«Коли я йшов у люди на світанку…»

«Коли я йшов у люди на світанку…» (Андрій Малишко)

Інколи ми падаєм в дорозі,

Та безсмертно починаєм жить.

Андрій Малишко

Голос із-за куліс.

Якби він не став поетом, він міг би стати актором — частенько грав у житті. Якби він не став поетом, він міг би стати добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Якби він не став поетом, то міг би стати композитором, бо частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів. Якби він не став поетом, він міг би стати вчителем. Натхненним, запальним, але завжди справедливим вчителем. Йому багато було дано від Бога, життя відкривало перед ним тисячі шляхів, тисячі ролей, кожну з яких він зіграв би блискуче. Але він став поетом, великим українським поетом,"солов'їним серцем України"… Його ім’я — Андрій Малишко.

Звучить вірш «Не шуми, зелений луже…»(Запис 1955 року)

Пісня «СТЕЖИНА»
Чому живе, і сам не знаю,
В моєму серці стільки літ
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?

Дощами мита-перемита,
Снігами вметена у даль.
Між круглих соняхів у літі
Мій ревний біль, мій ревний жаль.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?

Ведуча.

У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде і де проляже. Але Андрій Малишко не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину.

Ведучий.

Але настав той день, коли Андрій взяв у руки скриньку- чемоданів тоді ще у селі не знали, - оглянув подвір’я, де все було таке благеньке й відживало свій вік і пішов стежечкою, яка виблискувала за ворітьми, за високим моріжком понад вибоїстою дорогою. Вона й повела хлопця до Трипільської пристані.Скільки разів тут проходив – не перелічити, але ніколи не спадало на думку, що прийде час, і стежина оживе в його серці, зігріта чарівним словом, і поведе у вічність тримати іспит на невмирущість.

Ведуча.

Поет палко любив Україну, яка відвела доріг йому немало, «хліб дала і пісню солов׳я», яка є доброю, щедрою матір’ю для тих, хто любить її, хто трудиться на ній. А Батьківщина починається з материнської любові, образ мами зливається з образом неньки-України, тому любов до рідної матері була воістину найголовнішим джерелом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім'я чого він працює.

Ведучий.

Батьківський поріг, розквітла калина під вікном рідної хати, протоптана стежка до школи, лелече гніздо на клуні, усміхнене віконце теплої домівки, незрадлива мамина усмішка із сльозою на щоці... Усе це – «берег» дитинства, який дає нам душевний гарт, силу і радість, який треба знати, любити, пронести через усе життя.

Поетичне намисто «Рідна мати моя»
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
На розгінних вітрах
Неспокійного світу

Хай несе нас вперед
Весняна течія,
Як надійний маяк
Серце мамине світить,
І злітає із вуст:
Мамо, мамо моя...

Образ твій обійма
Рідну землю і небо,
Колоситься навкруг
У липневих житах.
Ми у снах молодих
Прилітаєм до тебе,
Щоб набрати снаги
На добро, на життя.

Ти уміла ходить лиш босоніж по рідній землі,
По стежках-моріжках і порепаній чорній ріллі,
По лугах дніпрових, де трава до плечей дістає,
Де промчалось колись босоноге дитинство твоє.

Ти ростила синів і їм пісню у серце дала,
І в одного із них самоцвітом вона зацвіла.
Тебе Київ прийняв, наче матір шановну свою,
Що і слово, і спів ще з дитинства дала солов'ю.

Не питай, рідна мати, із шляху якого
мене виглядати,
І очей не тумань, стоячи на горбі.
Прийде час - всі дороги на світі
повернуть у край наш крилатий
На печаль ворогам, на утіху тобі.

Я глибокі віки
на твоєму чолі перекреслю,
на губі закушу, на сльозі зашепчу, замовчу...
Я красу твою, люба,
напишу, намалюю, накреслю

на зірках, на траві, на корінні,
на струнах дощу....

Шум дощу

Читець.

Так я про дощ іще хотів сказати,

Він зупинився в мами біля хати,

А потім забринів до трав і теплих норок,

І вибігли внучата в синій дворик,

І чолики, й чуби мочили під дощем,

Та й почали рости з калиновим кущем.

Ведуча.

Виростав і Малишко, з перекинутою за спиною полотняною торбою з книжками, бігав до сільської семирічки, любив школу, книжки, перших учителів, вчився розпізнавати і цінувати просту, щиру і поетичну душу людини. Та найбільше ж він любив свою матір, ніжну, люблячу і лагідну .Розмова з матір'ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти,— одна з форм життя Малишкової душі.

Ведучий.

      Бувало мати,

вга Базилиха —
      До неї й досі спогадом лечу, —
      В зимовий вечір заспіває стиха
      і доведе малого до плачу.
      Сама розкриє душу материнську,
      У щиру пісню переллє сама,
      і перемріє, погойда колиску.
      І до вервечок руку підійма. .
Мати виконує колискову


КОЛИСКОВА

Спи, засни, моя дитино,
Спи, моє маля,
Ніч іде в гаї, в долини,
Трави нахиля.
Хай тобі ця ніч насниться,
Що в огнях сія.
Будеш завтра в світ дивиться,
Зіронько моя!
Перша ніч твоя почата
В співах солов'я,
Дай же мамі рученята,
Зіронько моя.
Посміхнись до мене, сину,
І зрадію я,
Виростай, моя дитино,
Зіронько моя!

Діалог

Син.

-Мамо, я хочу поговорити з вами

У вашім житті і у вашій смерті,

Як ви колись перейшли полями,

Нас беручи на долонечки вперті.
Мати.

-Чом же ти, сину, не став агрономом,

Нащо ті вірші почав писати?
Син.

-Мамо, матусю, я ж ваша сторіночка,

Мамо, матусю, я ж ваше вістря.
Мати.

-Сину мій, сину, моя дитино,

Моя зорино з вечірніх піль,

Стала над ліжком твоїм Україна,

Мабуть, постеле тобі постіль.
Син.

-Мамо, я сорочку знайду вишиванку

І надіну, як хлопчик, радий.

По барвінку піду на світанку-

Молодий, молодий, молодий.

Буде жито за батьківським домом,

Добривечір, привіти прості,

Я Дніпро розхлюпочу шоломом,

Щоб посіяти рожі густі.

Мелодія « Рідна мати моя…»

Читець.

Жито мені говорило уранці:

«Будь же на мене похожим, синочку,

Бачиш мільйони колосся в багрянці,

Буду же, мов колос, не стій в одиночку!»
Роси мені шепотіли важучі:

«Будь, як і ми, ти прозірним і чистим!»

Промінь мені промовляв із-за тучі:

«Будь, як і я, ти завжди променистим!»
Хвиля мені говорила дніпрова:

«Вдачею будь невгамовний, кипучий…»

Сивий Дніпро викликав на розмову:

«Дужим ти будь у житті, як Ревучий».
Знов я на землю дивлюсь неокраю,

Знов у людей і у себе питаю:

«Чи я проніс ту снагу й ту силу,

Хвилю дніпрову, що кличе здаля,

Мужність, якою мене наділила

Рідна моя, незрадлива земля?»
Ведуча.

Мрія поета здійснилася. Пісня його має дужі крила, вона високо піднялася над рідною землею, щоб радувати, зворушувати і веселити серця людей. Найдорожчі чуття, найсвятіші слова Андрій Малишко віддає рідній землі, неньці-Україні та найдорожчій у світі матусі, адже саме вона була тим дужим птахом, який розкрив поетові крила, дав дорогу в життя. Це людина, чиї кроки і душа завжди ішли з ним по життю, підтримували у годину радості й печалі, «Мати моя, стара голубко в сяйві сивини», – такими лагідними словами промовляє поет до найдорожчої людини.

Мелодія « Рідна мати моя…»

Читець.

Ось рушничок мені подарувала мати,

Щоб я не смів ту землю забувати,

Де їв хліб-сіль і знав солоний піт,

І радощі малі у отчім домі,

І перші смутки, серцю невідомі,

Із багрецем зорі біля воріт.
І я його, мов долю, простелив,

Мов юності далекої відлунок,

Той найдорожчий матері дарунок,

На молодий, грядущих днів, налив.
І ще скажу, тих слів мені не жаль:

Як ним утруся – краще бачу даль.

Мелодія « Рідна мати моя…»

Читець.

Мене навчала мати ще колись;
Як виростеш, моя мала дитино,
То мудрим будь і мужнім будь в житті.
Скупі два слова. Нелегкі два слова.

У мудрості свої закони є:
І цвіт, і злет, і несходимі пущі.
Пізнай краплину і точіння зір,
Зерно, і камінь, і могутній всесвіт,
А правда лиш одна — вона колюча,
Гірка й жорстока. І завжди в біді.

Тож мужнім будь —
оборони її,
Карай себе і серце рви на частки,
Збивай коліна в кров,
Упавши — встань,
І знов іди, і знов шукай її.

Як проклянуть лукаві —
проклянися!

Відео «Дорога моя матусенько…»

Ведучий.

Вогник у рiднiй оселi... Він завжди чекав Малишка. Саме там батько й мати в тривозi очiкують сина чи доньку. Спочатку зi школи, з прогулянки, з першого побачення, потiм — з далекоï дороги. Всiм, хто бачить той вогник, хто прямує до нього, кого вiн кличе, теплом зiгрiвається серце — ïх там чекають, ïх люблять, про них турбуються. Тож не можна забувати дороги до рiдного дому, не можна не думати про найближчих людей — батька й матiр, слiд частiше вiдвiдувати ïх, надсилати звiсточки, адже завжди вони вдивляються, чи не майне за вiкном хоч тiнь ïхнiх уже дорослих сина чи доньки, котрi для них завжди залишатимуться дітьми.

Вогник

Читець.

В вечiрню годину, де в зорях долина.
Де вогником свiтиться дiм,
Шумить пiд вiкном молода тополина.
Неначе у серцi моïм.
Там юнiсть ходила у росах до хати
I жеврiла цвiтом вона,
Там батько не спить i задумалась мати,
Ота, що у свiтi одна.
Синiв виростали, не зводили з ока.
Любили в життi над усе,
Шумить пiд вiкном тополина висока,
Мов звiсточку дальню несе.
Читець.

А вогник ïм сяє, мов спогад про сина,
Не все ж повертає назад.
I журиться вiкнами наша хатина,
I шепче задумливий сад.
Та де б не ходив я в далекiй дорозi,
В чужiм чи у рiднiм краю,
Я згадую вогник у тихiй тривозi
I рiдну хатину свою.
Бо дивляться в далеч засмученi очi,
Хоч тiнь там моя промайне,
Бо свiтиться вогник у темнiï ночi.
Мов кличе додому мене!

Ведуча.

Андрій Малишко... Поет-лірик від Бога. Якщо вірити в те, що Бог виліпив першу людину з глини, то А.Малишка, як сина селянського й поета, напевно вихоплено з вогню та з рідного ґрунту України – від ступнів до чуприни, й сповито мелодією народної пісні, мов крайкою веселковою. Малишко... Коли думаєш про поета, в душі оживають чарівні струни його поезій, його ніжного і бентежного серця. Змалку полюбивши українські народні пісні та історичні думи, які чув ще від рідної матері, він протягом усього свого життя звертався до тих джерел, що цілющою водою тамували його поетичну спрагу, а інколи і біль серця...

Ведучий.

Малишкові твори хвилюють, захоплюють задушевністю, красою і щирістю висловлення простих, але глибоких людських почуттів, красою природи. В нашій уяві постають голубі присмерки , весняні квіти, спів пташок, тихий шелест верб під подихом вітерця. Світ природи вабить поета, і він «йде до ріки, під зелені віти», щоб розмовляти з птицями, і чує «скаргу ромашки», і пише «листа до гречки», і малює зримі картини того, як «земля натягує струну між сонцем і людиною»…

Відео про народження поета-пісняра

1.Червона осінь сипле черлеці

На луг і степ, на вибалки і гори,

Жовтавий лист, як човники в ріці,

Несуть у даль могутні осокори.
2. Від помідорів рожевіє лан,

Червоним соком бризкає навколо.

Усе червоне листя й небеса,

Сухе багаття і рясна роса,

На моріжках сивеньких, край дороги,

Червона осінь сіла спочивать,

І місяць гріє руки від багать,

Червоним золотом укривши перелоги.
3.Я люблю, як буває, осінню

Пахне яблуками у хаті,

Он лежать вони, повні посині,

Повні сонця, немов на святі.
4. І земля налилась яблуневим соком,

І вклонилась яблуня хлібу,

І дарує небо дарунком високим

Яблуневого місяця скибу.
5. Дощик, дощик голубий,

Колосків не оббий.

Понад ріки та ліси

Хмари-вдари пронеси.

Крапельками росяними

Над ланами вівсяними.

Звучить мелодія пісні «Цвітуть осінні тихі небеса…»

1.В садах вечірніх гречка зацвіла,

Прибралась в роси, в акварельні тони.

І забриніли сивуваті гони,

І золотом засяяла бджола.
2. А береза шепче біля ниви,

Поруч неї опадають зливи.

Йдуть тумани за верхів’я вищі,

Васильки цвітуть на кореневищі.

-Ти скажи, кому шуміла вчора,
Посестро моя веселокора?
3.Хай тополі, немов захмелені,

Вічно хиляться над долинами,

У законах дощів і зелені,

З інтермедіями перепелиними.
4.Черемуха…Вона крізь літо, осінь, зиму

Гарячий буде сік нести,

Щоб знов для ока невловимо

Колись на тиждень розцвісти.
5. Задивляюсь на цвіт до ночі,

До тремтіння у серці, до тихої муки.

А бузок піднімає блакитні очі

І вдивляється в мої…руки.
6. Я волошка, споконвік волошка,

Я земну енергію несу.

І не заздрю іншим анітрошки,

Лиш люблю завранішню росу.
7.Які вони рідні, дружні та ближні,

При доброиу вітрі, при всякій погоді.

І дивляться соняхи, тягнуться ніжні,

До сонця, у небо, до сонця та й годі.

Звучить спів птахів

1.Журавлі прилетіли, заблуки,

Підкотила штанці дітвора.

Паперові пливуть кораблики

До сусідського лиш двора.
2.Ластівки щебечуть попід стріхою,

Білим пір’ям гнізда перев’ють,

Розлилися райдугою-втіхою,

Попливла весняна каламуть.
3. І здається: вже потепліло,

Переквітла багрянь в зелене.

Біла птице! Недосвіт білий!

Біле щастя, побудь у мене!
Хлопчик.

Бабуня трава жовтокоса й тиха,

Глянула з-під снігу – а в небі сонце.

Глянула вдруге – жайворон в’ється,

Молоточками дзвонить в синю тарілку:

- Еге ж, виходьте, мої травенята.

Березень!

І висипали малі травенята

Рястом, проліском, білим роменом.
Діти виходять під мелодію пісні «Київський вальс»

НЕ ВМИРАЄ СЛОВО !

1.Вмирає все в житті, та не вмирає слово,

Народжене в крові, засвічене багрово,
2.Заплетене в літа, немов сувора нить,

Із небом розмовля, з землею гомонить;
3.Розпущене й рясне, неначе дуб на вітрі,

Збирає крик чи жаль в незвіданій палітрі
4.Людських змагань і душ, і подвигу й свавіль,

Як птиці гордий злет, як серця тихий біль.
5.Воно тобі не раз вклонялось любо й мило,

Воно тебе в житті в заметах поводило,
6.В колючих таборах світилось, як вогонь,

І припадало в ніч до посивілих скронь.
7.Ах, слово матері, народжене в житті,

Зелене від лугів і синє від блакиті,

Жорстоке чи шумне, як той бджолиний рій,

Палай, цвіти, лиш не старій!
Ведучий.

Малишкове слово житиме вічно, адже воно звучить щораз по-іншому. Поет уміє побачити і відчути земну красу та передати її влучним і точним словом. Майже чотири десятиліття Малишко сипав зі свого поетичного неба на землю розмаїті зірки-поезії, викликаючи захоплення у своїх шанувальників. Він був великим поетом, поетом плоть від плоті свого народу, своєї епохи.

Ведучий.

Андрій Малишко був людиною полум’яного темпераменту, творчого шаленства, він згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень. Ці золоті розсипи є сонячною дорогою пам’яті великому поетові, який любив свій народ , поділяв його радості і скорботу, любив Україну.

Читець.

Україно…Стоїш ти, як веселка після дощу, висока та барвиста, як дівчина, струнка і привітна, в яблуневому саду, як мати, що чекає на своїх синів . Я схиляю голову перед тобою, бо бачу невимовну красу твою, чую мелодію невідомих пісень, яких ми не знали, але хотіли створити, чую казки твої…

Україно…Ми будемо боротися за тебе так, щоб сивий Дніпро клекотів од гніву, щоб Чернеча гора стогнала од гніву на ворога, і нехай наші серця перетліють на попіл, коли ми цього не зробимо…
Україна.

Я тебе з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг тобі немало,

Я же зореносиця твоя.
Я тебе доглянула, зростила,

Зір дала – осліпленим колись,

Силу серця, соколині крила,

Щоб навіки в небо піднялись.
І ти знявся гордо і крилато,

Бачиш світ і небо молоде.

Той, кого навчила я літати,

З піднебесся зроду не впаде!
Ведучий.

Ніжна, синівська любов Андрія Малишка до України, до рідного народу так і вабить до його пісенних віршів. Син України, він пишався славними сторінками її історії. Малишко ніколи не мав душевного спокою, за все вболівав, бо найменша образа людської і національної гідності боляче ранила його серце, викликала рішучий протест і гнівний осуд.

А смерть він зустрів

наче птиця, -

В польоті, у небі мрій...

І сниться Вкраїні, сниться

Жайворонком в небі Андрій.
Ведучий.

     Україно моя, мені в світі нічого не треба,
     Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
     Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
     Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
     Я віддам свою кров, свою силу і ніжність по краплі,
     Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Пісня «О Мати Божа»