|
|
Скачати 308.9 Kb.
|
|
«У правди – земля під ногами, У правди – нескорені крила! То хай же постане із нами У спогадах правда всесила!» Прем’єра повісті – есе Олександра Бакуменка «Захисник Чернечої гори» Колективний проект
У правди – земля під ногами, У правди – нескорені крила! То хай же постане із нами У спогадах правда всесила! Проект Термін реалізації: жовтень 2008 – лютий 2009 року. Мета і завдання проекту:
Анотація Сьогодні великого значення набуває патріотичне і громадянське виховання. Юне покоління повинно пам’ятати, що воно живе не лише хлібом, тому потрібно вшановувати ветеранів та учасників Великої Вітчизняної. Сьогодні, коли відроджується українська духовність, необхідно, щоб учні досконало знали свою історію, літературу, відкривали для себе нові імена. Тому ми вирішили презентувати книгу «Захисник Чернечої гори» Олександра Бакуменка, яка вийшла друком у видавництві «Альтерпрес», по – іншому поглянути на життєвий і творчий шлях відомого письменника, звитяжного воїна – добровольця, людини легендарної долі Данила Олександровича Бакуменка та його сучасників, зустрітися з автором Олександром Даниловичем. Жанр проекту: усний журнал . Цільова аудиторія: учні 8 – х , 11 – х класів, педагоги школи. Результати:
Календар роботи над проектом
Ресурси
Партнери:
Волонтери:
«У правди - земля під ногами, У правди – нескорені крила! То хай же постане із нами У спогадах правда всесила!» (прем’єра книги «Захисник Чернечої гори» Олександра Бакуменка ) Звучить вальс «Прощання слов’янки» «Війна – вона і є війна. Усі люди, наче на долоні, все оголено до нерву, до дрібних деталей. У калейдоскопі щоденних подій людським враженням немає меж». Тому крилаті рядки Данила Бакуменка «У правди - земля під ногами, У правди – нескорені крила! То хай же постане із нами У спогадах правда всесила! Постане, як пам’ять тривожна, Хоч душі й обпалить до болю, Бо пам’ять - не попіл, Не можна Її приорати у полі… » звучать рефреном, закликаючи нашу совість і душу пам’ятати. «Минуло майже шістдесят літ після закінчення найзапеклішої і найкривавішої з усіх воєн, а пам’ять тривожиться з роками сильніше. Будь –яка політична система прагне переписати історію на свій лад. Тільки пам’ять з укарбованими в її душу подіями минулого переписати неможливо. Вимагаючи правди, вона у жахливих снах стареньких свідків викрешує жорстокі побоїща, а нащадкам нагадує про живих і мертвих, про тих, кому пощастило перемогти, для кого минула війна ніколи не була епізодом другої світової, а навіки залишилася справедливою війною нашого народу за свободу і незалежність – Великою Вітчизняною…» Так починає свою нову книгу «Захисник Чернечої гори» – хвилюючу розповідь сина про життєвий і творчий шлях батька - Данила Олександровича Бакуменка - поет, прозаїк, публіцист Олександр Бакуменко, присвячену шістдесятиліттю визволення України. У червні 1941 року з четвертого курсу філологічного факультету Харківського державного університету пішов Данило Бакуменко добровольцем на фронт. Вирушив у безмежну життєву даль, заховавши під серцем грудочку рідної землі. На його долю випали найтяжчі випробування на вогненних шляхах жорстокої війни від перших і до останніх її днів. ( «Постане, як пам’ять тривожна…»Пролог). Звучить пісня Б.Окуджави «До свидания, мальчики…» Війна для Данила Олександровича не закінчилася 9 травня 1945 року. П’яту армію, у складі якої була його рідна 184 стрілецька дивізія, після взяття Кенігсберга було перекинуто на Далекий Схід. Другу світову війну Бакуменко завершив 3 вересня 1945 року у військовому шпиталі міста Уссурійська повністю паралізованим після другої контузії. Він не міг рухатися, в нього відібрало мову. У двадцять сім років Бакуменко став інвалідом війни другої групи. За мужність звитяжний воїн був удостоєний двох орденів Вітчизняної війни першого ступеня, ордена Вітчизняної війни другого ступеня, двох орденів Червоної Зірки та багатьох медалей. Війна і фронти для Данила Бакуменка стали тим життєвим полігоном, на тлі якого формувався характер людини, набувався життєвий досвід, мужнів і розвивався літературний талант письменника, щоб відтак перелитися в художнє слово, вибухнути творчим залпом поезії та прози. Твори Данила Бакуменка про війну – це своєрідний щоденник, відбиток подій, вкарбованих у душу людини, яка винесла на собі неймовірний тягар війни. З особливою силою це відчуваєш, коли перечитуєш сторінки останньої поетичної книги Данила Бакуменка «Кардіограма мужності», що побачила світ напередодні 55 –ої річниці Великої Перемоги. Повість «Захисник Чернечої гори» є органічним продовженням посмертної книги Данила Олександровича. У роботі над книгою використані унікальні матеріали з архівів та щоденників Данила Бакуменка. Саме цей матеріал є най -достовірнішим джерелом історичної правди, бо писався по гарячих слідах подій, у них відбита частина нашого минулого, яким воно було, яким воно дійшло до нас, збереженим і нетлінним. У роботі над книгою Олександр Данилович ставив на меті створити літературно – історичний портрет письменника, прагнув відтворити справжнє творче обличчя Данила Олександровича Бакуменка, а також розповісти про його численних друзів, товаришів, бойових побратимів, які палко любили і поважали цю неординарну людину. Перший розділ книги - «Добровольці». Біла Церква. Біла, біла – Білий сніг. Тож чому так почорніло Ув очах моїх? Пригадався рік далекий – Сорок перший рік: Скрегіт криці, Росі клекіт, Вогняний потік. Море полум’я довкола! Наче в пеклі бій ведем… Білу Церкву Зла недоля Захлина вогнем. Бомби крешуть Берег Росі, Місто, села, Брук доріг… У палаючім колоссі Десь товариш мій поліг. Тільки де? В якій могилі? На якій із нив?.. Пропливали роки – хвилі Безвістю над ним. Розросталась чарівниче Біла Церква ввись і вшир. У легенді будівничій Він постав, як богатир. На його солдатські груди Вже й підвалина б лягла… -Люди , гляньте! Тихо, люди! Тут війна пройшла. Біла Церква. Біла, біла… Білий сніг, А чи Рось то посивіла, Де товариш мій поліг? («БІЛОЦЕРКІВСЬКА БАЛАДА») Через 39 років після війни на місці запеклих боїв у Блощинцях, що під Білою Церквою було знайдено останки десяти воїнів, героїв студентського батальйону Харківського державного університету. Саме там 17 липня 1941 року вперше прийняли бій студенти – добровольці Харківського університету, герої відомого роману Олеся Гончара «Людина і зброя». То був один із найтяжчих періодів Великої Вітчизняної війни. Фашисти рвалися до Києва. Два студентських батальйони Харківського університету: піхотний та винищувальний, протитанковий , що прибув до Білої Церкви, були розподілені на оборонних позиціях. …Олесеві Гончару, Іванові Чемерису випало воювати у піхотному батальйоні. Данилові Бакуменку, Грицькові Тютюннику, Дмитрові Білоусу, Михайлові Пилипенку, Семену Брінбергу та багатьом іншим сусідам Бакуменка по гуртожитку довелося стати винищувачами танків… У спорохнілому одязі було знайдено залишки студентських документів, годинник, комсомольський значок і три чорні посмертні медальйони. В одному з медальйонів був папірець, на якому добре знайомим Данилові Олександровичу за чотири університетські роки почерком, було написано: «Чемерис Іван Леонтійович. 1916. Село Слобідка, Талалаєвський район, Чернігівська обл...» З Іваном Бакуменко вчився на філологічному факультеті університету, жили в одній кімнаті студентського гуртожитку на вулиці Артема, 49. Іван Чемерис учився тільки на «відмінно». Згадав Бакуменко і про Іванів годинник, який був тоді єдиним на весь гуртожиток. Чемерис обійтися без годинника не міг – кожен день у нього був розписаний до хвилини. Крім навчання викладав ще й історію в середній школі, був секретарем комсомольського бюро факультету, позаштатним пропагандистом. Своєю працездатністю він дивував не тільки друзів. З ініціативи Івана Чемериса у колі мешканців гуртожитку виник стихійний мітинг, після якого студенти – добровольці рушили до Дзержинського райвійськкомату. …Під Блощинцями: із гранатами в руках разом із командиром взводу він пішов проти ворожих танків. Ціною свого життя вони удвох знищили три танки. Проти дивізії, де воював студбат, фашисти пустили сотні танків. Німці були значно краще озброєні. У наших дивізіях та студбатах були лише гармати «сорокап’ятки » та з десяток танків «КВ». Нерівні були бої і біля Синявки, де загинуло за десять днів серпня 1941 року понад дві тисячі чоловік, і біля хутора Ковалі, що поруч із Степанцями. На ковалівському полі Данило Бакуменко поховав свого друга Івана Копицю. Під Ковалями був тяжко поранений і Дмитро Білоус. Там же він підібрав і виніс із поля бою пораненого Михайла Пилипенка, майбутнього автора знаменитої усьому світові «Уральської горобини». Звучить пісня М.Пилипенка «Уральская рябинушка» Ввижається студбат, Атака, Ворожі танки на ріллі, І мжичка, як осіння мряка, Й пожежа поруч, у селі… Несу пораненого друга, На груди капа кров мені. Спинивсь на мить я край яруги, А поруч – мовби кров’яні – Горять дозрілі горобини, Оббиті кулями в траву, І наш товариш, що поринув Навік в атаку вогневу… Рястом багряніє й палахкотить щовесни у Кобзаревім краю, на Росі, на Россаві, на Чернечій горі кров наших дідів. Тарасова земля і понині пам’ятає безсмертний подвиг своїх синів, пам’ятає й шанує своїх героїв. Як відгукнувся по війні Максим Рильський, рядки того вірша стали крилатими: Так і ми тоді сказали,- Клятва воїнів одна. Нас навіки поєднала Всерозлучниця війна. «За Тарасову гору» - таку назву має другий розділ книги. Того нещадного серпня 1941 року в повітрі над Кобзаревою землею стояла спека із присмаком гарі та кіптяви. Ні найменшої хмаринки, ні слабенького вітерцю. Аж до самого обрію виблискували заграви – горіли в полі копи і скирти, горіли ферми, міста й села… 14 серпня 1941 року, прикриваючи дніпровську переправу, залишки харківського студентського батальйону зайняли оборону на Чернечій горі, святині нашої України. Про ті пам’ятні події та про своїх незабутніх побратимів Данило Бакуменко пізніше розповідав в одній із газетних публікацій: «Серпнева ніч 1941 року. Чернеча гора. У підфарбованих пожежею сутінках стурбовано поглядає з п’єдесталу на рештки нашого студентського батальйону Тарас Шевченко: доки ж відступатимете, хлопці? У темряві ніби чулося : «Борітеся – поборете!» …Бути в таку ніч на Тарасовій горі й не відчувати силу полум’яного слова Кобзаря – не можна. От і наш командир полку за національністю татарин, а, бач, також не раз казав, звертаючись до воїнів:
15 серпня 1941 року вночі не знав Данило Бакуменко,що викликавши його на КП худорлявий, з вигляду суворий татарин , підполковник Хайрутдінов накаже читати свої вірші. Канів рідний, тут до болю Все близьке мені, як дома, Навіть в лісі та у полі Кожна стежечка знайома…
Тоді Данило Олександрович не міг знати, що командир полку – це відомий татарський поет Музай. Не знав він і також, що пізніше підполковник Хайрутдінов, якого вважали загиблим, залишився живим. Полонений поет, підполковник став одним із організаторів антифашистського руху в гітлерівських концтаборах. Він же був творцем організації «Братська спільність військовополонених». Керівників організації заарештували й 4 вересня 1944 року за наказом Кальтенбруннера стратили у крематорії концтабору Дахау. «Їх було 92 », - сповістив у 1953 році колишній в’язень Дахау Карл Редер на батьківщину Музагіта Хайрутдінова. Він писав : «Надзвичайно рішучі люди. Вони спокійно йшли навіть до крематорію, в той час , як есесівці, супроводжуючи їх, лякливо лютували, наче пси…» Пізніше Данило Олександрович переклав з татарської на рідну мову твори Музая. Ось один із них, датований 15 серпня 1941 року: Звідсіль, з Чернечої гори, Тут, де поховано поета, У час воєнної пори, Як вістрям гострого багнета, Ударив в серце біль землі, Коли побачив найдорожче – Дніпро і ниви, й журавлі, Що нам курликали пророче… «Похоронка» Розділ третій «Похоронка» розповідає про те, як у жовтні 1941 року батьки політрука Бакуменка – Олександр Іванович та Степанида Петрівна одержали «похоронку» про загибель свого сина під Конотопом. Але він і на цей раз вижив. СТУДБАТІВСЬКА КУПИНА Може, у мені душа студбату, Що із тисячі й тепер живу, Хоч тоді ще у батьківську хату Присилали звістку фронтову Про загибель десь під Конотопом І про те, що син звитяжним був… Про звитягу що!? За всю ж Європу Переможну вистраждав судьбу. Кров’ю червонив Дніпрову воду, Полишаючи Чернечу вись; Сім разів з оточення виходив Та ніде ні разу не коривсь. В Сталінграді й на «Дузі вогненній», Потім – знов Дніпро І Німан теж, Де з плацдарму кликав: «Бий на мене! Не вагайся, бий! Чого ще ждеш?..» Як зостався з тисячі студбату У тій трійці, що й тепер жива? Може, справді, є ота Трисвятість, Чи якась там преміч бойова, Що отак нескорено душею Надихнула нас лиш трьох живих?.. Ні, не те! Не звагою своєю Вижили ми в битвах грозових. Нас загиблі воїни прикрили У бою і потім - по війні. Їхня купина – безсмертна сила, Неспалима навіть у вогні. «Фронтове весілля» - така назва четвертого розділу книги. Воєнне новоріччя 1944 року стало незвичайним для Данила Бакуменка, справжнім святом, яке запам’яталося на все життя...На Курській дузі він одержав від своєї коханої листа. Раїса писала , що їх, випускників медінституту, направлятимуть на фронт і, що вона хотіла б потрапити на фронт ближче до Данила… З Раєю Шмельовою Данило Олександрович познайомився влітку 1940 року біля підніжжя Ельбрусу в альпіністському таборі «Наука». Тоді на Кавказ в альпіністський табір Раїса приїхала вперше у складі уральських студентів – медиків. Данило був уже відомим майстром альпінспорту, мав на своєму рахунку до двох десятків сходжень найвищої складності не тільки на Кавказі, а й на Памірі. Перед війною про нього навіть писали у газеті «Червоний спорт». У двадцять два роки Данило Бакуменко після закінчення школи альпінізму , як досвідчений альпініст, мав найвищу категорію інструктора альпінспорту і водив у гори групи початківців. Серед них були й дівчата. Ось там і звела доля Данила з маленькою білявою Раєю. У жовтні 1943 року відбулася їхня зустріч на Першому Прибалтійському фронті- військлікаря Раїси Шмельової та капітана Данила Бакуменка . У день двадцятиріччя комсомолу член Військової ради армії Герой Радянського Союзу генерал Бойко вручав Данилу Олександровичу орден Червоної Зірки. Для нього зустріч з Раєю була і несподіваною, і радісною. Невдовзі молода лікарка одержала призначення до медсанбату дивізії, де служив Бакуменко, і стала його дружиною. Відбулася та визначна подія якраз на новоріччя 1944 року у Великих Сутоках, в Білорусі. Вінчав Данила і Раїсу під Новий рік у колі близьких друзів за новорічним столом просторої землянки їхній фронтовий батько, секретар дивізійної парткомісії майор Опанас Кононович Захарченко. Одруження Данила Бакуменка і Раїси Шмельової було узаконено наказом по дивізії. Для дітей та онуків ця розповідь уже стала легендою. Запам ‘ятався перший день Нового 1944 року молодому подружжю ще й дивним природним явищем: там, де вночі сяяло небо від заграв і ракет, вдень спалахнула зимова веселка. Нічого подібного взимку вони не бачили. Веселка вставала перед молодятами , як символічна брама до їхнього щасливого майбутнього, до майже піввікового подружнього життя. Воістину, шлюби творяться на небесах… Коли Олександр пригадує цю історію про фронтове весілля батьків, чомусь приходить на думку такий ліричний вірш Данила Олександровича : Ти мені наснилась, як ніколи, І така хороша, як весна. Вечір падав на дозріле поле, Шлях крутий за обрій поринав. Волошкові очі розквітали В надвечірній хвилі колосків. Ми ішли з тобою, як бувало, З думою про щастя і синів. Щастя…Як його збагнути людям, Коли дихав боєм горизонт? Щастям я вважав усе, що буде, І усе омріяне разом. Думаю, що я не помилився У своєму виборі і там. Доле моя, щедра чарівнице, Щира і буремна, як літа. Де нас тільки юність не носила, У яких завіях не були, Та любові чистої вітрила Ми й синам на спадок зберегли. Про поетичну дружбу, яка стала наслідком єднання Олександра Трифоновича Твардовського з українською землею, що так яскраво відчувається в одному з кращих його фронтових віршів «Тобі, Україно…» розповідає п’ ятий розділ книги. («Тобі, Україно...») У шостому і сьомому розділах «На Німанському плацдармі», «Державний кордон» піде мова про авторитет Данила Бакуменка серед однополчан, про те , як його любили і шанували рядові бійці , поважали старші офіцери. Трагічна доля українського хлопчика, розвідника Миколки Клименка, залишилася живою раною у пам’яті Данила Олександровича. Десятки кілометрів з окупованої території добирався на фронт тринадцятирічний Миколка. Під час пошуку, який вели розвідники на Білгородщині перед Курською битвою, зустрівся їм хлопчик. З’являється хлопчик
Данило Бакуменко взяв хлопця із собою. Коля став сином дивізійної розвідроти. Він успішно виконував найскладніші бойові завдання. Менше ніж за рік, хлопець удостоївся медалі «За відвагу», орденів Червоної Зірки та Слави ІІІ ступеня, а за бої на кордоні посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Я – СОЛДАТ Я – солдат, яке об’ємне слово! – Рядовий чи маршал – зміст один. Гордості солдатської основа – Плоть і кров серед земних святинь. Йду я в бій з обпаленим обличчям. В побратимстві – щирості жага. Я – солдат, який до миру кличе, І в бою за мир перемага! Цей вірш першим асоціювався у свідомості Данила Бакуменка при зустрічі з генералом армії Черняховським. Чому? Про це ви прочитаєте у восьмому розділі книги «Український маршал». Для штурму східно - прусської цитаделі була передислокована на Земландський півострів і 184 –та стрілецька дивізія п’ятої армії, у якій воював Данило Олександрович, розповідає дев’ятий розділ «На штурм фортеці». На узбережжі Балтики запахло весною. Данило Олександрович з нетерпінням чекав можливої зустрічі з дружиною. Розуміючи, що їй вже пора їхати додому, Раїса Никифорівна згодилася поїхати до батьків чоловіка у Деркачі. По дорозі до дружини у медсанбат Данило Олександрович побачив танкову колону. Зупинивши ж першу машину, доїхав до польової дороги , що перетинала шосе.
Звернувши до лісу, потонув у нічній темряві, збиваючись з польової дороги у снігову безодню. Колючий вітер з мокрим снігом сліпив очі. Йти ставало все важче. Лише на світанку хуга вщухла. Народжувався новий весняний день. Ледве пересуваючи ноги, Данило нарешті добрів до шпиталю. … Рая від несподіванки збентежилася, розрум’янилася, приймаючи від чоловіка букетики перших весняних пролісків. Потім турботливо переодягла його у теплий кожух, обтерла ноги спиртом і пошепки сповістила:
Данило радісно посміхнувся і дістав ще один букетик пролісків, прихований на час розставання з дружиною. Згодом той епізод він пригадував , як найщасливішу мить на війні. А Раїса до смерті згадувала про те, як її чоловік , у ніч перед наступом на Кенігсберг, вісімдесят кілометрів ішов до неї з букетиком перших весняних квітів, щоб привітати із жіночим святом 8 березня 1945 року. Дивлячись на фото молодих батьків, Олександр Данилович пригадує рядки з поеми батька «Джерело любові», що присвячена світлій пам’яті дружини, з якою вони прожили в любові сорок п’ять років: Любов, як життя, - Непокірна війні. Вона не згасала Ніколи в мені. Я вірив із нею У щастя життя. Та в щастя короткі Хвилини буття. Зустрілось, бувало, Й на мить вдалині. Так часто траплялось І їй, і мені. Ми йшли по дорогах Тяжкої війни, А їх то на фронті – Як в нас сивини. І все ж це на мить І у пеклі бої Була вона щастям І світлом моїм… Звучить пісня М.Сингаївського «Хуртовина…» …Бої за Кенігсберг були надзвичайно жорстокі. Кожний камінь могутньої фортеці відчув міць радянської зброї, але і фашисти билися несамовито. І все одно через тиждень штурмові загони радянських військ увірвалися в Кенігсберг. Та недобитий ворог був ще підступніший і небезпечніший у своїй безвиході. І тут довелося Данилові Олександровичу стати парламентером. …Капітан Бакуменко та сержант Каткович спішилися на зелений клин озимини, підняли високо вгору білий прапорець і рушили назустріч німцям. Назустріч нашим парламентерам з узлісся вийшов худорлявий, високий німецький офіцер. І, дивина, коли німецький офіцер постав перед ним(Данилом), віддаючи честь, капітан Бакуменко ледве не кинувся його обнімати, хоча простягнув лише руку для потиску. Простягнув свою руку і німець. Погляди їхні зійшлися. Капітан побачив перед собою також капітана – гауптмана із залізним хрестом на грудях і стрічкою, що свідчила про тяжке поранення. Через перекладача Данило Олександрович зрозумів прагнення німців у повному складі із бронетехнікою скласти зброю. Німець, побачивши щиру посмішку радянського капітана, теж посміхнувся і простягнув Данилові своє шкіряне пальто та кобуру з пістолетом. Столицю Східної Пруссії – оплот німецько-фашистського мілітаризму, що приніс незліченні біди всьому людству, а , насамперед , радянському народові було взято штурмом. РЕКЛАМА ЦВИНТАРНОЇ ТИШІ Фото радянського солдата 1941 року і надпис: «В житті завжди є місце подвигу…» З реклами горілки «Казенка» Так боляче в минуле б’ють афіші Рекламою горілки і вина. Здається, серед цвинтарної тиші Реклама мародерствує сумна. Для кого відбудовуються храми? Чиї дияволи через стіну років, З штандартами , з чужими прапорцями, Здобуту крадуть перемогу у батьків. Мовчать слова і висічені дати… Лягли батьки навічно у граніт. Заснули сорок п’ятого солдати В могильному склепінні плит. Їм важко захищатись в сьогоденні. Вони в боях собою рятували світ. Тепер північні кладовища і південні Солдатські крила огорнули у граніт. Якщо ви люди й вірите у Бога, Біля святинь звеличених могил У вічний наш Великдень Перемоги Для пам’яті знайдіть у правди сил. Які тривожні думки переповнювали душу Данила Бакуменка в День Перемоги, ви дізнаєтесь із десятого розділу «Великдень Перемоги». Про «дорожню одіссею», яка трапилася із замполітом командира полку Данилом Бакуменком розповідає наступний розділ «Далекосхідний рейд». А дванадцятий розділ книги «За щастям в Україну» - про переїзд тридцятитрьохрічного підполковника з родиною на Україну, вихід у «Радянському письменнику» першої поетичної збірки «На щастя землі», народження молодшого сина Олександра. Розділ книги «Уроки терпіння» повідає про щирого душею, лагідного і доброго Максима Тадейовича Рильського, життєва активність якого вражала Данила Олександровича. Ось тоді і народився в нього вірш «Терпіння», в якому є такі рядки : Лист Максима Рильського пломінням Освітив мені далеку путь. В ньому сказано: «Талант – терпіння, Вистачить його – поетом буть». Знаковою в житті Данила Бакуменка була і зустріч з відомим парапсихологом Вольфом Месінгом. А відбулася вона, як і все що трапляється в нашому житті, за досить таки звичайних, обставин – в купе потягу Москва – Київ. …Симпатичний попутник полонив Данила Олександровича своєю простотою і безпосередністю. Як довго тривала радість спілкування з Вольфом Григоровичем, людиною-загадкою, людиною-актором, який актором себе не вважав, та його правду про майбутнє Данила Олександровича іде мова у розділі «Легенда про майбутнє». І Віктор Некрасов, і Данило Бакуменко, маючи за плечима «окопну правду», як люди не лише виняткової честі, а й до відчаю сміливі, не могли спокійно дивитися на ту несправедливість, що творилася в літературних колах - у черговому, п’ятнадцятому розділі книги «Окопна правда», епіграфом до якого можуть бути слова Данила Олександровича, сказані з гіркотою: «На шляху Правди – життя, на стезі Правди немає смерті». Данило Олександрович мав таку звичку, коли всі мовчать, різонути правду – матінку на захист справедливості й честі. Він принципово виступав проти духовного зрадництва у письменницькому середовищі, наполягав на тому, що літературу не можна політизувати, вона має служити народові, бути його чистим джерелом. Чесна і принципова життєва позиція Бакуменка, можливо, завадила йому досягти літературних висот, але в очах людей, які його добре знали, підняла до висот моралі і культури, як людину і митця. Світлій пам’яті Данила Бакуменка його побратим, друг – студбатівець Дмитро Григорович Білоус присвятив вірш, який називається «Атака»: Бій, атака – суворе горнило, Лють,ненависть, шалений порив. Пам’ятаю, як друг мій Данило, Не згинавшись в атаку ходив. Кулі, кулі, назустріч неслися, Смертоносне дзижчання і свист. Я волаю: - Даниле, пригнися! Хіба можна на повний зріст? Ну, а він ще твердіше ступає У нестямності мужній своїй:
А не я уклонятимусь їй. Про це все розповідає розділ книги «На стезі Правди немає смерті…» Розділ повісті «Казкар - чорнороб» розповідає про Веніаміна Юхимовича Росіна – патріота своєї Батьківщини, який за покликом серця з перших днів Великої Вітчизняної війни пішов захищати Київ, починаючи війну сержантом – мінером, а закінчив капітаном, командиром роти міношукачів, автора повістей «На війні і без війни», «Голубі петлиці», «Солдатська ложка», «Іван Іванович – бувалий сапер». А літературою для дітей Веніамін Юхимович зайнявся ближче до сорока років. Його дитячі твори виходили десятками мов світу, зокрема, англійською, німецькою, чеською… ДОДОМУ На крилах повертаюся додому, Відчувши подих рідної землі, Коли на стежечку таку знайому, Мене вертають поїзди і кораблі. Щоразу путь повторюю знайому, Хвилюючись, на шлях ступаю наш. І забуваю про страшенну втому, Легким в руках моїх стає вантаж. Спішу до рідної землі припасти, Відчути силу батьківських твердинь. Яке велике й невимовне щастя Присісти під вербою у полин І посміхнутись кожній пташечці на вітті. Зрадіти краплям срібного дощу І в котре мовити берізонькам , як дітям: «Я звідси сам себе не відпущу!» Про Івана Клименка – політрука розвідроти, який під час воєнного лихоліття пропав безвісти, а повернувся доктором філософії, батьком двох доньок – близнят, службовцем швейцарської годинникової фірми «Омега», який навіть через півстоліття не забув і розмовляв рідною, українською мовою ви дізнаєтеся , прочитавши розділ книги «До рідної землі припасти…» Після тяжкої втрати у 1988 році близької коханої дружини Данила Олександровича тримала на світі хіба що його творчість. Саме в той час він створив ліричний поетичний цикл «Із лікарняного бюлетеня». Серед багатьох віршів вирізняється «БЕРЕГИНЯ». І на фронті плакали – я знаю. Але так!.. Навік запам’ятав:
Боже, хоч би ти порятував… Не змогла гангрену подолати, Зважилась - і руку відтяла… І жахнулась, вибігши з палати, Хоч бійця від смерті вберегла. Згадую оті щоденні муки За врятованих і тих, хто впав, А вчувається : як друг безрукий Берегинею її назвав. Це було на тризні… Доглибинно Розтривожив друг мене ураз… О, яка ж душевна берегиня Передчасно полишила нас – І дітей, і внуків, і старого, Якщо так уже й мене назвем… Та її ж такої і для Бога Вже не вистачає з кожним днем. А ще розділ «Інвалідність» повідає про те, що через сорок сім років після війни ВТЕК Центрального військового шпиталю Данилові Бакуменку поновили другу групу інваліда Великої Вітчизняної війни, про яку він всі ці роки мовчав, бо йому було незручно користуватися належними пільгами. Звучить пісня О. Бакуменка «Із величі літ…» Наступний розділ «Солов’ї, не тривожте солдатів…» розповідає про те, що велика сердечна дружба ще з довоєнних студентських часів єднала Данила Бакуменка з Олексою Коломійцем. Про цю дружбу можна писати не одну повість. Не даремно в романі Бакуменка «Живих кличу» Олексій Коломієць був одним з його героїв. За свідченням очевидців – однополчан на фронті Данило Олександрович шукав кожну вільну хвилину, щоб зануритися у літературні щоденники. На питання друзів, чому замість відпочинку він пише, він відповідав : «Тільки душа працює, а я , хлопці, як і ви відпочиваю». У повоєнні десятиліття під час роботи над трилогією «Клекіт вічного вогню» збережені фронтові щоденники прислужилися Данилові та його побратимам по перу. А ще про чутливу Душу нашого народу розповідає розділ повісті «Поезія душі і правди». СОН - НЕ СОН – ІНФАРКТ… Ніби диво із див Як розвідник, ходив, Я у рай, чи у пекло – Зна Чернеча гора, Де над плесом Дніпра Раптом серце отерпло… Все уже відгуло, Все у даль попливло По Дніпру аж до моря. Без вітрил і весла Мене повінь несла Ген на той бік до горя… Так було вже колись, Коли штаб помиливсь – Надіслав похоронку, Хоч, солдат іще бивсь, Ворогам не скоривсь,- Повернувся додому. Не скорився й тепер, Тільки серце подер, Вибираючись звідти. А як очі протер, В небо глянув – завмер: О, який же ти, світе! Скільки люду зійшлось Там, де сонце знялось У ясній небо сині. Де Шевченко Тарас Як живий, поміж нас На Чернечій вершині. Може й диво із див, Що із ним я ходив В пекло лютого бою… То наснилось, чи факт?.. Лікар мовив: - Інфаркт, Твоя доля, солдате, з тобою… Цей останній вірш Данила Олександровича, написаний у реанімації, розміщений у розділі «Остання подорож на Чернечу гору». «Будемо жити!» - так називається розділ, що розповідає про Петра Микитовича Бібу, з яким товаришував Данило Олександрович , шанував його, як порядну людину, прекрасного поета і журналіста, якому присвятив останні рядки свого щоденника. Шануймо рідне! – Серцем заклинаю І від живих, і тих, кого немає, Хто навіть кроку не ступив назад. – Закликав до кінця своїх днів Данило Бакуменко відтворити та ствердити свою національну ідею, без якої не буде в Україні держави і віри у світле майбутнє. Про це йдеться у розділі повісті «Шануймо рідне, серцем заклинаю…» Про мужню й талановиту людину Володимира Забаштанського, героїчна доля якого не могла не схвилювати Данила Бакуменка, чверть віку з яким приятелювала їх сім’я, повідає розділ «Героїв горе вивіря…». Як письменника, публіциста, як дідуся і батька, як людину з педагогічним досвідом, Данила Олександровича хвилювало питання відродження української нації, відродження гідності людини. Про звертання поета Бакуменка до прози, як свідчення багатогранності таланту, а ще і як доказ невтомних жанрів пошуку, тяжіння до теми героїко - патріотичної , розповідає автор в останніх розділах повісті «Передчуття тривоги» та «А поезія сниться вночі». Я вже думав писать тільки прозу, Та наснилася Лопань мені: У квітучім її верболозі – Гуси, гусоньки чарівні… Я довірливо кликав:
Все десь там, За вікном пролетіло. Як у вирій гусині ключі А поезія, бач, наболіла,- Сниться навіть в лікарні вночі. «Біографічна довідка. Замість епілогу» розповідає, що поетичні та прозові твори Данила Бакуменка друкувалися сімнадцятьма мовами світу, зокрема, англійською, німецькою, китайською, чеською, словацькою, польською, болгарською, азербайджанською, казахською, литовською, білоруською, молдавською, башкирською, таджицькою та ін.. Поетичні твори Данила Бакуменка (збірка поезій «Кардіограма мужності») посмертно відзначені у 2001 році Всеукраїнською літературною премією імені Павла Тичини. Прозові твори (романи: «Живих кличу», «Любов – полум’я Боже») відзначені у 1995 році Міжнародною премією імені Олександра Фадєєва (Росія). Помер Данило Олександрович Бакуменко 22 серпня 1998 року. Похований у місті Києві на міському кладовищі. Учитель: Зорі є зорі: їхнє проміння видно звідусіль, бо й світяться вони всюди і всім. Власне, у тому й сила творчого горіння великих талантів, що вони дорогі й рідні народам усіх націй і що це горіння осяває нашу національну свідомість, нашу гордість за Україну. Звучить пісня «Журавлі» |
|
Газета «ИЗВЕСТИЯ В УКРАИНЕ» В суботу і неділю вихідні. Формат газети А2, тобто газета перевищує розмір відомих Вам «Фактів і коментарів», «Комсомольської правди... |
Образ Чiпки. У центрi роману образ Чiпки селянинабунтаря, невтомного... |
|
Дайте правильні відповіді на подані нижче запитання Про кого з персонажів твору говориться, що будучи сином прокурора, він відрікається від благополуччя, сімейного затишку, чудової... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до вшанування у загальноосвітніх навчальних... Додаток “Люди Правди. Щоб світ знав!” – гасло цьогорічної просвітницької кампанії |
|
«Дитина дитині вовк!» Проблема Формування у дітей моральних цінностей з позиції добра, справедливості, правди, людяності, гуманних взаємин між членами шкільного... |
Виховна година реквієм: «Пам'ять серця» Мета Мета: На основі історичних знань про голодомор 1932-1933рр в Україні визначити масштаби трагедії українського народу та уроки історичної... |
|
Першого уроку Тому дуже важливо віддати належне тим, хто у надзвичайно складний і суперечливий час запалював досвітні вогні правди, добра і справедливості.... |
В історії кожного народу є яскраві постаті, без яких немислиме її... У релігійно – культурному житті українського народу саме такою непересічною постаттю був наш краянин Софрон Дмитерко |
|
Рідна Мати, Мати Божа Мати Україна Вся моя родина. Перша мати то рідненька Що на світ зродила Що пестила, доглядала Добра правди вчила. Друга мати Україна Рідная землиця.... |
Її величність жінка Ми вітаємо жінок, наших мам, бабусь, сестер. Всіх кого ми знаєм і не знаєм. Всіх, хто живе поруч з нами і далеко від нас. Посивілих... |