|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
– Хе, та й Міщенков улаштувався непогано! Може, вона й порятує нащадків, але предкам дуже хотілося бодай солі на хвіст насипати! 21. Печальний фінал майже казки До Мішеля і панни Юзі Софійка повернулась, коли ті під’їжджали до Вишнополя. Підстрибуючи на вибоїнах (такі шляхи досі не перевелися в їхньому місті), Юзя розгублено озиралась навсібіч. – Ще не видно вашого маєтку? – запитувала нетерпляче. – Вже небагато, кохана Юзю, ще зовсім трошки! – Зупиняй! – гукнув, коли вже мало не проминули дрібнесеньку хатинку під соломою. Леле, це Міщенкова: Софійка добре запам’ятала розставання його з ріднею! Ой, та це ж і є Міщенків старший син – колишній безвусий юнак! – Щось трапилося, любий Мішелю? – залопотіла панна. – Трапилось, Юзечко! Ми – вдома!!! Поки Юзя приходила до тями від щастя, юнак схопив її разом з валізкою на руки й рушив у двір. Софійка побігла услід. У вузьких сінцях Мішель опустив Юзю на долівку – інакше б уперлись лобами в низеньку стелю – і взявся намацувати клямку. – Мамо, це моя наречена! – радісно сповістив, щойно відчинилися двері. У тісній чистій кімнатині мати якраз лагодила до столу картоплю-нелупку, інший хлопець, очевидно женихів брат, сидів на лаві, ждучи вечері. З печі покахикував сивий дід, а в кутку біля грубки стояло і привітно лупало очима на гостей новонароджене телятко. – Михайлику!.. – сплеснула руками жінка. – На ніч забираємо до хати, бо йому ще холодно! – пояснила здивованій Юзі присутність телятка. – Заходьте, сідайте. Чим багаті, тим і раді! Михайлик, певно, розповідав, що ми, відколи його батька одурив проклятий Кулаківський, ледве животіємо. Тільки цю халупку і вдалось викупити, поля і решту худоби забрали! Хлопці – по службах, я – по наймах, а батько-неборака світами тиняється!.. Нікому буде вас і поблагословити!.. – Мішелю?.. – обізвалась панна Юзя так, ніби збиралася помирати. – Прошу, кохана? – Мішелю, оце і є… оце і є ваш маєток?.. – Так, моя люба! – А ще ви казали… ніби є другий поверх?.. – О так, Юзю! – Юнак указав на горище. – Там у нас живуть і несуться кури!.. Панна хотіла запитати ще щось, але… зомліла. Раптом у дворі затупотіли кінські копита, залунали голоси. Застукали у вікно: – Іменем закону, відчиніть!!! – Папа! – зразу оклигала панна Юзя. На порозі з’явились якісь пани в супроводі поліцейських. – Юзефо, в карету! – наказав головний пан. – О, папа! – Дівчина пошкандибала до карети, але враз повернулася. – Нас розлучить хіба що смерть! – хотів схопити її в обійми схвильований Михайло, та панна відтрутила його: вона-бо верталась по свою валізку. – Викрадача – в кайдани! – заволав пан. – Юзю, як же так? – гукав хлопець, оточений поліцією. – Ви – злісний обманщик!!! – схлипнула та вже з карети. – Але я брехав задля нашого кохання! – Про курник на другому поверсі?! – жбурнула Юзя якомога зневажливіше. – Але ж ви самі запевняли, що справжня любов подолає все!.. Вони ще щось вигукували, але Софійка не могла розібрати вже нічого: обидві карети, з гуркотом збиваючи густу куряву, щезали в зоряній далині. … Де земля з небом сходиться! Софійка й гадки не мала, що робити із цим віщуванням. А ще не розуміла, як опинилася в Кулаківського фотографія Міщенкового сина, навіщо їй проникати ще й у Міщенкове минуле? Як складеться доля в нерозумного Михайла? І хто тепер забере у фотографа його карточку? А ще… ще шкодувала, що кохання виявилося порохнявим, а майже казка – мало не трагедією. І дуже знайомою видалась їй ота Михайлова формула щастя: брехати задля високої мети… 22. У Половинчику – Софійко, то їдемо? – Тітонька стояла в дверях, тримаючи сумку з міськими гостинцями. – Тільки ж ненадовго! – мовила мама. – Ото хай передихне зо три дні й повертається. Без такої помічниці ми з Ростиком пропадемо! Та й Чорнобілка засумує! – Не сумнівайся: два-три дні – і перешлю твою Софійку цінною бандероллю! – заспокоїла Сніжана. Бабуся частувала дорогих гостей смаженою рибкою. – От смакота! – допалася до рибки Сніжана. – Сто років не їла! Вже ці дієти замучили! Навіть на власному весіллі не мала такого апетиту! – Смакота – не смакота, але дідусеві подякуйте! – усміхалася бабуся, підкладаючи хвостатих на тарілку. – Він, як Івасик-Телесик, аби скресло – вже й на воді! У нас хто наловив, той і чистить. Я тільки смажу. От і сьогодні: приніс, перечистив – і знов на Відьмин ставок! Як піде на пенсію, мабуть, там і ночуватиме. – Ось ми його навідаємо, трохи здобич розполохаєм! – пожартувала тітонька. Софійку ж уразило інше. Скільки разів купалась у тому ставку, скільки швендяла берегом, а назвою не переймалась ніколи! Такою назвою! – Бабусю, чому ставок Відьмин? – Кажуть, на березі відьма жила. Когось вона там утопила, чи що. Та ви не беріть у голову! Ставок як ставок, неглибокий, вода чиста, рибка не переводиться!.. Софійці вже не терпілося до ставка, але вичікувала, поки Сніжана виконає дочірні обов’язки. Обов’язків було кілька. Перший – перемити посуд. Поки тітонька шукала, де лежить ганчірка і в чому мити, бабуся вже й сама впоралась. Другий – нагодувати гусей. Але в тих щойно вилупились гусенята, і старий гусак сичав на Сніжану, так і не підпустивши її близько. Третій – просапати грядки. Та Сніжана забула в місті свій сонцезахисний крем, а сонце палило немилосердно. Тож вирішила сапати увечері. Урешті-решт вибралися. Діти галасливо талапались у літеплі, розсипаючи бризки та радісний ґвалт. Знайди ще того дідуся! Відгадай, у якому потаємному куточку нині ліпше клює! Минаючи густий верболіз, наткнулися на бабцю, яка сиділа на такому ж старому й сухому, як сама, пниськові й щось беззвучно примовляла. Дівчат не помітила (здавалось, уже нічого не чула й не бачила), а ті чимдуж поспішили далі. – Тітусю! – завмерла перед зваленою у воду старою вербою. – Гляньте-но: тут ніби відьми гойдаються! Сніжана й собі задивилась на плесо: – І ніби за нами хтось пильнує! Софійка роззирнулася. Неподалік, за верболозом, біля мольберта стояв молодий довговолосий чоловік. Водив пензлем по палітрі й зиркав у їхній бік: очевидно, саме малював загадкову місцинку. – Здраст… – невиразно кивнула незнайомцеві Сніжана. Здається, той і не почув. – То чому цей ставок так зветься? – спитала, коли у вербовій шалині натрапили-таки на дідуся. – Бо в нашому селі кожна друга молодиця – відьма! – відповів з моторошною певністю. – Чого село зветься Половинчиком? Бо половина тутешнього жіноцтва з нечистою силою знається! Софійка з подивом дивилася на дідуся. – …Он і бабуся ваша, думаєте, хто? Я ще парубком затявся: не женитимусь ніколи! А вона павою пройшла мимо – серце й затріпалось, як упійманий карасик! Е, думаю, не здамся! Вона вдруге пройшла: в голові каламуть, наче на річковому дні після щуки! Поки думки визбирав докупи – вона утретє! Все: заковтнув сом наживку, прощавай, парубкування! Ну, чим не відьма? – Дідусю, а хто той патлатий чоловік з мольбертом? – Еге ж, точно: бо на тебе схожий! – куснула тітонька, що язичком пішла в батька. – Які жарти? Оно, дивіться: якщо правда, висітиме короп на гачку! – І дідусь витяг на берег рибину. – Хай-но я мамі розкажу! – сміючись, пообіцяла Сніжана. – Жартуєте!.. – розчаровано протягла Софійка. – Вже й на нього вудку закинуто? – змовницьки підморгнув дідусь. – А чом би й ні! Нежонатий! – Звісно, хто ж не вдома – жонатий? – іронічно погодилась тітонька. – Це з Києва художник якийсь. Друге літо над’їжджає в село, малює. Живе на околиці, в хатині якогось знайомого. Дивакуватий, ні з ким не знається. Його й прозивають за це Пустельником! А що, гарні картини? Знову клюнуло, і розмова перейшла на інше. 23. Кобила Мальва Вечір був теплий і духмяний. Дідусь іще порався по господарству, а вони сиділи на квітучому подвір’ї, били перших комарів і раювали у безконечних розмовах. Софійка, як завжди, розпитувала. – Бабуню, хто це? – Хто – не хто, а це дівчатко і є моя прабабця Клава, тобі прапрапра!.. Сумна, бо не таланило їй! Померла молодою, то й мало про неї знаю. Коханий відвернувся, вона сама доньку – мою, значить, бабуню – ростила. Хворіла тяжко, потім ніби одужала, проте щастя не зазнала. Це вона ті коралі десь узяла, ось тільки не вбирала ніколи. І на світлині, бачиш, без них. – А це що за козак? – Тітонька підсунула бабусі іншу фотографію, котру Софійка прихопила із шухляди. На знімку возсідали чоловік, жінка (дідуньо Павло, отой, що з вусами, й бабуня Горпина – ота, що виходила заміж в пишному вінку) і дівчинка. За ними ж красувався велетенський, точніше височенний, кінь. – О, наша Мальва! – сплеснула руками бабуся. – До чого вже гарною була кобилка, мов намальована! Струнка, передні ноги й одна задня – білі до колін! – Тебе послухати, мамо, то у вас і корова, й коняка – наче з подіуму. – У моїх дідуня – бабуні й кури такі були! А ця красуня до нас прийшла із самої столиці. Спершу, розказують, була вона улюбленицею якоїсь панни Юзефи, здається. Батько її розводив коней. Але Юзефа чимось завинила: за батрака заміж зібралася, чи що. То за кару її віддали старому багатому графові, який не терпів уподобань молодої дружини. Словом, вона свою улюбленицю пожертвувала на фронт першої світової. Пожертвувала – не пожертвувала, але яка там вояка з Мальви? Постріли її лякали, шум дратував. Тож перепродували її за добрі гроші, обмінювали, поки не придбав її в якихось біженців мій дідуньо. Разом із маленьким лошатком, Маківкою: коней заведено так називати, щоб ім’я починалося тим же складом, що і в кобили-матері. З лошатком – не з лошатком, але від Мальви на той час були самі кістки, коростою вкриті. То дідуньо її у травах купали, дьогтем змащували, доглядали… Знов стала Мальва красунею! Шерсть коротенька – пальцями не вхопиш! Це теж, кажуть, ознака породи. А що вже роботяща була!.. Орала, возила… От лиш норовлива: не дозволяла верхи нікому сісти! Тільки маму мою, оту маленьку дівчинку Ніну, возила охоче. Та нею вже собкала, як хотіла, – Мальва не перечила. Видно, звикла дівчат слухати. Що вже дідуньо не вигадували! Вилізуть на стос колод (Мальва ж висока!), вже й ногу б закинути на кобилу – а вона й відійде смирненько вбік. Він знову. Мальва тої самої. Або так: затягне, бувало, на ній сідло міцно-міцно – бо треба міцно! Тільки сідати – Мальва напружиться – лусь! – тріснуть попруги! А як легше затягне, тільки сідати – Мальва обм’якне, сідло й обвисне! Оце так! Софійчина прабабуся верхи їздила! От би й собі!.. Уявити лишень: вона, Софійка, мчить на баскому коні – вороному, з білими по коліна ногами… Мчить, гордо минаючи кафешку з ошелешеним Вадимом, який аж похлинувся кока-колою!.. А Ірка… В неї не тільки нігті позеленіли б від заздрощів!.. 24. Відьмин ставок Софійці не набридало морочитися з курчатами, пасти гусенят. Захоплено копала черв’яків для качок, а ті хапали їх з-під самої лопати, забуваючи, що Софійки треба боятися. Зі Сніжани ж тільки й було пуття, що лікувати півника, бо зламав кігтика, і підв’язати індикові поранене крило. Добре в селі, шкода лишень, що немає тут… ні, не Кулаківського, звісно, а Чорнобілки і старенької бабусиної шафи! Софійка з тітонькою Сніжаною пішли купатися. Ось, вертаючись, уже вдруге минають таємничого Пустельника. Пустельник не звертає на них жодної уваги, то й вони не помітили його. Знову проходять мимо старої-пресухої бабці на старому-пресухому пні. Бабця щось шепоче зів’ялими устами. – Добрий день! – раптом голосно вітається Софійка. – Здорові були! – майже шипить бабця. – Бабцю, а чому ставок називається Відьминим? – Ой, дітки, не питайте… Гріх, дітки, маю, великий гріх!.. – шипить бабця. – Мати моя тут сиділа! – показує на хатину за городом. – Зілля варила, людей рятувала… Кого рятувала, кому й поробляла… А одна жінка із самого Вишнополя до неї прибилася. Плакала, грошима розкидалася… Просила привернути чужого хлопця, зжити зі світу суперницю… А чим та нещасна завинила? Згубила моя мати невинну душу, стратила й хлопця! І та жінка вишнопільська щастя не мала: не своєю волею жив із нею чоловік, не своєю… Бабця помовчала, а тоді додала: – Відьма вона, Відьмин і ставок!.. Вже за дев’яносто, а спокою мені за мамин гріх нема й не буде! Приходжу сюди, прощення прошу… Прощення прошу і прощення не чую… Бабця беззвучно позіпала ротом, а потім, ніби з полегкістю, що комусь висповідалася, задрімала. Софійка й Сніжана її не будили. Тихенько покинули стару й пішли додому. 25. Від чого здатен пропасти настрій? На автовокзалі Софійку зустрічали мама з Ростиком (тато ще не прийшов з роботи). І – Чорнобілка. – Ув’язалась за ногами, хоч криком кричи! – пояснила мама. – То мала клопіт: аби не попала під яку машину, волокла твою Чорнобурку на руках! – Мамо, не Чорнобурка, а Чорнобілка! – цілувала свою вірну кицю. З не меншою ніжністю розцілувала братика. Такий апетитненький, ще й усміхається! Скоро його можна буде вчити літер і лічби. У Софійки вже давно заготовлено для нього цілий ящик таблиць і малюнків. То й зовсім стане цікаво! Як гарно йти рідним містечком! Як гарно жити в світі! – Дай повезу Ростика! – Забрала в мами візочок, підкинувши їй торбу з бабусиними гостинцями, пакет із почищеною дідусем рибкою і Чорнобілку, яку дуже той пакет зацікавив. Сипала мамі сільськими новинами, передбаченнями нового Сніжаниного заміжжя і мимоволі виловлювала очима постаті, схожі на Вадимову. – І яке ж у нього прізвище? – спитала мама. – Чиє? – Женихове! – А… Ми не спитали, бо ще з ним не розмовляли, але кличуть Пустельником! – Ага, – мовила мама. – Все зрозуміло. Вадим не траплявся, але назустріч, вихиляючись, чи то пак вимахуючи перефарбованим (білий верх – чорний низ) хвостом, ішла Ірка Завадчук. Мимоволі Софійка оглянула себе збоку: чи личить їй візочок, чи не дуже стара і товста її мама? Ні, візочок викличе заздрість у будь-кого, мама убрана майже модно і після Ростика таки повернула осину талію. Та впевненості не додалося: Софійка надто добре знала, що ніколи не зможе бути такою стильною, як Ірка Завадчук. Щойно Ірка порівнялась із ними, війнувши парфумами, Софійка з жахливою силою відчула, як смішно й безглуздо все виглядає. Возик із писклям, мама з торбою, пакет із рибою, ще й кіт на оберемку нявкає!.. – Що з тобою? – схвилювалася мама. – Нічого! – І Софійка знову заторохтіла про кобилу Мальву, про Відьмин ставок і про стару худющу бабцю. Але веселий настрій уже корова язиком злизала… 26. Страшна випадковість Вкотре перебрала Вадимові світлини. Років на них не було, але ця видається найдавнішою. Гм… Жінка з якимось молодиком. Наче для сина завеликий. На тому ж тлі, що й чоловік із виколотими очима. Якісь родичі Кулаківського? – Готово-с!.. Той самий гладкенький лисуватий фотограф, зелена оксамитова ширма, вогкість і пил. – Накажеш занести Кулаківському! Для старшого сина Фрола! – кидає фотографу на прощання молодик. Він рудий, як вогонь. Жінка така ж, іще й уся в ластовинні. – Буде зроблено-с!.. Софійка виходить за Фролом і жінкою в уже знайомі сінці до різьблених дверей… Надворі пізня осінь, але досить тепло, в шубці навіть жарко. – …Я таки навідаюсь до тієї знахарки! – почала жінка. – Хай пораде, як бути. – Ці ваші бабські витребеньки! Мене більше хвилює завтрашнє полювання! – відмахнувся Фрол. – Братику, чи ж тебе не втомили батькові нарікання, що я, стара дівка, сидю на його шиї, що мені давно пора заміж? Корній – парубок заможний, он як вдало ярмаркує в нашому Вишнополі! |
| Підготовка до сприймання казки-притчі У Емми Андієвської є цикл не зовсім звичайних казок-притч, об'єднаних спільним початком і закінченням |
Тема. Перемога Обладнання. Мультимедійний проектор для демонстрації слайдів, телевізор, мультфільм «Снігова королева», аудіозапис мелодії до передачі... |
| Урок читання 3 клас І семестр Урок узагальнення. Пригадайте, поміркуйте. Казки Мета «секретів» створення казки, розвивати логічне мислення, мовлення школярів, увагу, пам'ять, виховувати активну читацьку позицію |
3. У лівому вусі кобилячої голови бабина дочка побачила Слова "Сказала б казки — не вмію, сказала б приказки — не вмію, сказала б небилиці — так багато плутаниці" відносяться до зачину... |
| Тема. Зміна приголосних перед закінченням і в іменниках жіночого та чоловічого роду Тема. Зміна приголосних перед закінченням – і в іменниках жіночого та чоловічого роду |
Методика для діагностики відносин між дітьми КАЗКИ ДЮССА (ДЕСПЕРТ) Однією з проективних методик, яка допомагає вивчити стосунки сиблінгів у сім'ї є «Казки Дюсса». Вона запропонована дитячим психологом... |
| 5 клас ( 2 год на тиждень, 70 год на рік) Народна казка. Казка як жанр фольклору. Казки про тварин — один з найдавніших різновидів казки. Т. Л: народна казка, «мандрівний... |
Навчально-виховний комплекс №8 дошкільний підрозділ ЖИВІ КАЗКИ Автор:... «Живі казки» відображають яскраві риси дітей «іскри» особистостей вихованців автора казок, різні аспекти з їх внутрішнього світу,... |
| Новокаховська ЗОШ-інтернат I-III ст. Херсонської обласної ради Позакласний... «Рахуй нещасливим той день або ту годину, за які ти не засвоїв нічого нового і нічого не додав до своєї освіти» |
РОЗВИТОК МОВЛЕННЄВО-КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ ДОШКІЛЬНИКІВ ЗАСОБАМИ НАРОДНОЇ КАЗКИ У статті розкрито поняття комунікативної діяльності дошкільника, описано особливості розвитку мовленнєво-комунікативних умінь дітей... |