кількість держав упроваджує політику збільшення прав і повноважень навчальних закладів);
   
5. 
   Швидке зростання чисельності студентів за умов зміни (розширення) вікової структури.
   

Висновки. Безумовно, формування системи управління в державі, як і у сфері освіти, зумовлене змінами соціально-економічного стану, характером суспільства та його особливо-стями. Зокрема стан системи освіти залежить від вираженої освітньої політики та правильно розставлених акцентів у визначенні стратегічних пріоритетів. На даному етапі розвитку освітня політика має полягати в переході до суспільства освіченого, що динамічно розвивається та характеризується високим рівнем духовної, правової, професійної культури, належним використанням досягнень цивілізації.

Сьогодні Україна має визначити власну політику і стратегію, що невід’ємно пов’язані зі світовими тенденціями та визначають освіту як найбільш пріоритетну сферу життєдіяльності.