|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
Леле, зізнався! Як гарно все пояснив! Як тонко передав почування! Який же він… Софійчині докори розтанули, як дим. Вадим – дим! Тільки щемлива жалість… Ні, вона таки звільнить Кулаківського від прокляття! Удома на Софійку чекав ще один візит. Приїхала бабуся: допомогти в підготовці до післязавтрашнього весілля. Хоч як любила її онучка, та наразі вже не мала сил на розпитування чи на розказування. “От сьогодні вже й четвер: завтра, завтра, не тепер!” – продекламувала із давньої бабусиної лічилки й упала в ліжко. 11. Щедрий вечір, добрий вечір З вікна пробивалося скупе світло, у печі спалахував вогонь. За столом, щедро заставленим наїдками, сиділи двоє: Гордій Кулаківський і добряче підпилий розімлілий незнайомець. – Не часто доводиться тобі, сіромо, таких дорогих вин куштувати? – хитро спитав перший. – М-м-м… – не спромігся на більше незнайомець. – Бо що ти маєш? Нічого! – Як нічого? Та я… я – дворянин!!! – Дворянин? А хата – під соломою? – Та мені… мені… Ще з часів польського короля моїм предкам – козакам, котрі розбитніші, вислужились, – жалувано! Ось і документи! – Незнайомець дістав із нагрудної кишені торбинку. – Тут – усіхні! Пропадуть хіба разом зі мною! Довірили ж бо! – Кажеш, довірили? – підозріливо перепитав Кулаківський. – Та ось же, як на духу. Обираємо тебе, кажуть, нашим старостою, старостою наших дворянських зборів! Пред… пред-во-ди-те-лем! – Таки всі? – Кулаківський підлив гостеві до шкалика. – Як один! – Незнайомець хвацько вихилив наступну порцію. – Як один, кажу: і Жуки, й Пашки, і їжаки, і Дулі, й Старосвітські!.. Достойнішого за тебе, кажуть, серед нас не знайдемо! Софійка впріла, скинула шубку й пересіла на ослінчик під мисником, подалі в темінь. – Ге! І чим же ти такий достойний? – хитро мружив жовті очі Кулаківський. – Як чим? Та всім, куди не глянь! І поля маю найбільше, і коней найкращих, і з нечистим ніколи не водився, і… – …і прізвище мужицьке – Міщенко!.. – Не мужицьке, а городянське. Міщенко – міщух значить! А ти ж сам – Кулак, Кулаком і був, а на шляхтянці оженився – вже й Кулаківський!.. – І що, скажеш ти їм: узавтра збори – і всі прийдуть на збори? – Прийдуть, аякже! – А скажеш: завтра повісьтесь – усі повісяться? – Та хоч до Сибіру! З жінками й дітьми! Міщенко сказав!.. П’ємо ж за з-здоров’я пані Кулаківської! А в цій хаті пані-господи-и-иня!.. Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий вечір!.. – Вип’ємо, вип’ємо, тільки спершу признайся: ти писати вмієш, хазяїне Міщенко? Чи як розписуєшся, то хрестика ставиш? – Н-не хазяїне, д… дворянине Міщенко!.. – Чоловік застережливо підняв руку й перекинув до рота чергового шкалика. – Писати? Чого ж це не вмію?! Ха-ха! Хрестика!.. – І на оцій бомазі розпишешся? – Кулаківський витяг з-за поли скручений сувій. – Та хоч би й умів, то вже не розпишешся – п’яний. – Я п’яний? Я не розпишуся? Ану, де? На лобі твоєму? – Не варнякай, – буцімто збивав Кулаківський. – Дай лиш перо й чор… чорнильницю!.. Скор… скор-ріше давай, побачиш… Д-де писати? Кулаківський хутко згріб наїдки, простелив на столі аркуша й подав перо. – Отуто. Поцілиш? Міщенко, здається, хотів іще щось виголосити, але мовчки взяв перо, довго й кучеряво шкрябав ним на папері, безсило відкинувся на лаву й голосно захропів. – Хи-хи! Всі ви у мене тут! – Втішений Кулаківський метнувся до скрині, замкнув у ній бомагу й узявся випроводжати гостя. Софійка залишилася в кімнаті. Чула тільки, як рипнули двері, як хихотів господар і як даленіло хрипке і п’яне: “.. В нім сино-о-очки – як соко-о-оли… Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий…” 12. Бабусині історії Додому якраз устигла: за хвилину в коридорі вже почулись мамин, бабусин і Ростиків голоси. Балакали, розкладали численні покупки. – Буде весілля чи не буде, а готуватися треба! – мовила бабуся Ліна. – Аж нам і помічниця є! – радісно вигукнула мама, побачивши Софійку здоровою та веселою, і вручила їй Ростика. Коли ж малий заснув, Софійку покликали до кухні й доручили перебирати гречку, чистити картоплю, оббирати часник… До фіранки пришпилено, як для Попелюшки, довжелезний список страв і справ. Цікаво, а Попелюшка після весілля щаслива була? А Сніжані як поведеться? Чи правда, що коралі щастя приносять? – Правда – не правда, а мої бабуня з дідусем гаки щасливі були! – шкребла свинячу ратицю бабуся. – Бувало, вже старенькими посідають на призьбі й туркочуть. “А пам’ятаєш, любко, які в мене були пишні вуса, коли до тебе сватався?” – це дідуньо Павло. “Еге ж, усі дівки цілуватись до тебе лізли! – сміються бабуня. – А тепер, коли твої вуса як в облізлого кота, мені лишився!” А потім і собі: “А згадай, любчику, який пишний вінок був у мене, коли вінчались! Як було стрічок багато!” – “Пригадую, Горпинко, чом ні? – Дідуньо зітхають вдавано сумовито. – Я за той вінок гаразд від батька заробив! Бо ж усі гроші на нього викинув та ще й, вибираючи, на базарі добряче загаявся! Хтів тобі догодити! “Який із тебе, – кричали батько, – хазяїн, якщо гроші на таке сміття тринькаєш?!” – То він і намисто їй подарував? – спитала Софійка. – Він та не він, бо коралі в бабуні тоді вже були! Змалку, здається, були! А де взялися?.. Знаю тільки, що виходили вони заміж у вінку тому пишному і в коралях!.. Бабуся замислилась і, патраючи курку, тихенько завела весільної: Біла гуска з печі летіла, Гуска та із перцем кипіла, З перцем чи не з перцем, Аби – з щирим се-е-ерцем! – Але ж і молоко нікудишнє ми з тобою, Тетянко, вибрали! – заойкала бабуся до мами. – Це ще хіба наша Квітка таким рідким доїлася! – Квітка? Яка ще Квітка? Бабусю, любесенька, розкажіть! – Корівка бабунина так називалась. Висока була, тонконога, як ото нині з конкурсів краси! Дідуньо вміли вибирати худібку! Трави у нас на леваді були – по груди: там і випасалась. А що молока давала: три цебри в день! Тільки плакали бабуня над ним: “Що мені з того молока, як нема з чого й фунта масла збити?” – “Зате ж яка вона красуня в нас! Он череду погнали: чия корова найкраща? Наша! Квітка наша!” – кажуть на те дідуньо. – Якби ту корівчину в місті побачили, то, гляди, мода б настала не тільки на псів у квартирах, – усміхнулася мама. – Чи котів… – докинула Софійка. – Тільки в голод мусили Квітки позбутись. Бона саме не доїлась: телятка чекали. А вдома, як мої мама казали, хоч ляж та вмри. Ждати ніхто не» міг би й дня, – невесело скінчила бабуся. – На м’ясо?! – похолола Софійка. Вона вже трохи знала життя. – На м’ясо – не на м’ясо, – відказала за своїм звичаєм бабуся. – Повели на ярмарок та на пшеницю обміняли. У них-бо тоді вдома три цінні речі зостались: корівка, шафа і… коралі. Шафи ніхто й рушити не міг: сили не ті. За коралями бабуня кістьми лягли б. Мовляв, дочка в нас росте: дасть Бог, доживемо, в чому заміж ітиме?! То дідуньо мучились-мучились… До першої трави, кажуть, ще недалеко… І заради бабуниних улюблених коралів корівкою пожертвували!.. Бабуся зажурилась. – Мало капусти, – обірвала невеселу мовчанку мама. – Голубців – аби на стіл поставити. – Еге ж, зараз як немає тридцяти страв, то й не стіл! – засміялась бабуся. – Як не стачить на всіх, то гостям заспіваємо: Ви, бояри-чужосторонці, Не беріть по повній ложці, Не пийте по повній чарці! А беріте по половинці, Щоб хватило всій роди-и-инці!.. Софійка перебирала крупи і ховала погляд: он як, виявляється, берегли намисто в родині! 13. Замість весілля Ясного суботнього ранку Сніжана якраз приміряла готову сукню. Ось де справжня принцеса й переможниця всіх конкурсів краси! Невідомо, що було ніжнішим: дрібні трояндочки, розсипані по білому полю сукні, чи гарненьке Сніжанине личко. – На шию візьмеш мій ланцюжок? – несміливо спитала мама. – Ти прекрасно знаєш: там повинно бути дещо інше! – бадьоро відгукнулась тітонька. Потім так само бадьоро накинула плаття на плічка й почепила в найглибшому кутку шафи. – Хай чекає кращих часів! Мама й бабуся мовчали. Переконувати – пропаще діло! – Хоч пообідаєм та посидимо в сімейному колі! – утішав їх тато. Обід був розкішний, як годилося б весільному, тільки без настрою. Валентин покрутився похмурою тінню і невдовзі зник. Ніхто й не затримував: почувалися перед ним винними і не знали, про що з ним розмовляти. А по обіді Софійка підійшла до Сніжани. – Тітонько, ходімте зі мною в одне цікаве місце. – Радо щезну з цього бучного банкету! – охоче погодилася тітонька. Ось і тюльпановий дворик. – Знов ганяти того дурного м’яча? – кричала мати на хлопчика. – Я трохи… – Дополемо грядки, тоді підеш! Такий самий футболіст, як твій паршивий батько! – Ма, ну чому він паршивий? Ти казала, що в нього тепер нічого для нас нема, а він, пам’ятаєш, цього четверга взяв та й приніс мені гроші на цирк! – Бо йому й таке може стукнути в голову! Ти краще… – Ма, вона!!! – звереснув хлопчик, угледівши біля хвіртки Сніжану. Німа сцена – так би записали в якій-небудь п’єсі. – Мало тобі його? Прийшла ще нас зачіпати? – процідила жінка крізь зуби. Тітонька ошелешено дивилась на неї. – Що, не встигли весілля відгуляти, а вже шукаєш? З тобою, бачиш, до самого рагсу дійшов! Квартирою причарувала? Чи зарплатою? Може, не знала, що дитину має? Сніжана спромоглася тільки заперечливо похитати головою… – То заходь, побалакаєм, – охолола жінка. Вона повела Сніжану до хати, забувши і про сина, і про Софійку. Отже, Валентин таки причетний до хлопчика зі світлини! І не знічев’я той хотів пожбурити каменем у нову батькову наречену! Неспроста так насторожено сприйняв шоколадку, бо таку нещодавно подарував тато! Але чому? Чому Валентин приховує існування попередньої сім’ї? Чому перед Сніжаною прикидається багачем, якщо такий скупий із сином? І раптом вона згадала, де бачила Валентина раніше. Це ж той молодик, що важився при ній у Сашка!!! Леле, оце наречений! Аж десять копійок зекономив на вазі! Коли вже виходили за хвіртку, зіткнулися… з Валентином. Сніжана чемно відступилася. Ввічливо попрощалась. Усе було зрозуміло без слів. Казка, яка не завершилась весіллям… Гм, чи так це вже й погано? Це викриття пройшло безкровно. Може, варто зважитися на ще одне? – Зайдімо на хвилинку! – потягла тітоньку Софійка. – Ще сюрпризи? Господи, скільки можна?! – зойкнула та. Але вони вже стояли на порозі. – Я… я привела Сашкову тітку… – вигадувала на ходу. – Оту, що хотіла… Ви ще… сподіваюсь, не продали тих коралів? – Тітка? Не пудри мізків! Ще скажи, що вона йому бабунька! – реготнув тип. – Така молоденька? Заходьте, заходьте, підберемо тітці й не таке намисто! – Нам треба саме те… – Ой, вчора ми з твоїм Вадом вляпалися в крупну заваруху, було не до вас! Ледве ноги винесли! Правда, твій Вад, як завжди, зі своєю везухою ще й трохи забашляти зумів, а я в прольоті лишився. Головне, сам же навів на тих курей… Короче, я зараз на мілині, то продати готовий що накажете! Трохи ніяковіючи перед гарненькою тіткою, тип довго не міг знайти потрібних коралів. Софійка вже й зневірилась, коли нарешті уздріла рідненьке – розцілувати готова! – намисто. Сніжана, ошелешена, сіла. – Як для вас, мадам, ціну можу трохи збавити! Хоч за таке намисто на ск ці дорого дали б. Там його на тибетські ритуальні маски, знаєте, як беруть! І дають більше, ніж за ті, що до Китаю везуть на ліки. Тьху, що це я перед вами розколовся! То що, беремо, дівчатка? До потрібної суми трохи не вистачало, але “такій гарній дамі”… – Ви, пардон, що увечері поробляєте? – допитувався навздогін. – Гуляю на власному весіллі! – кольнула металевим смішком. – Запрошую! – Нема лиха без добра. Це Боже провидіння, що вони загубилися, – сказала Сніжана, як поверталися додому. – Тепер коралі зберігатимуться тільки у вас! – із полегкістю мовила Софійка. – О ні, досить! Більше заміж не ходитиму! Це вже тобі… Візьми їх, Софійко! І не губи! 14. Гірке похмілля Площа вирувала, гула й клекотіла. Софійка намагалася зорієнтуватись. Так, це приблизно центр Вишнополя: он сяйливі ратуші базару (у Софійчиному часі його називають старим). А на місці тієї церквочки нині пам’ятник, обсаджений блакитними ялинками… Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся – і… нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг. – А я думаю, хто це щипається? – обернувся вдруге чоловік. – А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш? Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте – нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть. Софійка вслухалась і собі. – Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Кулаківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього… – Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! – каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана. – Тихо, люди, тихо! – На кін вийшов Гордій Кулаківський. Юрба притихла. – Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! – заявив той. – Звертайтеся до мого економа… Далі усе заглушив людський ґвалт. Міщенко прибіг до своєї хати. У двір висипало повно родичів. – Скоріше, сину, втікай! – показував на запряжену й повантажену однокінку сивий батько. – Пересидиш лиху годину десь у тихім закутку! Ми вже якось тут самі твій сором покриватимем!.. – На кого ж дітей покидаєш?! – заголосила дружина, припадаючи до двох безвусих юнаків. Але запряжка вже була ген за околицею, зостався тільки синій слід на свіжому снігу… 15. Поповнення родини Здається, ще ніколи з такою радістю не поверталась до власної кімнати! У тій минувшині – мовби на чужині! Вона нічого не зробила, не запобігла злочинові! Чи мала вирвати перо з рук п’яного Міщенка? Чи вихопити злощасного папірця у Кулаківського та кинути в піч? Не те, не те… – Доню, часом не хочеш погуляти з Ростиком? – засокорила на порозі мама. Після вчорашнього Софійчиного майже героїчного вчинку мама не знала, як догодити доньці. Аж незручно було відмовлятися! Та й неділя заповідається такою сонячною! І перед Сашком є чим похвалитись… Сашко бідкався, що сестри – всі одночасно, це ж треба! – виросли зі свого весняного взуття, й тепер він повинен бодай утричі більше заробляти, щоб їх повзувати. Чорнобілку так ніхто й не купив. Кошеня вже не сиділо в кубельці, а поруч із Сашковими вагами бавилось трісочками від непроданих дров. Ростик дивився на тваринку й захоплено пищав. Явне підтвердження, що коти шкідливі для маленьких дітей! З не меншим захватом Софійка переповідала розв’язку історії з коралями і про ге, як удома її заповажали. Після двадцяти валер’янових крапель (Чорнобілка потішно винюхувала розлиті ляпки) і п’ятнадцяти крапель настоянки глоду мама із присутністю кошеняти в квартирі сяк-так змирилася. Коли ж бабуся пообіцяла, що кішку завжди можна буде віддати їй у село, Сніжана, забігши на мить: вигукнула “Яке диво!”, а тато пожартував, що з |
| Підготовка до сприймання казки-притчі У Емми Андієвської є цикл не зовсім звичайних казок-притч, об'єднаних спільним початком і закінченням |
Тема. Перемога Обладнання. Мультимедійний проектор для демонстрації слайдів, телевізор, мультфільм «Снігова королева», аудіозапис мелодії до передачі... |
| Урок читання 3 клас І семестр Урок узагальнення. Пригадайте, поміркуйте. Казки Мета «секретів» створення казки, розвивати логічне мислення, мовлення школярів, увагу, пам'ять, виховувати активну читацьку позицію |
3. У лівому вусі кобилячої голови бабина дочка побачила Слова "Сказала б казки — не вмію, сказала б приказки — не вмію, сказала б небилиці — так багато плутаниці" відносяться до зачину... |
| Тема. Зміна приголосних перед закінченням і в іменниках жіночого та чоловічого роду Тема. Зміна приголосних перед закінченням – і в іменниках жіночого та чоловічого роду |
Методика для діагностики відносин між дітьми КАЗКИ ДЮССА (ДЕСПЕРТ) Однією з проективних методик, яка допомагає вивчити стосунки сиблінгів у сім'ї є «Казки Дюсса». Вона запропонована дитячим психологом... |
| 5 клас ( 2 год на тиждень, 70 год на рік) Народна казка. Казка як жанр фольклору. Казки про тварин — один з найдавніших різновидів казки. Т. Л: народна казка, «мандрівний... |
Навчально-виховний комплекс №8 дошкільний підрозділ ЖИВІ КАЗКИ Автор:... «Живі казки» відображають яскраві риси дітей «іскри» особистостей вихованців автора казок, різні аспекти з їх внутрішнього світу,... |
| Новокаховська ЗОШ-інтернат I-III ст. Херсонської обласної ради Позакласний... «Рахуй нещасливим той день або ту годину, за які ти не засвоїв нічого нового і нічого не додав до своєї освіти» |
РОЗВИТОК МОВЛЕННЄВО-КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ ДОШКІЛЬНИКІВ ЗАСОБАМИ НАРОДНОЇ КАЗКИ У статті розкрито поняття комунікативної діяльності дошкільника, описано особливості розвитку мовленнєво-комунікативних умінь дітей... |