Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови


НазваАвтор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови
Сторінка7/7
Дата14.03.2013
Розмір1.01 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Література > Документи
1   2   3   4   5   6   7

Короленко і більшовики

Як відомо, В. Г. Короленко негативно сприйняв жовтневий переворот 1917 р. Він відкрито засуджував засоби, що їх використовували більшовики для побудови соціалізму. Великий громадянський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних «Листах до Луначарського» (1920, опубл. 1922 р.) та «Листах з Полтави» (1921). У них — гнівний протест проти «найбільшого озвіріння» нової доби й розстрілів; бажання великого правдошукача запобігти можливим помилкам. В.Короленко висловлювався проти будь-якого терору: як білого, так і червоного. «Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, — писав він у 1919 р. І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може йти поряд із людяністю й великодушністю до переможеного… Історія нас розсудить…».

Тривалий час (1906—1921) письменник працював над автобіографічною повістю «Історія мого сучасника». Він задумав цей твір як широке художнє узагальнення всього, що пережив і здійснив. Повість-хроніка лишилася незакінченою. Автор помер, працюючи над четвертим томом свого найбільшого твору.

Могила В. Г. Короленка

Спадщина великого гуманіста

Сучасники назвали Короленка «совістю Росії». Шанується його пам'ять в Україні, Росії. Ім'я Короленка надано Полтавському національному педагогічному університету, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці, школам у Полтаві, Житомирі, Нижньому Новгороді. 1928 року в Полтаві, 1973 року в Житомирі відкрито музеї Короленка. Також у Полтаві є Народний дім імені Володимира Короленка.

1990 року Спілка письменників України встановила літературну премію імені Короленка за найкращий твір, написаний російськомовними літераторами України.

Екранізовано повість «Сліпий музикант» (1960 рік, Київська кіностудія імені Олександра Довженка, режисер-постановник Т.Лукавневич).

За його повістю «В дурном обществе» створено фільм К.Муратової «Серед сірого каміння» (1983). Йому присвячено документальну стрічку «Пам'яті В. Г. Короленка» (1956).

Увічнення пам’яті

  • Портрет письменника при житті в подяку за літературну і громадську діяльність намалював відомий художник Ілля Рєпін.

  • На могилі письменника в парку «Перемога» (Полтава) встановлено надгробок з портретом письменника.

  • Обласна державна бібліотека міста Чернігів, обласна державна наукова бібліотека міста Рівне та міська бібліотека міста Маріуполь отримали назву «імені В.Г. Короленка» на честь письменника.

Пам'ятник В.Г. Короленку в Житомирі

  • В 1973 році в Житомирі, в будинку, де народився В.Г.Короленко відкрито музей.



Короленко

Володимир Галактіонович

(1853-1921)

Володимир Галактіонович Короленко – визначний письменник, публіцист, гуманіст. Його ім’я шанує як батьківська українська земля, так російська, в літературі якої він став класиком.

Його творча доля схожа до біографій Миколи Костомарова та Миколи Гоголя, які в ХІХ ст. були визнаними геніями на історичній та літературній нивах. Усі троє все життя пам’ятали своє українське походження, визнавали себе українцями, вирізнялись своїм українством у власних доробках, своєму мисленні, діях, ставленні до розвитку суспільства та подій, що у ньому відбувались. Праці цих Великих Українців створювались у переважній більшості російською мовою, яка була не лише мовою державною, але й мовою спілкування тодішньої інтелігенції. Мову рідного народу ці три українські російськомовні культурні «богатирі» пам’ятали, захищали та поважали. Життєві дороги двох Микол та Володимира завжди повертали до України. Можливо саме тут вони отримували натхнення, енергетичне підживлення та можливість сповна реалізувати даний їм талант. 

Володимир Короленко в цьому плані мав особливу стежину, яка не тільки розпочалась в Україні, йдучи через Житомир, Рівне та завершилась на рідній землі серед українського народу в Полтаві. Як згадував Володимир Галактіонович, на все життя, він запам’ятав українську народну пісню: 
«Бурлак робить, заробляє,
А хазяїн п’є, гуляє,
Гей! Гей! Яром за товаром,
Та горами за волами…
Тяжко жити з ворогами»

ЇЇ співав українець, учитель російської словесності Рівненської чоловічої гімназії Веніамін Васильович Авдієв, котрий прищепив майбутньому письменнику любов до російського слова та літератури, в якій він зайняв одне з провідних місць. Україно-польське походження, російська державна атмосфера змушували юного Володимира вести пошук означення не стільки етнічної приналежності, а територіальності власної вітчизни. «И если впоследствии я уже сознательно нашел свою родину, – писав Короленко, – то это была уже не Польша, не Украина, не Волынь, не Великороссия, а великая область русской мысли и русской литературы».

За визнанням письменника, Шевченка він «научился понимать и любить лучше и глубже, когда впоследствии подошел к нему с идеями, вынесенными из литературы «москалей». Віддавши усього себе московській літературі, творячи її, в своїх творах, він повертався в Україну, де окрім українців жили євреї, поляки, росіяни, права яких він захищав у своїх літературних та публіцистичних працях. Так само, проживаючи на теренах Росії, переконаний правдошукач та захисник гнаних, Короленко в пресі підтримував голодаючих російських селян, «розоряемых кустарей», переслідуваних сектантів, удмуртів, звинувачених в ритуальному вбивстві. Він високо цінував релігійні переконання, культурні особливості різних народів. Яскраво це ви¬явилось у захисті самобутності українських галичан від переслідування їх російською владою. «Невже наше православ’я, – писав Володимир Галактіонович, – може бути підтримане лише тиском. А російська мова, наша багата і прекрасна література, – невже вони потребують придушення іншої, спорідненої мови і спорідненої культури, що відіграли таку роль у віковічній боротьбі галичан за своє слов’янське обличчя?».

Вільнодумство Короленка ще у двадцятитрирічному віці спричинило до виключення його з Петровської сільськогосподарської академії. Пізніше він відбуває перше заслання, яке переростає в друге і третє, що склало майже ціле десятиліття. Далі проживає в Москві та Петербурзі і все ж таки повертається на Україну, де творить до останніх днів життя. Майже тридцятирічна розлука з Україною не перервала духовний зв’язок письменника із землею, де закопана була його пуповина. Українська тема, події в Україні – основа сюжету багатьох тогочасних літературних творів письменника. Це: «Без язика», «Сліпий музика», «Сон Макара», «У поганому товаристві» та ін. Саме останній твір, відомий більше як «Діти підземелля», є згадкою про місто, в якому він жив та навчався з 1866 - 1871рр. Про це оповідання в одному зі своїх листів Короленко писав: «Багато які риси взяті з натури, і, між іншим, саме місце дії описано зовсім точно з міста, де мені доводилось закінчувати курс». В образі судді у цьому творі можна розпізнати риси, що властиві були характерові його батька, який працював суддею, а в 1868 році помер і похований на рівненському кладовищі Грабник. До речі, Галактіон Короленко вів свій родовід від Миргородського полковника, і переїзд письменника до Полтави у 1900 році був справжнім поверненням на батьківщину своїх предків.

Два десятиріччя, прожитих у Полтаві в щирому українському середовищі, ще сильніше наблизили його до минулого та сучасного України. У 1901 році Короленко надсилає до журналу «Русское Богатство» нові біографічні матеріали про Тараса Шевченка, у зв’язку з сорокаріччям з дня смерті поета, якого завжди шанував. Увагу юного Володимира до творчості Кобзаря звернув все той же викладач рівненської гімназії Веніамін Авдієв, який прищепив йому також любов до творів Некрасова, Тургєнєва, Добролюбова. Ще у 1880 році, перебуваючи у Вишнєволоцькій політичній тюрмі, за фіктивним обвинуваченням у спробі втекти із заслання із В’ятської губернії, він бере участь у проведенні вечора пам’яті Шевченка, організованого ув’язненими. 1894 року Короленко обраний до складу організаційного комітету по відзначенню 33-х роковин з дня смерті Шевченка в Петербурзі. Зацікавлення Шевченком, повага до його творчості, закладені у Рівненській гімназії, супроводжували Володимира Галактіоновича усе життя. Так як і Шевченко, Короленко все життя чесно, об’єктивно показував різноманітні сторінки життя українського та інших народів. Володимир Галактіонович особисто вчився у Кобзаря, захоплювався його талантом, перекладаючи твори намагався зрозуміти Тарасову творчість. «Я пишу не критичну статтю і не літературну розвідку, – вказував письменник, – а тільки намагаюсь відновити враження, яке молодь мого покоління дістала з свого тодішнього (правда неповного) знайомства з найпоширенішими творами Шевченка. Чи правильно передаю його? Думаю, правильно. Це були любов і захоплення». У 1914 році, перебуваючи у Франції, він надсилає в Україну телеграму з нагоди 100-річчя з дня народження Шевченка: «Просимо передати наше сердечне привітання всім, хто шанує пам’ять великого українського поета».

Короленко завжди виступав на захист української мови, визнавав її самобутність. В одному з листів 1902 року він відзначив: «Факт полягає в тому, що малоруська мова не є тільки особливою говіркою (як вологодське, або ярославське наріччя), а самостійне відгалуження старого слов’янського пня» [4, 9]. Короленко, живучи в Полтаві, познайомився з Михайлом Коцюбинським, подружився з Панасом Мирним, листувався із Гнатом Хоткевичем. Володимир Галактіонович високо цінував вклад Котляревського у становлення української літературної мови, наголошуючи що «… він зробив цю м’яку, виразну, сильну, багату мову мовою літературною і українське слово… з його легкої руки зазвучало так голосно, що звуки його розійшлись по всій Росії. Ним згодом співав свої пісні кобзар Шевченко».

Короленко відкрито засуджував шовіністичну політику царського уряду від події 1903 року, коли на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві було заборонено виголошувати промови українською мовою «… до дальших проявів того ж вандалізму, – підкреслює Володимир Галактіонович, – який виявився у наступні роки у вигляді закриття освітніх закладів, газет і журналів українською мовою та оголошенні «мазепинством» найзаконніших елементарно-культурних прагнень українців».

Івана Мазепу в тогочасній Росії аксіоматично іменували зрадником. І Гоголь, і Костомаров, а також Короленко не заперечували загальноприйнятому стандарту. Усе ж таки усі троє мали особливе ставлення, яке відрізнялось від інших російських інтелігентів, до «хитрого малоросійського гетьмана Івана Степановича Мазепи» – людини, яка, за словами Короленка, очолювала національно-українську партію. Також усі три Майстри у своїх творах підкреслювали устремління українців до свободи та власної державності. «Эта земля получившая после названия Украины, простирающаяся на север не далее 50° широты, – вказує Микола Гоголь, – более ровна нежели гориста... Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря – и народ поселившийся здесь, удержал политическое бытие свое, составил бы отдельное государство». «Україна, або інакше Малоросія, – писав Короленко, – лежала на межі диких полів, що відокремлювали Росію і Польщу від татарського Криму і Туреччини. Це становище буфера між чотирма державами виробило особливий національний характер українця – волелюбний і войовничий, а також особливу політику, яка кидала Україну навперемінно під опіку то одного то іншого з сусідів, що ворогували між собою». Микола Костомаров додає до свободолюбивої характеристики українця (якого називає южноросом) й ті риси, що жили в ньому з княжих часів. «Этот дух терпимости, отсутствие национального высокомерия, перешел впоследствии в характер казачества и остался в народе до сих пор». Як справжній українець Короленко вирізнявся розумінням чужого болю та горя, не тільки співчував йому, але й засобами слова намагався допомогти. Ніколи Володимир Галактіонович не ставив вище якусь націю, а навпаки стояв на захисті «малих» народів Російської імперії. У 1916 році він заявив: «Я считаю то, что претерпевают евреи в России и Румынии, позором для своего отечества, и для меня это вопрос не еврейский, а русский». 

За своєю суттю Короленко був завжди демократом, захищав ображених і скривджених, цьому сприяло й українсько-польське походження письменника, ментальність закладена генетично. Ще Костомаров наголошував: «Если южнорусский народ дальше от польского, чем от великорусского по составу языка, то зато ближе к нему по народным свойствам и основам народного характера». Увібравши в сoбі найкраще від своїх предків, віддаючи себе російській літературі, що стала для нього рідною, Володимир Галактіонович Короленко все життя відстоював ідеали справедливості, людяності та любові. Живучи в час руйнації Російської імперії, він висловлював власні думки стосовно майбутнього України та Росії. «Я не вважаю себе політиком. В які конкретні форми виллються майбутні відносини Росії і України, чи буде це федерація чи автономія, чи для цього доведеться придумувати ще який-небудь новий термін, – я не знаю. Але щоб це не було, – поворот до минулого неможливий, і в основу повинна лягти у всякому разі свобода національної культури». Короленко прийняв Центральну Раду як законну владу України, про зміну наступної влади він напише: «Стався переворот – прийшла «гетьманщина». Письменник був противником Денікіна, при якому «... українську мову оголосили «галицькою» або просто «собачою». «Денікінців я вже бачив. Не думаю, що врангелівці багато чим від них відрізняються...». Майбутнє Росії він вбачав «... у вигляді свого роду федерації, на зразок американських штатів». 

У грудні 1921 року, сумуючи з приводу смерті письменника, газета «Вісті» назвала його «Великим людинолюбцем», людиною майбутнього, людиною того часу, коли щезне міжкласова борня, щезне насильство...». Червоний терор покликаний реалізувати теорію класової боротьби, був засуджений Короленком у його епістолярній спадщині, зокрема в полеміці з більшовицькими вождями. Усе своє життя він був противником знущання над особистістю, поборником вільного розвитку всіх народів.

У 2008 році в багатьох містах України та Росії святкували 155-річний ювілей від дня народження письменника. У приміщені, де сьогодні знаходиться Рівненський обласний краєзнавчий музей, в період, коли тут розміщувалась чоловіча гімназія, її найвідомішим учнем став випускник 1871 року, який закінчив цей навчальний заклад із срібною медаллю. Це і був Володимир Короленко. Тут зростав і формувався світогляд майбутнього генія, ці стіни пам’ятають його голос.

Нещодавно в Полтаві, на подвір’ї літературно-меморіального музею Володимира Короленка, урочисто відкрито пам’ятник видатному письменнику, публіцистові та правозахиснику. Таким чином ще раз було вшановано його пам’ять. У наш час, творче надбання Володимира Галактіоновича потребує також подальшого вивчення та аналізу.

Короленко був людиною свого часу, який він, проте, випереджав, завжди відстоюючи загальнолюдські цінності, вбачаючи в свободі особистості свободу народів та усього людства. Для України ім’я її сина завжди буде записане золотими літерами на скрижалях вітчизняної історії. Подібно до Гоголя та Костомарова, Короленко завжди йменуватиметься Великим Українцем. Як писав сучасник письменника Г. Коваленко: «Безпідставні всі нарікання й жалі, чому він не був українським письменником? І з другого боку, – пам’ять і честь, і славу його зневажать ті, що хотітимуть використати його славетне ім’я для боротьби з українською культурою. У мирі і добрій згоді він з поступовим українством жив і почив, і земля українська прийняла його прах. Нехай же ніхто не наважиться руйнувати і плямити той мир і згоду довіку».

Олександр Булига,

директор Рівненського обласного краєзнавчого музею,

спеціально для "Музейного простору України" 




Українська тема у творчості В.Г. Короленка

Волелюбність і талановитість українського народу, його героїчна історія і національна культура, краса навколишньої природи знайшли багатообразний відбиток у численних художніх та публіцистичних творах В.Г. Короленка («Історія мого сучасника», «Ліс шумить», «Судний день», «У поганому товаристві», «Сліпий музикант», «Парадокс», «Без язика», «Марусина заїмка», «Сорочинська трагедія», «Мазепа і Котляревський» та ін.).

В оповіданні «Ліс шумить» (підзаголовок «Поліська легенда») В.Г. Короленко творчо використав народні пісні й перекази, створив із них прекрасний високоідейний сплав. Відкривається воно величавою картиною українського пейзажу: «Лес шумел... В этом лесу всегда стоял шум — ровный, протяжный, как отголосок дальнего звона, спокойный и смутный, как тихая песня без слов, как неясное воспоминание о прошедшем...».
 Химерно-сміливе переплетіння комічної фантастики з реальними побутовими картинами українського села, ілюзія живої народної сповіді, зверненої до тісної аудиторії слухачів, — прикмети оповідання „Судний день”. Епіграфом до нього письменник узяв слова Т. Шевченка:

«Огонь погас, а місяць сходить.
В яру пасеться вовкулак».

Український селянин Матвій Лозинський, пристрасний шукач правди і чесний трудівник, — головний герой повісті „Без язика”, у якій розповідається про духовну трагедію його співвітчизників.
 В оповіданні «У поганому товаристві» знайшли відображення рівненські спогади В.Г. Короленка.

„Человек создан для счастья, как птица для полета...” Цей чудовий афоризм, висловлений в оповіданні „Парадокс”, влучно розкриває його ідейний зміст.

Мелодії народної пісні, що звучала то коханням і смутком, то спогадами про минулі страждання і славу, то молодою відвагою розуму й надії, наповнюють душу головного героя повісті „Сліпий музикант”.
 Нариси „Наші на Дунаї”, „Турчин і ми”, „Нірвана” присвячені життю українців на чужині.



В.Г. Короленко й українська культура

Своєю біографією і творчістю В.Г.Короленко був пов’язаний з українською культурою.

Тісні, дружні стосунки споріднювали В.Г. Короленка й українських письменників-сучасників П. Грабовського, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Тобілевича.

Перша зустріч російського письменника і М. Коцюбинського відбулася в Полтаві 1903 року на відкритті пам’ятника І. Котляревському. Багато років майстри слова обмінювалися творами. У журналі „Русское багатство” В.Г. Короленко друкував оповідання М. Коцюбинського „На камені”, „Цвіт яблуні”, „Він іде”.

Павло Грабовський переклав українською мовою поему Дж. Байрона „Шильйонський в’язень”, а В.Г. Короленко доклав чимало зусиль, щоб надрукувати її без будь-яких поправок і змін, бо, на його думку, „перевод прекрасний”.

Зворушлива дружба російського письменника-гуманіста і Панаса Мирного належить до періоду життя В.Г. Короленка в Полтаві. Даруючи В.Г. Короленкові I том своїх творів (1903 р.), Панас Мирний писав: „Славному письменникові землі Руської Володимиру Галактіоновичу Короленкові на знак щирої подяки і глибокої пошани...”.

В.Г. Короленко цікавився українським сценічним мистецтвом і читав п’єси, подаровані І. Тобілевичем. Щоразу, коли І. Тобілевич приїздив у Полтаву з трупою П. Саксаганського, він постійно відвідував Володимира Галактіоновича і приносив йому квитки на спектаклі. У родині Короленків збереглися спогади про те, як вони відвідували театр, захоплювалися прекрасним виконанням українських п’єс і виконавським талантом М. Заньковецької.

Письменник-демократ В.Г. Короленко неодноразово виступав на захист прав і свобод української мови, підкреслював велику роль І. Котляревського у її становленні: „Он сделал этот мягкий, выразительный, сильный, богатый язык языком литературным, и украинская речь, которую считали лишь местным наречием, с его легкой руки зазвучала так громко, что звуки ее разнеслись по всей России...”.



«Україна дорога і близька моєму серцю.

Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню,

сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ,

який дав світові такого титана, як Т.Г.Шевченко»

А.П.Чехов

Чехов Антон Павлович




Портрет Антона Чехова виконаний Осипом Бразом у 1898 році




При народженні:

Чехов Антон Павлович




Псевдоніми, криптоніми:

Чехонте




Дата народження:

29 січня 1860




Місце народження:

Таганрог, Росія




Дата смерті:

15 липня 1904 (44 роки)




Місце смерті:

Баденвейлер, Німеччина




Громадянство:

Російська Імперія




Рід діяльності:

літературний профіль: прозаїк, драматург, есеїст*




Напрямок:

реалізм




Жанр:

романи, оповідання, драматургія




Magnum opus:

«Вишневий сад»




chehov.niv.ru

(Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії).
Чеховські місця на Україні

Україна – це друга Батьківщина Чехова. Його бабуся з боку батька Є.Є.Шимко була українкою, в дитячі роки (Таганрог) українська мова постійно звучала в родині Чехових. Діти слухали українські пісні, грали в домашніх виставах "про Чупруна та Чупруниху”.

Батько письменника — Павло Чехов жив у селі Вовча Балка на Харківщині. Його матір'ю була Єфросинія Шемко. Бабуся письменника, в якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А.Чехова так багато українізмів.
Нема в російській мові слова «ведмедь», а є «медведь», що рівнозначне українському «ведмідь», і Чехов вживає його, пишучи: «На відсотки мені вже дають мої ведмеді».

По-російському можна «заасфальтиро­вать», «заарканить», «заактировать», але не можна «заарестовать» — це останнє може сказати лише українець, комбінуючи з українського «заарештувати». Це й робить Чехов: «Лікарі заарестовали мене» (Лист Чехова до Забавіна, 27.III.1897).

Ніякий «істинно»-російський письменник (та й не письменник) не замінить російського слова «пчела» на українське «бджола». Це й робить Чехов, відмінюючи цей іменник в множині на російський лад: «Я в нього один із солідних бджел» (Лист Чехова до О. П. Чехова, 3.II.1883).

Хоча російською мало б бути «голодать», «голодаете», Чехов пише: «Надіюсь, що Ви вже не голодуєте» (Лист Чехова до Лейкіна, 25.V.1887).

Такі і подібні їм помилки ні в якому разі не можна пояснити тим, що, мовляв, письменник писав нашвидку, не мав часу на коректу. Навпаки, таке «пояснення» українізмів у писаннях Чехова якраз і свідчить про те, що ті українізми в нього з'являються підсвідомо, під впливом його українського походження. Бо якраз тоді, коли людина пише швидко, не маючи часу на мовну, граматичну чи іншу коректу, вона пише так, як ­думає.

Пишучи, Чехов дуже часто думав українською. Тому й писав: «А чому б і не приїхати? Поблукали б і побалакали… Хай хоронять Вас українські Феї… Будьте здоровенькі. Ваш Чехов» (Лист Чехова до Смагіна, 30.І.1892).

Залюбки вживав Чехов також українські приказки, прислів'я в своїх листах, як: «Не було у баби клопотів, так купила баба порося» або: «Це справа смаку. Хто любить попа, а хто попову наймичку» (Лист Чехова до Шаврової, 2. ХІІ.І890); «На тобі, небоже, що нам не гоже» (Лист Чехова до Линтварьової, 20.VІ.1892).

Передаючи вислів якогось українця і пишучи про нього як про українця, а не хохла чи малороса, Чехов-гуморист пише російськими літерами: «Колы б я був царем, то вкрав бы сто рублив и втик» (Лист Чехова до Суворіна, 10.X.1888).

Ми навели тут лише кілька прикладів українізмів Чехова і то лише користуючись його листуванням.

Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху». Знаменита п'єса «Чайка» була задумана А. Чеховим у період його знайомства з актрисою Марією Заньковецькою, яка й стала прототипом головного образу твору Ніни Зарєчної.

«Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров'я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий», — записав А. Чехов після подорожі по гоголівських місцях Полтавщини.

В планах письменника було поселитися в Україні. Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров».

Упродовж усього свого жвавого листування як з українцями чи діячами українського походження, так і з росіянами чи «великоросами», Чехов ніколи не говорив про себе як про «великороса» чи взагалі росіянина (хіба тільки в тому випадкові, коли говорив про себе як про громадянина тодішньої Російської імперії) — він скрізь і завжди вважав себе тим, ким він був насправді: українцем за походженням, ­пи­сь­­менником українського роду в російській літературі, людиною, в жилах якої текла українська кров.

Росіяни-сучасники Чехова дуже виразно бачили в особі А. Чехова українця. Наприклад, І. Л. Щеглов (Леонтьєв), сучасник Чехова й автор спогадів про нього, характеризує український характер Чехова такими словами: «чисто хохлацька ­замкнутість», «хохлацько-козацька натура». Щеглов, пригадуючи свою зустріч із Чеховим, пише: «Відрізняючись чисто хохлацькою замкнутістю, Чехов цим разом, проти волі, збивався зі свого головного здержаного тону».

Знову в іншому місці, згадуючи характеристику, яку дав А. Чехову інший його сучасник, П. А. Сергієнко, той же Щеглов пише: „Хоч П. А. Сергієнко в своїх спогадах про Чехова знаходить у ньому риси «ґетевської організації», але Антон Чехов по своїй хохлацько-козацькій натурі був дуже далекий від педантичності Вольфганга Ґете“.

В анкеті перепису 1890-го року Антон Чехов написав: «національність — малоросіянин».

Ставши письменником, Чехов обрав “приснолисту Україну” місцем літнього відпочинку, відвідав Харківську та Полтавську Губернії. У Львові він придбав твори Т.Шевченка на українській мові. Пісенні мотиви (“Не женися на багатій”) відображені в повісті “Три роки”. В 1888-1889 роках Чехов відпочивав в Сумах: мандрував, спостерігав народне життя, працював над прозою та драматургією (оповідання “Неприємність”, “Красуні”, водевіль “Трагік насамохіть”). Сумські враження використані в оповіданнях “Іменини”, “Нудна історія”, п'єсах “Лєший” та “Чайка”.

Розвитку інтересу до української культури сприяла родина Лінтварьових: їх предки дружили з філософом Г.Сковородою, преклонялися перед Кобзарем. Зачарування Україною відбилося в бажанні письменника придбати хутор в Полтавській губернії, в дружбі з діячами української інтелігенції, зокрема Марією Заньковецькою. Чехов називав талант актриси “страшною силою”, високо оцінив виконання ролі Харитини (“Наймичка” Карпенка- Карого). Вважається, що Заньковецька стала одним з прообразів Ніни Зарєчної (“Чайка”).

В Сумах похований брат письменника, художник Микола Чехов (1868-1889). В 1898 р. хворий Чехов переїхав до Ялти на територію сучасної України. Кримські враження відбулися в оповіданні “Довгий язик”, “Дама з собачкою”, “Архієрей”. В Ялті написані оповідання “Студент”, “Нова дача”, “Душечка”, “Наречена”, п’єси “Три сестри” та “Вишневий сад”. В Ялті підготовлене до друку Повне зібрання творів для видавництва А.Ф.Маркса.

Українські письменники слідкували за творчістю Чехова, опиралися на його новаторскі знахідки (образотворчий імпресіонiзм). Вчилися майстерності "літературної мініатюри" (ескізи, замальовки, новели). Високо відзивалися про нього М.Коцюбинський, І.Франко. Максим Горький повідомляв Чехова в 1899 році: "... про Вас написав Франко, галіцієць,...навпрочуд задушевно написано". Багато літераторів (М.Коцюбинський, Х.Алчевська, Б.Лазаревський) присилали Чехову книги з посвяченнями.

М.Грушевський, який став в майбутньому президентом Української республіки друкував переклади чеховських творів в журналі "Літературно-науковий вістник" (видавався з 1898 року у Львові). В січні 1899 року - переклади сімох оповідань, в липневому номері - повість "Моє життя", в березні 1902 року - сім гуморесок Чехова. У Львові був опублікований збірник оповідань "Змори" в перекладі Марії Грушевської (1904). Були відзначені видання оповідань Чехова в українській діаспорі у Америці.



В наш час п’єси Чехова входять до репертуару театрів України. Проводиться фестиваль мистецтв “Дні Чехова в Ялті”. В Криму присуджується літературна премія ім.Чехова, знімаються художні та документальні фільми за творами письменника. В Ялті, Гурзуфі і Сумах працюють чеховські музеї. Центром досліджень чеховської творчості на Україні є Будинок-музей А.П.Чехова в Ялті. Найвизначніша наукова акція – міжнародна конференція “Чехов та українська культура” (1988).

В Україні за творами А. Чехова знято фільми:

  • «Шведський сірник» (1922),

  • «Будинок з мезоніном» (1960),

  • «Володя великий і Володя маленький»,

  • «Тепер ось прослався, сине людський» (1990) та ін.

Йому відкрито меморіальні будинки-музеї у Сумах і Ялті, встановлено пам'ятник в Ялті (1953, скульптор Г. Мотовилов).



«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А. Чехов Агатангелу Кримському. Меморіальна дошка біля Одеського

театру опери та балету,

пров. Чайковського, 12

В Ялті знаходяться могили членів чеховської родини: Є.Я.Чехової, матері письменника, (1835-1919), М.П.Чехова, брата (1868-1936), М.П.Чехової, сестри (1863-1957).

Література:

  • Дорошкевич К. Реализм и народность украинской литературы XIX ст. Киев, : Наукова думка. 1986

  • Єненко Юрій. Дума про Чехова. Повість – есе. Луганськ,: Світлиця. 1996.

  • Звіняцковський В.Я. Чехов і Україна. Київ, 1984.

  • Сапухин П.А. А.П.Чехов на Сумщине. Сумы. 1993.

  • Шалюгин Геннадий. “Пространство, которому не видно конца…” (Чеховы об Украине) //Брега Тавриды. №5-6. Симферополь. 1996.



О.Л.Кніппер в Ялті і Гурзуфі

Вперше Ольга Леонардівна побувала в Ялті

за запрошенням Антона Павловича влітку 1899 р.

Вона відпочивала у брата в Тифлисі, а Чехов в

цей час був в Таганрозі. Вони обмінялися

листами, домовились зустрітися в Новоросійську.

Зустріч сталася 18 липня і того ж дня вони

разом виїхали в Ялту на пароплаві. 20 липня

Чехов оселився в готелі “Маріїно”, а Ольга

Леонардівна в сім’ї лікаря Л.В.Средіна на

Гімназичній вулиці. Всі дні вони проводять разом, бувають часто в Аутці на будівництві дачі – Ольга Леонардівна бачила, як зводяться стіни чеховського будинку.

Здійснюють прогулянки по околицях Ялти – на Водоспаді Учан-Су, в Масандрі, Гурзуфі, Ореанді. Чехов показував їй всю красу Криму – всі ті місця, які він так чудово змалює в оповіданні “Дама з собачкою”. 2 серпня вони разом виїхали в Москву. Їхали в Бахчисарай через Ай-Петрі. І в пам’яті Ольги Леонардівни на все життя залишились спогади про цю подорож.

Ялта стала місцем початку їх закоханості один в одного. Наступного року вона разом з Марією Павлівною приїздить до Ялти і гостює в тільки но збудованому чеховському домі. Їй була відведена найсонячна кімната для гостей з вікнами в сад. Ольга Леонардівна приїхала сюди напередодні приїзду в Крим Художнього театру. Закінчивши гастролi в Севастополі, 14 квітня театр приїжджає в Ялту, і Ольга Леонардівна знову оселяється в чеховському будинку. 16 квітня в ялтинському театрі відбувся перший спектакль “Дядя Ваня”, потім “Чайка”, “Одинокі” (Г.Гауптмана) та “Едда Габлер” (Г.Ібсена). 23 квітня на останньому спектаклі “Чайка” ялтинці і гості гаряче вітають улюбленого автора, підносять йому адрес і пальмове гілля з написом на стрічці: “Антону Павловичу Чехову. Глибокому тлумачеві російської дійсності. Ялта, 23 квітня 1900 р.” Дні перебування театру в Ялті були для Чехова одними з найщасливіших в його житті.

Чехов вже не може і не уявляє собі життя без Ольги Леонардівни, знову запрошує її на “Білу дачу”. Марія Павлівна в цей час напише їй: “внизу твою кімнату ніхто не займає за наказом письменника”. В липні і серпні 1900 р. Ольга Леонардівна знову в Ялті у Чехова, в цей приїзд вони бувають і в Гурзуфі, на дачі, яку придбав письменник. В серпні Чехов, провівши Ольгу Леонардівну, пише їй: “Мені все здається, що відчиняться зараз двері і ввійдеш ти <…> Мила, славна, прекрасна моя актриса, я живий, здоровий, думаю про тебе, мрію і сумую від того, що тебе тут немає. Будь здорова і щаслива. Цілую тебе міцно, міцно, чотириста разів”.

В 1901 р. з 30 березня по 14 квітня

Ольга Леонардівна гостює у Чехова.

25 травня вони вінчаються в Москві і, після

подорожі на кумис в Уфимську губернію, 8

липня разом повертаються до Ялти. Ольга

Леонардівна пробула тут майже півтора

місяця. Як тільки в театрі з’являлась

можливість бути вільною від спектаклів,

вона виїжджала в Ялту хоч на декілька днів.

Так, в 1902 р. в лютому вона пробула тут

лише тиждень. В квітні цього ж року її сюди

привезли хворою, і Чехов турботливо і

зворушливо доглядав за нею. Востаннє разом з Антоном Павловичем вона була тут з 9 липня по 19 вересня 1903 року.

Після смерті письменника Ольга Леонардівна літні місяці щороку проводить в Ялті і в улюбленому нею Гурзуфі, в будиночку, який за заповітом залишив їй Антон Павлович. Не була вона тут лише в роки двох війн. Але з 1944 р. вона знову в Ялті і в Гурзуфі.

Приїзд Ольги Леонардівни оживляв ялтинський будинок Чехова і гурзуфську дачу. До Ольги Леонардівни приїжджали артисти Художнього театру. В довоєнний час в Гурзуфі часто бував О.Л.Вишневський, артист театру – товариш по навчанню А.П.Чехова по Таганрозькій гімназії. Бували тут В.І.Качалов, художник Художнього театру В.В.Дмитрієв. Пізніше бували: Б.Литвинов, М.Болдуман, Алла Тарасова, А.Степанова, А.Грибов, М.Яншин, Святослав Рихтер, І.С.Козловський, художник Н.А.Соколов, письменник Борис Лавренєв і багато інших.

Востаннє Ольга Леонардівна була в Ялті і в Гурзуфі в 1953 році. Її дуже непокоїла доля гурзуфського будиночку. Вона хотіла, щоб він належав Художньому театру.

В 1953 роцi вона писала з Ялти артисту Художнього театру Н.І.Дорохіну: “<…> звертаюсь до тебе з серйозною і терміновою справою: мене дуже хвилює і непокоїть доля мого гурзуфського будиночку. <…> Я хочу звернутись до когось з найкрупніших наших. Змалювати красу, якою наділила природа цей мальовничий мисок, і просити передати будиночок, який орендують Томашевські, театру, якому я ще за життя передаю свій будиночок. В моєму володінні є досить велика незабудована ділянка <…>моє бажання – щоб цей чудовий мис перейшов до Художнього театру, як пам’ять про Антона Павловича Чехова і про актрису Кніппер-Чехову.”

На жаль, бажання, Ольги Леонардівни не здійснилося. Чеховська дача в Гурзуфі довгі роки належала Художньому фонду і тільки в 1987 р. стала філією Будинку-музею А.П.Чехова в Ялті.

Багато що в музеї нагадує про перебування тут Ольги Леонардівни і акторів Художнього театру, зберігаються і унікальні експонати. Ольга Леонардівна в Гурзуфі завела оригінальну скатертину: на ній розписувались всі, хто бував у гостях, і потім ці автографи були вишиті різнокольоровими нитками. На скатертині більш 80-ти автографів – не тільки артистів театру, але й інших видатних діячів мистецтва.

Примітка:

1. Б.В.Томашевський - філолог і літературознавець, дослідник творчості О.С.Пушкіна.

Використана література

Довідник створено за матеріалами Інтернет-мережі:

  1. http://uk.wikipedia.org/

  2. http://www.interesniy.kiev.ua

  3. http://www.aen.ru/

  4. http://www.day.kiev.ua/

  5. http://www.lib.zt.ua/

  6. http://ukurier.gov.ua/

  7. http://mydim.ua/

  8. http://www.umoloda.kiev.ua/

  9. http://lib.ukrsd.com.ua/

  10. http://yunilibr.rv.ua/

  11. http://histpol.pl.ua/

  12. http://www.osvita.org.ua/

  13. http://www.day.kiev.ua/

  14. http://www.day.kiev.ua/













1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови
Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно...
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови
Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно...
Автор-упорядник: Хоменко Любов Василівна Посада: вчител ь світової літератури та російської мови
Сьогодні, коли наша молода держава розбудовується, на уроках зарубіжної літератури, особливо в старших класах, стали надзвичайно...
Бикова К.І., Кошкіна Ж. О
Державна підсумкова атестація зі світової літератури, російської мови і літератури у 2012/2013 н р
Видавництво
Міністерством освіти і науки України з російської мови та світової літератури для використання у
Литература (русская и зарубежная) (автор Е. В. Волощук)
Контроль і керівництво за викладанням російської мови та зарубіжної літератури в загальноосвітніх школах
Кафедра гуманітарної освіти Навчально-методична лабораторія російської...
Матеріали лекції «Численні можливості задоволення освітніх проблем учня засобами навчального предмету в школі життєтворчості»
Урок світової літератури у 5 класі Девда Марія Іванівна учитель світової...
Мета: ознайомити учнів із самобутньою культурою Японії, розвивати навички самостійного пошуку потрібної інформації, вміння донести...
Конспект уроку зі світової літератури у 6 класі
Мета уроку: познайомити учнів з життям та творчістю Ч. Діккенса, з історією створення повісті та особливостями «різдвяних оповідань»;...
Проблеми аналізу художнього твору на уроках світової літератури в школі
Як зазначається у пояснювальній записці до програми із світової літератури, основна мета предмета – «залучити школярів до скарбниці...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка