5. ДИНАМІКА НАУКИ: ФІЛОСОФСЬКИЙ СЕНС ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ І ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ НАУКОВОГО ЗНАННЯ
1. Наукові революції як докорінні зміни основних і принципових параметрів науки.
2. Диференціація та інтеграція наук як закономірності їх історичного і теоретичного розвитку.
3. Взаємодія наук як закономірність розвитку наукового знання.
4. Формування міждисциплінарних дослідницьких програм і наукових напрямів.
Кожна наукова революція має два головних завдання, які вона інколи виконує одночасно у взаємозв’язку між собою, а інколи - послідовно, одне за одним. Перше завдання наукової революції має негативний, критичний, руйнівний характер: потрібно рішуче, революційним шляхом, до самих підвалин зруйнувати всю систему старих понять, теорій, принципів і законів даної науки. Без виконання цього негативного, руйнівного революційно-критичного завдання не може бути усунена основна перешкода для розробки і прийняття нових поглядів, нового способу мислення вчених, не може бути розчищено шлях для проникнення в науку нових ідей і положень.
Друге, найважливіше, завдання наукової революції позитивне, конструктивне, творче: необхідно виробити, обгрунтувати і утвердити в науці систему нових понять, теорій, принципів і законів, а разом з цим, і це вирішальне, - нове мислення вчених, новий спосіб сприйняття і розуміння світу, який вивчається Ними. Без виконання цього позитивного, творчого, революційно-критичного завдання як основного для будь-якої революції, в тому числі і наукової, революція не може бути доведена до свого логічного реального завершення.
У кожній революції щодо її внутрішньої структури можна виділити три етапи.
Перший, руйнівний, коли виявляється, що руйнується (заперечується) в попередній системі поглядів, у способі сприйняття і розуміння світу, що панував раніше.
Другий, творчий, який виявляє, що створюється (утверджується) нового в іншій системі поглядів, у новому методі пізнання.
Третій, що визначає, що утримується від старого, від системи старих поглядів, від старого сприйняття світу.
Специфічне сполучення цих трьох вирішальних етапів структури будь-якої наукової революції визначає своєрідність кожного типу і підтипу наукової революції.
За механізмами перебігу, завданнями і основними результатами наукових революцій можна виділити чотири їх типи.
Перший тип наукових революцій. Перша наукова революція пов’язана з іменем М.Коперника і його відкриттям у галузі астрономії (середина XVI ст.). Вона започаткувала цілий ряд наукових революцій першого типу, які в чистому виді відбувалися у XVI-XVIII століттях. Розглянемо їх структуру: що в них руйнувалось і що утверджувалось? Яким був залишок старого у новому мисленні і новій системі поглядів?
У цих революціях руйнувались перш за все часткові, дуже різні між собою конкретні концепції, вчення: геоцентричне вчення Птоломея в астрономії, наочні (емпіричні) уявлення в механіці, що започатковані Арістотелем, флогістонна теорія в хімії, теплородне вчення у фізиці, ідеалістична філософія Гегеля.
Основним конструктивним результатом наукових революцій першого типу є визнання того, що за безпосередньою видимістю (уявністю) речей і явищ криється їх суть, невидима для нашого ока і взагалі несприйнятна чуттєво. Виявити приховану суть речей і явищ - головна творча функція наукових революцій першого типу. Прикладом цього може бути те, що все XVII ст. було, по суті, століттям наукової революції в математиці і механіці, бо за допомогою методів математики реалізувалась можливість визначити сутність механічних рухів і зовнішніх зв’язків у макротілах.
Який же залишок старого способу мислення утримувався в новому аналітичному уявленні про світ і в новому його сприйнятті? Він полягав у визнанні речей і явищ в їх суті сталими, незмінними, про що свідчило безпосереднє споглядання. При аналітичному підході речі здаються сталими, незмінними, а явища - рухомими, такими, що постійно розвиваються.
Другий тип наукових революцій. Перша наукова революція другого типу пов’язана з іменем І.Канта і його космогонічною гіпотезою (1755). У ході революцій 2 типу, які почались з відкриттів Канта, руйнується метафізичний підхід до природи, ламається віра в незмінність речей і явищ. Вона виходить з того, що конструктивно встановила революція 1 типу, тобто із тих законів природи, на основі яких революція 1 типу побудувала картину світу. Але при цьому революція 2 типу розглядає речі і явища не як дані, фіксовані, а як змінні, що історично стали такими.
Головним творчим завданням революції 2 типу є розробка, обгрунтування і утвердження в науці нових поглядів (теорій, гіпотез, концепцій), які створені на базі еволюційних уявлень, на основі ідеї про загальний розвиток.
Як наслідок цих революцій у всіх сферах знання зароджувались теорії, в яких конкретно втілювались ідеї про розвиток і загальний зв’язок (клітинна теорія, дарвінівське еволюційне вчення, закон збереження і перетворення енергії).
Третій тип наукових революцій. "Новітня революція у природознавстві", яка стала третім великим переворотом у науці, розпочалась у кінці XIX ст. з трьох великих відкриттів у фізиці: рентгенового проміння (1895), радіоактивності (1896), електрона (1897).
Революція 3 типу була пов’язана з докорінною ломкою старого способу мислення, старого методу сприйняття світу. Основою старого способу мислення, як уже зазначалось, є перш за все якісне ототожнення макро- і мікробів, визнання їх кількісних відмінностей, тобто розмірів. Основним завданням негативної стадії революції 3 типу було руйнування старого розуміння абсолютно незмінного, неподільного атома і вічного, незмінного, такого, що не руйнується, хімічного елемента.
Революція 3 типу пройшла ряд послідовних етапів і виявила, що її механізм полягає в послідовному "віддаленні" нових уявлень про мікрооб’єкти від попередніх, класичних уявлень про них: чим глибше людство проникає в мікросвіт, чим більше наближається воно до пізнавального мікросвіту, тим далі воно відходить від попереднього якісного ототожнення мікрооб’єктів з макрооб’єктами.
Четвертий тип наукових революцій. У середині XX ст. розпочалась сучасна науково-технічна революція, в ході якої відбулося органічне злиття наукової революції з революцією технічною в єдиний революційний процес. Через це подальший розвиток наукової революції вже не можна розглядати сам по собі, а потрібно його досліджувати в нерозривному зв’язку з технічною революцією.
Головною рисою наукового руху, яка відрізняє його від попереднього рівня наукового пізнання, є те, що весь комплекс заново виникаючих і вже існуючих наук виявив яскраво виражену тенденцію розвиватися не тільки у сфері чисто наукового теоретизування, а і в галузі практичного (технічного) освоєння результатів. Реальністю став процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу.
Основний "залишок" попередніх методів пізнання в мисленні сучасних вчених полягає у невмінні долати бар’єри, що ще збереглися, по-перше, між окремими науками, по-друге, між наукою і виробництвом, між теоретичним природознавством і прикладним.
Революція четвертого типу продемонструвала тенденції до зближення природничих наук із суспільними. У ході революції 4 типу з особливою гостротою постало питання про взаємозв’язки і взаємодію між теоретичним значенням і знанням прикладним, практичним. Типовим для даного інтегративного процесу є народження нових міждисциплінарних напрямків, які стоять на межі між природничими і технічними науками, наприклад біоніки.
Щоб переконатися в тому, чи справді відбувається наукова революція в тій чи іншій галузі людського знання, слід встановити, чи здійснюється тут докорінна ломка методу мислення вчених, що панував, але на цей час уже застарів і головне, чи спостерігається крах віри у прийняті до того пояснення явищ, що вивчаються.
Іншими словами, якщо в тій чи іншій галузі науки відбувається докорінна ломка системи основних наукових понять, теорій, принципів і законів, відбувається повна перебудова методу мислення вчених, самого способу розуміння і пояснення світу, що пізнається, то в даному випадку ми маємо справу з науковою революцією. Такий загальний критерій наукової революції.
2.
Для сучасного етапу розвитку науки особливо характерним є процес диференціації та інтеграції знання. Внаслідок цього виникають нові зв’язки між науками, змінюються границі, що поділяють їх, з’являються нові наукові дисципліни на зразок математичної лінгвістики, соціальної психології та ін.
Процес диференціації та інтеграції відбувається і в окремих галузях науки:швидко змінюються взаємозв’язки між їх розділами, виникають нові підрозділи.
Характерне це і для філософії. Намагання зберегти у філософії давній поділ на онтологію, гносеологію і логіку здебільшого мають умовний характер через те, що змінюється зміст філософської науки, виникає нова проблематика і нові зв’язки між її розділами.
Яскравим прикладом диференціації й інтеграції знання у філософії є виникнення в ній напрямку під назвою "логіка наукового дослідження".
З одного боку, остання виступає начебто як вузька галузь філософського знання, напрямком у розробці філософії, і це виражає диференціацію у філософії. З другого боку, в ній синтезуються не лише знання із різних галузей філософії, але й із суміжних з нею наук, зокрема психології наукової творчості, кібернетики, соціології та ін. Звичайно, основу логіки наукового дослідження складає матеріалістична діалектика як теорія пізнання і логіка. Категорії діалектики слугують початковим методологічним принципом у вивченні процесу наукового дослідження. Але оскільки логіка наукового дослідження ставить своїм завданням вивчити процес дослідження як щось ціле із усіма його складовими, вона не може обійтись без узагальнення даних різних галузей знання.
Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв’язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної із них.
Інтеграція охоплює чітко відокремлені одна від одної науки і означає процес, пов’язаний з підпорядкуванням окремих наук, що виділяються, цілісній структурі концептуального каркаса початкового знання. У той же інтеграція є результатом зближення раніш незалежних наук і сприяє міжнауковим взаємодіям, формуванню інтегративних наук (наприклад, кібернетики, біохімії, молекулярної біології).
Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична, суспільно-виробнича діяльність людей. Наука як система знання виступає в той же час як тип діяльності, пов’язаний з перетворенням світу. Таким чином, інтегративні тенденції обумовлюються і потребами соціально-економічного характеру.
Тенденція до інтеграції наук відображає універсальний характер руху матерії і її основних атрибутів - простору, часу, причинності, можливості і дійсності та ін. Суттєву роль у посиленні взаємодії наук відіграє принцип розвитку, що характеризує як загальність, так і спрямованість, необоротність процесів мінливості в об’єктивному світі. Одним з онтологічних аспектів інтіграції виступає комплексність досліджуваного явища, що визначає сплетення в ньому різних закономірностей, для трактування яких і використовується синтетичний підхід, який дає цілісне пояснення.
Саме тому відбувається "пересікання" різних наук у вивченні здавалося одних і тих же процесів.
Суттєве значення у становленні інтегративних тенденцій має спільність генезису різних форм руху, яка виражається в єдності фізичного і хімічного складу відомої нам частини всесвіту - елементарних часток, атомів, молекулярних комплексів (в тому числі і органічного характеру), що виявляються в космосі.
Інтеграція і диференціація діалектичне взаємозв’язані. Диференціація виступає як форма виділення нових концепцій із знання, що стало традиційним, причому стара концепція може виступати як граничний випадок нової із збереженням її значення для певного кола явищ (прикладом є співвідношення класичної і квантової механіки). Але у процесі диференціації розвиваються теорії, які починають зближуватися між собою, формуючи загальний концептуальний апарат і сприяючи подальшому синтезу знання. Суміжні галузі різних наук зливаються, утворюючи нові дисципліни. Таким чином, виникає нова наука, що виділяється із старої. Разом з тим "кип’ячий" шар наукового знання, що безперервно поновлюється, стає основою міждисциплінарного і міжнаукового синтезу.
Гносеологічний аспект інтеграції полягає в розробці пізнавальних процедур, що виявляють методи виділення загальних для різних наук концептуальних структур і способів формування нового знання. Необхідно підкреслити, що онтологічні і гносеологічні сторони інтеграції взаємопов’язані.
Спосіб інтеграції наук значною мірою залежить від методології дослідження. Одним із фундаментальних методів наукового пізнання є редукція, яка передбачає пояснення складного через просте, похідного знання через фундаментальне, цілого через часткове тощо. Редукція звичайно асоціюється зі зведеністю вищих форм руху до нижчих і тенденцією до уніфікації наук на базі простих і краще систематизованих висловлювань. Розвиток сучасного наукового знання зміцнив авторитет редуктивних процедур і дозволив здійснити ефективні прийоми зведення в молекулярній біології і біокібернетиці.
Редукція є не просто зведенням біології до фізики і хімії. Вона розкриває біологічну значущість певних фізико-хімічних процесів живого, допомагає відкрити нові біологічні функції на базі фізико-хімічних властивостей. Редукція передбачає перехід до діалектичного синтезу, який базується на аналітичних методах, що ведуть до пояснення закономірностей складних біологічних процесів.
Коли в епоху Відродження почалась диференціація наук, то цей процес став яскравим показником того, що пізнання людини вступило в аналітичну стадію свого розвитку. Інтегративні процеси в науці спочатку були майже відсутні. Важливо було досліджувати частини, а для цього було потрібно вилучити їх із загального зв’язку.
Але щоб усе наукове знання не розпалось на окремі, нічим не зв’язані між собою, галузі, уже у XVIII ст. почали пропонуватись загальні системи, або класифікації, з метою об’єднання всіх наук в єдине ціле.
Проте ніякого внутрішнього необхідного зв’язку між науками при цьому не розкривалось, вони просто формально співвідносились одна з одною.
Це тривало до середини і навіть до кінця третьої чверті XIX ст. У таких умовах диференціація наук, що продовжувалась зростаючими темпами, подрібнення їх на все дрібніші розділи і підрозділи була тенденцією, протилежною до їх інтеграції, це ускладнювало останню: чим більше з’являлось нових наук і чим дрібнішою ставала їх власна структура, тим важчим і складнішим ставало їх об’єднання в єдину систему при створенні їх загальної класифікації.
Причиною цього було те, що в мисленні вчених того часу панував однобоко тлумачений ними аналітичний метод, який при його абсолютизації неминуче веде до метафізичного (в розумінні антидіалектичного) способу мислення.
У цьому випадку було майже неможливим синтетичне охоплення всього різномаїття галузей спеціалізованого наукового знання, що розвивалось. Синтез наук лише зовні набував характеру здійснюваного їх об’єднання в єдине ціле. Внаслідок цього тенденція до їх інтеграції не могла реалізуватися належним чином, не дивлячись на те, що потреба в її здійсненні зростала.
Починаючи з середини XIX ст., тенденція до інтеграції наук вперше отри-мала змогу із простого доповнення до протилежної їй тенденції (диференціації) набути самостійного значення, позбутися підпорядкованого характеру. Більше того, із підпорядкованої вона все швидше і все повніше стає домінуючою. Обидві протилежні тенденції немов би помінялися місцями ми: раніше інтеграція наук виступала лише як прагнення до простого утримання в загальних рамках усіх галузей подрібненого диференційованого знання, тепер же подальша диференціація наук виступала лише як підготовка їх до справжньої інтеграції, до їх справжнього теоретичного синтезу. Більше того, наростаюча інтеграція наук почала сама здійснюватись через подальшу їх диференціацію і завдяки їй.
Основною проблемою інтеграції наук і синтезу знання є проблема співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення взаємозв’язків між науками.
Саме діалектичний синтез складає зміст зростаючого взаємозв’язку наук, інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє універсальним категоріальним апаратом і пронизує все інтелектуальне поле сучасних базисних наук.
Разом з цим важливо проаналізувати зв’язки і відмінності понять "інтеграція" і "взаємодія". Інтеграція наук є результатом їх взаємодії і характеризує щось статичне. Поняття ж взаємодії виражає відношення між дисциплінами в динамічному плані, щодо функціонування наукового знання як специфічного типу соціальної діяльності.
З іншого боку, взаємодія наук може не тільки привести до інтеграції наукового знання, але і спричинити виникнення нових наукових дисциплін, тобто виступити як форма дисциплінарної диференціації науки.
Взаємодія здійснюється у вигляді диференціації та інтеграції, які виступають, внутрішньо взаємопов’язаними і взаємопроникаючими сторонами руху наукового знання до єдності. В інтеграції наук взаємодія виступає як одна із її динамічних сторін. Відповідно поняття "взаємодія наук" має вужче значення, специфічний зміст порівняно з поняттями "інтегративний процес", "інтеграція науки".
Досліджуючи взаємодію природничих, суспільних та технічних наук, необхідно враховувати не лише об’єктивні (предметні) основи, а і діяльносні фактори і характеристики, тому що зазначені науки різняться і за суб’єктом діяльності, і за методами, використовуваними прийомами, метою дослідження тощо.
Існує також поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні та прикладні науки (дослідження), що взаємодіють між собою. При взаємодії фундаментальних і прикладних наук слід врахувати і той факт, що деякі фундаментальні науки можуть користуватися апаратами інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають рис прикладного знання. Це означає, що інтегративні процеси в науці дещо стирають відмінність між фундаментальними і прикладними науками і дослідженнями, роблять поділ на фундаментальні і прикладні науки відносним.
Відношення "прикладне - фундаментальне" виявляється залежним від напрямку руху знання у науках, що взаємодіють між собою, від того, яка наука дає фундаментальне знання, а яка його використовує.
Посилення взаємозв’язку суспільних, природничих і технічних наук включає в себе не лише "горизонтальні" процеси інтеграції, коли відповідні науки взаємодіють або лише на рівні фундаментальних, або лише на рівні прикладних досліджень, а й "вертикальні" процеси інтеграції як усередині однієї і тієї ж науки, так і взаємодії фундаментального рівня однієї дисципліни з прикладним рівнем іншої дисципліни, що має місце в технічних науках, де фундаментальні дослідження природничих наук часто взаємодіють з прикладними розробками суспільних наук (аналогічна ситуація має місце в медичних, сільско-господарських, військових науках).
Інтегративні потенції перш за все проявляються у використанні принципів загального зв’язку явищ і матеріальної єдності світу. Разом з тим і інші принципи, закони і категорії філософії відіграють помітну роль в інтеграції наук про природу і суспільство, оскільки вони на загальному рівні відображають істотні взаємозв’язки між атрибутами і властивостями матерії, між буттям і свідомістю.
Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з іншого, виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і "зовнішній" синтез - синтез між дисциплінами і їх основними галузями.
Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, Світогляд, наукова картина світу має безпосередньо через них великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки.
Для вироблення всебічного, цілісного підходу на досліджувані об’єкти необхідний діалектичний спосіб мислення, який спрямований на вивчення загального зв’язку явищ і процесів об’єктивної дійсності, допомагає зробити важливі теоретичні узагальнення, що скасовують межі між дисциплінами. Посилення процесу інтеграції знань пояснюється тим, що наука все глибше проникає в діалектику природи і суспільного розвитку.
В умовах науково-технічної революції тенденція синтезу в розвитку науки набуває якісно нових форм виразу. Процеси синтезу охоплюють не тільки суміжні, а і дуже віддалені одна від одної галузі науки, що дозволяє говорити про інтеграцію як про один із визначальних факторів розвитку сучасного наукового знання. Так, у ході науково-технічної революції суспільні науки все тісніше і органічно зв’язуються з виробництвом.
Вчені-суспільствознавці беруть участь в опрацюванні теоретичних основ управління соціально-економічними процесами, у розробці проблем організації праці і виробництва, удосконалення системи матеріального і морального стимулювання.
Вивчення взаємозв’язків суспільних, природничих і технічних наук проводяться паралельно з аналізом проблематики міждисциплінарних досліджень. У той же час між двома цими групами проблем є певні відмінності. Справа не тільки у тому, що міждисциплінарні дослідження можуть існувати і в кожній із виділених груп науки; крім цього проблематика міждисциплінарних досліджень в цілому належить до процесів, що відбуваються на рівні окремого дослідження, як би воно не було розосереджене у просторі і часі. При обговоренні ж взаємозв’язку наук мова може йти і про більш загальні рівні аналізу, наприклад про тенденції розвитку науки в цілому або окремих груп наук у тих чи інших конкретно-історичних умовах. У цілому ж проблематика міждисциплінарних досліджень більше пов’язана з внутрішньонауковим процесом, а проблематика взаємозв’язку наук - з розглядом соціального контексту наук.
Формування міждисциплінарної галузі пов’язано з наявністю важливого комплексу проблем, для вирішення яких необхідно звернення до науки, і таких формулювань цих проблем, які дозволили б розглядати їх як наукові завдання. Подальше наукове освоєння міждисциплінарної галузі пов’язане з поступовим перегрупуванням емпіричних фактів, з їх об’єднанням навколо різних наукових понять та зі зміною термінології. Наприклад: замість питань "бережливого ставлення до природи", "охорони лісових запасів" і інших з’являються проблеми "екологічного балансу", "відтворення ресурсів".
Справа не в тому, що одні і ті ж явища отримують нові наукоподібні назви, а в тому, що використання другої групи термінів означає спробу співвіднести явище з відповідною науковою традицією, так як з кожним із термінів пов’язується уява про певне коло дослідницьких проблем в апараті конкретних дисциплін.
Міждисциплінарні дослідження доречні, коли представникам традиційних академічних дисциплін не вистачає теоретичної конструкції чи технічної компетенції. Завдання, таким чином, полягає в тому, щоб об’єднати в якомусь наборі аналітичні засоби, що мають місце в різних дисциплінах.
Міждисциплінарність виходить на перший план, коли вихідна проблема задається як позанаукова, (а значить і позадисциплінарна), і її не вдасться перекласти без суттєвих перекручень мовою будь-якої однієї наукової дисципліни.
Таку проблему, з одного боку, не можна не вирішувати; з іншого боку, дисциплінарне організована наука не має засобів для її вирішення. Наукова практика розробила певний спосіб дій у такій ситуації. Як правило, таку проблему намагаються редукувати (використовуючи для цього засоби, далекі від строгої науковості) до суми "нормальних" проблем (типу кумівських "головоломок"), які вирішуються в рамках відповідних дисциплін. Процес і результати редукції представляють у вигляді "дерева цілей", яке виступає ядром цільової комплексної програми вирішення вихідної проблеми.
Науковий напрямок має своїм витоком "внутрішню" проблему - продукт попередньої наукової діяльності в рамках певної дисципліни. Проте рішення цієї проблеми засобами цієї дисципліни є неможливим, хоч самі ці засоби ставляться нею під сумнів: просто в дійсності це "інша", позадисциплінарна проблема. Через це її переформулювання, свідоме чи несвідоме виділення із сфери контролю дисципліни, як правило, стає важливою передумовою її загального вирішення.
Коли ж таке вирішення знайдено, то воно не стільки "закриває" вихідну проблему, скільки відкриває можливість для її постановки і одночасно стає засобом вирішення нових проблем. Саме ж це вирішення і спосіб, яким воно було досягнуте, утворюють ядро, навколо якого формується нова парадигма. Так виникає потенційно перспективна, але реально неосвоювана ще галузь.
Важливо не тільки своєчасно помітити появу, але й передбачити розвиток нових напрямків, динаміку їх потреб і можливостей. Тоді стане можливим програмувати цей процес, створювати умови, що полегшують інституціалізацію нової галузі.
Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази.
Перша фаза є латентною (прихованою), вона починається з виникнення "зародкових" робіт, роль яких встановлюється звичайно тільки при подальшому історичному аналізі.
Друга фаза - період початкового оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується "вибуховим" зростанням кількості інформації при менш швидкому зростанні числа авторів.
У третій фазі - період експлуатації ідей - галузь стає доступною для освоєння ширшим колом науковців. Кількість авторів і публікацій помітно зростає, але темпи цього зростання знижуються. У цей період у даній галузі можуть зародитися "гарячі точки", які з часом відокремляться від неї, і перетворяться в самостійні галузі досліджень.
Четверта фаза названа періодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники. Далі можливе розпадання на декілька галузей або зникнення її як самостійної галузі досліджень.
У періодизації формування та розвитку наукових напрямків можна виділити чотири послідовних етапи.
Етап основоположення. На цьому етапі об’єктивно виникає новий предмет наукового вивчення, що не належить до сфери компетенції якогось із існуючих напрямків. Цей етап починається з моменту появи перших робіт, присвячених вивченню нового предмета. Автори цих робіт - основоположники нового напряму, їх одиниці, вони, як правило, ще не об’єднані спеціальними формами соціальної організації, часто працюють ізольовано один від одного, а інколи навіть не знають про роботи інших вчених - основоположників того ж майбутнього напрямку. Свої праці вони публікують у наукових виданнях тих галузей, а надрах яких зародились передумови нового напрямку, або у виданнях широкого предметного профілю. Це, як правило, видатні вчені, що вже досягли до того часу широкого визнання або завоюють його в майбутньому.
Етап основоположення. Він може бути дуже тривалим. Його тривалість залежить від того, наскільки далеко нова предметна галузь від традиційно розроблюваних галузей (причому, важливою є не так об’єктивна відстані між ними, як суб’єктивне сприйняття її іншими вченими), наскільки перспектиною для розвитку науки і для реалізації розповсюджених індивідуальних цільових установок наукових працівників вона є, але більш за все від того, наскільки гостра суспільна потреба в її розробці вже існує, і як швидко вона змінюється.
Етап становлення. Цей етап характеризується інтенсивним розширенням числа вчених, що включаються в розробку нової предметної галузі. Ці вчені нерідко "приходять" з різних вже існуючих напрямків головним чином в силу зміни своїх наукових інтересів, що викликані або вичерпуванням проблематики раніш розроблюваного ними напрямку, або привабливістю нової предметної галузі для них особисто чи їх керівництва. Мобільність цих вчених на даному етапі визначається, очевидно, перш за все науковою чи практичною значимістю нової галузі.
На етапі становлення нового напрямку вчені, що його розробляють (як правило, висококваліфіковані спеціалісти), нерідко поєднують розробку нової галузі з продовженням своїх попередніх досліджень. Вони працюють у своїх колишніх колективах, які представляють інші напрямки науки. Але в системі наукового спілкування вже формується певний "незримий колектив", члени якого слідкують за публікаціями один одного, встановлюють особисті контакти.
Ряд таких вчених, що очолюють наукові колективи, концентруючи особливу увагу на розробці нової проблематики, поступово або зразу переключають на неї і очолюваний ними колектив. Таким чином, ця проблематика попадає в плани наукових установ, стає об’єктом планування.
Початок цього періоду визначається моментом першого офіційного визнання нового напрямку. Це визнання може виражатися в різних формах: організації наукових підрозділів спеціально для розробки проблематики, проведенні широкомасштабних тематичних конференцій, появі спеціальних періодичних видань. Утверджується назва нового напрямку.
Етап інституціоналізації. Цей етап обумовлений широким громадським визнанням дієвості (реальної або перспективної) напрямку, що виник, зв’язаного частіше всього з розробкою прикладних аспектів. Він характеризується переключенням на розробку цього напрямку цілого ряду наукових колективів, створенням нових колективів, інтенсивним включенням у роботу над новою проблематикою нових окремих дослідників із споріднених галузей знання.
Розповсюджується і широко вживається назва нового напрямку. Ідентифікуючи свою професійну належність, все більша кількість вчених вказує на нього. Виникають і стабілізуються форми соціальної організації наукової діяльності в новому напрямку. Такі школи, як правило, спочатку неконституйовані, потім юридичне оформлюються, утворюються наукові установи, лабораторії, кафедри вузів, професійні товариства, періодичні видання. Розпочинається підготовка спеціалістів для нового напрямку аспірантурою і вузами. Найбільш важливі і масові напрямки включаються в номенклатуру спеціальностей наукових працівників та інші класифікаційні схеми науки. Всі ці ознаки характеризують появу в структурі науки нового соціально-професійного інституту.
Етап дисциплінаризації. Він характеризується зниженням темпів росту кількості вчених, що розробляють даний напрямок, стабілізацією складу відповідних колективів. Можливі два варіанти подальшого розвитку: або проблематика, що нормативне належить до цього напрямку, поступово вичерпується, і вчені переключаються на інші галузі дослідження, традиційні чи нові, або ж ця проблематика неухильно розгалужується, обумовлюючи диференціацію напрямку та виділення ряду нових самостійних напрямків. В обох випадках формується основа наукової дисципліни - зведення знань, що посідають цілком визначене місце в системі визнаних наукових теорій, що входять у підручники і є предметом вивчення у вищій школі.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Венцковский Л.3., Смирнов Г.Е. Фундаментальные и прикладные исследования в развитии науки. Научно-аналитический обзор. - М., 1990.
Кедров Б.М. Научные революции. - М., 1980.
Корниенко А.А., Корниенко А.В. Философские вопросы развития науки. - Томск, 1990.
Кушаков Ш.С. Становление и развитие идеи взаимосвязи наук: Историко-методологические и философские аспекты. - Ташкент, 1990.
Наука. Закономерности ее развития. - Томск, 1980.
Современная наука и закономерности ее развития. - Томск, 1985.
Юдин Б.Г. Взаимосвязь общественных, естественных и технических наук. Научно-аналитический обзор. -М., 1985.
|