Святошиного Старий Житомирський шлях Київ 2008 На обкладинці: Диліжанс обіч поштової станції на Подолі
|
|
Скачати 1.69 Mb.
|
За зведеннями істориків, ще у роки Великого терору звідси вперше потягся кривавий струмок до Бабиного яру. Тут була чи не найбільша пересилка в Україні. Ще з дореволюційних часів від Лук'янівки пролягала залізнична колія, замінена на трамвайну лише в середині 1960-х років. По ній ішли на «великі будови комунізму» ешелони з ув’язненими «каналармійцями». На цю залізницю, як на рятівний вихід з пастки, сподівались наші співвітчизники, гнані фашистами на розстріл восени 1941-го року до Бабиного яру. – прим. ред.)
Михаил КАЛЬНИЦКИЙ
Тюрьма по-киевски
Щоб покласти початок нинішньому Майдану, довелося спочатку прибратизвідти арештантів
На картах старого Києва важко знайти місцевість, де б в різний час не утримували в'язнів. Скажімо, в стародавній частині міста були надійні підвали Старокиївської поліцейської частини (де тепер Управління внутрішніх справ). На Подолі у свій час знаходилася пересильна в'язниця, в якій, кажуть, тримали під замком самого Тараса Шевченка. На Печерську, само собою, як арештні будинки використовувалися фортечні споруди: і знаменитий Косий Капонір (де тепер музей), і спеціальний тюремний комплекс, що зберігся за пару сотень метрів від елітних споруд «Царського Села», і гарнізонна гауптвахта при вході до Музею історії Великої Вітчизняної війни. Місцями ув’язнення колись були навіть Маріїнський палац і нинішній Секретаріат президента на Банківській (туди, в розміщений тут військовий штаб, у жовтневі дні 1917 року сили Тимчасового уряду засадили під арешт більшовицький ревком).
Пам'ятник холодній
Серед хаосу різнокаліберних споруд, якими обставився в недавні роки наш Майдан, виділяються так звані Печерськ ворота – арка, що насилу несе статую архистратига Михаїла. Ініціатори створення цього монументального шедевру, мабуть, не підозрювали, що тим самим увіковічують місцезнаходження давньої київської тюряги.
В ті часи, коли Печерські ворота позначали проїзд з Васильківської дороги в межі міста крізь Старокиївський вал, поряд з ними (як увійдеш – одразу праворуч) знаходився острог, оточений високим частоколом. Історіограф Києва Микола Закревський в молодості мав нагоду розглядати його згори, залізши на вал. Він побачив дерев'яну тюремну будову і незручний двір, розділений на дві нерівні частини: більше – для чоловіків, меньша – для жінок. Коли старий острог занепав, його перевели у Печерську фортецю, але при воротях зберегли невелике арештантське приміщення – в так званій кордегардії (вартівні) в самій товщі валу. Цей кам'яний мішок освітлювався двома віконцями в кладці воріт, через які в'язні з тугою дивилися на майбутній Майдан...
Настав, між тим, час ліквідації Старокиївських укріплнень – і вали почали зривати. Але при знесенні Печерських воріт трапилася заминка. Генерал-губернатор Левашев квапив Тимчасовий комітет по благоустрою Києва, що відав роботами, а комитетники скаржилися: мовляв, як же розбирати ворота, коли там зэки сидять?! Врешті-решт, у квітні 1833 року Левашев сповістив комітет: «про виведення арештантів, що поміщаються в зазначеній будові, передбачуваній до зносу, наказало від мене... щоб арештанти ці по зносинам з комендантом були поміщені в іншій будівлі, яку визнано зручною». Влітку того ж року Печерські ворота зникли з лиця землі – щоб тепер на їх місці відродилася декорація колишньої холодної.
Каторга на бульварі
На бульварі Тараса Шевченка, 27, неподалік площі Перемоги, збереглася масивна стара споруда казармового вигляду. Зараз її займає Академія адвокатури України. А в колишні часи вона належала не захисникам, а підзахисним. Саме в цих стінах понад півтора століття тому розмістилися так звані «арештантські роти цивільного відомства».
Їх поява стала наслідком рацпропозиції, яку вніс, зійшовши на престол, імператор Микола I. До його воцаріння осіб, помічених в бродяжництві, належало відправляти на поселення до Сибіру. А Микола рекомендував у кожному губернському місті утворювати з бродяг арештантські роти і залучати їх до міського будівництва. Від цього заходу, міркував цар, «придбано буде дві головні вигоди: найдешевший спосіб до устрою губернських міст і до проведення різних міських робіт і відміна витрат на відправлення згаданих арештантів і продовольство їх у дорозі». Тобто для дрібних злочинців створювалася на місцях як би полегшена каторга.
В Києві арештантські роти сформувалися у 1834 році. Через п'ятнадцять років їх перевели з колишнього приміщення на Подолі в новозбудовану будівлю на Бібіковському бульварі. Звідси сотні арештантів розводилися по міських земляних та будівельних роботах: по буднях – на весь день, по суботах – до обіду (потім належала лазня), у неділю – вихідний. Взимку, коли будівництво в місті завмирало, ув'язнені сиділи в казармах і потихеньку лагодили казенний інструмент.
Більше того: власті пробували оповістити городян через поліцію – чи не хоче хто в холоди найняти арештантів для домашніх робіт за 14 коп. на людину в день. Але приватні замовлення на «міських каторжників» не надходили. І це зрозуміло: кому охота добровільно пускати до себе в будинок злодюжок і бродяг?
Листівка з видом на «замок»
Якщо порахувати всіх відомих людей, чий життєвий шлях хоч раз та перетнувся з Лук'янівською в'язницею, то набереться не одна сотня гучних імен. Недаремно цей об'єкт значиться у «Зводі пам'яток історії та культури». Революціонери і опозиціонери всіх поколінь, члени багатьох урядів, жертви царських і радянських репресій... Від в'язниці не були застраховані навіть вагітні жінки; деякі з них народжували безпосередньо в ув'язненні, і в стінах «Лук'янівки» з'явилися на світ, наприклад, академік Олександр Богомолець і перший редактор «Комсомольської правди» Тарас Костров.
Зараз ця в'язниця, захована за післявоєнними п'ятиповерхівками, носить буденну назву «Слідчий ізолятор № 13». Але в імперські часи вона монументально підносилася над лук'янівською забудовою і гучно іменувалася «Лук'янівський тюремний замок». Старий корпус в'язниці, побудований у 1863 році губернським архітектором Михайлом Іконниковим, чудово зберігся і використовується за призначенням.
«Тюремний замок» вважався зразковою установою. При бажанні в'язні могли навіть послати на волю листівку з видом на свій тимчасовий притулок, випущену київським видавництвом Ріхерта. Ув'язнених годували не тільки тілесною, але й духовною їжею. Незабаром після вселення арештантів була освячена тюремна церква в ім'я святого терпеливця Іова, а в 1864-м рабин Овсій Цуккерман добився відкриття при в'язниці єврейської молільні.
В’язень Луначарський
Різне бувало в історії «Лук'янівки», але, мабуть, найбезладніший і приємний для її мешканців період тривав у 1900-1902 роках. В цей час начальник губернської жандармерії генерал Новіцький насаджав повну в'язницю «політичних», хапаючи направо і наліво учасників підозрілих зборів. Багато кого доводилося незабаром випускати, серед них була маса молодих інтелігентів, дітей значних батьків. Наглядачі не ризикували чіплятися до ув'язнених: мало на які неприємності можна потім наразитися. В результаті всередині тюремних стін панувала повна свобода, камери були відкриті настіж, і «політичні» ходили до один одного в гості, читали сусідам лекції або гуляли у дворі. Радянський нарком освіти Анатолій Луначарський, що відсидів тут півтора місяці у 1900-му, згадував, що навіть обтяжувався такою вольницею і вимагав від наглядача замкнути його в камері від непроханих гостей: «я в одиночному ув’язненні, можу ж я хоч трохи побути один і почитати!» Втім, ліберальні тюремники догралися до того, що в серпні 1902 року 11 агентів газети «Іскра» на чолі зі знаменитим революціонером Миколою Бауманом вчинили зухвалу втечу з «Лук'янівки». Тільки тоді своєрідному режиму було покладено кінець.
Ирина КОПРОВСКАЯ
В августе 1913 года в Киеве прошла Первая Всероссийская олимпиада
Факты и комментарии 18 августа 2004 facts.kiev.ua/Aug2004/1808/10.htm
... Вперше спортсмени Російської імперії взяли участь в Олімпійських іграх у 1908 р. Дебют виявився гідним: команда з шести чоловік привезла із Лондона одну золоту і дві срібні медалі. На наступні ігри, що проходили у Стокгольмі в 1912 р., Російський олімпійський комітет відправив уже 169 спортсменів. Але, всупереч очікуванням, збірна показала досить скромні результати: дві срібні та дві бронзові медалі і 16-е місце в хвості загального заліку. Нашим спортсменам бракувало турнірного досвіду. І вирішено було провести Всеросійську олімпіаду.
Де? Звичайно ж, у Києві! У 1913 р. тут проходила Всеросійська промислова виставка, отже місто було в центрі уваги, і це гарантувало інтерес публіки до незвичного заходу. Крім того, Київ мав необхідну спортивну базу: яхт-клуб з гаванню, іподром, стрільбище і єдиний у той час на всю Росію стадіон! А знаходилося спортивне поле на Лук’янівці, в тупику Дикої вулиці (нинішньої Студентської). Зараз на цьому місці – корпуси взуттєвого підприємства "Славутич".
У захваті від вправ на брусах,
публіка просила їх повторити
Готуючись до Всеросійської олімпіади, навкруги спортивного поля побудували дерев'яні трибуни на п'ять тисяч глядачів, альтанку для оркестру і приміщення для учасників.
На стадіоні планувалися змагання атлетів, борців, гімнастів і футболістів, а турніри по плаванню, стрибкам у воду, веслуванню і парусному спорту – на території яхт-клубу на Трухановом острові, де спеціально побудували 28-метрову вежу для стрибків. Кіннотникам належало змагатися на Печерському іподромі (на вулиці Суворова), стрільцям – на військовому стрільбищі в районі Сирця. Фехтувальникам виділили спортивно-розважальний манеж на нинішній вулиці Городецького. Понад програму були намічені змагання з тенісу, для них готували корти на території Всеросійської виставки, де нині Національний спорткомплекс «Олімпійський». Хоча Олімпіаді протегували Російський олімпійський комітет і кузен Миколи II, великий князь Дмитро Павлович, вирішувати практичні проблеми доводилося київському оргкомітету, до складу якого входили переважно лікарі та військові.
Олімпіаду відкривали 20 серпня. Трибуни були переповнені, незважаючи на дорожнечу вхідних квитків: ложа на стадіоні обходилася у 10 рублів, квиток на трибуну – від 75 копійок до п'яти рублів, а стояче місце можна було отримати за полтиник. Для порівняння: на сусідньому базарі за 10 рублів можна було купити двох чималих індиків, а за 50 копійок – два кілограми потрошків. З нагоди відкриття навіть звільнили від занять і безкоштовно пустили на свято гімназистів. По стадіону урочистим парадом пройшли члени Олімпійського комітету, судді і самі учасники кількістю 639 чоловік – Олімпіада стартувала!
Першими змагалися гімнасти. Глядачі тоді не уявляли, чим відрізняються олімпійські змагання від циркових вистав. Прийшовши у захват від витончених вправ на брусах, публіка… зажадала їх повторення. Один із київських журналістів нарікав, що глядачі сприймають Олімпіаду як велику забаву, а не як змагання.
До змагань марафонців судді забули стартовий револьвер
Центральною подією Олімпіади став марафонський забіг. Напередодні бігунів автомобілями доставили до місця старту – на 38-у версту Житомирського шосе, за село Гуровщина, де вони провели ніч... на сіннику, оскільки організатори забули поклопотатися про нічліг. Ніч видалася прохолодною, так що одягнені в легкі спортивні костюми учасники забігу, до того ще й знервовані, до ранку цокотіли зубами, та так і не поснули. А під час старту трапився ще один конфуз: судді забули револьвер, тому стартовий сигнал – постріл – довелося замінити... плесканням у долоні.
Шлях марафонцям до фінішу на спортивному полі, по Житомирському і Кадетському шосе (нині вулиця Чорновола), прокладали верхові солдати, проганяючи з дороги перехожих і транспорт. Уздовж шосе були встановлені медичні і харчувальні пункти, де бігуни освіжалися лимонадом, холодним чаєм та підкріплювалися шоколадом і апельсинами. Супроводжували спортсменів автомобілі, у яких їхали члени Олімпійського комітету і контролери-спостерігачі. Машини спричиняли бігунам додаткові незручності, обдаючи пилом і кіптявою.
На заваді марафонцям стала і сама дорога. Час проведення Олімпіади співпав з реконструкцією Житомирського шосе: щебінь та пісок, потрапляючи у взуття, до крові розтирали спортсменам ноги. З цієї причини з 15 марафонців до фінішу прийшли тільки 11. Переможцем забігу став петербуржець Максимов, що подолав дистанцію за 3 години і 3 хвилини. Під туш оркестру і бурхливі овації глядачів марафонця за древньою традицією увінчали лавровим вінком.
Втім, по числу втрат марафонців випередили учасники мотогонки "Чернігів–Київ": з 18 гонщиків благополучно фінішували всього семеро. Дорогою мотористи (так називалися у той час мотоциклісти) раз у раз потрапляли в неприємні історії. Часом навіть дуже серйозні. Гонщик Тевс вже на під'їзді до Києва примудрився наскочити на корову, що переходила дорогу: "миттю гонщик, машина і корова змішалися в безформну масу. Нутрощі пораненої тварини випали, і в них опинився скривавлений, покалічений спортсмен. На допомогу до пораненого прибув лікар на санітарному автомобілі, який і доставив гонщика в лікарню", – описував аварію репортер газети "Південна копійка".
Інший гонщик, поручик Голуб'ятников, потрапив у аварію перед самим фінішем. Благополучно прибувши на стадіон, спортсмен повинен був, згідно програми, зробити ще 25 кругів перед публікою. Але в цей час по полю намотував круги інший моторист, який на одному з віражів зачепив мотоцикл Голуб'ятникова. Гонщик, вилетівши з сідла, отримав численні травми.
Рекорд в естафетному бігу 4 х 400 м тримався 13 років!
Але запам'яталася Перша Всеросійська олімпіада не нещасними випадками, а рекордами. Наприклад, в бігу на 100 м петербуржець Рянчин показав небувалий час – 11 секунд. Важкоатлет Краузе з Риги встановив всеросійський рекорд в поштовху однією рукою – 230 фунтів (майже 100 кг). А легкоатлет Гантварг з Петербургу поліпшив національне досягнення, стрибнувши з місця у висоту на 1 м 45 см. Відзначилися на Олімпіаді і київські спортсмени. В естафетному бігу 4 по 400 м хлопці з гуртка "Спорт" показали рекордний час – 3 хвилини 34 секунди; цей рекорд тримався 13 років!
Сенсацією стали результати змагань серед жінок! Чого варті лише перемоги киянки Попової, що встановила три нові рекорди: в стрибках у довжину з розгону – 4 м 12 см, з місця – 2 м 7 см і в бігу на 100 метрів – 13,1 секунди. Сьогодні ці результати здаються смішними, але тоді ними пишалася вся країна.
Вшановували учасників олімпіади 24 серпня: вищий приз турніру – срібний кубок від Його Імператорської Величності – отримав санкт-петербурзький гурток аматорів спорту за найбільшу суму очків у всіх видах змагань. А київський гурток нагородили відразу кількома почесними призами, встановленими меценатами, – за найбільше число перемог у всіх видах спорту.
Після київської вирішено було проводити Всеросійські олімпіади щорічно. Наступні змагання відбулися в Ризі, а третій Олімпіаді, що намічалася в Петербурзі на 1915 рік, перешкодила Перша світова війна.
В’ячеслав ПРОКОПЕНКО
Перша всеросійська олімпіада в Києві
Дзеркало тижня № 33 (458) 30 серпня 2003 zn.kiev.ua/ie/show/458/41417
Першими Олімпійськими іграми давніх греків вважаються Ігри 776 р. до н.е. Проте змагання в Олімпії проводилися задовго до того, як стали загальногрецьким святом. Грецький історик Тімей саме з 776 р. ввів літочислення по олімпіадах. У священний місяць, що починається з першої повні після літнього сонцестояння, відзначалося Олімпійське свято, яке повторюється кожні 1417 днів, що становили «олімпіаду» – грецький олімпійський рік. Протягом цього місяця на території Греції оголошувався «священний мир». Війни припинялися, учорашні вороги мирно змагалися за право називатися найдужчими, найспритнішими, найшвидшими з еллінів. І хоча Олімпійські ігри вважалися святом миру, вони були водночас оглядом військової міці держав. А от гора Олімп, оселя богів, до невеличкого міста Олімпія, місця проведення Ігор, жодного стосунку не має.
Спроби відродити Олімпійські ігри робилися із середини XIX століття, але тільки енергія й організаторський талант П’єра де Кубертена дозволили провести 1896-го року перші Олімпійські ігри нового часу в Греції. Президентом Олімпійського комітету Кубертен був 30 років. Справжнє відродження олімпійського руху – багато в чому його особиста заслуга. Керівний орган олімпійського руху було створено 23 червня 1894 року. До нього входили представники 12 країн: Англії, Аргентини, Бельгії, Угорщини, Греції, Італії, Нової Зеландії, Росії, США, Франції, Чехії та Швеції. Росію в першому Олімпійському комітеті представляв генерал А.Бутковський.
В Афінській олімпіаді команда Росії участі не брала через брак коштів. Центральним змаганням перших Олімпійських ігор був марафонський біг. Дистанція його проходила по тій же дорозі, якою 490 року до н.е. біг із Марафона до Афін легендарний грецький воїн, який приніс звістку про перемогу еллінів над персами. Золоту медаль за перемогу в марафонському бігу здобув грецький листоноша Спірос Луїс, котрий став після Ігор національним героєм Греції.
У документах МОК серед учасників II Олімпійських ігор 1900 р. в Парижі фігурували три представники Росії (стрілець та два кіннотники), проте офіційно команда Росії була представлена лише на Іграх 1908 р., що проводилися в Лондоні. З п’яти чоловік, які виступили під прапором Росії, троє повернулися з медалями: першим олімпійським чемпіоном став Н.Панін-Коломенкін з фігурного катання на ковзанах, борці Н.Орлов і О.Петров здобули срібні нагороди. У перші роки XX ст. на Олімпійських іграх були представлені такі види спорту, як гольф, крикет, крокет, поло, регбі і навіть стрільба по голубах, яких підкидали догори. У Парижі, приміром, із 52 учасників змагань найвлучніше по живих голубах стріляв бельгієць Л. Де Лунден. У Стокгольмі на Іграх 1912 р. Росію представляли вже 178 чоловік, які виступали майже в усіх номерах програми. Проте підготовлена команда була погано, виявилася передостанньою з 18 учасниць. Бронзову медаль для Росії завоював Х.Блау в стрільбі по голубах.
На літо 1913 року було намічено і затверджено на найвищому рівні проведення в Києві Першої Всеросійської олімпіади.
У такі ж спекотні дні кінця серпня 1911 року, тобто за два роки до описуваних подій, у Києві перебувала вся столична знать з двором і сім’єю Государя-імператора Миколи II. Онук із нагоди 50-річчя скасування кріпосного права відкривав у Києві пам’ятник діду Олександру II Визволителю. Урочисте перебування найвищих персон у Києві тоді було затьмарене убивством прем’єр-міністра Петра Аркадійовича Столипіна. І саме на 1913 рік, на час олімпіади, припали останні етапи спорудження пам’ятника Столипіну в Києві на Думській площі. Усього через кілька днів прибуде урядова комісія на чолі з Коковцевим, котрий змінив Столипіна на прем’єрському посту. Цими ж днями вся країна і навіть Європа втягнулася у запеклі дискусії щодо гучної антисемітської справи Бейліса, звинуваченого у ритуальному вбивстві.
Не встигла ще відгриміти феєрверками наймасштабніша Всеросійська торгово-промислова виставка, яка багато днів була головною подією міського життя, як приспіла серпнева олімпійська пора. До останнього дня велися роботи на Спортивному полі в районі Лук’янівки. Особлива увага приділялася спорудженню ложі для високих гостей. Її встановили на узвишші, декорували за останньою модою і прикрасили кольорами національного прапора. Крім центральної, було споруджено ложі для глядачів вартістю по 10 карбованців. Місця для сидіння оцінювалися залежно від близькості до центральної ложі – від 5 карбованців до 75 копійок за місце. Передбачалася плата і за право стояти на спеціально відведених місцях – півкарбованця з кожного стоячого глядача. В’їзд і вхід на Спортивне поле влаштовані були по двох вулицях – Дикій і Монастирській.
Учасники з’їхалися з усіх кінців імперії, їх було понад шестисот. Для них було надано казарми у садибі пана Ясногурського, напроти стадіону за глибоким яром, через який було споруджено місток.
Зранку 20 серпня на Спортивному полі було надзвичайно велелюдно. Все місто прийшло на відкриття олімпіади. Опівдні трибуни стали заповнюватися святково вбраною публікою. У призначений час зібралися й високі гості. Парад команд приймали Його Імператорська Високість Великий Князь Дмитро Павлович, «главнонаблюдающий» за фізичним розвитком населення Російської імперії почту Його Величності генерал-майор Воєйков, голова Російського олімпійського комітету В.Срезневський, почесний попечитель Олімпійського комітету генерал-ад’ютант Ф.Трепов, командувач Київським військовим округом генерал Н.Іванов, голова Олімпійського комітету доктор А.Анохін та багато інших сановних громадян, які розмістилися у ошатно прикрашеній центральній ложі Спортивного поля. Після урочистого молебню за здоров’я Государя-імператора (Микола II з сім’єю та двором в цей час перебував у Криму, в Лівадії) Його Імператорська Високість Великий Князь Дмитро Павлович оголосив Першу Всеросійську олімпіаду відкритою, і почалися змагання.
Програмою передбачалася участь у кожному виді не більш як 12 спортсменів від кожного товариства за індивідуальним заліком. Найбільшою була сітка легкоатлетичних змагань. Крім бігових дистанцій олімпійського розряду, до програми входили стрибки у висоту з місця і з розбігу, у довжину з місця і з розбігу, перетягування канату, гиря, гімнастика і футбол» – на той час ще незвичний. Змагалися фехтувальники, які представляли винятково військові підрозділи, як і гімнасти. Плавці, стрибуни, веслувальники і яхтсмени визначали дужчих на Матвіївській затоці. Плавці демонстрували вправність у шести видах плавання: на грудях; на грудях звичайне; на грудях гоночне; на боці; треджен (вільний стиль, що нагадує по техніці кроль); кроль американський і австрійський. Серпнева дніпровська вода допомогла показати високі швидкості на всіх дистанціях. Турнір лаун-тенісистів із 20 по 28 серпня проводився на території нинішнього Центру виставок і ярмарків. Військове стрільбище на Сирці і стенд Імператорського товариства правильного полювання були надані стрільцям.
Особливе місце в програмі олімпіади приділялося веломотоциклетному пробігу, старт якого був намічений на 23 серпня о 3-й годині ранку з сьомої версти Чернігівського шосе. У контрольному автомобілі мав перебувати «суддя, член спортивного комітету, медик і шофер». 20 серпня всі мотористи мали представити мотори для визначення сили (допускалися двигуни, які не перевищують потужність у п’ять кінських сил) і накладання пломби. Для перевірки моторів їм треба було з’явитися о 7-й годині ранку на вулицю Велику Васильківську в будинок № 80. Всі учасники, що записалися на cтapт, зі своєю опломбованою технікою зібралися на сьомій версті Чернігівського шосе о пів на третю ранку. Велосипедисти стартували по чотири людини щотри хвилини, мотористи – за жеребом – по одному кожні п’ять хвилин. У Янівці – по шляху слідування в Чернігів – кожен учасник мусив власноручно розписатися в контрольному листі, щоб підтвердити проходження траси повністю. Статут змагання передбачав встановлення у двох місцях по трасі негласного контролю. У протоколах Першої Всеросійської олімпіади зафіксовано, що з п’ятнадцяти велосипедистів, які стартували, до фінішу добралися лише шість, і першим серед них представник Риги А.Аун. До стадіону доїхали і двадцять фінішних кіл промчали семеро з вісімнадцяти мотоциклістів, і першим мотоциклетним чемпіоном став пан Крешев-Толоконов із Москви.
Вся київська преса висвітлювала олімпіаду. Перші шпальти газет приділялися для оголошень, анонсів і репортажів. Репортерам роботи не бракувало – різних подій, зустрічей і новин вистачало усім. Журнал «Красота и сила» був офіційним інформаційним партнером олімпіади і повністю присвячувався їй.
У Київській олімпіаді вперше взяли участь жінки-спортсменки. Їхній виступ у легкоатлетичному манежі Спортивного поля викликав підвищений інтерес: жінок, які змагалися, Росія раніше не бачила. Своїми досягненнями виділялися Н.Попова й А.Раткова. Під бурхливі оплески трибун пані Попова прийшла першою в бігу на 60 м (9,1 сек.), на 100 м (13,1) і в стрибках у висоту (122 см). Раткова з результатом 117 см була другою. У довжину з місця Раткова стрибнула на 199 см, але в додатковій спробі Пановій вдалося показати найкращий результат олімпіади – 203 см.
Втім, реакція на досягнення жінок у спорті була неоднозначною. Московська газета «Новое время» так відгукнулася на їх дебют: «Первая Всероссийская олимпиада благодаря женским прыжкам получает оттенок несколько забавный. С чего это русские женщины распрыгались? Во все века прыгающая женщина была бы сочтена неприличной. Не думаю, чтобы женский спорт прижился в России».
 Срібний знак учасника Олімпіади |
Позмагатися за першість в улюбленому командному виді – перетягуванні каната – приїхали силачі з Московської ліги легкої атлетики і команда богатирів із Петербурга. Проте внаслідок порушень в оформленні документів цих спортсменів не допустили до поєдинку. У результаті – без особливих зусиль за 16,6 сек. перемогу здобули представники київського гуртка «Спорт», які здолали іншу київську команду. На Спортивному полі перед прикрашеною квітами та національними прапорами трибуною фінішували легкоатлети. Найшвидшим бігуном на стометрівці став Архипов із Москви з результатом 11,4 сек. Срібну медаль здобув киянин Орлов. У бігу на 110 м з бар’єрами переміг із новим всеросійським рекордом (16,8 сек) представник команди Петербурга Г. Гантварг. Він же був найкращим у стрибках у довжину з місця (297 см) і у висоту з місця (145 см). У стрибках у висоту з розбігу першим був Романов (175 см), у довжину – киянин Вешке (624 см). З жердиною на 340 см стрибнув москвич Бааш. Не лише за медалі змагалися учасники олімпіади. Переможців у різних дисциплінах |
очікували і спеціально засновані призи. Приз Його Величності Государя-імператора – товариству, котре отримало найбільшу суму очок за підсумками всіх змагань. Він дістався московській команді. Приз Його Імператорської Високості Великого Князя Дмитра Павловича – найкращій кінній групі в стрибкових вправах. Його ж особистий приз – найкращому коню змагань і найвлучнішому стрільцю. Cвій приз заснував і міністр Імператорського Двору граф Фредерікс як перехідний для найкращих у триборстві – кінні змагання, стрільба і фехтування. Приз почту Його Величності генерала Воєйкова здобула зразкова група гімнастів на чолі з кращим гімнастом олімпіади поручиком Вестеркампфом із Петербурга. Крім того, на своїх володарів очікували два призи від волинського губернського предводителя дворянства Демидова та приз графа Тишкевича, а десятиборцям і фехтувальникам призначалися призи міста Києва.
Героєм і тріумфатором Першої Всеросійської олімпіади, найкращим російським атлетом 1913 року було визнано Г. Гантварга, що переміг не тільки в окремих видах легкоатлетичних змагань, а й у п’ятиборстві та десятиборстві.
Втім, центральною подією олімпіади, вінцем її програми вважався марафонський біг на 38 верст і 56 сажнів. Саме на переможця марафонського забігу, окрім призу, чекав почесний лавровий вінок. Найдовша бігова дистанція привернула особливу увагу публіки. Про трасу, учасників та деталі проходження змагання докладно писали в усіх газетах.
Старт був намічений на самісінький ранок за вісім верст від Гурівщини по Житомирському шосе біля хутора пана Кайля. Щоб забезпечити вчасну явку марафонців на старт, їх усіх заздалегідь увечері відвезли до хутора, змусивши провести ніч без усяких зручностей, просто на сіннику. Збереглися сумні спогади про те, як почувалися цієї ночі спортсмени, та як вони цокотіли зубами туманного прохолодного ранку. Старт ледь не було зірвано ще й тому, що відповідальний суддя, збираючись на дистанцію, забув стартовий револьвер. Замість пострілу пролунало плескання в долоні кількох суддів водночас.
До участі у марафоні медичною комісією було допущено п’ятнадцять чоловік. Вздовж траси були поставлені пункти з водою для пиття й обливання, столики із закусками, щоб марафонці могли підкріплюватися в міру проходження довгого шляху. Особливо активні глядачі намагалися переслідувати бігунів на велосипедах чи просто бігом, але всю дистанцію змогли подолати одиниці. Довго лідирував киянин Алексєєнко. Проте, уже на території міста його ноги зсудомило, він упав і не зміг продовжити біг. Через три години і три хвилини після старту першим на стадіоні з’явився петербуржець Максимов. Він і був увінчаний лавровим вінком.
Своїм рівнем, розмахом і складом учасників олімпіада в Києві не лише не обманула сподівань, а й навіть багато в чому і перевершила їх. Раділи переможці, раділи учасники, глядачі – свято спорту, краси та здоров’я відбулося. Мало хто тоді міг припустити, що намічена на 1917 рік наступна Всеросійська олімпіада не відбудеться...
А 27 серпня в небі над Сирецьким повітроплавальним клубом Петро Нестеров вперше у світі здійснив фігуру вищого пілотажу, що увійшла в історію під назвою «мертва петля» або петля Нестерова. Варто згадати, що за місяць до того він вразив громадськість організацією групового польоту трьох військових літаків за далеким, як на той час, маршрутом Київ-Ніжин-Київ, який було навіть відзнято на кіноплівку.
Дмитро МАЛАКОВ
"Матч смерті"
З офіційного сайту КМДА kmv.gov.ua/WWII.asp?Id=24626
У 1937-41 рр. попід Черепановою горою споруджувався новий Республіканський стадіон. Відкриття цього спортивного комплексу, в будівництві якого методом “суботників” брав участь увесь Київ, призначалося на 22 червня 1941 р. Мав відбутися футбольний матч між командами київського “Динамо” та московського ЦДКА. Але того дня почалася війна, і матч відмінили.
Більшість футболістів пішли до Діючої армії, ті, хто був під Києвом, – потрапили в оточення і полон. У полоні опинилися гравці “Динамо” Олексій Клименко, Микола Коротких, Іван Кузьменко, Микола Трусевич. Як киян, їх відпустили з концтабору по домівках.
За невблаганних умов окупаційного режиму, що запанував у Києві, кожен мусив стати до праці, щоб, передусім, вижити та не бути звинуваченим у саботажі. Директор київського хлібозаводу (що міститься й досі по вул. Дегтерівській, 19) Йозеф Кордик – чех, з військовополонених колишньої австро-угорської армії часів Першої світової війни – опікувався спортом з особистої прихильності (саме чехи започаткували у Києві і Росії футбол, на саморобному спортивному полі, де тепер кіностудія ім. Довженка – В.Л.). Й. Кордик дав роботу на хлібозаводі №1 відомим довоєнним українським спортсменам: тут працювали боксери Трофімов, Туровцев, Червінський, гімнасти Ганін, Еме, Шинкаренко, плавці Михайленко, Салопін. Вболівальник футболу Й. Кордик запросив на роботу і футболіста М. Трусевича, а за ним прийшли й інші. Стали тренуватися на стадіоні “Зеніт”, спорудженому у 1930-і рр. по вул. Керосинній, 24.
Команду назвали “Старт”. До її складу увійшли динамівці: М. Трусевич, І. Кузьменко, О. Клименко, М. Коротких, Макар Гончаренко, Павло Комаров, Михайло Путистин, Михайло Свиридовський, Федір Тютчев та колишні гравці “Локомотива” Володимир Балакін, Михайло Мельник та Василь Сухарєв.
Стадіон “Динамо” став називатися Німецьким стадіоном, Республіканський – Українським. Саме на ньому 7 червня 1942 р. відбулося офіційне відкриття футбольного сезону. Грали команда “Старт” хлібозаводу №1 та українська команда “Рух”. Перемогли колишні досвідчені динамівці з рахунком 7:2. Такими ж переможними були й усі наступні зустрічі, що відбувалися вже на стадіоні “Зеніт”: 21 червня – з командою угорських вояків (6:2), 5 липня – з румунськими вояками (11:0), 11 липня – з німецькою командою PGS (6:0), 19 липня – з угорською командою МSG Wal (5:1). Через тиждень мадяри викликали “Старт” на матч-реванш і знов програли – 2:3. 6 серпня відбувся матч “Старту” з командою німецьких зенітників “Flakelf”, і знову перемога – 5:1.
9 серпня відбувся матч-реванш з зенітниками. Грали спортивно, коректно. “Старт” переміг з рахунком 5:3. На згадку разом сфотографувалися після гри. На знімку всі посміхаються.
16 серпня “Старт” грав з “Рухом” і переміг з рахунком 8:0. Це була остання гра, після якої команду хлібозаводу №1 запроторили до Сирецького концтабору. Сталося це, як подає дослідник історії київської футбольної команди “Динамо” Георгій Кузьмін, з намови директора Українського стадіону Георгія Швецова, який нібито нагадав окупантам про енкаведистське минуле гравців “Старта” (команда “Динамо” належала до НКВС). Так чи ні, але в усіх дев'яти зустрічах команда “Старт” здобула перемоги з сумарним рахунком 56:11. Не можна не враховувати, що грали професіонали, провідні майстри. Так, М.Трусевич брав участь в усіх довоєнних чемпіонатах країни у вищій лізі, 1938-го р. визнаний другим воротарем СРСР. Він першим серед голкіперів став виходити за межі штрафного майданчика і втручатися в події як польовий гравець. Півзахисник І.Кузьменко теж входив до числа 55 кращих гравців країни, міг забити гол з 40-метрової відстані. Тренуючись, вкладав три камери одна в одну, щоб м'яч був важчим, і сам надував та шнурував його. Захисник О.Клименко у 1936–41 рр. брав участь у 81 матчі. Нападаючий М.Коротких грав за київське “Динамо” десять сезонів. І кожен з них був спортсменом-особистістю!
Активно, хоч і не так успішно, виступала також українська команда “Рух”. 12 липня 1942 р. на Українському стадіоні вона грала з футболістами якоїсь німецької військової частини і здобула перемогу. Але до складу “Руху” не входили колишні провідні гравці, так само, як і до команди “Спорт” та усіх інших футбольних команд періоду окупації, сформованих, переважно, з аматорів.
Минуло півроку, як колишні “стартівці” потрапили до Сирецького концтабору. Напередодні 25-х роковин Червоної армії 23 лютого 1943 р. підпільники спалили механічний завод “Спорт”, куди німці привезли сто саней для оковування. Згоріли всі основні цехи. Наступного дня 24 лютого 1943 р. у Сирецькому концтаборі відбулася масова екзекуція – розстріл заручників. За нещасливим збігом обставин, до їхнього числа потрапили троє динамівців: О.Клименко, І.Кузьменко, М.Трусевич. За інших обставин загинув у катівнях поліції безпеки та СД М.Коротких, заарештований як кадровий співробітник НКВС.
Після звільнення Києва одна з фронтових газет розповіла про футбольні матчі в окупованому Києві, характеризуючи їх як мужній моральний опір радянських спортсменів-патріотів ненависним німецько-фашистським загарбникам. Не всі фронтовики сприйняли цю публікацію схвально, адже вони воювали з ворогом силою зброї, а не футбольного м'яча. Потім про матч-реванш, що відбувся 9 серпня 1942 р., написав Лев Кассіль, вперше назвавши його “матчем смерті”. Відтоді цей матч став одним з радянських міфів політико-виховного забарвлення. 1957 р. з'явилася повість Петра Северова та Наума Хелемського “Останній двобій”. Міфотворці замінили команду зенітників на збірну “Люфтваффе” – військово-повітряних сил Німеччини (невідомо, чи існувала така команда взагалі). Потім зняли художній фільм, дія якого відбувалася чомусь не на Керосинній, а на верхньому тренувальному полі Республіканського стадіону. Потім усіх живих і загиблих учасників “матчу смерті” нагородили бойовим медалями “За отвагу”. М. Путистин відмовився від нагороди.
1971-го р. на стадіоні “Динамо” встановили пам'ятник – гранітну скелю з горельєфними постатями чотирьох футболістів. 1981-го р. на стадіоні “Зеніт”, перейменованому на “Старт”, встановили скульптурно-архітектурну композицію, на честь “матчу смерті”. 1999-го р. в кварталі між вулицями Теліги, Грекова, Щусєва та Ольжича, неподалік місця, де серед останків розстріляних в'язнів Сирецького концтабору було знайдено футбольні бутси, встановлено пам'ятний знак – гранітний куб з символічно вибитою гранню, в якій завмер бронзовий футбольний м'яч (скульп. Юрій Багаліка, арх. Руслан Кухаренко).
Тема мужності й патріотизму гравців футбольної команди “Старт” продовжує хвилювати й досі. Незважаючи на спроби встановити істину, вигаданий радянськими письменниками й журналістами красивий міф знаходить більше прихильників, аніж проста правда реального життя.
27 травня 2006 р. на київському стадіоні ”Старт” українські журналісти зіграли футбольний матч з німецькими колегами. Товариське змагання присвятили так званому ”Матчу смерті”.
Пам'ятні знаки на стадіонах "Старт" і "Динамо"
Меморіал у дворі неподалік станції метро "Дорогожичі"
Література
Кузьмин Г. Правда о “матче смерти”. // Киевские новости. 1992 № 41.
Вартанян А. Миф о "матче смерти". Спорт-экспресс 16.02.2007 sport-express.ru/art.shtml?134655, sport-express.ru/art.shtml?134668
Краснощок Ю. Миф о "матче смерти" придумали советские идеологи... "Факты и комментарии", 2002 oun-upa.org.ua/articles/ krasnoschok.html
Газета по-українськи. gpu.ua/index.php?&id=114213&eid=133
Дмитрий ЛАВРОВ (1931-2007)
Вокруг Лукьяновской тюрьмы жили Дегтяри,…
Сегодня № 1213 27.07.2002 today.viaduk.net...
... настала пора "збирати каміння" – вулиці, названій на початку минулого сторіччя на честь купця і мецената Михайла Парфентійовича Дегтерєва, повернули її колишнє найменування. Тільки вийшов "прокольчик". Якщо на дореволюційних картах Києва вказано чітко і ясно – Дегтерівська, то на сучасних планах міста і номерних табличках пишуть по-різному. Більшість будинків мають візитку – Дегтярівська, що докорінно міняє родовід адресата.
Водночас не варто й згущувати фарби. Дегтярі завжди були працелюбними і поважаними людьми. У великокнязівські часи вони навіть мали свою вулицю Дігтярну, назва якої збереглася й понині. А от в районі Лук’янівського ринку ще в позаминулому столітті розміщувалися знамениті дігтярні лавки. Це були не просто торгові точки, а топографічні об'єкти, що фігурували у багатьох ділових паперах. Так, у протоколі засідання від 11.07.1869 р. вказано: "найменовувати площу біля старої Житомирської поштової дороги, де Дігтярні лавки, Лук’янівською".
Отже, приїжджаючи до Києва старовинною трасою, селяни і ремісники незмінно натрапляли на крамниці всюдисущих дігтярів, що й могло послужити орієнтиром для найменування майбутньої вулиці.
Цікаво, що і у зворотному напрямі Житомирська дорога пролягала мимо хутора Дегтярі. Складається враження, що представники цього ремесла повністю монополізували дану місцевість. Але виявляється, що назва "Дегтярі" утворилося не за професійним принципом, як цього було б слід чекати, а по прізвищу власника мальовничого хутора Василя Дегтяренка, який оселився тут ще 1819-го р. Наприкінці XIX століття на хуторі було 12 дворів, 72 жителі – і все на прізвище Дегтяренко. Таким чином, і дігтярі, і Дегтяренки, і Дегтерєви, кожен по-своєму, вклали свій внесок у найменування вулиці. Лише під час окупації Києва (1941-1943 рр.) вулицю називали Докторієвською.
Між Лук’янівською і Древлянською площами (нині початок вулиці Зоологічної) знаходиться багато пам'ятних місць. Тут у покоях богоугодного закладу купця Дегтерєва в убогості і немочі помирав великий письменник Іван Нечуй-Левицький. Перед смертю майстер слова писав: "Почуваю, що плаче по мені цвинтар і наперед бачу, як це буде. В один з якихось днів я не встану, прийдуть люди і скажуть: "з ним удар трапився". І повезуть в осінню негоду. Йтимуть люди і тихо лаятимуть, що через мене доводиться їм по цій сльоті тупати. Зате на кладовищі такого наговорять – куди там! Врешті-решт на Байковому, або якому там кладовищі на пам'ятнику букви постиратимуться, лишиться якийсь "цкий" і все..."На щастя, сталося все з точністю до навпаки.
Примітних місць на Дегтерівській безліч: Лук’янівській народний дім (№ 5), трамвайне депо (№ 7) і сам Лук’янівській базар із зниклою з карти міста Кінною площею, Луцкі казарми (№ 19) з монументальними розписами.
Але, певно, найяскравіше місце було поряд з колишньою Дегтеревськой лікарнею – центральна київська в'язниця з "нещасливим" номером 13. До революції її з острахом величали Лук’янівськім тюремним замком. Тут часом помирали люди, але траплялося, що й... народжувалися також. Так у 1881 р. в одній із тюремних камер народився видатний учений-патофізіолог, президент АН УРСР, академік Олександр Богомолець.
Віталій КОВАЛИНСЬКИЙ
Михайло Дегтерєв (1831-1898)
Далі по Дегтерівській вул. висяться монументальні споруди казарм 165-го Луцького піхотного полку (арх. М. Бобрусов, 1911 р.), нині приміщення Державних митних служб...(У 1918 р. на Лук'янівській площі було повішено есера Бориса Донського – вбивцю командувача німецьких окупаційнихвійськ, непереможного фельдмаршала фон Ейхгорна. |
 |
Схожі:
|
«Тариф и на послуги і р о боту в мережі «І нтернет на Подолі» П і дключен ня Вартість підключення вказана для будинків, вже під’єднаних до мережі «Інтернет на Подолі». При підключенні до мережі нового будинку... |
УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ Х Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика (далі Конкурс) серед учнів ПТНЗ області на базі ДПТНЗ „Житомирський професійний... |
|
Система централізованого водопостачання м. Києва включає Дніпровську,... На сьогодні середньодобова подача води в водопровідні мережі міста складає біля 900-1000 тис м3/добу, з них: Дніпровська водопровідна... |
Васи́ль Костянтинович Королів (Старий) Васи́ль Костянтинович Королів (Старий) (4 лютого 1879, с. Ладин Прилуцького пов. Полтавської губернії. – †2 грудня 1941, Прага) —... |
|
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НАУКОВО-ДОСЛІДНА... Тараса Шевченка: підсумки за 2007 рік і завдання на 2008 рік заслухана на засіданні Комісії Вченої ради з організації наукової роботи... |
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НАУКОВО-ДОСЛІДНА... Тараса Шевченка: підсумки за 2007 рік і завдання на 2008 рік заслухана на засіданні Комісії Вченої ради з організації наукової роботи... |
|
Стара синагога на Подолі (стояла трохи вище від сучасного музичного... Подолі (стояла трохи вище від сучасного музичного училища) вражала довершеністю строгих готично-ренесансних форм. У її архітектурі... |
Valentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small... Різниченко, і я народилася на Полтавщині, на малій станції Сагайдак. Про Сагайдак згадує Підгайний в своїй книжці “Чорні діла Кремля,... |
|
Ф. П. Величко, А. Ріхтегар КРИВІ БЛИСКУ, ПОКАЗНИКИ КОЛЬОРУ, ФАЗОВІ... Лі. Спостереження проведені на 70-см рефлекторі Чугуївської спостережної станції НДІ астрономії Харківського національного університету... |
Вища освіта в Україні» НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 3атверджено Міністерством... Н32 Національна економіка: Підручник. 3а ред проф., к е н. П. В. Круша. К.: Каравела; Піча Ю. В., 2008. 416 с |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua