Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні 1
Наказне провадження — це особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом. У законодавство України наказне провадження було впроваджено Цивільним процесуальним кодексом України (далі — ЦПК), який було прийнято 18 березня 2004 р. Оскільки цей інститут для вітчизняної правової системи новий, а його законодавче регулювання — недосконале, Верховний Суд України здійснив узагальнення практики розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні, а також перегляду апеляційними судами ухвал про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або про скасування судового наказу.
Мета узагальнення — вивчення практики застосування судами норм законодавства щодо наказного провадження, виявлення та аналіз складних і спірних питань, що виникають при його застосуванні, оцінка стану врегульованості між інститутом наказного провадження і процесуальним законодавством України, розробка пропозицій щодо забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права, а також щодо вдосконалення законодавства.
При здійсненні узагальнення аналізувалася практика видачі та скасування судових наказів, а також перегляду апеляційними судами ухвал про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу за 2006—І півріччя 2007 рр.
Захист права у наказному провадженні може мати місце за наявності безспірної вимоги стягувача, що підтверджується належно оформленими письмовими документами. У такому випадку немає потреби порушувати процесуально складне та тривале за часом позовне провадження, достатньо короткого та спрощеного наказного провадження, що відповідає інтересам як кредитора (стягувача), так і суду.
Інститут наказного провадження відповідає міжнародним принципам здійснення справедливого та ефективного правосуддя і забезпечення прав людини. Зокрема, у Рекомендації № R (81) 7 від 14 травня 1981 р. Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів спрощення доступу до правосуддя та Рекомендації № R (84) 5 від 28 лютого 1984 р. щодо принципів цивільного судочинства з метою вдосконалення судової системи визначено, що для справ, пов’язаних з безспірним правом, повинні бути передбачені спеціальні правила для прискорення розгляду справи.
Як свідчать матеріали узагальнення, наказне провадження є ефективним засобом вирішення безспірних справ і нині все частіше застосовується судами. Однак законодавче врегулювання цього інституту поки що недосконале, у ньому наявні прогалини та суперечності, внаслідок чого на практиці виникають численні проблеми. Водночас деякі суди не повною мірою виконують вимоги ЦПК, а також по-різному тлумачать норми, що регулюють наказне провадження
Аналіз статистичних даних
За даними Державної судової адміністрації України, у І півріччі 2007 р. всього у місцеві суди надійшло 107,2 тис. заяв про видачу судових наказів. Розглянуто 106 тис. таких заяв, або 98,3 % [97,2 %] 2 від числа тих, що перебували у провадженні, у тому числі відмовлено у прийнятті за 4,3 тис. заяв та повернено заявникам 2,5 тис. заяв. Відповідно до ст. 96 ЦПК видано 99,2 тис. судових наказів, що на 39,6 % більше, ніж в аналогічному періоді минулого року, їх питома вага становить 93,6 % [92 %] від числа розглянутих заяв.
До місцевих судів надійшло 5,6 тис. заяв про скасування судового наказу, що на 53,1 % більше порівняно з І півріччям 2006 р. Розглянуто 5,5 тис. таких заяв, що становить 97,3 % [99,1 %] від загальної кількості заяв, що перебували на розгляді. Із них відмовлено у прийнятті 71 заяви, що удвічі менше, ніж у І півріччі 2006 р.; залишено без розгляду — 139 заяв, що на 11,2 % більше. Місцеві суди скасували 5,3 тис. судових наказів, що становить 96,2 % [92,3 %] від числа розглянутих заяв.
Частка скасованих місцевими судами наказів порівняно з аналогічним періодом минулого року збільшилася і становить 5,3 % [4,7 %] від числа виданих наказів місцевими судами. Найбільше скасовано наказів, постановлених судами областей: Івано-Франківської — 9,5 %, Одеської — 7,7 %, Чернігівської — 7,1 %, Рівненської — 7 %.
У І півріччі поточного року було видано 93,9 тис. судових наказів за винятком скасованих, що на 38,8 % більше, ніж у І півріччі 2006 р. Значно зросла кількість судових наказів, виданих місцевими судами (за винятком скасованих), в областях: Волинській — у 2,4 раза, Закарпатській — на 94 %, Луганській — на 92,8 %, Донецькій — на 86 %, Одеській — на 78,6 %, Рівненській — на 66 %, а також у м. Києві — на 75,7 %. У тому числі на вимогу: яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі видано 77 тис., або 82 % [72,6 %] судових наказів від загальної кількості виданих судових наказів (за винятком скасованих); про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати — 16,4 тис., або 17,5 % [25 %]; на вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку боржника — 2.
У І півріччі 2007 р. до апеляційних судів надійшло 485 апеляційних скарг на ухвали місцевих судів про відмову у прийнятті заяви щодо видачі судового наказу або скасування судового наказу, що на 98,1 % більше за аналогічний період минулого року. У 30 справах порушувалися строки прийняття таких скарг до розгляду, або 10,6 % [5,1 %] від числа скарг прийнятих до розгляду. Зокрема, найчастіше порушувалися строки прийняття скарг до розгляду Апеляційним судом м. Києва — у 22 справах, або 62,9 %.
Поняття «наказне провадження» та «судовий наказ»
Розгляд справ у наказному провадженні врегульовано розд. ІІ ЦПК, що зумовлено його специфікою порівняно з позовним та окремим провадженнями (відповідно розд. ІІІ та IV цього Кодексу).
Наказне провадження — це особливий порядок судового розгляду окремих категорій справ. Його метою є спрощення, скорочення та здешевлення судової процедури у тих випадках, коли це можливо та виправдано. Тому порядок розгляду справи про видачу судового наказу є менш тривалим в часі та простішим з організаційної точки зору, адже він не потребує виклику сторін, проведення відкритого судового засідання з усіма відповідними процесуальними діями.
У цілому суди правильно застосовують наказне провадження як спрощену форму здійснення правосуддя. Однак трапляються поодинокі випадки, коли суди помилково здійснюють розгляд справ у наказному провадженні аналогічно до позовного, що є зайвим.
Так, Дзержинський міськрайонний суд Донецької області розглянув заяву Г. про скасування судового наказу у відкритому судовому засідання з веденням протоколу судового засідання.
Судовий наказ може бути виданий лише у спорі про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна (ч. 1 ст. 95 ЦПК). Зокрема, судовий наказ може бути видано за такими вимогами, встановленими ст. 96 ЦПК, якщо: 1) заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; 2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; 3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника, а також в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 96 ЦПК).
Іноді у судів виникають питання при тлумаченні статей 95 та 96 ЦПК. У ст. 95 вжито формулювання «стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна», в ч. 1 ст. 96 — «заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі». У зв’язку з цим суди неоднаково трактують чи означає це, що у ч. 1 ст. 96 міститься більш широке поняття, яке дає змогу видавати судові накази з будь-яких вимог, що ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі.
Зазначені норми ЦПК слід розуміти таким чином, що за вимогами, які ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі, судові накази можуть видаватися лише щодо стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна.
Виявлено випадки, коли подаються заяви про видачу судового наказу, в яких вимоги щодо стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна пред’являються разом з іншими вимогами. Практика судів при вирішенні цього питання неоднакова.
Так, у квітні 2007 р. до Ямпільського районного суду Сумської області було подано заяву про видачу судового наказу ВАТ «Державний ощадний банк України» про розірвання кредитного договору, укладеного з Г., та стягнення з нього, а також із П. та Ф. (з двома останніми особами було укладено договір поруки) солідарно суму несплаченого кредиту, процентів та пені. Суд видав три окремі судові накази щодо кожної з осіб.
До Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області було подано заяву ЗАТ КБ «ПриватБанк» про видачу судового наказу про розірвання договору, укладеного з Б., та стягнення з боржника суми заборгованості за договором та судових витрат. Ухвалою від 11 червня 2007 р. суд відмовив у прийнятті цієї заяви.
Єнакіївський міський суд Донецької області розглянув заяву про видачу судового наказу ЗАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення суми заборгованості з Ш. та розірвання кредитного договору. Суд задовольнив вимоги частково, видавши 3 січня 2006 р. судовий наказ про стягнення з боржниці грошової суми, а вимогу щодо розірвання договору залишив поза увагою.
Подання подібних заяв створює умови для формування суперечливої практики, оскільки у ЦПК встановлено лише дві альтернативи на стадії прийняття заяви про видачу судового наказу: відмова у прийнятті такої заяви та видача судового наказу. З одного боку, за умови включення до заяви вимоги, що не підлягає розгляду у наказному провадженні, наявні підстави для відмови у її прийнятті відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 100 ЦПК, що, у свою чергу, згідно з ч. 2 ст. 101 ЦПК унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. З другого боку, суд не має права задовольнити таку заяву в повному обсязі.
Розділом ІІ ЦПК не передбачено можливості часткового задоволення заяви про видачу судового наказу. Однак видається, що застосування у такому випадку згідно з ч. 7 ст. 8 ЦПК аналогії закону щодо часткового задоволення позовної заяви (п. 4 ч. 1 ст. 215) є найбільш виправданим, оскільки відповідає меті та змісту цивільного процесуального законодавства і розд. ІІ зокрема, і при цьому не порушує прав та інтересів осіб.
Вважаємо, що в такій ситуації суд повинен постановити два процесуальні документи: ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу в частині тих вимог, що не передбачені статтями 95—96 ЦПК, та видати наказ щодо тих вимог, які передбачені названими статтями. Якщо ж вимоги між собою тісно пов’язані або видаються спірними, суд повинен відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу на підставі ст. 100 ЦПК.
Сторони у наказному провадженні
Сторонами у наказному провадженні за термінологією ЦПК є стягувач (заявник) і боржник.
Стягувач може брати участь у наказному провадженні через представника. У такому випадку до заяви про видачу судового наказу повинно бути додано документ, що підтверджує повноваження представника (ч. 4 ст. 98 ЦПК).
Розділ ІІ ЦПК не містить положення щодо можливості для боржника діяти через представника. Однак відсутність такої норми не слід розуміти як неприпустимість участі представника боржника. Оскільки наказне провадження є різновидом цивільного судочинства, то на нього поширюються норми статей розд. І «Загальні положення». У ч. 1 ст. 38 ЦПК встановлено, що сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Питання представництва у наказному провадження регулюються також загальними положеннями статей 39—42, 44—46 ЦПК.
Узагальненням встановлено, що досить часто із заявами про видачу судового наказу до суду звертаються прокурори. Як правило, у судів не виникає питання щодо правомірності та належності участі прокурора у наказному провадженні, але трапляються випадки, коли суди не приймали заяви, подані прокурорами.
Зокрема, згідно зі ст. 361 Закону від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII «Про прокуратуру» (зі змінами)підставою для представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Отже, прокурор, подаючи заяву про видачу судового наказу, повинен вказати підстави, у зв’язку з якими він представляє інтереси особи. Однак у більшості випадків прокурори звертаються до суду, не вказуючи ці підстави.
Відзначимо, що у більшості випадків заяви прокурорів про видачу судових наказів подаються за результатами здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законодавства та за умови виявлення порушень. У цьому випадку прокурор діє не як представник фізичної особи в суді, а як посадова особа, що представляє інтереси держави. Згідно з ч. 2 п. 6 ст. 20 Закону «Про прокуратуру» до повноважень прокурора у межах нагляду за додержанням і застосуванням законів належить звертатися до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Отже, у випадку звернення до суду прокурора з заявою про видачу судового наказу, судам слід розглядати такі заяви.
Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ
Загальна характеристика вимог, за якими може бути видано судовий наказ, — вони повинні бути безспірними. Деякі суди вважають, що невиконання зобов’язання уже свідчить про наявність спору. З такою позицією не можна погодитися, оскільки невиконання боржником його обов’язків у багатьох випадках зумовлено іншими причинами, ніж невизнання своїх зобов’язань чи їх обсягу. Про це, зокрема, переконливо свідчать статистичні дані щодо практики видачі та скасування судових наказів: наприклад, у І півріччі 2007 р. місцевими судами було видано 99 тис. 212 судових наказів; і з них скасовано 5 тис. 276, тобто лише 5,3 % від числа виданих наказів. Очевидно, що у більшості випадків боржники проти боргу не заперечують і заяв про скасування судових наказів не подають.
Прийняття заяви про видачу судового наказу та відмова у прийнятті такої заяви
У наказному провадженні відсутня стадія попереднього судового засідання і не передбачено постановлення ухвали про відкриття провадження у справі. Однак деякі суди постановляють ухвали про відкриття наказного провадження. Це не є порушенням, хоча метою наказного провадження є його максимальне спрощення.
Розділом ІІ ЦПК не передбачено можливості залишення заяви про видачу судового наказу без розгляду. Однак підстави, з яких згідно зі ст. 207 суд може залишити без розгляду позовну заяву, можуть мати місце і в наказному провадженні. Тому судам належить відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу у випадку наявності підстав, передбачених ст. 207 ЦПК.
Підсудність
У випадку порушення правил підсудності, заява повертається стягувачу для подання у належний суд відповідно до ст. 115 ЦПК.
Подання заяви про видачу судового наказу з порушеннями правил підсудності не є підставою для відмови у прийнятті такої заяви. Однак траплялися випадки, коли суди відмовляли у прийнятті заяви про видачу судового наказу через порушення правил підсудності.
Наприклад, ухвалою Чернігівського районного суду від 29 вересня 2006 р. відмовлено у прийнятті заяви ВАТ КБ «Надра» про стягнення заборгованості по кредитному договору із С. через порушення правил підсудності.
Така практика є грубим порушенням законодавства, оскільки наслідком відмови у прийнятті заяви згідно з ч. 1 ст. 101 ЦПК є позбавлення права звернутися до суду з такою самою заявою.
Судові витрати
На стадії прийняття заяв про видачу судового наказу суди перевіряють дотримання заявниками вимог ст. 99 ЦПК щодо сплати судового збору за подання заяви у розмірі 50 % ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження.
На практиці виникає питання: чи стягуються за подання заяви про видачу судового наказу витрати, пов’язані з розглядом справи, зокрема, на інформаційно-технічне забезпечення, адже у статті зазначений лише «судовий збір»?
При цьому відзначимо, що регулювання судових витрат належить до розд. І «Загальні положення» ЦПК, а тому поширюється на всі категорії цивільних справ, у тому числі на наказне провадження. Згідно з ч. 1 ст. 79 цього Кодексу судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Згідно з ч. 3 цієї ж статті втирати на інформаційно-технічне забезпечення належать до витрат, пов’язаних з розглядом справи, а отже, до судового збору не належать. Водночас ст. 81 ЦПК містить визначення витрат на інформаційно-технічне забезпечення і, зокрема, перелік випадків, у яких витрати на інформаційно-технічне забезпечення не сплачуються. У цьому переліку справи наказного провадження відсутні. У той же час у Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 1258) передбачено розмір витрат з інформаційно-технічного забезпечення для наказного провадження — 15 грн. Таким чином, вбачається, що у зазначеному випадку законодавство необхідно тлумачити системно, а отже, вважати, що при поданні заяви про видачу судового наказу витрати на інформаційно-технічне забезпечення підлягають сплаті.
Іноді заяви стягувачів разом із вимогами про стягнення боргу включають вимоги про стягнення з боржників витрат, що пов’язані з наданням стягувачу юридичної допомоги. Витрати на правову допомогу згідно з ч. 3 ст. 79 належать до витрат, пов’язаних з розглядом справи. Виходячи з цього вважаємо, що витрати на правову допомогу при видачі судового наказу за умови достатньої обґрунтованості їх розміру, повинні стягуватися з боржника згідно зі ст. 84 та ч. 1 ст. 88 ЦПК.
Пунктом 5 розд. ХІ «Прикінцеві та перехідні положенння» ЦПК встановлено, що до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. Таким чином, судам необхідно враховувати положення Декрету Кабінету України Міністрів від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито».
|
|