Урок формування вмінь і навичок (із використанням інноваційних технологій)


Скачати 308.85 Kb.
НазваУрок формування вмінь і навичок (із використанням інноваційних технологій)
Сторінка1/2
Дата21.12.2013
Розмір308.85 Kb.
ТипУрок
bibl.com.ua > Література > Урок
  1   2
Тема. Література українського романтизму, його ідейно-художні особливості. Життя і творчість поетів-романтиків. П.Гулак-Артемовський. «Рибалка», Є.Гребінка. «Українська мелодія», М.Костомаров. «Соловейко», В.Забіла. «Соловей», М.Петренко. «Небо».

Мета: ознайомити учнів із представниками українського романтизму, їх життям і творчістю, ідейно-художніми особливостями лірики; сприяти розвит­ку пізнавальних та дослідницьких умінь учнів, зростанню культури, спілкування, розвивати вміння аналізувати ліричний твір, визначати основні мотиви, художні особливості, зв’язок із народнопісенною лірикою; виховувати шанобливе ставлення до засад народної моралі й етики: працелюбності, щирості, любові, поваги до батьків.

ТЛ: романтизм, романс.

Тип уроку: урок формування вмінь і навичок (із використанням інноваційних технологій).

Форма проведення: урок-семінар.

Обладнання: підручник (Українська література: підручник для 9 кл. загальноосвітн. навч. закл. / М. П. Ткачук, М.М.Сулима, В.Л.Смілянський, В.І.Сулима. – К.: Освіта, 2009), збірки творів письменників, портрети, презентації, учнівські повідомлення.

Форми, прийоми і методи роботи: «Мікрофон», «Що я знаю? – про що хочу дізнатися? – що дізнався?», повідомлення учнів, створення опорного конспекту, взаємооцінювання.
Перебіг уроку
І. Організаційний етап

II. Актуалізація опорних знань

  1. «Мікрофон»

  • Що відомо про романтизм як стильову течію?

  • Яких представників українського романтизму знаєте?

  • Яку людину ми називаємо романтиком?

  • Чи треба бути ним сьогодні?

ІІІ. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

1. Робота з таблицею(очікувані результати); (накреслена на дошці)

Що я знаю?

Про що хочу дізнатися?

Що дізнався?











ІV. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

  1. Слово вчителя

Кожна епоха в літературному поступі самобутня і оригінальна, вона диктує особливі погляди на світ та на людину.

До виникнення романтизму в українській літературі побутував класицизм. Епоха Просвітництва в культурі, класицизм в літературі мали свою специфіку. Насамперед ці явища характеризувалися раціоналізмом, все пояснювалося з точки зору розуму та раціональності, всі явища людського життя підлягали класифікації та однозначній оцінці. Твори так само поділялися на жанри дуже жорстко, для кожного існував свій канон створення, письменник мав беззастережно виконувати ці канони. Люди здебільшого зображувалися як носії однієї гіпертрофованої ознаки (якщо це позитивний герой — він був позитивним, так би мовити, до останнього; скупий був тільки скупим, хитрий — тільки хитрим).

Але час диктує свої умови, люди розуміють, що такий погляд на світ не є правильним. На зміну класицизму і Просвітництву приходить романтизм. Він одразу ж заперечує раціоналізм попередньої доби. Романтики розуміли, що не можна і не варто пояснювати світ із позицій раціо, бо він складний і мінливий, неоднозначний, суперечливий.. Так само і людина є істотою багатогранною та суперечливою. Романтики змінюють погляд на світ і людину в ньому. Європейський романтизм, меншою мірою — і український також, характеризуються існуванням ніби двох світів — світу реального і бажаного. Трагічна суперечність між ідеальним та реальним часто призводить до певної трагічності у творах романтиків, відчаю, але цей відчай не глобальний. Романтики створюють нового героя — людину сильну, яка протиставляє себе загалу, сірій масі, вона може і хоче боротися проти обставин та несправедливості. Звідси особливий інтерес романтиків до історії, до героїчних постатей минувшини, які багато в чому і уособлювали ідеал людини епохи романтизму.

Романтизм в українській літературі має свої характерні риси. Це повага до минулого та туга за історичною славою народу, зацікавлення народною творчістю, фольклором, демонологією. Романтики переносили місце дії своїх творів у екзотичні країни та місця, часто вводили фантастичний елемент до своїх творів, набули поширення жанр балади, ліро-епічної поеми.

Особливим досягненням романтиків було остаточне утвердження української мови як єдино можливої мови створення літературних творів. М. Костомаров, один із найяскравіших представників українського романтизму, що починав свій творчий шлях у Харкові, а згодом переїхав до Києва, навіть присягав писати тільки українською мовою. Так само і відома нам «Руська трійця» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич) утвердила українську мову на Галичині. Не менш яскравими та талановитими представниками романтизму були Л. Боровиковський, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, В.Забіла, М.Петренко.


  1. Оголошення питань семінару з індивідуальною роботою (учні мали випереджувальні завдання)

  1. Тематично-стильові течії романтизму( таблиця в підручнику).

  2. Школи в українському романтизмі (коментар підручника).

  3. П.Гулак-Артемовський – перший байкар нового українського письменства.

  4. Романтична балада «Рибалка».

  5. Є.Гребінка – представник доби романтизму.

  6. Вірш-романс »Українська мелодія».

  7. М.Костомаров – автор перших українських романтичних трагедій.

  8. Балада »Соловейко».

  9. В.Забіла – майстер змалювання внутрішнього світу людини.

  10. Романтична туга серця у поезії »Соловей».

  11. М.Петренко – патріот своєї доби, глибокий знавець людської душі.

  12. Поетичний світ триптиха «Небо».




  1. Виступи учнів (усні повідомлення учнів-«біографів», представлення опорних конспектів учнів-«літературознавців», демонстрація портретів, виразне читання поезій учнями-«декламаторами»)


Повідомлення учнів-«біографів»

П.Гулак-Артемовський – перший байкар нового українського письменства

Петро́ Петро́вич Гула́к-Артемо́вський (1790-1865) — український учений, перекладач, поет.

Народився в містечку Городище Київської губернії (нині Черкаська область) в сім'ї священнослужителя. Освіту здобув у семінарії, потім у Київській духовній академії. Не закінчивши академію, у 1813 р. почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків. У 1817 р. переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки заступництву попечителя Харківського навчального округу графа Потоцького, затверджений Радою університету лектором польської мови. З 1820 р. йому було доручено викладання також російської історії, географії та статистики. У 1821 р. П.П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспити, захистив дисертацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад'юнктом російської історії та статистики, у 1825 — екстраординарним; 1828 — ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. — секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. — ректор Харківського університету.

У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П.П. Гулак-Артемовський із 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту благородних дівчат. Як письменник здобув популярність своїми байками. Ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Його кращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму. Належав до числа засновників «Українського журналу». Член Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

Писав байки (байка-казка, байка-приказка), притчі, вірші, послання, балади («Твардовський», «Рибалка»). З 1817 р. почав друкуватися в журналі «Український вісник», де були опубліковані його переклади класиків світової літератури: Жана-Жака Руссо, Джона Мільтона, Адама Міцкевича, Йоганна Вольфганга Гете, Горація та інших.

Байка «Пан та собака» — найбільш гострий твір української літератури 19 століття. Ідейний зміст співзвучний тогочасним прагненням боротьби проти кріпацтва, проти ставлення до кріпака як до робочої худоби. В основі байки — соціальний конфлікт між Паном і кріпаком (в алегоричному образі собаки Рябка).

П.П. Гулак-Артемовський ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Його кращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму.

Також належав до числа засновників «Українського журналу».

Досягнення

В історії української літератури значення Гулак-Артемовського визначається його положенням наступного за Котляревським поета, який, використовуючи творчі методи останнього (бурлеск, травестія), спробував ввести в українську літературу ряд нових жанрів (балади: «Твардовський» (опублікована в журналі «Славянин» в 1827 році), «Рибалка».

Твори

«Батько та син»

«Дві пташки в клітці»

«Пан та собака»

«Справжня добрість»

«Цікавий і мовчун»

Є.Гребінка – представник доби романтизму

Як байкописець посідає Гребінка

перше місце в нашім письменництві.

Його байки визначаються яскравим

національним і навіть спеціально

лівобережним українським колоритом,

здоровим гумором і не менш здоровою

суспільною і лівобережною тенденцією.

І. Франко

З ім'ям Євгена Гребінки пов'язаний розвиток жанру байки у тогочасному українському письменництві. Не дивлячись на те, що байки в Україні писали й до нього (згадаймо хоча б славетного Г. С. Сковороду), водночас із ним (П. П. Гулак-Артемовський, Л. І. Боровиковський) і після нього (годі й лічити), проте лише він удостоївся високої оцінки скупого на похвали І. Я. Франка.

Хутір Убіжище, або як його ще називали, Гребінчин Яр, поблизу Пирятина на Полтавщині, став не лише місцем, де 21 січня 1812 р. народився майбутній письменник, а й своєрідним епіцентром його митецьких роздумів, об'єктом чисельних замальовок у творах і тією територією, до якої письменник весь час повертався, до якої повернувся і востаннє.

Помітивши у малого Євгена палке бажання учитися, батько, не дивлячись на скрутне матеріальне становище сім'ї, наймає учителя. А згодом у журналі протоколів засідань Ніжинської гімназії з'являється запис: "8 серпня 1825 р. розглянуто супліку штабс-ротмістра Павла Гребінки про прийняття до гімназії його сина. ...Вирішено згідно з повідомленням учителів зарахувати Євгена Гребінку до 4-го класу". Кмітливий, дотепний, в міру пустотливий хлопчик швидко здобув у своїх однолітків незаперечний авторитет та повагу. Нерідко дитячі пустощі завдавали йому клопоту, проте це не зупиняло юного гімназиста. Один із таких прикрих випадків, пов'язаний з одою О. С. Пушкіна "Вольность", детально описує О. Цибаньова. І скоро Євгена Гребінку вже знала вся гімназія. А перші спроби пера у гімназичному товаристві знайшли абсолютне схвалення і підтримку з боку улюбленого учителя І. Кулжинського. Ось так розпочалась літературна діяльність майбутнього славнозвісного байкаря, поета. Так, так, і поета. Відомо, що Євген Гребінка прославився не тільки як байкар, але і як автор чудових ліричних поезій, написаних українською та російською мовами. Його романс "Чорнії очі" популярний і сьогодні.

Після закінчення гімназії Євген служив якийсь час у війську, а потім оселився у батьківській садибі. Цим часом датуються його перші байки. Але сільське життя не задовольняє Є. Гребінку. Він рветься у широкий світ і, щоб спробувати свої молоді сили, їде до Петербурга. У рідному краї залишились улюблені квітники, правий берег річки Оржиці, мальовнича балка – за ними поет весь час тужитиме, і ця туга згодом озветься у його творчості. А як же він здивувався, коли дізнався, що на той час у Петербурзі зібралася ціла Ніжинська колонія. У листі до одного із своїх приятелів Євген Павлович писав: "Що з мене буде в Петербурзі, що я там робитиму? А вийшло таке – Петербург – це колонія освічених малоросіян. У всіх присутственних місцях, у всіх академіях, університеті повно земляків...". Серед них були М. Гоголь, М. Прокопович, Н. Кукольник, О. Бородін та інші. Друзі принесли з собою веселий дух юнацьких гімназичних років. В яскравому калейдоскопі подій, зустрічей із В. Далем, О. Пушкіним, В. Жуковським, І. Криловим, К. Брюлловим промайне перед вами петербурзьке життя Є. Гребінки. У його квартирі завжди було багатолюдно, гомінко. Сучасник поета І. Панаєв стверджував, що найбільш гостинним серед літераторів того часу був саме Є. Гребінка. А його біограф М. Михайлов зазначав: "Бесіда його була приємна й дихала веселощами, із тим легким відтінком гумору, яку зауважуємо у його творах. Загалом Євген Павлович був наймиліший співбесідник і завжди вчасний гість. Удома Гребінка був гостинним господарем". Поет був добрим сім'янином, ніжно кохав свою дружину Марію, допоміг звестися на ноги молодшим братам.

Слід сказати, що коло знайомих Є. Гребінки було досить різним: із одного боку він тягнеться до справжньої поезії О. Пушкіна та І. Крилова, П. Єршова і В. Даля, а з іншого – до літераторів, упливових у вищих урядових сферах, сподіваючись саме через них покращити своє матеріальне становище, допомогти родині.

1834 року Є. Гребінка видав свої байки, що вийшли під назвою "Малороссийские приказки". Ця книжка принесла йому літературну славу, ознаменувавши новий напрям у розвитку української байки, посиливши у ній викривально-реалістичні тенденції. Десь на 1836-1837 роки припадає знайомство Євгена Павловича з Тарасом Шевченком. Є. Гребінка перший відкрив геніальний поетичний талант майбутнього Великого Кобзаря. Часто запрошував його до себе додому, давав йому книги, допомагав розібратися у питаннях літератури та мистецтва, допомагав грішми, познайомив зі своїми друзями, узяв найактивнішу участь у викупі Т. Шевченка з кріпацтва. Тарас Григорович написав чудовий акварельний портрет Є. Гребінки (нині він зберігається в Національному музеї Т. Г. Шевченка у Києві), присвятив йому свій вірш "Перебендя". 1840 р. вийшов укладений Є. П. Гребінкою альманах "Ластівка", в якому було вміщено твори українських письменників: Г. Квітки-Основ'яненка, В. Забіли, П. Куліша, поезії та уривок із "Гайдамаків" Т. Шевченка, твори самого Є. Гребінки. Адже він не лише байкар та поет-лірик, а й автор оповідань, таких самобутніх творів, як: повісті "Кулик", "Ніжинський полковник Золотаренко", роману "Чайковський" про боротьбу запорожців проти поневолювачів. А всього письменник за своє життя написав понад сорок прозових творів.

Є. П. Гребінка помер на 36 році життя у розквіті творчих сил від сухот. Його останніми словами були: "Добре ... було б дома лежати... в Убєжищі, на Україні. Візьміть мене додому. Хай мені заспіває жайворонок степовий у рідному краю..."

М.Костомаров – автор перших українських романтичних трагедій

Ад'юнкт-професор Імператорського університету Св. Володимира, визначний історик та письменник, історіограф, ідеолог слов'янського відродження, діяч українського національно-визвольного руху.

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком. Мати (у дівоцтві Мельникова) – українська селянська дівчина, раніше кріпачка, по 1812 р. навчалась в одному з московських пансіонів. Батько з матір'ю обвінчались після народження сина. Батько трагічно загинув, не встигши усиновити Миколу. Тому по 1832 р. М.І. Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.

Батьки М.І. Костомарова намагалися прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати добру освіту. Тому вже з 10 років М. Костомарова відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом до Воронезької гімназії, яку той закінчив 1833 р.

1833 р. М.І. Костомаров вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету. Вже у цьому навчальному закладі він проявив непересічні здібності до навчання.

На світогляд М.І. Костомарова вплинули професор грецької літератури Харківського університету А.О. Валицький та професор всесвітньої історії М.М. Лунін.

1836 р. М.І. Костомаров закінчив університет, а в січні 1837 р. склав іспити на ступінь кандидата й отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером.

Залишивши службу у війську, М. Костомаров їде до Харкова, а потім до Москви писати історію слобідських козаків. Молодий учений взявся за цю працю, відчувши гостру потребу наповнити російську історію новим змістом, а саме: народним життям, яким воно було в різних частинах Російської імперії. Стрижнева ідея історіософії Костомарова – історія народу та його духовне життя – була протилежною офіційній історіософії, яка висвітлювала тільки історію держави. Він навіть визначив собі життєве кредо: "З народом проти держави".

Наприкінці 30-х – на початку 40-х pp. M. Костомаров знайомиться із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською мовою і видавати художні твори під псевдонімами "Ієремія Галка", "Іван Богучаров". Це драма "Вітка", "Українські балади", трагедія "Сава Чалий".

Наприкінці 1840 p. M.І. Костомаров здає магістерський екзамен і починає працювати над дисертацією "Про причини та характер унії в Західній Росії". Фактично у своїй дисертації він висвітлив боротьбу українського народу за незалежність від шляхтянської та католицької експансії, показав народні маси як найважливіший суб'єкт історії. Тому захист не відбувся.

На початку 40-х pp. M.І. Костомаров працював помічником інспектора в Харківському університеті, викладав історію у приватних школах та інших навчальних закладах, не припиняючи займатися науковою та літературною діяльністю. Саме тоді його науковою та літературною зацікавленостями було повстання козаків під проводом Наливайка. Костомаров також писав біографічний нарис родини князів Острозьких.

У січні 1844 p. M.І. Костомаров захистив дисертацію "Про історичне значення руської народної поезії", у якій заявив про своє позитивне ставлення до поезії Т.Г. Шевченка.

Ще у травні 1843 p. M.І. Костомаров починає працювати над ґрунтовним дослідженням – історією епохи Богдана Хмельницького, що наштовхнуло його на думку залишити Харківський університет і переїхати до Києва.

Прибувши до Києва, М.І. Костомаров отримав призначення на посаду вчителя історії в гімназії. З серпня 1845 р. працював старшим учителем історії у приватних пансіонах та в Інституті шляхетних дівчат.

У червні 1846 р. рада Київського університету Св. Володимира обирає М.І. Костомарова ад'юнкт-професором на кафедрі російської історії. Згодом його лекції набувають широкої популярності серед студентів. У своїх наукових студіях Костомаров зосереджується на україністиці. Працює над науковою роботою "Богдан Хмельницький", надрукував працю "Слов'янська міфологія" (1847), підготував до видання літопис Самійла Величка. Працюючи в Києві, М. Костомаров знайомиться з колом передової інтелігенції, серед якої: М. Максимович – перший ректор університету Св. Володимира, П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський. Зустріч М. Костомарова з Т. Шевченком згодом переросла у дружбу.

На межі 1845-1846 pp. М. Костомаров разом із М. Гулаком і В. Білозерським починають поширювати ідеї народності, слов'янської єдності. Захопившись історичним минулим, культурою та літературою України і бажаючи її національного відродження та соціального процвітання, вони створюють таємне товариство, яке отримало назву Кирило-Мефодіївського братства. Основні його постулати, викладені в революційному дусі, були вміщені в програмному документі товариства "Книзі буття українського народу". М. Костомаров став автором статуту братства, інших документів, а також самої ідеї, яка полягала в боротьбі за вільний розвиток слов'янських народів. Михайло Грушевський відзначав, що весь новий український рух бере свій початок із Кирило-Мефодіївського братства.

Весною 1847 р. за доносом студента О. Петрова М. Костомарова заарештували разом із М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішем, О. Навроцьким. Арешт Костомарова відбувся саме напередодні його весілля з А. Крагельською (вони обвінчалися лише через 28 років).

Звинувативши у державному злочині, М. Костомарова спочатку ув'язнили у Петропавлівській фортеці, де він перебував рік, а потім на довгих дев'ять років заслали до Саратова.

На початку лютого 1856 р. у зв'язку зі сходженням на престол імператора Олександра II з Костомарова формально зняли політичний нагляд, а також заборону друкувати наукові та художні твори. Він здійснює тривалу поїздку за кордон. Після повернення готує до друку історичні праці "Богдан Хмельницький", "Бунт Стеньки Разіна".

1859 р. із Костомарова було знято заборону "служить по научной части", він переїздить до С.-Петербурга і стає професором кафедри російської історії Петербурзького університету.

1861 р. Костомаров отримав золоту медаль від С.-Петербурзької академії наук за аналіз твору І. Попки "Чорноморські козаки".

Тут сформувалися його політичні погляди як поміркованого демократа, який стояв на позиціях українофільства. 1861-1862 pp. у С.-Петербурзі виходив журнал "Основа", що був рупором українського руху. Тут часто друкував свої статті й М.І. Костомаров.

Із 1860 р. Микола Іванович був членом Археографічної комісії. Готував видання "Актів Південної та Західної Росії". На базі с.-петербурзьких, московських, варшавських та інших архівів М. Костомаров написав і опублікував низку капітальних праць із історії України, зокрема "Руїна" (1879-1880), дослідження "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок" (1876), "Мазепинці" (1884).

1864 р. рада університету Св. Володимира присвоїла М. Костомарову науковий ступінь доктора російської історії. 1876 р. його було обрано членом-кореспондентом С.-Петербурзької академії наук, 1884-го – почесним членом Київського університету Св. Володимира, у різні роки М. Костомарова обирали почесним членом багатьох інших закладів, наукових товариств та установ, також і закордонних – Південно-Слов'янської академії, Сербського наукового товариства. Але до самої смерті Костомаров зберіг за собою тільки одну службову посаду – члена Археографічної комісії, яка видала за його редакцією 12 томів унікальних "Актів".

1872 р. його було нагороджено золотою медаллю Петербурзької академії наук, а 1880 р. – орденом Станіслава І ступеня.

Особлива сторінка в житті Костомарова – його публіцистична та полемічна діяльність. За участю М. Костомарова були створені журнали "Киевская старина" та "Вестник Европы", де кожного року публікувалися його праці з історії України. Так, 1869-1870 pp. у "Вестнику Европы" побачила світ фундаментальна монографія М. Костомарова "Останні роки Речі Посполитої", що була удостоєна премії С.-Петербурзької академії наук.

Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження: "Про значення критичних праць Костянтина Аксакова з російської історії" (1862), "Про ставлення російської історії до географії та етнографії" (1863), "Початок єдиної держави в давній Русі" (1870), "Петро Могила перед судом дослідників нашого часу", "Про козаків" (1878). На думку багатьох дослідників, М.І. Костомаров був унікальним мислителем XIX ст., який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю.

У 60-х - 80-х pp. XIX ст., крім наукових праць, М.І. Костомаров написав низку белетристичних творів на історичну тематику, зокрема "Кудеяр", "Холоп", "Холуй", "Чернігівка". Цінним мемуарним джерелом є "Автобіографія" М.І. Костомарова.

1874 р. Костомаров брав участь у III археологічному з'їзді в Києві, був головою відділення історіографічної географії та етнографії. Під овації в залі університету Св. Володимира він зачитав реферат "Про утворення київської дружини та її значення в давні часи і про її зміни в наступному побуті руського народу".

1884-1885 pp. тяжка хвороба позбавила М.І. Костомарова можливості працювати на повну силу.

Помер М.І. Костомаров у квітні 1885 р. і був похований на Волковому кладовищі у С.-Петербурзі.
В.Забіла – майстер змалювання внутрішнього світу людини

...у віршах соціального плану Забіла був

предвісником Шевченка.

...у Забіли є надмір особистої лірики

нещасливого кохання, якою він і уславився…

С. Крижанівський

Український поет-романтик середини ХІХ століття Віктор Миколайович Забіла літературним героєм став давно. Вперше він під іменем Віктора Олександровича з'являється у повісті Т. Г. Шевченка "Капитанша". Ось як описує зовнішність свого приятеля Тарас Григорович (до речі, такий вигляд мав В. М. Забіла насправді): "Приятель мой не отличался изящными манерами и привлекательной наружностью, но в его смуглом, изрытом оспою лице было столько веселого прямодушия, что нельзя было смотреть на него без удовольствия, особенно когда он рассказывал малороссийский анекдот или передразнивал кого-нибудь из своих соседей: самой естественной мимикой владел он в высшей степени".

Не багато місця відвів Тарас Григорович цьому персонажу. Але, ознайомившись із повістю, ви складете цілісне уявлення про цю самобутню людину – неабиякого письменника, вправного бандуриста, гостинного господаря, врешті-решт людяного пана. Ви дізнаєтеся про коло його інтересів, у тому числі й літературних. Бо, як пише Тарас Григорович, вони багато говорили з Віктором Олександровичем про політику, літературу "...за которой он, как и всякий порядочный человек, следил довольно внимательно".

А ось книжка сучасного українського письменника Олександра Дека "Солов'ї співають на світанні". На її сторінках автор описав усе життя поета-романтика.

Народився Віктор Миколайович у невеличкому містечку Борзна, що на Чернігівщині. Батько його, суддя Борзнянського повітового суду, помер, коли Віктор був ще немовлям. Статки сім'ї були невеликі, тому грамоти хлопчика навчала спочатку мати, а потім вона віддала його в уже знайомий вам Ніжинський ліцей. Тут разом із ним учився Микола Яновський (Гоголь). Матеріальна скрута не дала можливості Віктору закінчити навчання, і він, як того вимагав обов'язок дворянина, пішов служити у військо. Це була людина з вразливим серцем, із доброю душею, дотепна, весела, товариська. Приїхавши додому у відпустку, майбутній поет знайомиться з молодою панянкою Любою Білозерською і відразу закохується на все життя. Любі теж сподобався красень-офіцер. Молоді люди почали зустрічатися. "Це були найщасливіші дні у житті Віктора. Не знав тільки він, що те щастя триватиме недовго і вже ніколи не повториться", – батько заборонив Любі виходити за нього заміж. Віктор засумував – із серця полилися пісні, які полюбив народ, а пісні "Гуде вітер вельми в полі" та "Не щебечи соловейку" і досі вважаються народними. До речі, у повісті О. Деко описує епізоди, коли відомий російський композитор М. Глинка створив музику до обох віршів. Вперше ці пісні слухали у палаці сусіди Віктора Миколайовича – поміщика-мецената Г. Тарновського. Усі присутні на цьому бенефісі були переконані, що ще ніхто не казав краще про вірне кохання. З того часу "...Забіла став популярною особою. Не було на Борзнянщині, як і на всій Чернігівщині, а також Київщині та Полтавщині, що сходилися межами десь у цих місцях, письменної людини – вчителя, лікаря, писаря, службовця, канцеляриста, – щоб не читав або не чув про українського поета Віктора Забілу та його святе кохання і гірку долю".

Зворушливо змальовує автор повісті перше знайомство поета з Тарасом Григоровичем Шевченком, їхню щиру дружбу протягом тривалого часу, епізоди, коли В. Забіла проводжав в останню путь Великого Кобзаря – свого найдорожчого друга.

Автор повісті розкриває душевну доброту Віктора Миколайовича, показує, що ця людина не робила різниці між поміщиками і кріпаками. Він власним коштом будував хати своїм кріпакам на хуторі Кинь-Горе (тепер Забілівщина), купував книги для селянських дітей, навчав їх грамоти. А ще поет добре знався на травах, власноруч робив різні лікувальні настоянки.

Ви дізнаєтеся про хвилини радості, які пережив поет, коли в альманасі Є. Гребінки "Ластівка" було вперше надруковано його вірші, коли вийшла друком збірка його поезій "Співи крізь сльози". Прочитаєте ви і сумні сторінки про останні роки життя поета, коли на старості років у нього не залишилось нічого: ні кохання, ні друзів, ні сім'ї, ні власного кутка і він змушений був доживати, на, так би мовити, сестриних хлібах. Втім, Олена поважала і любила брата, турбувалася про нього.

М.Петренко – патріот своєї доби, глибокий знавець людської душі
Сьогодні українського поета-романтика прогресивного напряму Михайла Миколайовича Петренка ми знаємо як автора славнозвісної пісні «Дивлюсь я на небо...».

М. М. Петренко народився у 1817 році в Слов'янську і, як говорить його перший біограф А. Метлинський, «проживав та вивчив мову і побут народу в місті Слов'янську і його околицях». 1836 року М. Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати по цивільному відомству. В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних у літературі майже немає. Не залишилось навіть його портрета.

М. Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841—1848 років. Є відомості, що він написав п'єсу «Панська любов», але вони не збереглась.

У зв'язку з підготовкою в «Бібліотеці поета» видання творів Віктора Забіли та Михайла Петренка в одній книзі, завідувач відділом Інституту літератури АН УРСР, доктор філологічних наук, професор С. А. Крижанівський 18 вересня 1959 року в листі до автора цих рядків писав у Слов’янськ: «Чи не пощастило вам і вашим товаришам по Інституту здобути які-небудь нові відомості чи розшукати якісь нові твори М. Петренка? Поет був цікавий, талановитий, і прикро, що ми так мало про нього знаємо. Чи, не можна відшукати метричні книги, де записано всі дані про його народження, — уже б знали батька і матір, точну дату. А головне — не знаємо, коли, чому і де померла людина... Я весь час думаю: раптом щось нове відкриється!»

За останні роки, дякуючи літературознавцям, родичам, ентузіастам-краєзнавцям, деякі білі плями в біографії М. Петренка тепер уже якоюсь мірою заповнені.

Ось що було встановлено. Між річками Торець і Бакай знаходився колись вигін. Саме там, за рішенням сходу міщан Слов'янська, 10 березня 1809 року безземельному дворянинові Миколі Гавриловичу Петренку, тоді ще нежонатому, було відведено три десятини землі Цей заселений куточок міста опісля стали називати хутором Торецьким. Тут і почав господарювати Микола Гаврилович.

Розповідають, що батько поета був людиною м'якої вдачі, прекрасним рибалкою і мисливцем, любив природу. Але господарювати не вмів, та й землі було мало. Одружився. Зростала сім'я. Разом із нею зростала й матеріальна скрута. Михайлів батько був змушений орендувати землю у заможного купця Марченка, який у центрі міста мав дві великі крамниці.

Сам хлопчик Михайло, за розповідями родичів, ріс тихою і лагідною дитиною. Любив самотність. Купець Марченко порадив батькам віддати хлопця до школи. Взимку, коли снігові замети відгороджували хутір від міста, Михайло жив у Марченків. Він любив своє місто. Розкішна природа, мабуть, була тим оточенням, у якому формувалася поетична натура хлопця. Пізніше він присвятив рідному місту цикл віршів «Слов'янськ», у якому, за словами критика Г. Нудьги, поет «радісно говорить про красу земного життя, про розкішні сади навколо міста». Ця любов з особливою силою проявилася, коли Михайло навчався в університеті.

Вигідно від інших виділяється вірш “ Іван Кучерявий», який складається з чотирьох частин. Тут розповідається про жінку Грициху, чоловік якої воював проти ляхів і потрапив .до них у полон, про старшого сина, який пішов у похід проти татар. Журиться мати й за донькою:

Одпустила її з братом

В далеку дорогу,

Аж на Донець, в Святі Гори,

Помолиться Богу;

І жде її, не діждеться,

А матері мука;

Чи хто стукне, чи хто грюкне,

Так серце й застука...

Бо скучно їй, одна дома,

Ні з ким розмовляти,

І нікому старесенькій

Порадоньки дати.

Щодо пісні «Дивлюсь я на небо», то, покладена на музику донькою українського поета В. Олександрова Людмилою, вона швидко стала популярною у всій Україні. Пізніше була аранжована композитором В. Зарембою, Т. Г. Шевченко цього вірша власноручно записав собі в альбом.

Однак із Слов'янськом пов'язані не лише його радощі, але й особисте горе. За переказами, тут він пережив гіркоту нещасливого коханця до Галі — доньки купця Марченка. Батьки одружили її з багатим і знатним нареченим, з яким вона нібито виїхала за кордон. Під впливом цього Михайло. Петренко пише вірші про нерозділене кохання. Зараз літературна критика розцінює їх як автобіографічні.

Про самого поета і рід Петренків розповідала у своєму листі, який знаходиться у Слов'янському краєзнавчому музеї, правнучка поета по сину Миколі Наталія Борисівна Шептій разом із своїм чоловіком Костянтином Михайловичем. На основі документів Харківського обласного архіву вони подають копію рапорту виконуючого обов'язки стряпчого Вовчанського повіту М. Петренка від 31 травня 1848 року, у якому він просив Харківського губернського прокурора надати йому відпустку, оскільки він одержав «третье известие, что болезнь матери моей усилилась, й, что если я не явлюсь к ней немедленно, то в случае ее смерти я должен буду подвергнут невозвратимости потери». Отже, незаперечливим є те, що М. Петренко спочатку служив у Вовчанську, а потім у Лебедині. До речі, в їхньому листі говориться, що поет був одружений із дворянкою Анною Миргородовою. У них було двоє дітей: Микола і Людмила.

У листі автору цих рядків подружжя Шептіїв пишуть, що молодший брат М. Петренка Олексій навчався в Харківській губернській гімназії, але чомусь не закінчив її і пішов служити канцеляристом спочатку Бахмутського повітового суду Харківської судової палати, а з 1849 року — секретарем міської ратуші в Слов'янську за мізерну плату — 51 карбованець 48 копійок на рік.

Краєзнавець А. І. Абрамов писав автору цих рядків про те, що до війни він добре знав онука поета по брату Павлові — Антона Костянтиновича Петренка, який спочатку жив на дідівській садибі, що колись горіла від пожежі. Натомість була збудована зовсім бідна хатина з глини. Цієї хатини не стало під час війни в 1942 році.

Ще один цікавий і дуже важливий для характеристики поета факт наводить у листі подружжя Шептіїв: «Незабутньою подією у житті М. Петренка було відвідання його в Лебедині Тарасом Григоровичем Шевченком під час останнього приїзду в Україну в червні 1859 року. Це була зустріч побратимів по перу, у взаємній прихильності яких не можна сумніватись».

Більше 125 років про М. Петренка писали: дата смерті невідома. Тільки дякуючи зусиллям подружжя Шептіїв, встановлена точна дата кончини поета (з Лебединської метричної книги за 1862 рік). Вони встановили, що Михайла Миколайовича Петренка не стало 25 грудня 1862 року. Його останній чин —колезький асесор.

Відомий український співак, народний артист Анатолій Солов'яненко надіслав листа, в якому пише: «Дуже приємно, що У Слов'янську живе пам'ять про славного земляка М. Петренка і що ви шануєте його, організувавши музей і популяризуючи його творчість. Уже одне те, що він написав «Дивлюсь я на небо...», яку знають мільйони читачів, робить його ім'я знаменитим і дорогим серцю кожного, хто думає, живе і бореться за краще майбутнє і робить добро людям».

Поетичний вернісаж. Виступи учнів-«декламаторів» Виразне читання поезій

П.Гулак-Артемовський. «Рибалка

Вода шумить!.. Вода ґуля!..

На березі Рибалка молоденький

На поплавець глядить і примовля:

— Ловіться, рибочки, великі і маленькі!

Що рибка смик — то серце тьох!..

Серденько щось Рибалочці віщує:

Чи то тугу, чи то переполох,

Чи то коханнячко?.. Не зна він, — а сумує!

Сумує він, — аж ось реве.

Аж ось гуде, і хвиля утікає!..

Аж гульк!., з води Дівчинонька пливе,

1 косу зчісує, і брівками моргає!..

Вона й морга, вона й співа:

— Гей, гей! не надь, Рибалко молоденький.

На зрадний гак ні щуки, ні лина!..

Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?

Коли б ти знав, як Рибалкам

У морі жить із рибками гарненько.

Ти б сам пірнув на дно к линам

І парубоцькеє оддав би нам серденько!

Ти ж бачиш сам, — не скажеш: ні,

— Як сонечко і місяць червоненький

— Хлюпощуться у нас в воді на дні

— І із води на світ виходять веселенькі.

Ти ж бачиш сам, як в темну ніч

Блищать у нас зіроньки під водою.

Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч, —

Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!

Зирни сюди!.. Чи се ж вода?..

Се дзеркало, — глянь на свою уроду!..

Ой, я не з тим прийшла сюда,

Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!

Вода шумить!.. Вода гуде...

І ніженьки по кісточки займає!..

Рибалка встав, Рибалка йде.

То спиниться, то вп'ять все глибшенько пірнає!..

Вона ж морга, вона й співа...

Гульк!.. — приснули на синім морі скалки!..

Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..

І більше вже ніде не бачили Рибалки!..

Виступ учня-«літературознавця»(опорний конспект)

  1   2

Схожі:

Урок формування вмінь і навичок (із використанням інноваційних технологій)
Тема. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. «Конотопська відьма». Іронія і сатира у ній, поєднання реалізму і фантастики
Тема. Створення локальної мережі з використанням пристроїв комутації
Формування вмінь і навиків створення локальної мережі з використанням зовнішніх пристроїв комутації. Закріплення вмінь і навиків...
ФОРМУВАННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ УЧНІВ З ВИКОРИСТАННЯМ ІНТЕРАКТИВНИХ...
Ріння іноземною мовою. Однією із складових частин комунікативної компетенції є соціокультурна компетенція, яку слід розуміти як систему...
10. Формування понять, вмінь та навичок. Формування понять інформатики....
Формування понять, вмінь та навичок. Формування понять інформатики. Особливості методики введення нових понять інформатики. Формування...
Модельне практичне заняття з української мови із застосуванням інноваційних технологій
Мета: Ознайомити студентів з новими інтерактивними методиками, які стимулюють до пошукової діяльності; сформулювати уміння й навички...
Створення звітів та корегування їх властивостей в режимі конструктора....
Формування вмінь та навичок створення звітів та елементів керування звітів в режимі конструктора. Закріплення вмінь та навичок використання...
УРОК-КАЗКА (1 клас)
Збірка містить розробки уроків в 1 – 4 класах з використанням інноваційних технологій навчання та оригінальний дидактичний матеріал...
Урок формування навичок і вмінь
Тема. Застосування загального правила додавання двоцифрових чисел і обчислень виду 54 + 30, 54 + Вимірювання довжини відрізків
Тема. Комплексне використання форм, запитів та звітів для автоматизації...
Формування вмінь та навичок комплексного використання форм, запитів та звітів. Закріплення вмінь та навичок створення вільних форм,...
Конспект відкритого уроку з англійської мови в 6 класі з теми «Погода. Одяг.»
Тип уроку: комбінований (урок засвоєння нових знань та формування вмінь та навичок)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка