|
|
Скачати 2.31 Mb.
|
Кубанські враження літку 1997 року, після п’ятирічної перерви, довелося мені побувати в Темрюцькому районі на Кубані. Дуже прикре враження на мене справив стан національного питання в Краснодарському краї, людність якого з часів заселення запорозькими козаками (кінець XVIII сторіччя) вважалася українською. Ще перепис населення 1926 року засвідчує в Чорноморії (західна частина краю) до 90% українців. У 1933 р. московсько-більшовицька влада шляхом терору й голодомору переписала українців Кубані росіянами. Від того часу понад півстоліття цьому населенню неухильно, на державному рівні, втовкмачувалося в голови, що вони росіяни. І в цьому досягнуто чималих успіхів. Думалося, що розвал совєтської імперії створить умови для відродження в місцевої людності самоусвідомлення своєї приналежності до українства. Цьому б насамперед сприяв розвиток культурних зв’язків. Все нібито йшло до того. Пам’ятаю, як браталося кубанське козацтво з українським на святі 200-ї річниці переселення запорожців на Кубань – початку колонізації українським етносом земель Північного Кавказу. Але від того часу нічого на краще не змінилося. Здавалося б, українським національно-культурним відродженням мусила б передовсім перейматись Кубанська козацька рада. Але, очолена ставлениками Москви, вона послужливо підтримує московську антиукраїнську політику. В її друкованих виданнях оспівуються заслуги козацтва в служінні петербурзьким монархам, велич московської імперії, пропагується ідея об’єднання українців та білорусів в одній слов’янській державі з росіянами, героїзуються “подвиги” сучасних козаків-добровольців, що загинули в “гарячих точках” колишньої совєтської імперії (зокрема в Наддністрянщині), постійно нагнітається істерія навколо питання “законного” повернення Криму (разом із Севастополем) до складу Росії (в розмовах зі мною мої кубанські родичі – прості люди, задурені російською пропагандою, – щиро обурюються: “Відколи це наш Крим став українським?”). У виданнях Кубанської козацької ради трапляються й “наукові” праці, в яких стверджується, що кубанські козаки, як і їхні предки-запорожці, ніякі не українці, бо походять від особливого степового народу – бродників, а тепер стали росіянами. На позиції російськості теперішнього кубанського козацтва стоїть і рада. Отже, цей напрямок її політики цілком протилежний справі зближення з єдинокровною Україною. А тим часом поодинокі носії української ідеї, як голова товариства “Чорноморська Січ” Олег Голуб, зазнають утисків. У станичних школах, як і раніше, вчителі ганьблять українську мову (а нею ж досі розмовляють люди старшого й середнього віку); вчителі перед учнями називають її неоковирною, грубою, “топорной”. Про таку позицію вчителів розповідали вдома діти моїх родичів. Я добре пам’ятаю кубанські станиці 1950 – 1960-х років: вони були всуціль українськомовними. За повної відсутності українських навчальних закладів діти шкільного віку розмовляли лише українською мовою. Це було проблемою для російської школи. Скаржився тоді мені директор станичної освітньої установи: “Нічєво нє можем падєлать с етім хахлацкім язиком. Урок єщьо атвєчают па-рускі, а на любой битовой вапрос – на мєстном діалєктє. Іной раз і сам нєвольно перєходішь на нєво. А ведь ми – педаґоґі – абязани єво іскоренять”. Та поступово зросійщення поширювалось. Прискорювалось впровадження у станицях російськомовних дитячих садків “со строгім язиковим рєжимом”. Отоді не стало в станицях українськомовних дітей (цей найдієвіший русифікаційний захід було запроваджено й в Україні за часів брежнєвщини). Проголошена радою російсько-козацька ідея в народі не вельми популярна. Чисельність тих, хто записався в козаки, зокрема в нашій станиці Охтанизівській, дуже невелика. Молоді серед них мало. Серед простих людей побутує переконання, що козацький рух – це провокація влади, аби виявити прихильників цієї ідеї і при нагоді всіх знищити. Та воно й не дивно, бо ще багато живих свідків жахіть здійснюваної більшовиками ліквідації козацького стану, так званого розкозачування, коли слово “козак” стало означати “ворог народу”. Люди й досі цураються свого козацького походження. Пам’ятаю, як обурилася моя теща Олександра Денисенко, коли мій приятель, бажаючи зробити комплімент, назвав її козачкою (це відбулося під час її приїзду до нас в Україну в гості у 1970-х роках). Вона запально вигукувала: “Так, ми козаки! Ну то й що, що ми козаки? А хіба козаки не люди?! Мій чоловік загинув на фронті в козацьких військах!” Довго її заспокоювали, пояснюючи, що нічого образливого в цьому слові не вбачалося. Тещу можна було зрозуміти, адже вона за свою приналежність до козацтва зазнала з малими дітьми тяжких поневірянь, коли її чоловік, втікши з-під арешту, від 1933 року до початку війни переховувався по кубанських плавнях, а енкаведисти, полюючи за ним, робили на їхньому обійсті засідки. З цієї ж причини моя родичка Марія Штригиль у моїй присутності ганила свого сорокарічного сина Миколу, коли той знічев’я сказав, що отаман станичного козацького осередку Семеняка вже вкотре пропонує йому записатися в козаки. Вона люто закричала: “Я тобі покажу козаків! Ще нам “козачества” не вистачало!..” А дід її чоловіка був шанованим козаком і останнім станичним отаманом, що в 1920 р. емігрував за кордон, де і помер. Нащадки ж усе життя прожили в страху, чекаючи, як віл обуха, помсти від влади. Отакі невтішні кубанські враження. Попри все, навіть бажання самих кубанців, дух український витає над Кубанню. Дасть Бог, коли материнська земля в Україні рясно заплодиться справжніми українцями, згадаємо ми своїх кровних родичів-кубанців і возз’єднаємося в одній родині і в одній господі. Джерела 1. Энциклопедический словарь по истории Кубани. – Краснодар, 1997. – С. 207, 542 – 544. 2. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 107, 123. 3. Енциклопедія українознавства. – Київ, 1996. – Т. 3. – С. 852. 4. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1998. – Т. 7. – С. 2667. 5. Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000. – Т. 10. – С. 3916 – 3917. 6. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. – Мюнхен, 1968. 7. Іванис В. Стежками життя. – Н. Ульм, 1958 – 1962. – Кн. I – V. 8. Історія міст і сіл Української РСР. 9. Казачий словарь-справочник. – Кливленд, 1966. – Т. I. – С. 101 – 102. 10. Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, 1970. – Т. III. – С. 47 – 48, 311 – 313. 11. Кубанская ЧК: органы безопасности Кубани в документах и воспоминаниях. – Краснодар: Советская Кубань, 1997. – С. 58 – 61. 12. Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. – К., 1867. 13. Родная Кубань. – Краснодар, 1998. – Ч. 4. – С. 144. 14. Родная Кубань. – Краснодар, 1999. – Ч. 1. – С. 127 – 128. 15. Топографічні карти УРСР. Області: Вінницька, Дніпропетровська, Житомирська, Київська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська. Неповний список діячів Кубанської України БАБИЧ Михайло Павлович (22.7.1844 – 7.8.1918) Військовий діяч; наказний отаман Кубанського козацького війська (3.2.1908 – 26.3.1917), генерал від інфантерії російської армії. Нар. в станиці Нововеличківська на Кубані. Закінчив Михайлівський кадетський корпус (Воронеж). Учасник рос.-турецької війни (1877 – 1878) та походів проти гірських народів (1863). З 1897 р. – отаман Катеринодарського відділу Кубанської обл. З 1907 р. – генерал-лейтенант. Опікувався культурним життям козаків Кубані. За його керівництва в ст. Таманській був поставлений пам’ятник чорноморським козакам, що у 1792 р. висадилися на Тамані. 7 серпня 1918 р., після жахливих катувань, розстріляний більшовиками коло гори Машук. У квітні 1919 р. його прах перевезений із П’ятигорська і похований у Катеринодарському соборі. БАЛАБАСЬ Олекса Ісакович (1889 ? – після 1958) Громадсько-політичний діяч; член Кубанської крайової ради (далі – Кубанської ради) від ст. Слов’янської (належав до фракції самостійників). Нар. в Чорноморській губернії. Виступав за федеративні відносини з Україною. Арештований денікінцями і депортований до Стамбула (Туреччина), звідти виїхав до Чехословаччини. На еміграції – активний діяч українсько-кубанського руху, разом з іншими видавав часопис “Кубанський Край”. БАРДІЖ Кіндрат Лукич (9.3.1868 – 9.3.1918) Громадсько-політичний і військовий діяч; отаман ст. Брюховецької, почесний голова Кубанської військової ради (квітень 1917), організатор Вільного козацтва на Кубані (1917 – 1918), міністр внутрішніх справ кубанського уряду. Народився в козацькій родині ст. Брюховецька, заснованій 1794 р. чорноморськими козаками. Навчався у Кубанській військовій гімназії, та 1885 р. був виключений із неї за участь у нелегальному гуртку. Наступного року вступив до Ставропольського юнкерського училища, яке закінчив у званні хорунжого. Член партії конституційних демократів (кадети). Депутат I, II, III і IV Державних дум Росії (від козаків Кубані). Комісар Тимчасового уряду на Кубані. Після того як Козацьке народне зібрання прийняло першу конституцію Кубанського Краю склав свої повноваження та оголосив про вихід із партії кадетів. Видатний оратор і талановитий адміністратор. У березні 1917 р. наказав зняти в усіх громадських місцях портрети царської династії та емблеми російського самодержавства. Невдовзі розіслав у станиці телеграми із закликом позбавити звання почесних “стариків” представників царської династії та її слуг, як таких, що “жодної користі війську не принесли”. Захищав насамперед інтереси козацтва, яке відповідало йому глибокою шаною. Був ініціатором проведення у березні 1917 р. у м. Катеринодарі козацької маніфестації під синьо-жовтими прапорами. Рішуче виступив проти доповнення Катеринодарської міської думи представниками рад та громадських організацій. У жовтні 1917 р. – делегат Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва у м. Чигирині. Восени 1917 р. козаки висунули Б. на посаду кубанського військового отамана, але через непорозуміння між українцями було обрано О. Филимонова. Після падіння Тимчасового уряду (поч. листопада 1917 р.) Б. – член кубанського крайового уряду (завідувач внутрішніми справами). Б. та два його сини – сотник Віанор і хорунжий Микола Бардіжі – сформували з кубанського козацтва Гайдамацький і Чорноморські коші Вільного Козацтва загальною чисельністю 5000 багнетів і шабель, які, за задумом Б., мали стати підмурівком збройних сил Кубані. Вільні козаки провели успішну операцію з очищення Чорноморсько-Кубанської залізниці від більшовиків. Пропагував ідею соборності українських земель. На цьому ґрунті увійшов у конфлікт із денікінським генералом Покровським. Під час більшовицької окупації Б. на чолі загону намагався разом із синами прорватися через гори до Грузії. Проте потрапили у засідку в р-ні Архипо-Осипівки. 9 березня 1918 р., в день свого п’ятидесятиліття, Б. був розстріляний більшовиками на баржі коло Південного молу порту Туапсе. Перед тим як стратити Кіндрата Б., більшовики на його очах розстріляли синів та старого батька. У грудні 1919 р. тіла Бардіжів були перепоховані коло Вознесенської церкви в Катеринодарі. Козак-лінієць Д. Скобцов, голова Військової ради, писав у своїх мемуарах: “В особі Кіндрата Лукича Бардіжа відійшла у вічність прецікава і колоритна фігура, яка перекидала місток від метушливо-кривавої сучасності до минулого запорозького степового лицарства”. БАРКА (ОЧЕРЕТ) Василь Костянтинович (нар. 16.7.1908) Письменник, поет, прозаїк, критик. Нар. в с. Солониця Полтавської губ. Під час Голодомору 1932 – 1933 років перебував на Кубані. Під враженням геноциду написав роман “Жовтий князь”. На еміграції з 1943 р. (ФРН, США). БЕЗКРОВНИЙ Кузьма Якимович (1876 – 1938) Див. розділ “Батько українських самостійників Кубані Кузьма Безкровний”. БЕЗКРОВНИЙ Олексій Данилович (1785 – 9.7.1833) Військовий діяч; військовий (кошовий) отаман Чорноморського козацького війська (з 27 серпня 1827 р.), наказний отаман ЧКВ (із 2 жовтня 1827 р.), генерал-майор російської армії (з 1828). Герой війн проти Франції та Туреччини, учасник війн проти кавказців. Нагороджений золотою шаблею з написом “За хоробрість”. Розумний, ініціативний командир, тактично грамотний воєначальник. Станом на 1 січня 1829 р. взяв участь у 13 військових кампаніях та 100 боях. Предок К. Я. Безкровного. БЕРЕЖНИЙ К. Т. Військовий діяч; отаман Таманського відділу Кубанського козацького війська, полковник. Із його ініціативи на початку 1920 р. були створені “відділи порядку”, які переросли в Гайдамацький полк, а потім у Гайдамацьку дивізію з проукраїнськи налаштованих кубанців, які не хотіли “битися за Росію”. Талановитий організатор розвідки. Емігрував до Парагваю. БИЧ Лука Лаврентійович (1870 – 12.1.1944) Див. розділ “Перший прем’єр Кубанської Народної Республіки Лука Бич”. БІГДАЙ Яким Дмитрович (3.9.1855 – 17.11.1909) Композитор, фольклорист, режисер; статський радник. Народився в м. Катеринодар. Закінчив юридичний фак-т Одеського ун-ту. В 1896 р. очолив Катеринодарський гурток шанувальників музики і драматичного мистецтва. Як режисер поставив українські опери “Різдвяна ніч”, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського. Разом із П. Махровським написав музику до п’єси Я. Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані в 1794 – 1796 рр.”. Автор вокальних циклів “До Кобзаря” на вірші Тараса Шевченка, “Листи з Кубані” на вірші українських поетів. Головна праця – збірник “Пісні кубанських козаків” (1896 – 1901), який складався з 14 випусків загальною чисельністю 556 пісень. Помер у м. Сухумі. БІЛАШОВ Лука Васильович Громадсько-політичний діяч, учитель; міністр внутрішніх справ та заступник прем’єр-міністра кубанського уряду. Прихильно ставився до українського руху. Козак ст. Курчанської. Осавул, пластун воєнного часу. БІЛИЙ Гнат Архипович (1.1.1887 – не раніше 1959) Громадсько-політичний діяч, дипломат; член Кубанської ради від ст. Ольгинської, член президії Кубанської ради, член Кубанської законодавчої ради, член кубанського уряду, співредактор, згодом редактор газети “Вольное казачество – Вільне козацтво”. Нар. в козацькій родині ст. Ольгинська на Кубані. Навчався в Кубанській учительській семінарії. У 1912 р. закінчив фіз.-математичний фак-т Петербурзького ун-ту. З 1913 р. – викладач математики початкових класів реальної школи. На думку В. Іваниса, Б. “за царських часів – недруг українців”. Один із творців і співробітників газети “Кубанська думка”. Від 5 березня 1917 р. – член Тимчасового кубанського виконавчого комітету, представник Таманського відділення в Кубанському виконавчому комітеті. Член Кубанської військової ради, член першого кубанського військового уряду. “Козакоман”. За дорученням Південно-східного союзу в листопаді – грудні 1917 р. виконував особливу місію в Києві. Учасник Першого кубанського походу. Від грудня 1918 р. до серпня 1919 р. – член делегації від Кубанської законодавчої ради на Паризькій (Версальській) конференції. У 1920 р. – учасник переговорів Кубанського уряду з Грузією та Польщею. В 1921 р. лишився у Польщі на правах політичного емігранта. Разом із донським козаком М. Фроловим заснував і редагував газету “Голос козацтва” (7.8.1921 – 7.5.1922). Від 10 грудня 1927 р. разом із М. Фроловим видавав двотижневик “Вольное казачество – Вільне козацтво”. В жовтні 1922 р. переїхав до Чехословаччини. Навчався в Празькій політехніці. Працював асистентом на кафедрі гідротехніки Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). У 1935 р. – похідний отаман однієї з частин Вільнокозацького руху. У 1938 р. арештовувався белградською поліцією (арешт і знущання організував поліцейський чиновник, російський емігрант Н. Губарев). Під час Другої світової війни був арештований французькою поліцією та висланий до Алжиру. 7 січня 1943 р. звільнений і реабілітований. Влітку 1948 р. Загальнокозацьке коло обрало Б. верховним отаманом. Від квітня 1951 р. працював у газеті “Козак”, що виходила в Парижі. У 1958 р. переїхав до США. |
| Київ Україна Елстрі, Англія, в особі, Генерального менеджера, який діє на підставі Сертифікату, далі “Продавець”, з одного боку та ТОВ “ ”, м.... |
УКРАЇНА Д Н І ПРОПЕТРОВСЬКАОБЛАСТ Ь СИНЕЛЬНИКІВСЬКА МІСЬКА РАДА ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ Р І ШЕНН Я Наказом Міністерства юстиції України 07 лютого 2002 року №7/5 і зареєстрованого в Мінюсті України 18 лютого 2002 року №157/6445 зі... |
| Україна, Київ, 13 квітня 2004 р прес-реліз Microsoft Національна академія наук України та компанія «Майкрософт Україна» підписали Генеральну угоду про співробітництво |
Закони України «Про затвердження Національної доктрини розвитку освіти» від 17. 04. 2002 р. №347/2002 |
| П О С Т А Н О В А від 18 лютого 2002 р. N 199 Київ Дія цих вимог (далі фіскальні вимоги) поширюється на реєстратори розрахункових операцій (далі реєстратор), що |
Чемпіонат України серед юнацьких команд Всеукраїнська Юнацька Баскетбольна Ліга Технічний фол С тренеру Дмитру ЯЦЕНКО (УКРАЇНА-ХИЖАКИ, Київ) за некоректні висловлювання на адресу дій арбітра під час гри 23. 10.... |
| Чемпіонат України серед юнацьких команд Всеукраїнська Юнацька Баскетбольна Ліга Технічний фол С тренеру Дмитру ЯЦЕНКО (УКРАЇНА-ХИЖАКИ, Київ) за некоректні висловлювання на адресу дій арбітра під час гри 23. 10.... |
Чемпіонат України серед юнацьких команд Всеукраїнська Юнацька Баскетбольна Ліга Технічний фол С тренеру Дмитру ЯЦЕНКО (УКРАЇНА-ХИЖАКИ, Київ) за некоректні висловлювання на адресу дій арбітра під час гри 23. 10.... |
| Златогорський Олексій, Панишко Сергій, Баюк Віктор Польовий археологічний... Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. Вип. IV. – Луцьк, 2009. – С |
Нормативні, директивні документи предмету «Захист Вітчизни» Указ Президента України від 25 жовтня 2002 року за №948/2002 «Про Кон цепцію допризовної підготовки і військово-патриотичного виховання... |