ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П
|
|
Скачати 5.19 Mb.
|
|
ТЕМА 6. ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ §19. Поняття, причини та види правопорушень Усі людські вчинки умовно можна поділити на суспільно корисні і шкідливі. Всякий вчинок, який суперечить встановленим і схваленим суспільством правилам, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству, порушує моральні умови існування людини і суспільства. Суспільно корисні вчинки узгоджуються з нормами права, а суспільно шкідливі, як правило, є порушенням правових норм. Протиправна поведінка є антиподом правомірної поведінки і породжує правопорушення. Отже, правопорушення - це суспільно шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно проаналізувати склад правопорушення. До особливостей складу правопорушення слід віднести такі:
Необхідною ознакою суб'єктивної сторони правопорушення є вина у формі умислу чи необережності. При умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел). При необережності особа передбачає можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховує їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачає можливості настання цих наслідків, хоч могла і повинна була це зробити (недбалість). Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній вираження протиправного діяння. Ця сторона відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення; чи є об'єктом правопорушення суспільні 64 відносини, соціальні цінності, які охороняються правом і на які зазначене правопорушення посягає. Ознакою правопорушення є караність протиправного діяння (поведінки) — юридична відповідальність. Серед причиніумов, які можуть визначати скоєння правопорушень або сприяти їм, характерними є:
Сприяти скоєнню правопорушень можуть і певні суб'єктивні причини, соціально-психологічні особливості (наявність психічних відхилень, темперамент, вік, риси характеру, фізичні вади тощо). Впливають на скоєння правопорушень і факти недосконалості чинного законодавства (високі податки на суб'єктів господарської діяльності, відсутність ліцензування певних видів діяльності, відсутність прогресивного податку на власність та ін.). Правопорушення, як правило, зумовлюються не якоюсь однією причиною, а відразу багатьма. Залежно від ступеня суспільної небезпечності всі правопорушення поділяють на злочини і проступки (провини). Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства та особи. У 1999 р. в Україні зареєстровано 5 581 693 злочини, а в 2000 році в ув'язненні перебувало понад 177 тис. осіб. Залежно від галузі права розрізняють кримінальні, адміністративні, цивільні, трудові, фінансові, екологічні, процесуальні та інші правопорушення. $20. Цілі, підстави та види юридичної відповідальності Конституція України закріплює основи юридичної відповідальності особи. За Конституцією: • ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; 65
Юридична відповідальність має певні цілі, передбачувані результати. До таких належать:
Юридична відповідальність містить у собі й елемент кари, тому що обмежує в чомусь правопорушника, позбавляє його певних благ. Підставою для юридичної відповідальності повинен бути факт скоєння правопорушення, наявність у діях особи складу правопорушення, який, як зазначалося, включає чотири елементи: суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єктивну сторону та об'єкт. Для всіх правопорушень загальним об'єктом є суспільні відносини (правопорядок), що охороняються законом. Безпосереднім об'єктом є ті конкретні суспільні відносини, яким заподіяно шкоди зазначеним правопорушенням. Ними можуть бути права і свободи громадян, права та інтереси організацій тощо. Підставами юридичної відповідальності, крім факту скоєння правопорушення, є:
Незнання закону не звільняє від відповідальності. Коли б цей принцип не діяв, тоді більшiсть правопорушників, очевидно, спробували б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопорушення. Залежно від характеру, ступеня суспільної небезпечності правопорушень розрізняють кілька основних видів юридичної відповідальності, а саме:
5 — 5-1314 66 Існує і конституційна відповідальність (імпічмент Президента, відповідальність народного депутата за порушення депутатських обов'язків). Виділяють також кримінально-процесуальну відповідальність (заміна підписки про невиїзд взяттям під варту). §21. Необхідна оборона та інші обставини, що виключають юридичну відповідальність Не всі зовні протиправні діяння в дійсності є такими. Є обставини, які виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння. У кримінальному та адміністративному праві такими обставинами є необхідна оборона і крайня необхідність. Необхідна оборона - це правомірний захист від суспільно небезпечного посягання шляхом нанесення шкоди нападникові. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Діяння, які сталися за необхідної оборони без перевищення її меж, не піддягають кримінальній відповідальності. Явна невідповідність захисту характерові і небезпечності посягання називається перевищенням меж необхідної оборони. Явність - це очевидність для всіх і кожного, і насамперед для того, хто захищається, невідповідності, неспівмірності нападу та захисту. Перевищення меж необхідної оборони може здійснюватися тільки свідомо і карається лише у випадках настання смерті або тяжких тілесних ушкоджень нападника. Крайня необхідність - це особливі обставини, за яких особа вимушено заподіює шкоду. Це дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але скоєна у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі, її правам або правам інших громадян, якщо цю небезпеку за обставин, що склалися, не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута. Особа, яка діяла у стані крайньої необхідності або необхідної оборони, не підлягає й адміністративній відповідальності. До необхідної оборони прирівнюються дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані, на 67 затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її до відповідних органів влади. Шкода, завдана при затриманні, має відповідати характеру і небезпеці посягання та обстановці затримання. Є інші обставини, що виключають юридичну відповідальність. §22. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія і правопорушення Правопорушення тісно пов'язані з такими антисоціальними явищами, як алкоголізм, наркоманія і токсикоманія. Поширення останніх у суспільстві майже автоматично призводить до суттєвого зростання кількості правопорушень. Алкоголізм — це хворобливий стан особи, який характеризується її потягом до спиртних напоїв. Наркоманія — це патологічний потяг до наркотиків, який розвивається внаслідок систематичного введення їх в організм людини. Токсикоманія — це використання різного роду токсичних речовин, які не віднесені законом до наркотичних. Вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин згубно впливає на здоров'я людей, порушує нормальне функціонування мозку, руйнує нервову систему, призводить до деградації особистості. Такі особи стають суспільно небезпечними і схильними до скоєння правопорушень і злочинів. Часто вони вчиняють злочини з метою роздобути гроші на придбання наркотиків, спиртних напоїв та ін. Нерідко причиною вживання спиртних напоїв і наркотичних речовин є бажання тимчасово зняти нервову напруженість, моральне незадоволення, бажання відійти від реальності з її турботами І труднощами. До причин, які сприяють цим вкрай небезпечним у суспільстві явищам, можна віднести: традиції вживання спиртних напоїв у дні відзначення різних подій, безробіття серед значної частини населення, обмежена кількість місць для занять спортом і культурного відпочинку або недоступність їх з матеріальних причин, подекуди недостатня увага до цієї проблеми у виховній та законотворчій роботі. Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності. Доведення неповнолітнього за <�і ♦ 68 певних умов до стану сп'яніння, втягнення неповнолітніх у вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання, схиляння будь-якої особи до вживання наркотичних засобів є злочинами, за які передбачається сувора відповідальність. Водночас не можна не зазначити, що сьогодні відсутня ефективна протидія алкоголізму і курінню, а реклама спиртних напоїв і цигарок заполонила вулиці міст України, масовий продаж цих виробів які можна придбати навіть поруч зі школами та іншими навчальними закладами, в містах функціонує величезна кількість торговельних закладів, де можна придбати в будь-яку годину і в будь-якій кількості горілку, вино, цигарки і т.д. 69 розділ ii. конституційне законодавство УКРАЇНИ Т  ЕМА 7. ЗАКРІПЛЕННЯДЕРЖАВНОГО, НАРОДНОГО Й НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ ДО ПРИЙНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ $23. Декларація про державний суверенітет України Державний суверенітет означає, що влада держави є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах її кордонів, а також незалежність і рівноправність держави у взаємовідносинах з іншими державами. Народний суверенітет — це повновладдя народу, визнання його єдиним джерелом влади, відповідальність держави перед суспільством. Національний суверенітет—це повновладдя нації, її можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя, в тому числі й щодо створення самостійної держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР — коли Україна ще перебувала у складі колишнього Союзу РСР—прийняла важливий політичний і правовий акт — Декларацію про державний суверенітет України, який відіграв значну роль у розбудові української держави. У преамбулі та 10 розділах Декларації державний суверенітет України розкрито як верховенство, неподільність, повнота і самостійність влади республіки на її території. У Декларації зазначено, 70 що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення; що громадяни всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом державної влади в Республіці; що від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України. Декларація проголосила: народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. У Декларації гарантується всім національностям, що проживають на території України, право вільного національно-культурного розвитку, визнається пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. §24. Закон України "Про економічну самостійність України" Цей Закон, прийнятий Верховною Радою 3 серпня 1990 р., закріпив право України самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності, форми і методи господарювання. Закон передбачив різноманітність і рівноправність форм власності, свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб, самостійне регулювання грошового обігу та захищеність внутрішнього ринку. §25. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1991 року Юридичне закріплення самостійності України було здійснено Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Цим Актом: 1) проголошувалася незалежність України і створення самостійної української держави з офіційною назвою "Україна";
71 З метою підтвердження Акта проголошення незалежності України 1 грудня 1991 р. було проведено Всеукраїнський референдум, під час якого 90,32 % виборців висловилися за незалежність України. §26. Питання правонаступництва України Правонаступництво — перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта (держави, організації тощо) до іншого. Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею СРСР. Закони та інші нормативні акти УРСР визнавалися чинними, якщо вони не суперечили законам України, прийнятим після проголошення незалежності. Державним кордоном України було визнано її колишній кордон у складі УРСР. Громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на її території, визнавалися громадянами України. 72 ТЕМА 8. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ — ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ §27. Поняття конституції як основного закону. Види конституцій Термін "конституція" походить від латинського слова соnstitutіо, що означає "устрій", "встановлення". Так іменувалися деякі з актів, що видавалися римськими імператорами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язане з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими писаними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й дотепер, та Конституція Франції 1791 р. Конституція є основою конституційного права. Конституційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють заходи економічної і політичної організації суспільства, форми правління і державного устрою, порядок і принципи формування та компетенцію органів влади і управління, судову систему, правовий статус громадян. За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо) і прийнятий у суворо встановленому порядку. До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великобританії. Вона увібрала низку законів, перший з яких — "Велика хартія вольностей" — був прийнятий ще в 1215 р. За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не 73 тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід зарахувати до жорстких. Відповідно до державного устрою конституції поділяються на федеративні (Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.). За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх прийнято поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації і підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відповідають конституційним настановам. Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріплюють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяльність. Конституція України є Основним Законом держави тому, що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, яка знаходить свій вияв у низці положень.
74 §28. Джерела конституційного права в Україні Джерелами конституційного права в Україні вважаються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми. До таких належать:
До законів, які входять до складу конституційного законодавства, належать Закони України: "Про Конституційний Суд України", "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про Рахункову палату Верховної Ради України", "Про місцеве самоврядування в Україні" та інші. §29. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України У ст. 1 Конституції України проголошено: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Ця стаття є однією з головних у Конституції України. Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Демократизм в Україні передбачає створення сприятливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами 75 держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо. Соціальна держава — це держава, що бере на себе турботи про соціальний захист своїх громадян, спрямовує свою політику на створення доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належної підтримки малозабезпечених верств населення. В конституціях Франції, ФРН, Італії, Іспанії, Словенії, Білорусі та ряді інших країн ці держави проголошуються соціальними. Правова держава — це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки. В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Принцип республіканської форми правління полягає в такій організації державної влади, за якої вищі органи держави обираються народом на певний строк. В Україні глава держави — Президент, Верховна Рада обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визнається народ України. Свою владу він може здійснювати по-різному:
Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Необхідно, щоб усі гілки влади мали чітко визначену компетенцію і не допускалася можливість спроб окремих гілок влади виконувати невластиві їм функції. Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу. Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Україна як централізована унітарна держава поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що складають її територіальний устрій. 76 Територіальний устрій — це територіальна або національно-територіальна організація державної влади (питання внутрішнього поділу території держави на складові та їх правове становище, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими). Засади територіального устрою України визначені у ст. 132 Конституції. Такими є:
Державна територія України включає в себе сушу, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний простір над ними. У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адміністративно-територіального устрою України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами, а також 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська. Незважаючи на відмінність суб'єктів складу України за розмірами їхньої території та чисельністю населення, вони є рівноправними як між собою, так і у відносинах з центральною владою. Цьому принципу рівноправності не суперечить те, що міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України. Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність є основною ознакою політичного режиму України. Конституція України (ст. 15) гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Політична багатоманітність означає насамперед реальну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів, громадських організацій на основі професійних, культурних, спортивних, вікових та інших інтересів). Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, 77 колективної, приватної) і різних форм господарювання. Ідеологічна багатоманітність — це реальне право різних суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави і суспільства. Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь-якої ідеології як обов'язкової. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку. Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. Прикладом такої заборони можуть бути положення, що містяться в Законі України "Про об'єднання громадян", де зазначено, що не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна шляхом насильства конституційного ладу і територіальної цілісності держави; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму, національної, расової, релігійної ненависті тощо. §30. Державна символіка України Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі показують одну або декілька ідей політичного чи історичного, культурного або географічного характеру. Визнавши ті чи інші знаки, зображення, звукові вираження символами державного суверенітету, держава встановлює порядок їх використання та систему правового захисту (юридичну відповідальність за глум над державними символами тощо). Стаття 20 Основного Закону України визначає державними символами України Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України. Державний герб є емблемою держави, він зображується на прапорах, грошових знаках, печатках, офіційних документах, державних установах тощо. Конституцією України передбачено наявність великого Державного Герба і малого Державного Герба України. Малий Державний Герб України — золотий тризуб (знак княжої держави Володимира Великого) на синьому щиті — затверджено постановою Верховної Ради України від 19 лютого 1992 р. Великий Державний 78 Герб України має містити як головний елемент — малий Державний Герб України, — так і зображення герба Війська Запорізького — козака з мушкетом. Державний прапор — це закріплений законом офіційний стяг держави, на якому шляхом добору певних кольорів виражені певні ідеї політичного або історичного характеру. За Конституцією, Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Державний гімн — це поетично-музичний твір, який через систему музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політичного характеру. Верховна Рада України 6 березня 2003 р. Законом "Про Державний Гімн України" затвердила Державний Гімн України: слова П. Чубинського, музика М. Вербицького. Державний Гімн України: Ще не вмерла України І слава, і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці. Приспів: Душу й тіло ми положим за нашу свободу. І покажем, що ми, браття, козацького роду. Законом встановлено, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України. Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом. За Конституцією, державні символи України затверджуються законами, що приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (не менш як 300 парламентарів). У деяких країнах є й інші державні символи — державні кольори, державна печатка, державний девіз. Девіз держави — це короткий вислів, у якому дістають вияв її найвищі цінності. Наприклад, девіз Великобританії — "Бог і право особи", Канади - "Від моря до моря". Столицею України, тобто адміністративно-політичним центром і місцем перебування загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ. 79 §31. Законодавство про мови та національні меншини в Україні Під державною мовою розуміють визначену законом мову, яка має використовуватися органами законодавчої та державної виконавчої влади, в судочинстві, освіті тощо. Державною мовою в Україні є українська мова. Згідно зі ст. 10 Конституції держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Законом України "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989 р. передбачено, що українська держава забезпечує українській мові статус державної з метою створення умов для всебічного розвитку духовних творчих сил народу, гарантуванню його суверенної національно-державної самобутності. Мовами міжнаціонального спілкування визнавались українська, російська та інші мови. Україна — багатонаціональна країна, в якій проживають громадяни понад 130 національностей і народностей. За статистичними даними перепису населення 2001 р., українці складають 77,8 % усього населення України, росіяни — 17,3 %, білоруси — 0,6 %, молдавани — 0,5 %, кримські татари — 0,5 %, болгари — 0,4%, угорці — 0,3%, євреї — 0,2%. Враховуючи цю реальність, законодавство про мови та національні меншини має важливе соціальне, культурне і політичне значення. Верховна Рада України вже 1 листопада 1991р. ухвалила Декларацію прав національностей України, а 25 червня 1992 р. прийняла Закон України "Про національні меншини в Україні". До національних меншин в Україні належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного усвідомлення та спільності між собою. Декларація прав національностей України визначає, що народи, національності, етноси, які мешкають в Україні, мають право на збереження їх традиційного розселення і забезпечення існування національно-адміністративних одиниць, право вільно користуватися своїми мовами, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, підтримувати контакти зі своєю історичною батьківщиною. Держава зобов'язується забезпечувати рівні права всім народам і національним групам, належні умови для розвитку національних мов і культур, збереження пам'яток історії та культури всіх народів, можливість 80 створювати національні культурні центри і товариства, земляцтва та об'єднання. Закон України "Про національні меншини", прийнятий у розвиток Декларації прав національностей України, гарантує національним меншинам право на національно-культурну автономію; користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства;розвитокнаціональнихкультурнихтрадицій;використання національної символіки; відзначення національних свят; сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо. Згідно зі статтями 10 і 11 Конституції в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. 24 грудня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.", ратифікація цієї хартії є однією з умов прийняття країни до Європейського союзу. Проте цей Закон не набув чинності і був удруге прийнятий Верховною Радою України 15 травня 2003 р. Термін "регіональні мови або мови меншин", за визначенням Хартії, означає мови, що "традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави, та відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави". У поняття "регіональні мови або мови меншин" не включаються діалекти офіційної мови та мови мігрантів. Закон України про ратифікацію Хартії зараховує до мов меншин в Україні мови таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів і словаків. Закон передбачає застосування кількості норм Хартії залежно від чисельності осіб, які постійно проживають у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці і належать до національних меншин. Застосування повною мірою положень Хартії передбачено в тих адміністративно-територіальних одиницях, де національні меншини складають понад 20 відсотків населення; дещо менше застосовуються положення Хартії там, де національні меншини становлять від 10 до 20 відсотків населення. У територіально-адміністративних одиницях, 81 де чисельність осіб певної національності, які використовують мови відповідних національностей, є меншою, норми Хартії використовуються "у міру розумної можливості". Якщо чисельність осіб, які належать до національних меншин, становить понад 20 відсотків населення, то їм має бути забезпечено надання мовами меншин дошкільного навчання, середньої, університетської та іншої вищої освіти. Передбачається також використання цих мов у судах, адміністративних органах, програмах радіо та телебачення, культурному, соціальному та економічному житті. Отже, володіння українською мовою, шанування культури України є правовим і моральним обов'язком кожного громадянина. Водночас кожен громадянин має право розмовляти і спілкуватися тією мовою або мовами, які він вважає для себе рідними, шанувати також ту культуру, яку він вважає для себе рідною. Неповага до тієї або іншої мови чи культури, вислови на кшталт "чужинська мова", "ворожа мова", "мова сусідньої країни", "мова іноземної держави", проголошення "війни мов", політизація мовного питання аж ніяк не сприяють консолідації суспільства, зміцненню його правових і моральних засад. §32. Основи зовнішньополітичної діяльності та принципи участі України в міжнародних об'єднаннях (співдружностях) Стаття 18 Конституції України закріплює спрямування зовнішньополітичноїдіяльності України назабезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Ці норми і принципи закладені у деяких міжнародно-правових актах, серед яких — Статут Організації Об'єднаних Націй і Декларація про принципи міжнародного права. Принципами участі України в міждержавних об'єднаннях (співдружностях) є: визнання рівноправності держав, невтручання у внутрішні справи держав, територіальна цілісність і непорушність кордонів, взаємовигідне співробітництво. Практичні взаємовідносини України з іншими державами здійснюються на основі міжнародних 6 — 5-1314 82 договорів, порядок укладення яких передбачено Законом "Про міжнародні договори України". Міжнародний договір — це узгоджене виявлення двох або більше країн-учасників міжнародних відносин про встановлення взаємних прав і обов'язків. Президент України, Прем'єр-міністр і міністр закордонних справ мають право вести переговори, укладати і підписувати міжнародні договори без спеціальних повноважень. Підписані міжнародні договори, як правило, підлягають ратифікації (схваленню) Верховною Радою. В сучасний період зовнішньополітична діяльність України скерована на євроінтеграційний процес, що передбачає в майбутньому вступ України до Європейського союзу (ЄС). Правовою основою ЄС є "Договір про Європейський союз", який підписали в лютому 1992 р. 12 країни (Бельгія, Великобританія, Німеччина, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія, Франція). Основними цілями ЄС визначаються: створення єдиного ринку, ліквідація внутрішніх кордонів, запровадження єдиної валюти ЕКЮ, проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки, посилення захисту прав громадян, введення громадянства ЄС тощо. Міжнародною міжурядовою організацією, до якої входить більшість держав колишнього СРСР, є Співдружність Незалежних Держав (СНД). Створення Співдружності пов'язане з підписанням і ратифікацією 8 грудня 1991 р. Угоди про створення СНД. 22 січня 1993 р. було прийнято Статут СНД. Україна є одним із засновників СНД. До СНД входять також Росія, Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан, Згідно зі Статутом Співдружність передбачає духовне єднання народів (ст. 2-3) та керується такими принципами:
Вищим органом СНД є Рада голів держав, яка вирішує шляхом 83 консенсусу всі принципові питання діяльності СНД. У рамках СНД діє також Міжпарламентська Асамблея, яка здійснює міжрегіональні консультації з питань співробітництва національних парламентів. §33. Закон України "Про внесення змін до Конституції України" 8 грудня 2004 року Верховна Рада України прийняла Закон "Про внесення змін до Конституції України", яким передбачається певний перерозподіл владних повноважень між Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України. Наслідком такого перерозподілу має стати розширення повноважень Верховної Ради України і перетворення президентсько-парламентської форми державного правління в Україні на парламентсько-президентську форму державного правління. В Законі, зокрема, передбачається внесення до Конституції України таких змін:
б* 84 Міністрів України;
Зазначений Закон має набрати чинності залежно від низки передбачених в ньому умов, з 1 вересня 2005 року та у 2006 році. 85 |
Схожі:
| Баранівський В. Ф., Бабенко М. С. та ін.: Навчальний посібник //... У навчальному посібнику у стислій формі викладені основні положення тем з навчальної дисципліни “Організація й методика виховної... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до практичних занять і самостійної роботи... Під загальною редакцією зав кафедри загальної гігієни з екологією, професора В.І. Федоренко |
| КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ... У курсі лекцій із загальної та галузевої складових у стислій формі висвітлюються питання державного управління і місцевого самоврядування,... |
ВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ І БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС Навчальний... В55 Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В. Г Кременя. Авторський колектив: М. Ф. Степко,... |
| За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р |
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією... Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських... |
| України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету |
Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Основи правознавства... Тематичні плани та програми курсу «Основи правознавства» для 9 – 11 класів з поглибленим вивченням права |
| За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету |
Презентація до книжки «Медична і біологічна фізика» під загальною... У 2008 році на міському етапі отримала ІІІ місце з біології (екологія тварин). А у 2010 теж отримала ІІІ місце з біології (мікробіологія).... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua