|
|
Скачати 2.15 Mb.
|
|
2.4. Різновиди інтерв’ю. Звіт Інтерв’ю є одним із найпоширеніших інформаційних жанрів. Розрізняється інтерв’ю як метод збирання інформації (про це детально йшлося вище) та інтерв’ю як власне жанр. Існує безліч визначень інтерв’ю, кожне з яких лише почасти відображає багатогранність та інваріантність цього інформаційного жанру. Так, французькі фахівці вважають, що інтерв’ю – це “журналістська ініціатива, яка передбачає розпитування відомої особи чи анонімної особи, щоб виявити інформацію, пояснення, позицію, які мають сенс тільки в тому випадку, коли їх повідомила саме ця людина, щоб передати потім зібрану інформацію чітко визначеній аудиторії у формі запитань-відповідей” [87, 12]. Більш стило визначає жанр інтерв’ю німецький дослідник З. Вайшенберг: “За допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб” [12, 64]. Академічно і більш розлого характеризує інтерв’ю О. Чекмишев: “Інтерв’ю – це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми. Обсяг та хронометраж інтерв’ю, як правило, визначаються форматом періодичного друкованого видання” [97, 112]. Важливо, що на додаток до цього визначення, автор дефініції уточнює оригінальний термін “ключова особа”, вважаючи, що це той індивід, який найбільш компетентний у події чи факті, що трапився [97, 112]. Специфіка інтерв’ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку компетентного співбесідника, який володіє інформацією. Отримання її від очевидця через пряму мову створює відчуття достовірності [62, 46]. Таким чином, завдання інтерв’юера – отримати і повідомити читачу нові, раніше невідомі факти про важливу подію; проаналізувати подію, що вже трапилася; ознайомити з точкою зору офіційних представників, джерел; порадити, які можливості є у індивіда чи суспільства в цілому для досягнення певної мети. Російські дослідники, уникаючи дефініцій, досить розлого описують теоретичні питання, пов’язані з процесом пізнавання дійсності через інтерв’ю. Так, на думку В. Ученової, “структура пізнавального процесу … може практично без змін перевтілитися у структуру жанру” [92, 77]. Висловлення досить спірне, коли виходити з досвіду філософської полеміки, то вищевказане твердження – класичний софізм. Так само незрозумілим є той факт, що в посібниках російських фахівців інтерв’ю приділяється півтори–дві сторінки тексту (М. Кім, В. Ученова), домінують визначення на зразок: “Інтерв’ю – поширений інформаційний жанр газети” [13, 8]. Тим часом, інтерв’ю потребує чіткої класифікації і виокремлення саме як інформаційний жанр, завдяки якому журналіст дістає оптимальну можливість адекватно інформувати читача про перебіг подій, отримавши максимум інформації у компетентного фахівця-респондента. Інтерв’ю у сучасній українській періодичній пресі тяжіє до стандартного, класичного зразка, коли журналіст ставить запитання, а респондент на нього відповідає. Останнім часом запитання до VIP-персони, як правило, просто не доходять, відповіді готують спеціальні піар-відділи, що замінили прес-секретарів. Проте традиційними, насамперед для щоденних газет, лишаються оперативні інтерв’ю з чиновниками середньої командної ланки управлінців, працівниками житлово-комунальних служб, представниками правоохоронних органів, діячами культури та ін. Ці інтерв’ю здебільшого мають пізнавально-інформаційний характер і є одночасно як редакційним завданням, так і відповіддю на читацькі запити, читацький інтерес. Класичне інтерв’ю для формату А-3 у міській чи районній газеті (останні трапляються все рідше через брак фінансування) займає приблизно половину сторінки, містить від п’яти до шести тисяч знаків, практично завжди супроводжується фотографією самого респондента чи об’єкта, про який йде мова. У питаннях журналіста переважає конкретика і зводяться вони до традиційних трьох запитань інформаційної замітки: що? де? коли? із додатковим четвертим запитанням яким чином? Через вже звичний брак мовної і загальної культури як журналіста, так і респондента інтерв’ю виходить сухувато-стриманим. Журналіст воліє не висловлювати власної думки, оскільки це, як правило, не належить до його компетенції, та й жорстка регламентація часу і розміру, відведеного під матеріал на газетній сторінці, цьому не сприяє. Більш “артистичними”, художньо довершеними є випадки газетної практики, коли в інтерв’ю активно вводяться репортажний елемент і сторонній, часом досить суб’єктивний коментар. Типовий приклад такого підходу – перша і друга сторінки “Газеты по-киевски” за січень 2006 року [2, 8]. Надзвичайно сильні хрещенські морози викликали інтерес киян до такого екзотичного для міських мешканців уподобання, як купання у крижаній воді. Репортер газети, буквально користуючись методом “журналіст змінює професію”, вперше у житті пірнув в ополонку. Коментар його вчинку дали фахівці: лікар і морж зі значним стажем. Репортаж мав характер інтерв’ю-монологу: розповідь репортера про особисті екстремальні враження. Аналітика, фактично представлена у коментарях, розширила і доповнила матеріал, зробивши його максимально інформативно та емоційно насиченим. Таким чином, інтерв’ю отримує додатковий стимул для жанротворення та стилістичних новацій. Розділяють три способи впливу інтерв’ю на читача:
Якщо в перших двох випадках вплив відбувається через інформування, то в останньому він твориться або через пряму агітацію, або через більш витончені засоби переконання. У класичному інтерв’ю професійний журналіст прагне поєднати всі три засоби в єдине ціле з метою досягнення певної мети, яку поставила перед ним редакція. Практика повсякденної журналістської роботи показує, що не завжди вміння журналіста і бажання дізнатися у респондента про реальний стан речей збігаються. Насамперед, коли йдеться про інтерв’ю з представниками політичних сил, чиновниками господарських підрозділів і т. д. З одного боку, часто констатуємо некомпетентність власне журналіста-інтерв’юера, з іншого – небажання надавати правдиву інформацію самим респондентом. Це протистояння переростає в етичний конфлікт, що часом у вигляді гострої полемічної дискусії має яскраве відображення на газетних шпальтах. Слід зазначити, що колективні висловлювання-монологи, які намагається один журналіст чи ціла редакція об'єднати під “одним дахом” на газетній сторінці (частіше розвороті), раніше мали назву “круглих столів” або бесіди за “круглим столом” [62, 64]. Зі стрімким розвитком аудіовізуальних ЗМІ цей жанр став пріоритетом телебачення, де не без впливу політичних тенденцій він поступово перетворюється на різновиди ток-шоу. Тим часом, колективне обговорення проблеми, коли в редакції газети чи журналу збиралися одночасно десятки фахівців і в ході гострої дискусії намагалися з’ясувати істину, було досить ефективною формою саме колективного інтерв’ю. Одним із різновидів такого колективного інтерв’ю, що продовжує активне функціонування в українській періодиці, є звіт з прес-конференції, коли журналіст наводить відповіді респондента як на свої запитання, так і на запитання колег. Традиція прес-конференцій в Україні в їх реальному, неформальному розумінні і підході почалася з так званої “перестройки” і дістала новий імпульс зі здобуттям державної незалежності. Суспільна свідомість вимагала негайної відповіді на актуальні питання, що виникали у процесі державотворення. Оптимальною формою спілкування з журналістами для державних і політичних діячів початку 90-х років в Україні були саме прес-конференції – один із характерних видів колективного інтерв’ю. Поступово, з плином часу і бюрократизацією управлінського апарату, прес-конференції почали втрачати свою актуальність і гостроту. Виняток – прес-конференції політичних лідерів, насамперед у часи президентсько-парламентських перегонів. Проте особливої суспільно-політичної користі чи інформації вони не несуть, перетворюючись на карикатурний вертеп. Класична прес-конференція для українського журналіста – це можливість взяти участь у зустрічі з особою, яка цікавить читачів періодичного видання, і поставити одне, максимум два, запитання. Як правило, ці питання узгоджуються з прес-секретарем; він же має фактично необмежене право допускати до мікрофона представника того чи іншого ЗМІ. Пріоритет надається аудіовізуальним ЗМІ, які першими мають право на ексклюзивне бліцінтерв'ю після конференції. Особливістю українських прес-конференцій в останні роки стала новація, запозичена з досвіду закордонної організації журналістського менеджменту. Йдеться про прес-релізи, довідки та численні копії заяв, документів, що розповсюджуються серед журналістів перед початком прес-конференцій. Фактично вся інформація міститься у цих матеріалах, відповіді ж основних дійових осіб на прес-конференції мають часто спонтанний, суперечливий характер. Буває так, що вже після прес-конференції відповідальні за її організацію мусять мікшувати або тлумачити по-новому полемічні місця у виступах, відкликати назад заяви тощо. Результати прес-конференції часто стають приводом для судових позовів. Так трапилося влітку–восени 2005 року в Україні, коли колишні соратники Президента В. Ющенка дали ряд прес-конференцій, на яких прозвучали серйозні звинувачення щодо його оточення. Загалом мета прес-конференцій, як і оптимального її варіанта “круглого столу”, де присутні журналісти, – не тільки максимально прояснити для читача, глядача, слухача ситуацію, а й, виходячи з практики реального “мозкового штурму”, намагатися знайти прийняте вирішення проблеми. Надалі місце реальних прес-конференцій все більше займатимуть віртуальні інтернет-зустрічі. Це переконливо доводить у своїй праці “Онлайнова журналістика” Джим Гол. Зокрема, він зауважує, що “широка пропускна смуга Інтернету дає журналістиці простір (хоча і не обов’язково увагу і читацьку аудиторію), щоб змінити цю ситуацію, водночас вона … дозволяє мати таку кількість читачів, якої друковані “жовті” видання … не мали ніколи. Цей процес – щось на кшталт ланцюгового транспортера, в якому поважним медійним організаціям передують дедалі хиткіші джерела, що ефективно замикають новинний цикл” [28, 169]. Згідно з концепцією американського дослідника, інтернет розширює межі спілкування в режимі онлайн і, водночас, допускає можливість появи великої кількості неперевіреної інформації, фактів. Все це також характерне і для друкованої журналістики, проте відбувається в менших масштабах, головним чином через брак технічних можливостей і загрози судового переслідування за поширення недостовірної інформації, чого немає в інтернеті. Якщо прес-конференція є своєрідною формою колективного інтерв’ю, то ідеальним з точки зору перевірки правдивості інформації, формування враження про особистість і можливості респондента є інтерв’ю-монолог. Цей жанр є надзвичайно складним не стільки для журналіста, скільки для респондента. Якщо це не представник професії, що передбачає вільне володіння словом, навіть ораторськими прийомами (політик, юрист, викладач), то йому, респонденту, досить важко протягом тридцяти–сорока п’яти хвилин викласти своє бачення проблеми, не зупиняючись на деталях, обтяжливих подробицях. В інтерв’ю-монолозі передбачається всього одне запитання до респондента, після чого журналісту залишається лише стежити за роботою диктофона і деколи стриманою жестикуляцією або мімікою передавати своє поблажливо-нейтральне ставлення до відповіді. Психофізіологічна природа респондента, його емоційний стан іноді призводять до того, що він свідомо чи несвідомо намагається апелювати до журналіста, як до потенційної аудиторії, навіть втягти його у полеміку, суперечку. Французькі фахівці відверто рекомендують “витягти найбільше інформації з “визнаного спеціаліста” або “відомої особи”, при цьому витягти навіть більше, ніж він сам запланував повідомити”. Далі – слушне зауваження: “Треба вивести його зі шаблону стандартної промови за межі заготовлених фраз” [87, 12]. Отже, лише від професійних навиків журналіста залежать дієвість інтерв’ю-монологу, вміння підтримати монолог респондента на стабільному інформаційному рівні. Одним із видів інтерв’ю-монологу є офіційне (протокольне) інтерв’ю, дуже поширене в усіх тоталітарних країнах, де інтерв’ю-монологи являть собою підготовлені заздалегідь думки лідера країни чи партії з приводу певної події. За часів радянської влади такі протокольні інтерв’ю-монологи лідерів КПРС становили насправді розгорнуту думку, певну ідею, висловлену в публіцистичній формі й присвячену озвученню ставлення керівництва країни до певних подій у Радянському Союзі і за його межами. Форма і зміст таких інтерв’ю протокольного характеру стали об’єктами швидше для історичного, ніж журналістикознавчого аналізу. Зараз, в умовах демократичного суспільства, лідери часто за примусом, а не за бажанням, змушені експромтом давати розширені відповіді на окремі питання журналістів. Потрібні відповіді також можна з певною мірою умовності назвати інтерв’ю-монологом. Інтерв’ю-монолог належить до категорії особливого виду складності. Про це свідчать й іноземні експерти. Адже “інтерв’ю з важкими партнерами вимагають від журналіста значної незалежності у поведінці” [12, 65]. Часто в інтерв’ю-монолозі респонденти, які звикли керувати в житті, пробують домінувати над особистістю самого журналіста. Буває, що конфлікт інтересів запрограмовано. Як приклад, інтерв’юер і респондент сповідують різні політичні погляди. Тоді слід “навчитися давати відсіч людям, які намагаються домінувати” [12, 65]. Як це зробити практично, німецький фахівець не радить, але цілком очевидно, що кожного разу ймовірний конфлікт сторін вирішується індивідуально, залежно від професійної майстерності, такту інтерв’юера. Більше того, автор наукового дослідження впродовж більш ніж тридцятирічного досвіду роботи у практичній журналістиці не стикався з подібною конфліктною проблемою. У випадках, коли інтерв’юер починає висловлювати згоду чи незгоду з респондентом, останній просто припиняє інформування, а інтерв’юер (особливо в нових економічних умовах) вважається таким, що не впорався з редакційним завданням. Обережніше ставиться до самого конфлікту в жанрі інтерв’ю О. Чекмишев. Він визначає цей різновид як “інтерв’ю-конфронтація”, вважаючи, що воно “ставить головним своїм завданням представити контроверсійні факти та запитання, що суперечать фактам та оцінкам, які висловлює співрозмовник” [97, 112]. Зауважимо, що подібна “контроверсійна” операція найбільш підходить до прямого ефіру на телебаченні, де випадки, коли респондент на знак протесту проти важких чи провокаційних, на його думку, запитань іде геть зі студії – практично не трапляються. У західноєвропейській інтерпретації аналогом інтерв’ю-монологу може бути інтерв’ю-сповідь. Це коли “журналіст повністю зникає зі сцени. Об’єкт інтерв’ю ніби “напряму” розповідає про себе читачеві. Це дуже емоційний жанр, у якому читач може почуватися майже співучасником подій” [87, 23]. Інтерв’ю-монолог, як і будь-яке інше, має одну ваду, яку охоче використовують газетярі певних видань. Взята без урахування контексту відповіді фраза з інтерв’ю-монологу (саме переважно з нього, бо це додає достовірності факту) і цитата можуть виступити проти самого респондента. Як і в Німеччині, де “загальнонаціональні газети більш схильні до такого маніпулювання” [12, 46], в Україні відбувається практично теж саме на рівні столичних видань. Принагідно зауважимо, що так званих “національних видань” в Україні, на відміну від Німеччини, Франції, Італії, немає. Річ у тому, що спроба створити загальнонаціональні видання, навіть за підтримки президентської адміністрації при Л. Кучмі, закінчилася фіаско в зв’язку з практичним унеможливленням доставити газету до регіонів вчасно. Йдеться про “Факты и комментарии”. Крім того, російськомовне видання не було прийняте на заході України і без відповідної адміністративної підтримки швидко стало відходити у тінь, поступаючись місцем більш яскравим у виконанні та зрозумілішим для пересічного читача місцевим друкованим виданням. Тому, коли йдеться про маніпулювання окремими фразами, взятими з інтерв’ю-монологів, у центральних українських газетах (маються на увазі, насамперед, газети, що виходять у Києві, почасти – у Львові та Донецьку), регіональних газетах, розрахованих здебільшого на читачів міста, широко користуються цим методом. Подібні акції здійснюються під різними рубриками, почасти з іронічним підтекстом, і супроводжуються обов’язково відповідними світлинами чи навіть карикатурами. Про журналістську етику в даному випадку не йдеться зовсім – все підпорядковано інтересам власника газети чи інвестора. Техніка першого і останнього запитання в інтерв’ю-монолозі вельми проста. Не можна ставити запитання, що передбачає однозначну відповідь: так чи ні. Перше і головне питання в інтерв’ю-монолозі має починатися з запитання як? або яким чином? Існує доволі оригінальна форма різновиду інтерв’ю-монологу, яка не має відповідної дефініції у спеціальній літературі. Деякі дослідники схильні називати його “розповіддю-цитатою” [87, 69]. Автор наукової роботи всього кілька разів стикався з подібною формою роботи і кожен раз спостерігав, що вона була обрана журналістом емпірично, інтуїтивно, як найбільш оптимальна. У 90-х роках одна зі студенток Інституту журналістики захищала виробничу практику на основі інтерв’ю, побудованому за фронтовими листами, випадково знайденими на горищі старої сільської хати. Листи з фронту були адресовані мешканцям села: батькам, дружинам, дітям. Зрозуміло, що з фронту не повернулася більшість з тих, хто ці листи писав. А от адресати (або їх родичі, нащадки) – вціліли. Вони й відповіли на запитання фронтовиків: “Як там справи? Як господарство? Як мама, тато … діти?” – через багато десятків років. Отже, крім морального ефекту, подібне інтерв’ю має надзвичайно цікавий характер у плані авторського вирішення, новації жанру. Приклад іншого оригінального підходу, який інколи використовують різні щотижневики, переважно культурологічного характеру. Полягає цей прийом у методі, коли журналіст ставить запитання якомусь відомому літературному, історичному герою, науковцю і підбирає відповіді з їх мемуарів, художніх творів, листів. Прийом досить неоднозначний з точки зору етичної, проте досить ефективний у плані емоційного впливу на читача. Практично відійшовши у минуле, але за всіма передумовами має повернутися у новій жанровій якості інтерв’ю-звіт. “Інтерв’ю-звіт – це виклад бесіди, її найважливіших, найістотніших моментів. Таке інтерв’ю є своєрідним звітом про розмову, яка іноді публікується з посиланням на співбесідника” [62, 50]. Ця авторська дефініція не втратила своєї актуальності й у наш час, проте інтерв’ю-звіт має тенденції до звуження сфери впливу, так само як применшується первісний сенс, мета створення інтерв’ю-звіту. Насправді, інтерв’ю-звіт в ідеалі – переказ чужих слів своїми, що передбачає приблизно однаковий освітній та культурний рівень журналіста і респондента. Більше того, інтерв’ю-звіт не є адекватним тлумаченням розповіді іншої людини, оскільки частина інформації, закладена в процесі передавання інформації, неодмінно втрачається при відповідному “перекладі” у свідомості журналіста. Отже, інтерв’юер має володіти, як мінімум, такими моральними чеснотами, як добросовісність, повага до іншого, чесність, доброзичливість. Неприйняття особи респондента: від манери його оповіді аж до його політичних переконань – неодмінно призводить до неправильної і неправдивої передачі інформації. Інтерв’ю-звіт у сучасних соціально-економічних умовах дуже обмежений юридичними актами, що у свою чергу досить по-різному трактуються ординарними суддями при розгляді позовних заяв. Навіть підписаний респондентом оригінал інтерв’ю-звіту не убезпечує інтерв’юера від судового переслідування тоді, коли респондент, побачивши матеріал на газетній шпальті, не вирішить під тиском певних обставин раптово подати на журналіста в суд. Знання подібних прецедентів змушує редакції обережно ставитися до публікації інтерв’ю-звітів. Це зменшує потенційні можливості жанру. Проте з плином часу й певним зростанням толерантності у суспільстві інтерв’ю-звіт набуде другого дихання, оскільки прискіпливому і уважному читачу завжди цікаво буде стежити, як професійний високоосвічений журналіст вміло і тактовно трактує вчинки і висловлювання іншої людини, з повагою до чужої думки. На нашу думку, головне завдання інтерв’ю-зарисовки (портретного інтерв’ю) можна визначити так: “… показати людину, всебічно розкрити її особливості: риси характеру, погляди, думки, нахили, смаки” [62, 55]. У портретному інтерв’ю передусім важливо зберегти особливості мови співбесідника, яка виражає індивідуальність його особистості. Це легше вдається на радіо чи телебаченні, значно важче – в газеті. Журналіст, який готує портретне інтерв’ю, повинен вправно володіти мовностилістичними прийомами і мати яскраво виявлені літературні здібності. Можливо, тому інтерв’ю-зарисовка найчастіше з'являється на сторінках “Літературної України” або рідкісних на початку третього тисячоліття в Україні культурологічних видань. Інтерв’ю-зарисовка – виняткове явище у загальнополітичних масових ЗМІ. Частіше воно трапляється в партійних або бізнесових виданнях і має характер виключно замовлених, проплачених матеріалів. Проте, як і інтерв’ю-звіт, інтерв’ю-зарисовка (портретне інтерв’ю) має потенційні можливості для жанрового розвитку. За умови, звичайно, стабільності у суспільстві, що передбачає у свою чергу толерантність, навіть поблажливість читача при сприйнятті тексту. Здебільшого інтерв’ю-зарисовка (портретне інтерв’ю), як і будь-яке інтерв’ю, за словами журналістикознавця О. Чекмишева, може являти собою журналістську ініціативу, яка передбачає розпитати ключову особу, аби отримати від неї позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар чи іншу інформацію та передати це аудиторії у максимально адекватній формі [97, 112]. Якість гумористичного інтерв’ю повністю залежить як від професійного вміння журналіста, так і від його літературних здібностей. Рідковживані варіанти гумористичного інтерв’ю – інтерв’ю саркастичне, скептичне, іронічне. Саме гумористичне інтерв’ю було поширено в таких масових періодичних виданнях Радянського Союзу, як “Крокодил”, “Перець” [62, 65–66]. Зараз, багато разів перекуплені, ці видання остерігаються давати навіть іронічні інтерв’ю, аби уникнути судових позовів. За умови загострення внутрішньої політичної боротьби в Україні будь-який дотеп, невинний жарт сприймаються як наклеп, образа. Отже, час гумористичного інтерв’ю, зважаючи на стан суспільної свідомості, ще не настав. Відродження жанру – неминуче, оскільки сам менталітет української нації з часів Івана Котляревського передбачає іронічно-насмішливе ставлення до труднощів. Цікаво, що західноєвропейська журналістика взагалі не розглядає такий жанр, як гумористичне інтерв’ю. Тільки Французька школа виділяє так зване “інтерв’ю з метою зведення рахунків” [87, 19]. Ці псевдожанр, псевдопідхід і псевдостиль звичайно засуджуються, але сама згадка про них дає всі підстави говорити, що і в “демократичному” світі трапляються інтерв’ю з ознаками сатири. Згадується також існування інтерв’ю-анекдоту. “Його мета – розповісти щось кумедне, аби розслабити, розважити читача. Дуже часто в таких інтерв’ю людина, яка його дає, працює і на імідж, і на ім'я журналіста” [87, 23]. В Україні останнє твердження характерне для телевізійних розважальних програм, коли популярні ведучі потішають невибагливі глядацькі смаки, беручи бліцінтерв’ю у зірок естради чи шоу-бізнесу. У пресі ситуація, коли респондент у відповідь на запитання інтерв’юера розповідає щось кумедне, є незрозумілою і не працює на імідж ні респондента, ні самого журналіста. Над технікою створення інтерв’ю працювали фахівці журналістикознавства від моменту виокремлення цієї дисципліни з філології. А самі практичні поради почали передаватися від покоління до покоління журналістів відколи винайдено інтерв’ю як жанр. Зазвичай, всі журналістикознавчі школи виділяють кілька етапів підготовки та проведення інтерв’ю. |
|
ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ РОЗДІЛ ІІ ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ ДО ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 32 |
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІАГНОСТИЧНОЇ МЕДИЧНОЇ АПАРАТУРИ Скіалогія розділ рентгенології, що вивчає закономірності утворення рентгенівського зображення |
|
Зміст Вступ Розділ Загальна характеристика організації Мотивація на підприємстві: аналіз форм матеріального і нематеріального стимулювання |
ЛЕКЦІЯ ТЕМА : елементИ V А групи Загальна характеристика атомів елементів V А групи. Нітроген, Фосфор та Арсен, поширення їх у природі. Загальна характеристика простих... |
|
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Актуальність теми. Однією з актуальних і складних проблем сучасної гастроентерології та хірургії є лікування ускладнень, що розвиваються... |
Програма курсу «Фотожурналістика» Журналістика та її жанри. Роль фотожурналістики в системі засобів масової інформації. Особливості жанрів фотожурналістики. Обговорення... |
|
Лекція за змістовним модулем 1: «Загальна характеристика бухгалтерського... Змістовний модуль Загальна характеристика бухгалтерського обліку, його предмет і метод |
СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ Семінар Загальна характеристика культури Середньовіччя. 2 год Високе (Класичне) Середньовіччя від X-XI століть до приблизно XIV століття. Характеристика періоду |
|
Скандинавські країни: загальна характеристика (історія, культура,... Чеська Республіка: загальна характеристика (історія, культура, економіка, суспільство, політична система) |
Перелік питань з АГРАРНОГО ПРАВА Загальна характеристика та особливості джерел аграрного права. Характеристика, види і юридична сила локальних актів |