§3. ПОНЯТТЯ, РИСИ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ
Сьогодні Україна рухається у напрямку побудови соціальної держави. Вихідною базою для такого реформаційного процесу є положення Основного Закону, в ст. З якого проголошується: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави».
Соціальною називають державу, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управління виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей самореалізації особистості.
Соціальна держава є втіленням людського виміру політики. Під поняттям «соціальна держава», як зазначає Ф. Хаєк, часто розуміють усе, що пов'язано зі зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між різними групами населення.
Поняття «соціальна держава» не є абсолютно новим у політичній думці. Його введено в обіг ще в 1850 р. Лоренцом фон Штайном, однак активна теоретична розробка почалася у першій половині XX ст., переважно у німецькій літературі. Серед українських розробників цієї проблематики слід згадати про М. Костомарова, М.Драгоманова, М. Павлика, Ф. Тарановського, Ковалевського, С Шелухінатгі ін.
Сенс реформ, що відбуваються в Україні полягає саме у становленні та постійному розвитку правової та соціальної держави і лише досягнення цього ідеалу має вінчати весь процес реформ в економіці, політиці та духовній сфері. Як зауважує професор В. Бабкін, соціальна держава завжди приділяє увагу гарантіям прав і свобод, які безпосередньо пов'язані з розквітом особи.
Соціальна держава передбачає:
■/ необхідний для людини прожитковий мінімум;
/ соціальну рівність;
v соціальне забезпечення;
v підвищення загального добробуту.
Постіндустріальний розвиток багатьох країн Заходу характеризується пріоритетом соціальних функцій, підпорядкуванням виробництва інтересам людини. Це розцінюється як еволюційний, прогресуючий процес. Головним досягненням функціонування соціальної держави в західних державах є формування такого типу особистості, яка відрізняється економічною та політичною активністю, упевненістю в своїх силах та самоповагою, здатністю самостійно приймати рішення, характеризується раціональністю мислення та поведінки, котра базується на індивідуалізмі, тобто усвідомленні власних інтересів.
Вважається, що Німеччина стала першою державою світу, в післявоєнній конституції якої було закріплено положення про соціальну державу; ставши головною умовою прогресу, соціальна державність була заснована на конструктивних засадах, що дозволило кожній людині відчувати певну стабільність у бурхливому потоці соціальних змін повоєнного періоду. Складовими поняття «соціальна держава» тут розглядають «справедливість» та «гідне людини існування для всіх». У ФРН сьогодні домінує трактування терміна «соціальна держава» як організації, яка допомагає слабким, прагне вплинути на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості, для забезпечення гідного людини існування. Соціальна держава керується уявленнями, відповідно до яких кожна людина має можливість і зобов'язана забезпечувати себе та утримувати сім'ю. Відповідальність суспільства настає лише тоді, коли вимоги людини не задовольняються державою належним чином, що іменується соціальною допомогою.
Досвід зарубіжних держав, і не лише Німеччини, Великобританії, але й інших держав, у т. ч. й тих які також перебувають на стадії побудови соціальних держав, повинні бути взяті до уваги при розробці заходів, спрямованих на побудову соціальної держави в Україні. До найгостріших проблем молодої Української держави, з якими вона стикається під час набуття рис соціальної, можна віднести безробіття і пов'язана із ним проблему зарубіжного заробітчанства, періодичні заборгованості по зарплатах, недосконалість систем медичного обслуговування та пенсійного забезпечення, недостатня увага до так званих людей з особливими потребами, житлова проблема. Побудова соціальної держави в Україні відбувається повільніше, ніж, приміром, у Польщі. Але Польща, на відміну від України, не перебувала в таких жорстких тоталітарних лещатах; селяни там володіли землею, для громадян там існували можливості виїжджати і працювати за кордоном, мати іноземну валюту. Та й демократичні традиції у них не були втоптані так, як у нас.
У 2001 р. в Україні вперше було визнано існування бідності, визначено терміни «бідність», «рівень бідності», «межа бідності», що відобразилося у запропонованій Кабінетом Міністрів України «Стратегіїподолання бідності». Зокрема, бідність визначається як «неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному су с піл ьству в конкретний період часу». Гол о в н и м и п р и чинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. На сьогодні безробіття є одним із головних чинників поширення бідності; особливо це стосується сімейного безробіття (коли безробітними є кілька членів сім'ї). Найнебезпечніше те, що працююче населення також не застраховане від ризику потрапити у категорію бідних. Діюча система пільг не забезпечує надання допомоги виключно бідним верствам населення, а сприяє помітному збільшенню доходів заможних верств населення, зростанню економічної нерівності. Зростання бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування населення та появою прошарку багатих, чия заможність асоціюється з тіньовою та кримінальною діяльністю. З бідністю пов'язані також такі явища, як безпритульність та жебрацтво, низька народжуваність.
У жодній із держав, які перебували в стані бідності остання не долалася лише шляхом підтримки нужденних, а з допомогою комплексного підходу, орієнтованого як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення. Світовий досвід показує, що політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу. Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв'язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.
Сьогодні усім стало зрозуміло, що усі державні проблеми повинні реалізовуватися через призму загальнолюдських цінностей, до яких належать життя людини, її здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека. Відповідно до Основного Закону України передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності держави, її головний обов'язок. У цих конституційних приписах закладено принципово нову для нас модель суспільних відносин, яка істотно відрізняється від тієї, за якою ми жили тривалий час.
§4. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ПЕРЕДУМОВА ПОБУДОВИ СОЦІАЛЬНОЇ, ДЕМОКРАТИЧНОЇ, ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
Як відомо, в період розпаду радянської імперії та національного державотворення в Україні взято курс на побудову правової держави. Однак її реальне формування відбувається повільно, без належної системи. Причина полягає в тому, що тоталітарна держава створюється як інструмент насилля над особою, а правова держава розрахована на те, щоб охороняти права особи. Образно кажучи, вони відрізняються між собою так само, як тюрма і житловий будинок. Але зовнішньо вони, здається, схожі і будуються для людей. Але в будинку людина господар, а у тюрмі — в'язень.
На жаль, необхідно констатувати, що на сьогодні для законодавців України людина не стала головним об'єктом уваги. Вони приймають закони з розрахунку не на неї, а на підприємства, відомства та заклади, трудові колективи. І закони ці багато чому не можуть запрацювати тому, що захищеність інтересів держави й індивіда не знаходяться на одному рівні.
Необхідно зазначити, що людина — основа та мета правової держави. Возвеличуючи й охороняючи її гідність, держава забезпечує перш за все, свою власну основу — існування особистості як морального суб'єкта права і громадянина держави. Саме це є вихідним постулатом нової Конституції України, яка проголосила соціальність держави.
Що ж таке соціальність держави, проголошена Конституцією України? Це питання складне. Для чого взагалі потрібна суспільству держава, тобто, для чого погрібна влада? Справді, ми не можемо обійтися без влади, яка встановлює загальні, обов'язкові для всіх правила, закони, бо інакше кожен робитиме своє, і в суспільстві запанує хаос. Держава потрібна, але вона повинна служити людям, тобто суспільству. Ст. З Конституції України проголошує, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звичайно, ситуація не може змінитися за один день, адже ми вийшли з того суспільства, в якому все було навпаки, в якому ми всі служили державі, а можливість обійти закон, скажімо, вирішити справу через партійного начальника всупереч закону — вважалося нормальним.
Єдиний розумний вихід із такого становища — це повне відновлення юридичних засад суспільного, громадського і політичного життя. Але для цього необхідно подолати теорію і практику, відповідно до яких права особи є «засобом», «інструментом», «подарунком» влади. Необхідно раз і назавжди усвідомити, що права особи — це невід'ємна частка (аспект) самої людини як соціальної істоти, і тому вони повинні бути для держави метою, а не засобом.
Досягнути цього на практиці можливо тільки втому випадку, якщо буде створено правову державу, яка зможе стати ефективним інструментом захисту прав. При цьому надзвичайно важливо якнайшвидше відійти від здеформованих комуністичною ідеологією принципів права, поняття самого права та правових зв'язків.
Основними засадами права є юридична рівність громадян, і тісно пов'язаний з цим еквівалент у їхніх стосунках, у поступі й обміні благ і послуг, а також у призначенні покарань за правопорушення. До речі, в нашій Конституції зафіксована рівність усіх перед законом. Яким же чином Основний Закон забезпечує соціальність держави? У розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» записані норми, в яких йдеться про те, що держава гарантує кожному право на працю шляхом забезпечення рівних можливостей для працевлаштування за вільним вибором. Кожен наймач, чи то держава, чи приватне підприємство має здійснювати соціальний захист: наприклад, якщо ви захворіли, вам оплачують лікарняну допомогу. Держава встановлює санітарні й гігієнічні вимоги, і кожний наймач має їх дотримуватися. Чи може держава зробити більше? Очевидно, ні. Держава не може бути перетворена на відділ соціального забезпечення, який збирає зі всіх, а потім потроху роздає, чи борошно, чи пшеницю, чи одяг, чи взуття. Це не справа держави. Вона має забезпечити можливість кожному з нас своєю працею заробити собі на життя. І ми повинні звикнути до того, що держава лише створює рівні умови, рівні можливості для нас, щоб кожен із нас завдяки своїм талантам, працелюбності мав можливість забезпечити собі гідне життя.
Але тим, хто не може цього зробити, держава повинна допомогти: інвалідам, пенсіонерам, одиноким матерям, багатодітним сім'ям. Ось у чому полягає соціальність держави, закладена в нашій Конституції.
Якщо говорити про демократичність майбутньої Української держави, то в Конституції сформульовано достатньо правових підстав, щоб таку державу побудувати. По-перше, уст. 5 сказано: У країна є республікою. По-друге, вона реально формується народом. По-третє, законодавча, виконавча та судова влади набувають досвіду роботи щодо виконання своїх обов'язків і відходять від протистояння. А це забезпечує головне — стабільність у державі.
Велика увага приділяється розбудові політичної системи нашої країни та формуванню громадянського суспільства.
Одним із безперечних завоювань Української держави є свобода совісті, повернення церкві і релігії належного їм місця в суспільстві. Це особливо наочно видно при зіставленні картини сьогодення з десятиріччями державного атеїзму. В Україні представлені 52 віросповідання. Діяльність церков і релігійних організацій, міжконфесійні та церковно-державні відносини регулюються ст. 35 Конституції України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Чинне законодавство в цілому має демократичний характер і відповідає нормам міжнародного права, зокрема Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи №190 (1995 p.). Чи не головною проблемою у взаємовідносинах Української держави і церкви сьогодні є реституція майнових прав релігійних організацій. Тобто йдеться. про повернення релігійним організаціям того, що було відібрано в них у перші роки радянської влади.
Треба сказати, що в Україні вже визначились зі стратегічними підходами до реформування гуманітарної сфери загалом, і насамперед культури, освіти, науки, охорони здоров'я. їх роль у житті країни як базових цінностей державності, суспільної свідомості і національної безпеки, вимагає створення цілісної національної системи гуманітарної політики, пристосованої не до соціально-економічних реалій, а до завдань та перспектив нашого демократичного розвитку.
На демократичність нашої держави вказує і те, що в Конституції зазначено: єдиним джерелом влади в Україні є народ. Звичайно, нам і раніше говорили те саме, але добре відомо, що влада народу була цілковитою фікцією, і тому виникає слушне запитання: а який же механізм здійснення народовладдя зафіксовано в Конституції України 1996 р.? Ст. 69 передбачає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Народ має можливість впливати на ситуацію в державі шляхом не тільки всеукраїнського, але й місцевих референдумів і ставити на цих референдумах найбільш важливі питання. Що стосується виборів, то, гадаємо, історія не придумала кращого способу самоорганізації суспільства, ніж можливість діяти через обраних народом представників депутатів, та це вже справа людей, кого вони оберуть.
Однією з найважливіших засад демократичної держави є незалежність судової влади, і в ст. 126 читаємо: незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією України.
Судова влада має особливе значення для держави, яка претендує на те, щоб називатися правовою. Власне кажучи, суд — остання інстанція для вирішення правового спору з будь-яких питань. Це правило повинно не тільки проголошуватись, а й реально забезпечуватись. Але так буде лише в тому випадку, коли суд володітиме справжньою незалежністю і буде спроможний кваліфіковано вирішувати будь-яку справу.
На жаль, нині суд ще не відповідає цим вимогам. Передусім, просто не вистачає добре освічених фахівців-суддів. Недостатньою є загальна кількість суддів, та і спеціальна підготовка багатьох із них залишає бажати кращого. Це пояснюється шерегом чинників, у тому числі й тим, що фах судді тривалий час у нас не вважали престижним і відповідно його погано оплачували.
Ми хочемо збудувати правову державу, і тому Конституцією проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, тобто в його основу покладені природні права людини.
У зв'язку з цим повчально знати, як інші народи йшли до правової держави. Вони не створювали великої кількості законів, які частково давали б людям права. Так, США відразу і в цілому прийняли Білль про права, у якому суспільство чітко окреслило свободи громадян та гарантії їх дотримання та поваги. Сьогодні жодне відомство, жоден заклад не сміє на них зазіхати. І тільки після того, як було закладено цей непорушний фундамент, на якому, властиво, і стоїть правова держава, американці почали створювати інститути влади, обумовлюючи при цьому, що вони повинні оберігати права людини.
Для того, щоб ми могли наблизитись до проголошеного ідеалу демократичного правового суспільства, необхідно здійснити наділі широку правову реформу, виробити принципи національного права, які б забезпечили верховенство закону в Україні. Власне кажучи, нормативні акти утворюють систему лише тоді, коли перебувають у ієрархічно-ступеневій співпідпорядкованості, легально (формальна ієрархія на основі верховенства закону) і по суті (відповідність принципам права).
В іншому випадку виникає розлагодженість і деформація системи. Тоді врегулювання і порядок будуть досягатися не цивілізованими правовими шляхами, а за допомогою брутальної сили, авторитарних протиправних вказівок. У Конституції України саме і закладений принцип панування права і механізм його здійснення для того, щоб уникнути волюнтаризму і свавілля, зберегти суспільний правопорядок.
Адже конституція, в якій недотримуються принципу панування права і верховенства закону, фактично ніколи не зможе стати верховним законом. Не передбачаючи правового характеру здійснення державної влади, вона стає половинчатою, непослідовною, суперечливою, а вся правова система приречена на неминучі деформації і переродження.
Верховенство права повинно бути не тільки у правотворчості, але й у правореалізації, в тому числі у правозастосувальній діяльності. Принцип верховенства права передбачає, що утворена на його основі система нормативних актів повинна конкретизуватись у мережі правовідносин. Лише в такому випадку Україна матиме право у повному розумінні цього слова, тобто діюче, живе право, та реальний правопорядок.
Зрозуміло, що захист людини, передусім її права, повинен здійснювати суд. Конституцією передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється лише судами. А оскільки суд — єдина установа, що стоїть на сторожі наших прав, то і вимоги до нього змінились. Нині суд набуває прав, рівних із законодавчою та виконавчою гілками влади. І, згідно з принципом поділу влад, суд є незалежним, бо гарантом цього стала Конституція.
Величезне значення для побудови правової держави має ст. 8, яка передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а норми Конституції є нормами прямої дії. Отже, ми можемо реалізувати принцип відповідальності держави перед особою.
У ст. 19 сформульовано принципово новий підхід до нашого життя. Діяльність держави обмежується Конституцією України та законами України, а особу ніхто не може примусити робити те, що не передбачено законом. Тепер державу поставлено під контроль громадянського суспільства, і для захисту своїх прав громадянинові достатньо Конституції.
Важливим принципом побудови правової держави є ст. 6 Конституції України, згідно з якою влада здійснюється через спеціальні органи. Із цього випливають різні види влади: законодавча, виконавчо-розпорядча, судова. Як запобігти зловживанням і виникненню авторитарної, абсолютної влади, не пов'язаної правом? Перш за все ці влади не повинні бути сконцентровані водному органі, тобто мають бути розмежовані (розподілені). Розподіл влад, таким чином, є структуроутворюючим і функціональним принципом з метою раціональної організації та контролю. Розмежування спрямоване на те, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Усі органи і гілки влади мають бути охоронцями Конституції України. Конституція ж, у свою чергу, повинна стояти над цими владами, а не влада над Конституцією. Необхідно акцентувати, що розмежування влади виражається не тільки у розподілі компетенції, а й у взаємному контролі, у виробленні системи стримувань та противаг, збалансованості, рівноваги шляхом уладнання та погодження.
Лише через розподіл влад правова держава організується та функціонує правовим шляхом. Без розподілу влад настає деспотія, у чому ми мали можливість переконатись на прикладі недавньої радянської імперії.
Необхідно зазначити, що розподіл влад має два аспекти. По-пер-ще, у розподіл влад між самими органами держави. Але жодному з органів не належить вся державна влада у повному обсязі. Забороняється здійснювати функції, які належать іншому органу. Отже, у правовій державі відсутня всяка необмежена влада, не пов'язана з правом і принципами конституції.
Розподіл влад — це засіб стримування влади держави у рамках принципів гуманного, цивілізованого суспільства, механізм захисту прав особи, які закріплені в конституції. Врешті-решт, розподіл влад виражається у системі стримувань і противаг так, щоб жоден із органів не зайняв авторитарно-абсолютистського становища, а відтак не зневажав право і конституцію.
Слід застерегти, що розподіл влад не є абсолютним. Одночасно він передбачає єдність влад на грунті загальних політико-правових принципів, мети цивілізованого демократичного суспільства. Розподіл влад — це не загальний стан відокремлених структур, а працюючий, дієвий механізм, який досягає єдності у складному процесі погодження та спеціальних правових процедур. Єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напруженість, сполученість і процес улагоджування. Але при цьому повинна бути обов'язкова умова: влада не може зосереджуватись у руках однієї особи або органу, інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримування, противага і, як наслідок — розподіл влад і правова держава.
Але при цьому якась влада повинна все ж таки вийти на перше місце, зайняти верховне становище. Це неминуче, інакше державний механізм виявиться уражений нездоровою боротьбою за фактичне верховенство або ж стане гальмівною силою. З точки зору логіки правової держави такою владою виступає законодавча влада, оскільки визначає масштаби і юридичні норми громадянського і державного життя, основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики. Верховенство таких норм, що відображені в законі, якраз і забезпечується чільним положенням законодавчих органів у державному механізмі.
При цьому верховенство законодавчої влади аж ніяк не означає її абсолютного характеру. Законодавець зв'язаний принципами права і Конституції України, правами людини. Окрім цього, він перебуває під контролем народу (система народного представництва та демократичних виборів). Влада законодавця не абсолютна в іншому відношенні: вона перебуває у системі різних влад (виконавча і судова влади).
Надзвичайно важливе значення має Конституційний Суд. За його допомогою забезпечується конституційність не тільки підзаконних актів, але й самих законів.
У системі стримувань та противаг на випадок непродуманих, поспішних рішень законодавця помірковану позицію займає глава держави. Без цього механізму розподіл влад буде недосконалим. У період боротьби із авторитаризмом за встановлення конституціоналізму цей момент частково опиняється з тіньового боку. Але може скластись і така ситуація, коли необхідно угамувати самого законодавця. Для цього у правовій державі повинні бути відповідні юридичні важелі, інакше конфлікт буде вирішуватись не правовими, а суто силовими засобами.
Поточне життя держави складається із численних актів реалізацій тих норм, які прийняті законодавцем, тому на перший план висувається виконавчо-розпорядча гілка влади. Без належних стримувань виконавча влада неминуче підімне під себе і законодавчу владу, і судову. Тому проти неї потрібні особливі гарантії. Використовуючи позитивні якості виконавчо-розпорядчих органів як необхідного елементу раціонального державного механізму, важливо поставити заслін на шляху перетворення їх в узурпатора та монополіста влади. Виконавчо-розпорядча діяльність має базуватись на законі та в рамках закону. При цьому виконавча влада не може привласнювати собі повноважень і вимагає від громадян виконання будь-яких обов'язків, якщо це не передбачено законом. Для забезпечення законності у діяльності виконавчої влади остання не повинна підмінювати законодавця. Відомча нормотворчість і так зване делеговане законодавство повинні бути суттєво обмежені. Виникає питання: у зв'язку з чим? По-перше, відомча нормотворчість мусить не суперечити законові. По-друге, вона не повинна фактично підміняти закон, тобто вирішувати питання, що стосуються сфери законодавця. Отже, принцип законності логічно взаємозв'язаний із принципом розподілу влад. У цілому проблема полягає не тільки в тому, щоб зробити відомчі акти такими, щоб вони не суперечили законові, але і втому, щоб скоротити їх до мінімуму. І в першу чергу, необхідно заборонити приймати відомчі акти, що стосуються тих відносин, які повинні бути врегульовані законом.
Стримування виконавчої влади також досягається за допомогою її підзвітності та відповідальності перед народним представництвом. Мова йде про політичну відповідальність, яка забезпечується вотумом довіри. Важливу роль у боротьбі зі зловживанням виконавчої влади відіграє також інститут імпічменту.
Необхідно зауважити, що виконавець не повинен підмінювати не тільки законодавця, але й суддю, бо ніхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин у правовій державі повинен мати право на оскарження в суді дій виконавчої влади: як окремих посадових осіб, так і виконавчо-розпорядчого органу в цілому. У протилежному випадку зловживання виконавця залишаються безкарними, і відкривається шлях дотиранії.
Суд, система правосуддя — третя необхідна гілка влади в механізмі розподілу влади. Це арбітр, який вирішує суперечки про право. У правовій державі правосуддя здійснюється тільки судом, у цьому одна з важливих гарантій прав і свобод громадян, правової національної державності в цілому. Але при цьому суд не повинен підміняти собою законодавця або виконавця, інакше він перетвориться на деспота.
Водночас і законодавець, і виконавець не повинні привласнювати собі судові функції. У зв'язку з цим, найголовнішим є забезпечення реальної незалежності суду від різного роду органів та осіб, які б диктували йому свою волю та фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом найдієвішої форми для забезпечення незалежності й об'єктивності правосуддя є суд присяжних.
Верховенство права передбачає, що суд повинен виступати арбітром у суперечці про порушення права не тільки у правозастосувальному, але й правотворчому процесах. Суд повинен бути стримуючим чинником проти порушення права і Конституції з боку законодавця. Саме для цього створений Конституційний Суд України.
Щодо участі Президента України і Верховної Ради України у формуванні судової влади, то згідно зі ст. 128 Конституції перше призначення на посаду фахового судді строком на п'ять років здійснює Президент України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково. Таким чином, народ через своїх обранців — Президента України і народних депутатів — має можливість вплинути на судову гілку влади.
Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації. Голів місцевих державних адміністрацій призначає і звільняє з посади Президент України. Це дає можливість главі держави контролювати ситуацію на місцях у частині, що стосується виконання Конституції та законів України.
Отже, ми бачимо, що при побудові місцевої влади ми фактично вийшли на змішану форму правління, бо на місцях є також і сильні органи місцевого самоврядування — ради, які вирішують питання місцевої власності, місцевого господарства. У такий спосіб врівноважуються інтереси територій та інтереси загальнодержавні.
Підсумовуючи сказане, ми можемо стверджувати, що у нас є Конституція, яка дає змогу побудувати державу за формою демократичну, правову та соціальну; державу, яку можна поставити на службу громаді; державу, в якій права та свободи особи належно захищаються судом.
Розділ XI Права, свободи та обов'язки людини і громадянина
Основою прав с можливість їх використання. Бідність сама по собі с порушенням багатьох прав.
Б. Кістяківський
|