|
|
Скачати 2.15 Mb.
|
| Перший етап – вивчення об’єкта, збирання досьє на конкретну особу, її оточення, спроба на основі документів вивчити мотивацію вчинків потенційного респондента і т. ін. Як вважає О. Чекмишев, доцільно вживати дефініцію “ключова особа”. Дослідник конкретизує, що “ключовою особою для інтерв’ю є та особа, яка або є найбільш компетентною чи проінформованою стосовно даної події, ситуації, проблеми, або спроможна представити громадську думку чи позицію соціальної, національної чи іншої групи” [97, 112]. Вивчення об’єкта (саме об’єкта, бо іноді журналіст до кінця не переконаний, з ким саме йому доведеться зустрітися, яка особа репрезентуватиме точку зору певної організації, події тощо) або вивчення характеру і зв’язків ключової особи (за О. Чекмишевим) починається, як правило, з інтернету. Це найпоширеніший метод отримання до 70 відсотків інформації для інтерв’ю. Менш ефективними є підбір інформації через бібліотеки та пошук інформації в інших ЗМІ. У політичній журналістиці, у виданнях бізнесового характеру дуже ефективним при підготовці інтерв’ю є збирання чуток, пліток, всілякого роду неперевіреної інформації, в якій, проте, є певна частина реального стану речей. Другий етап підготовки – формулювання певних запитань, на які журналіст передбачає відповіді респондента. Практика повсякденної журналістської роботи свідчить, що таких запитань може бути не більше ніж п’ять. Усі вони мають бути оригінальними, не повторюватися і торкатися однієї певної проблеми чи якогось її аспекту. Як правило, реальним і найбільш ефективним результатом вважаються відповіді респондента на три–чотири запитання. Адже розмова, що починається з конкретної відповіді, за всіма психологічними ознаками має тенденцію “відхилення” від теми. Відповідь респондента, насамперед, якщо він високоосвічена чи творча людина, неодмінно збагачується значним асоціативним рядом, згадками, паралелями. Це, безперечно, позитивний елемент, коли йдеться про неспішну бесіду двох компетентних фахівців, знайомих. Проте закони інтерв’ю мають свої жорсткі обмеження, у тому числі й часові параметри. Питання до співрозмовника мають бути однозначно зрозумілими. Недоцільною вважаємо рекомендацію французьких фахівців “нашпигувати ваші запитання подробицями та точними відомостями”, бо тоді, мовляв, людина, в якої ви берете інтерв’ю, “обов’язково потрапить у пастку якогось вашого запитання, на перший погляд, найневиннішого, і проговориться” [87, 32]. Досвід практичної роботи показує, що респондент “проговоритися” може хіба що випадково. Однак, відчувши небезпеку і підтекст у провокаційному, на його думку, запитанні, респондент у кращому випадку припиняє інтерв’ю, а в гіршому – іде на відвертий конфлікт. Набувши розголосу, “скандальне” інтерв’ю фактично стає на заваді подальшим спробам редакції взяти інформацію у будь-кого. Тому, принаймні в межах України, питання для інтерв’ю мають бути сформульовані максимально зрозуміло і однозначно. Допускається початок, що передбачає більш розлогу відповідь: “Як на вашу думку…?; “Що Ви скажете з приводу …?; “Нас цікавить ваше особисте ставлення до … ”. “Інтерв’ю на інтерв’ю не схоже, – пише з цього приводу відомий журналіст В. Пєсков. – Розмова біля поїзду з артистом, що від’їжджає на гастролі, або зустріч спортсмена біля трапа літака – це одне інтерв’ю. “Легкість” тут майже неминуча. Інша справа – ґрунтовна бесіда, якщо до неї не підготуватися, то вийде розчарування. А бувають випадки, коли ти бесідуєш з великою, авторитетною, прославленою людиною. Непродумані, випадкові запитання (а яке запитання, така й відповідь) можуть створити “легкість”, яка дратує, засмучує, може викликати навіть обурення. І головне – ти принижуєш в очах читача гідну людину. Ось про цю відповідальність, перед тим як їхати до когось із запитаннями, слід завжди пам'ятати” [67, 6]. Третій етап проведення і підготовки інтерв’ю – найскладніший для початківців, але досить усталений і буденний для професіоналів. Йдеться про призначення зустрічі з відповідним хронометражем, який визначає для інтерв’ю сам респондент або прес-секретар, коли мова заходить про VIP-персону. Одразу слід зазначити, що є люди, які взагалі відмовляються спілкуватися, а тим більше, надавати інформацію у процесі інтерв’ю журналістам. Таких людей одиниці, але кожному професіоналу доводиться з ними стикатися, і сам факт подібної зустрічі, а точніше, її відсутність запам’ятовується надовго. Інша категорія людей, які становлять переважну більшість, охоче дають інтерв’ю, бо в самій основі його бачать елементи духовної сповіді, навіть зізнання. Цивілізаційне оточення, незважаючи на його інформаційну насиченість, роз’єднує людей, не дає їм можливості для відвертого спілкування. Новий вид соціально-економічних відносин в Україні, що складається внаслідок швидкої капіталізації всього державного устрою, впливає і на формування взаємовідносин між людьми. Тож не дивно, що для багатьох прихід інтерв’юера– привід висловитися не тільки про факт події, а й розлого, з відступами, асоціаціями і алегоріями розказати про власну долю. Фахівці Французької школи [87, 32–33], як і російські [49, 114–208] та шведські журналісти [95, 32–45] пропонують форми і методи, покликані сприяти моменту призначення зустрічі, оптимізувати початок самої зустрічі, виходячи зі специфіки національного менталітету, стилістики місцевого досвіду. Тому всі методи, що рекомендуються класичними журналістикознавчими школами, мають скоріше дорадчий характер і повинні використовуватися лише творчо. Так, зокрема, практично непридатний і незрозумілий українському журналісту метод американський, коли журналіст, щоб здобути необхідну інформацію, влаштовується до потенційного респондента секретарем, переїжджає у будинок по сусідству і т. ін. Так само незрозумілою є рекомендація “не звертатися до адвокатів” респондента тощо [88, 33]. Українські представники мас-медіа воліють виходити із практичного досвіду і домовлятися з респондентом заздалегідь, через секретаря або представника респондента. Якщо раніше, за радянських часів, гарантією інтерв’ю було здебільшого журналістське посвідчення, то зараз цього явно недостатньо. Як правило, свідченням толерантності журналіста є видання, яке він особисто представляє. Політичні антагоністи, економічні суперники ніколи не нададуть перевагу для інтерв’ю журналісту, який працює на видання конкурента. Більше того, якщо певним чином журналісту все ж “пощастило” здобути необхідну інформацію і навіть опублікувати матеріал, – редакцію неодмінно чекає судове переслідування, вкрай небажане за умови обмежених коштів, що, як правило, виділяються інвестором на редакційний колектив. Існує безліч “гачків”, що, на переконання західних журналістикознавчих шкіл, можуть посприяти отриманню інформації. Серед них: прихід інтерв’юера до респондента в ролі звичайного відвідувача (варіант “методу маски”); “задіяти мережу”, тобто залучити до тиску на респондента всіх знайомих і друзів редакції та ін. Проте, повторимо, що форми і методи отримання інформації, досвід нагромадження їх у журналістському середовищі має безліч варіантів і варіацій. Безперечно, надзвичайно важливим для української практичної журналістики в жанрі інтерв’ю є вміння адекватно подати себе як незалежного, відповідального, творчого працівника. Наприклад, західний стереотип, коли журналіст приділяє мало уваги зовнішньому вигляду, не приживається в Україні, де респондент підсвідомо обов’язково приділяє увагу, насамперед, елементам зовнішнього іміджу і вже потім змісту запитань. Коли інтерв’юер в Україні домовляється про надання інформації через телефон – його особистість і правдивість сигналу неодміннно перевіряються. Тому ефективніше і простіше попрохати рекомендувати себе респонденту комусь із його знайомих. Так само малоефективно звертатися до респондента з листом, звичайним або у формі електронної пошти. Найчастіше таке послання просто не долає бар’єрів у вигляді секретарів, помічників, а коли це державна установа, лист, як правило, просто губиться при проходженні через інстанції. Як виняток, третій етап (підготовчий) відбувається під час знайомства журналіста з респондентом у місцях неформального спілкування: вечірки, клуби, спортзали. Проте матеріальні статки пересічного журналіста в Україні та потенційного респондента подекуди настільки різняться, що зустрічатися їм доводиться досить рідко. Четвертим етапом в інтерв’ю вважається етап його проведення. Розлогі, розширені інтерв’ю-діалоги, характерні для часописів радянських часів, відійшли в минуле. Сучасне інтерв’ю потребує максимального напруження журналістської уваги, здібності й вміння моментально переключатися з теми на тему, враховуючи перебіг розмови, настрій респондента, його внутрішню дисциплінованість і прагматизм. Останній багато в чому залежить від культурного і освітнього рівня респондента. Результативність інтерв’ю залежить, зрештою, і від врахування журналістом індивідуальних характеристик співрозмовника. “Індивідуальна поведінка людини детермінована позиціями певних соціальних груп, масовою свідомістю і культурою. Плюралістична система ЗМІ лише варіює цю детермінованість, а не відміняє її. Ця система замінює одну масу лише багатьма масами (масовими рухами і на їх основі різними партіями, групами, організаціями), роздрібнює суспільство на окремі соціальні групи, створюючи ілюзію повної індивідуальної свободи та індивідуального вибору людини. Але існування багатьох мас і є відносно демократичною основою життя суспільства та людини. Правда, і тут є певна критична межа цього процесу: чим більше суспільна роздрібненість, тим ближча деградація суспільства як єдиного організму” [74, 16]. Тому в процесі прийняття інформації від респондента, журналісту слід враховувати ступінь певної несвободи (як його власної, так і респондента), яка передбачає певну скутість, обмеженість, внутрішню самоцензуру, що існує незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. Навіть – наявності в ньому демократичних інститутів. Кожна журналістикознавча школа, кожний дослідник дає своє бачення методики проведення інтерв’ю. Часом вони різняться кардинально, що зумовлено, як правило, індивідуальним досвідом, який втілюється згодом у теоретичні рекомендації. Так, наприклад, О. Чекмишев радить при проведенні інтерв’ю “не боятися зупинятися і знову ставити запитання, якщо відповіді не отримано або сказано недостатньо. Журналіст має бути готовим до корекції своєї поведінки та сформульованих заздалегідь запитань” [97, 119]. З цими, як і з іншими рекомендаціями, можна погодитися. Проте сумнів викликає теза, згідно з якою “журналіст не зобов’язаний погоджувати з об’єктом інтерв’ю остаточний варіант. Для цього він повинен мати у своєму розпорядженні документальне підтвердження усього, про що говорив співрозмовник” [97, 119]. Досить полемічна порада, з огляду на ймовірність судового переслідування, адже під впливом об’єктивних чи суб’єктивних обставин респондент завжди може заперечити в судовому порядку сам факт подання журналісту документального матеріалу. Такі випадки стали повсякденною реалією сучасного українського суспільства. Представник шведської школи журналістикознавства Е. Фіхтеліус слушно зауважує: “Навряд чи доцільно та й, мабуть, неможливо заздалегідь перерахувати питання наступної бесіди. Адже більшість із них залежать від відповідей об’єкта інтерв’ю, до того ж завжди слід лишати простір для непередбачених питань і спонтанних відповідей. З іншого боку, репортер загалом може розповісти співрозмовнику про мету інтерв’ю, його характер, висвітлити тематику питань, що обговорюються” [95, 79]. Так само французькі фахівці, пропонуючи величезну кількість корисних порад, іноді видають їх за універсальні рекомендації, хоча в Україні окремі варіанти методики інтерв’ю застосованими бути не можуть. Скажімо, практично не виникає потреби чергування “лагідних” запитань з “підступними” [88, 33] з метою приспати увагу респондента і фактично змусити його зненацька “видати” цікаву інформацію. Останнім часом практика українського інтерв’ю максимально спрощується, оскільки у журналіста через брак часу не лишається можливості на вибудову складної архітектоніки бесіди. Інтерв’ю у друкованих виданнях, насамперед у щоденних газетах, зводиться до коротких запитань, що передбачають однозначні відповіді. Якщо респондент намагається подібної відповіді уникнути, редакція користується усталеним прийомом, розміщуючи коментар до спірного питання поруч з інтерв’ю. Таким чином досягається потрібний психологічний ефект, коли і респондент висловлює свою думку (навіть ухиляючись від неї), і видавець чи інвестор обстоюють свою позицію, фактично висловившись у коментарі на цій же сторінці. При цьому коментар, задля більшої правдивості та конкретики, може бути замовлений у стороннього фахівця, тоді актуальним буде погодження, яке, на думку О. Чекмишева, “може мати місце в тому разі, коли журналіст і співрозмовник домовилися про це заздалегідь” [97, 118]. Узгодження, що зазвичай реалізується у підписі респондента на кожній сторінці друкованого матеріалу (а не в кінці матеріалу, як це рекомендувалося раніше), застерігає редакцію від можливості судового переслідування. А коментар, що існує сам по собі, чітко й однозначно розставляє крапки над “і” у спірних питаннях в інтерв’ю, що так і лишилися нез’ясованими. Безумовно, незважаючи на диференційованість підходів, усі фахівці одностайні в тому, що головне в сучасному інтерв’ю – визначення основного повідомлення. Основним повідомленням прийнято вважати масштабний факт, що став основою бесіди. Іноді основне повідомлення полягає в так званій ключовій фразі. Це може бути вдало сформульоване респондентом повідомлення, яскрава цитата. Безумовно корисною буде застосування під час інтерв’ю деяких суто індивідуальних прийомів завоювання прихильності та довіри у респондента. Так, американські фахівці радять розмовляти з респондентом буквально “однією мовою”, тобто оперувати поняттями, термінами, жаргонізмами, близькими цій особі [45, 85–107]. Французькі експерти вважають за доцільне, за умови якщо бесіду заблоковано, навести якусь влучну цитату з популярного видання або зробити посилання на якусь публікацію [88, 33]. Всі без винятку, в тому числі автор наукової роботи, рекомендують поводити себе під час інтерв’ю винятково чемно, толерантно. Це дає підставу для можливості наступного звертання до респондента з тим, щоб він і надалі прояснив ту чи іншу ситуацію, прокоментував факт, що цікавить редакцію. “Не забувайте, що телефон цієї людини доповнить ваш “золотий фонд” контактів у записнику” [88, 33]. Найбільш складний і полемічний з точки зору дотримання вимог професійної етики завершальний, п’ятий етап інтерв’ю – його реалізація на папері, у відеоряді. “В останньому випадку, – застерігає журналістикознавець Еріх Фіхтеліус, – монтаж запису інтерв’ю ... має проводитися чесно. “Так” не змінюють на “ні”, відповіді передають повністю, не перетлумачуючи і не скорочуючи таким чином, щоб змінити зміст. Питання репортажу не змінюють на інше” [95, 79]. Все це повною мірою стосується друкованих видань, адже в них можливості маніпулювання текстом, у тому числі старим, як світ, методом скорочення з метою спотворення змісту, виявляються більш спокусливими і широкими. “Непідсудним” є факт зміни порядку запитань у вже підписаному респондентом інтерв’ю. Але ж, як відомо, читачем запам’ятовується перша і остання фрази. Тож фахівцю досить поміняти абзаци, щоб змінити ставлення громадськості до того чи іншого факту, наголосити саме на проблемі, що цікавить інвестора газети. Тому класичний підхід до опрацювання і підготовки відповідей респондента у формі газетно-журнального інтерв’ю є одночасно і перевіркою професійної етики. Звіривши відповіді у блокноті з магнітофонними записами, журналіст, з огляду на певні об’єктивні та суб’єктивні чинники, має дати матеріал на вичитку респонденту. Здебільшого у респондента спрацьовує ефект домислення, згадки, і він може дописати до тексту інформацію, про яку забув або не встиг сказати під час інтерв’ю. У свою чергу журналіст має виявити максимум тактовності, щоб остаточна перевірка не переінакшила задуму інтерв’ю, його концепцію і стилістику. Французька школа журналістики щодо візування інтерв’ю не дає однозначної відповіді. Як і в Україні, деякі редакції наполягають на візуванні, аби “надалі уникнути можливих проблем з інтерв’юйованим” [88, 5–6]. Зазначається також, що безперечно слід візувати інтерв’ю, якщо йдеться про гострий політичний конфлікт або суто наукову розробку, коли в тексті трапляються визначення і терміни невідомі самому журналісту і потенційному читачу. Характерний факт: французькі фахівці застерігають проти того, щоб показувати респонденту текст коментарю або іншої інформації, що має розміщуватися за межами інтерв’ю на газетній шпальті. Вище вже згадувалося про подібну практику українських видавців. Американські фахівці зокрема виділяють таку форму інтерв’ю, як розмова по телефону. Телефонне інтерв’ю, на думку автора дослідження, в Україні де-юре не прийнято, хоча існує де-факто. Йдеться про телефонний дзвінок журналіста до добре знайомого фахівця чи експерта з проханням прокоментувати ту чи іншу подію саме у формі бліцінтерв’ю. Запис проводиться на магнітофон. Саме інтерв’ю, як правило, має характер інтерв’ю-монологу. Тривалість його обмежується кількома хвилинами люб’язної розмови і, за умови хороших стосунків з респондентом, журналіст не завіряє текстовий матеріал. Такі інтерв’ю часто практикуються в політичній журналістиці з політтехнологами, експертами, різноманітними фахівцями, яким періодично слід “засвічуватися” на шпальтах газет, аби підтримати свій імідж. Задумані редакцією саме у стилі бліцматеріалу, ці інтерв’ю зазвичай починаються зі слів: “Скажіть кілька слів... ”; “Коротко висловіть Вашу думку ...”; “Стисло поясніть...”. Практично жодне спеціальне дослідження, підручник або посібник із журналістики не розглядає проблем, що виникають після публікації інтерв’ю. А вони, ці проблеми, часом перевершують усі сподівання, оскільки суспільний резонанс після виходу матеріалу може бути як відверто позитивний, так і вороже негативний. Останній випадок: серія гучних інтерв’ю, де колишні прихильники ідеї “Помаранчевої революції”, не поділивши влади, звинуватили одне одного в некомпетенції, корупції, навіть криміналі. Країна, що була збурена, одухотворена Майданом, відчула себе зрадженою і скривдженою. За аналогією з американською журналістикою, скандальні виступи на прес-конференціях колишніх революціонерів нагадували історію Моніки Левінські, викладену в прямому ефірі провідних американських телекомпаній. Причому, як і в останньому випадку, українські читачі та глядачі були шоковані не відвертими обвинуваченнями колишніх вождів Майдану, а саме фактом їх зради ідеям свободи і протистояння злу. У випадку з американськими громадянами, численні соціологічні опитування з’ясували пізніше, що американці були більше шоковані не фактом подружньої зради у сім’ї президента, а тим, що він до останнього заперечував свій зв’язок з практиканткою, збрехавши у прямому ефірі всьому народу. Отже, інтерв’ю часто виступає не лише як жанровий матеріал. Воно служить лакмусовим папірцем, іспитом на етичну категорію правди, поняття добра і зла, що реалізуються у відповідях респондента в розмові з журналістом. Найменш поширений у сучасній пресі в групі інформаційних жанрів – звіт. За авторським визначенням, сформульованим у період значної активізації і функціонування звіту (післявоєнний період у радянських ЗМІ – до 1995 р. включно), звіт – це вдумливий журналістський виклад обміну думками між людьми під час нарад, з’їздів, конференцій тощо з метою найбільш повного відображення суспільно-політичного значення події, що описується. У характері, стилістиці звіту, глибині суджень і узагальнень виражається позиція не тільки автора, а й засобу масової інформації, його видавця чи інвестора [62, 23]. На відміну від замітки, яка, наприклад, про збори політичної партії чи руху повідомляє лише, де і коли вони відбулися, звіт оперативно і дуже детально розповідає про цю подію, зазначає досягнення, зосереджує увагу на причинах хиб і упущень, пропонує шляхи оптимізації стану справ. Звіт є також важливою формою не тільки інформування про соціально значущі події, а й аналізу, узагальнень пропаганди передового досвіду. У звіті, зокрема політичному звіті, спостерігаємо яскраво виявлені елементи полеміки з представниками інших партій, їх ідеологій, утвердження принципів критичного аналізу. Останнє, проте, існує більше у плані побажання при написанні звіту про перебіг політичних явищ, насамперед, коли вони надруковані у партійних виданнях, тяжіють все ж до самокритики поміркованої, перевага надається дошкульним зауваженням у бік політичних супротивників. Традиції звіту в сучасній пресі, як взагалі й сам факт поодинокої появи матеріалів у формі звіту на сторінках друкованих видань України початку третього тисячоліття, – не данина пам’яті, а скоріше інерція мислення, що притаманна деяким видавцям ще з доби тоталітарної держави. У радянських підручниках з журналістики звітом починався розділ “Інформаційні жанри”, оскільки сам звіт домінував на шпальтах партійно-радянської періодики під час багатоденних з’їздів, коротких конференцій, розширених нарад. Звіт як жанр виник у ХІХ столітті, коли друковані видання були єдиною можливістю інформувати суспільство про якусь важливу новину. Зокрема, це були звіти з парламентських засідань в Англії, Національних зборів в Німеччині. Не маючи змоги побачити і почути виступи державних діячів, делегатів через аудіовізуальні ЗМІ, обиватель, як правило, представник середнього класу, ознайомлювався з детальним описом події і майже протокольним текстом виступів у газеті, журналі. Класичним для радянських підручників був ретельний опис Фрідріхом Енгельсом у “Новій Рейнській газеті” звіту про діяльність Берлінських і Франкфуртських національних зборів [37, 10]. Менше поміченими для радянських істориків журналістики виявилися добірки найпопулярнішого і наймасовішого на початку минулого сторіччя щотижневика Російської імперії “Нива”, де майже в кожному номері вміщувалися короткі, але змістовні звіти, присвячені різноманітним акціям, з’їздам актуальним подіям, що відбулися на території величезної країни. На сторінках “Нивы” знаходимо звіт про “Съезд попечителей учебных округов” (1904. – № 36); матеріал у формі звіту про відкриття пам’ятника О. С. Пушкіну в Харкові (1904. – № 24); політичний звіт про реакцію зарубіжних держав на перебіг російсько-японської кампанії “Державы и русско-японская война” (1904. – № 10). Таким чином, звіт у ХІХ столітті мав значною мірою характер універсального комплексного інформування про певну глобальну подію. У газетах чи журналах того історичного періоду він займав місце, адекватне обсягу видання. Ознайомлення з історією звіту свідчить, що він був досить популярним, бо значною мірою задовольняв потреби споживачів інформації і робив це ґрунтовно, розлого, не поспішаючи – згідно з вимогами часу. За звітом Ульянова-Леніна у газетах “Правда”, “Волна”, “Эхо”, “Пролетарий” можна мати уявлення про перебіг класової і партійної боротьби на початку минулого століття. Традиції Леніна-публіциста згодом широко використовувалися при написанні звітів радянськими журналістами після приходу партії більшовиків до влади. Проте звіт, навіть в умовах тоталітарної системи (за винятком, зрозуміло, партійних звітів), уже мав ознаки регулятивної функції. Редакція, сам журналіст подекуди дістали хоч і незначну, але певну можливість виявити у звіті ставлення до події вже через інтерпретацію факту. У звітах з партійно-господарських активів редакція мала право замінити “ліберальний” вступ на більш критичний, наголосити в матеріалах звіту на певній ваді, обминаючи увагою інші. Ця практика набула досить широкого поширення в умовах багатопартійної системи, коли з метою максимально ефективного впливу на читацьку підсвідомість партійна преса у звітних матеріалах загострює увагу на дрібних негативах, уникаючи згадки про більш істотні вади. Прийнято вважати, що чим старанніше реалізував журналіст свої творчі здібності у звітному матеріалі, чим ефективніше подала цей звіт газета на своїх шпальтах, тим ширше використані можливості цього конкретного друкованого ЗМІ. Проте теорія страждає від практики втручання в редакційну політику власників газети чи журналу, чиї економічні та політичні інтереси дуже часто не мають нічого спільного з правдивою інтерпретацією подій. Видова характеристика звітів, їх різновиди зумовлені творчим, редакційним завданням, задумом автора і характерними особливостями об’єкта чи події, що підлягає аналізу в звіті. Залежно від теми, яку ставить перед редакцією інвестор, звіт може мати суто інформаційний або аналітичний характер. Найбільш оперативно, лаконічно повідомляє про подію стислий хронікальний звіт. Насправді він мало в чому відрізняється від розширеної інформаційної замітки або короткої кореспонденції. Такий звіт зазвичай відповідає на запитання: хто (що)? де? коли? яким чином? Виграючи в оперативності, стислий хронікальний звіт розкриває суть, політичну чи соціальну спрямованість події, але не дає повного, детального уявлення про неї. Часто такий звіт передує розгорнутому звітові, самою своєю появою викликаючи у читача бажання більш повно дізнатися про те, що сталося. Точне і якнайповніше відтворення події з усіма її подробицями у відповідній часовій послідовності дає прямий інформаційний (загальний, розгорнутий) звіт. У прямих інформаційних звітах, як правило, з протокольною точністю розповідається про визначні події у житті суспільства: інавгурація Президента, урочисте відкриття сесії парламенту нового скликання і т. ін. Ці звіти характеризуються детальним описом подій, часовим хронометражем, великою кількістю світлин. При цьому передбачається робота не одного, а цілої бригади журналістів, кожний з яких відповідає за свою ділянку роботи, висвітлюючи об’єкт чи подію з необхідного ракурсу. В інформаційному звіті обмежується застосування переказу слів учасників події, небажане цитування уривків доповідей чи діалогів. Заохочуються пряма мова, адекватно записане інтерв’ю. Такі звіти, як правило, займають велику газетну площу і практикуються урядовими виданнями “Голос України”, “Урядовий кур’єр”. У приватних виданнях набула популярності аналітична форма звіту. Часом за обсягом вона нагадує розширену кореспонденцію, але відрізняється від неї принаймні прагненням автора чи редакції загалом дотримуватися документально засвідчених фактів, не проводити широких масштабних порівнянь. Автор аналітичного звіту прагне не тільки переповісти суть того, що сталося, а й зробити власні узагальнення, висновки. Аналітичні звіти поділяються на тематичні та проблемні. У тематичному звіті журналіст виділяє із усієї інформації головну тему, яка становить основу, лейтмотив події. Для підготовки тематичного звіту до уваги може братися кілька виступів або навіть один. Це дає можливість вводити в матеріал елементи власного аналізу, додаткові факти, найповніше використовувати особисті враження. Практикується розгляд кількох питань, здебільшого пов’язаних між собою. Висвітлення перебігу подій у тематичному звіті може не відповідати справжньому її розвитку в часі й максимальній повноті. Така форма звіту більшою мірою суб’єктивна. Адже, починаючи з теми і закінчуючи узагальненнями, – це результат журналістського бачення події [62, 33]. Тематичний звіт якнайповніше відповідає політичним орієнтаціям сучасних видань і є спробою певним чином вплинути на економічні стосунки в інтересах інвестора. Проблемний звіт у самій своїй основі передбачає порушення проблеми, водночас пропонуючи варіант її вирішення. Подія у проблемному звіті, на відміну від інформаційного, є лише приводом для написання матеріалу. Журналіст бере до уваги лише окремі думки, вислови, судження, почуті й усвідомлені під час перебігу події. Для висвітлення проблеми залучається велика кількість фактів, проводяться паралелі, часто – історичні екскурси, глобальні узагальнення. Аналіз у проблемному звіті виходить, таким чином, за межі опису самої події, але сам факт аналізу сприяє розв’язанню проблеми. Проблемний звіт через полемічну загостреність, критичний елемент є найбільш читабельним серед інших варіантів звіту. Часто використовується у міжпартійній боротьбі, при з'ясуванні економічних суперечок. Таким чином, група інформаційних жанрів у сучасній друкованій журналістиці має тенденцію до надзвичайно швидкого і динамічного розвитку. Відбувається взаємоперехід жанрів у межах самої інформаційної системи, що свідчить про підвищення професійного рівня українських журналістів, які вчасно реагують на запити читацької аудиторії. Серед інформаційних жанрів найбільш вживаними у друкованих ЗМІ є репортаж та інтерв’ю. Форми та інваріантність цих жанрів малорозроблені українською журналістикознавчою наукою і тому журналісти-практики часто діють навмання, інтуїтивно шукаючи найоптимальніші методи подання матеріалу. Відставання національної репортерської школи від західних і північноамериканських стандартів зумовлено десятиріччями фактичного занепаду системи інформаційних жанрів, що підлягала суворій цензурі в умовах однопартійної системи і державної власності на ЗМІ. Проте система інформаційних жанрів, діючи в нових соціально-економічних умовах, швидко відновлюється, відповідаючи на суспільні запити читачів. |
|
ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ РОЗДІЛ ІІ ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ ДО ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 32 |
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІАГНОСТИЧНОЇ МЕДИЧНОЇ АПАРАТУРИ Скіалогія розділ рентгенології, що вивчає закономірності утворення рентгенівського зображення |
|
Зміст Вступ Розділ Загальна характеристика організації Мотивація на підприємстві: аналіз форм матеріального і нематеріального стимулювання |
ЛЕКЦІЯ ТЕМА : елементИ V А групи Загальна характеристика атомів елементів V А групи. Нітроген, Фосфор та Арсен, поширення їх у природі. Загальна характеристика простих... |
|
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Актуальність теми. Однією з актуальних і складних проблем сучасної гастроентерології та хірургії є лікування ускладнень, що розвиваються... |
Програма курсу «Фотожурналістика» Журналістика та її жанри. Роль фотожурналістики в системі засобів масової інформації. Особливості жанрів фотожурналістики. Обговорення... |
|
Лекція за змістовним модулем 1: «Загальна характеристика бухгалтерського... Змістовний модуль Загальна характеристика бухгалтерського обліку, його предмет і метод |
СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ Семінар Загальна характеристика культури Середньовіччя. 2 год Високе (Класичне) Середньовіччя від X-XI століть до приблизно XIV століття. Характеристика періоду |
|
Скандинавські країни: загальна характеристика (історія, культура,... Чеська Республіка: загальна характеристика (історія, культура, економіка, суспільство, політична система) |
Перелік питань з АГРАРНОГО ПРАВА Загальна характеристика та особливості джерел аграрного права. Характеристика, види і юридична сила локальних актів |