§1. ІДЕЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ЯК ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКА ЦІННІСТЬ
Правова держава. Відверто кажучи, це словосполучення не можна визнати юридично точним. Справа в тому, що державу не можна уявити без права. Право і держава виникають майже одночасно, розвиваються у тісному взаємозв'язку. Властиво, правоце одна з ознак існування держави. Право народжується державою, як система певних узаконених у державі правил, воно закріплює відповідні державні структури, наділяє їх повноваженнями, встановлює механізм реалізації цих повноважень, регламентує зміст і порядок вирішення різноманітних відносин (між державними органами і громадянами, останніх між собою тощо), які виникають і розвиваються в державі. Тому держава може бути або правовою, або не існувати взагалі.
Термін „правова держава", який набув широкого розповсюдження в юридичній і публіцистичній літературі, слід використовувати розуміючи його умовність. У ньому втілена мрія прогресивних мислителів різних епох про державу, в якій вищим регулятором суспільних відносин, доленосним фактором був би закон, а не воля окремих осіб, які займають керівні посади: він покликаний гарантувати й оберігати права і свободи громадян, держави і громадянина в рівній мірі, забезпечувати відповідальність одного перед одним за нехтування закріплених у праві норм поведінки.
Платон писав: „Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєю-небудь владою. Там же, де закон — володар над урядниками, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави в ідеї блага, яку тільки можуть дарувати державам Боги ".
/. Кант, родоначальник німецької класичної філософії, який приділив багато уваги розробці концепції такої держави, називав її „правомірною". Відомий своєю пунктуальністю, Кант і в цьому проявив свою точність. Державу він розглядав як поєднання певної чисельності людей під верховенством права. Кожний із цієї чисельності та суспільство в цілому, підпорядковуючись законам, що виражають їхню суверенну волю, повинні володіти правом і можливістю примусити виконувати закони самого володаря.
Основні філософські ідеї правової держави І. Канта такі:
панування закону в житті суспільства;
зв'язаність держави правом;
обмеження втручання держави у сфери приватного життя;
свобода кожного члена суспільства як людини;
рівність між собою підданих держави;
самостійність кожного члена суспільства як громадянина;
наявність принципу розподілу влад як гаранта проти встановлення деспотії.
Сам термін „правова держава" з'явився в XIX ст. у німецькій літературі в працях К. Т. Велькерах Р. Моля. Створення юридично завершеного поняття „правова держава" пов'язують з ім'ям Р. Моля. У 1829 р. він дав визначення правової держави як конституційної держави, яка повинна спиратися на закріплені в конституції права і свободи громадян, на забезпечення судового захисту особи.
Серед тих, хто підтримував і розвивав ідеї правової держави були Дж. Мок, Ш.-Л. Монтеск 'є, Ж.-Ж. Руссо, а наприкінці XIX — початку XX ст. — українські вчені. Йдеться, зокрема, про таких з них, як О. і Б. Кістяківські, Ф. Тарнавський, Сіп. Дністрянський, М. Палієнко, О. Малицькиіі, В. Старосольськии та інші. Професор Київського університету і майбутній академік Української академії наук Б. Кістяківський, наприклад, на початку XX ст. опублікував кілька наукових праць, присвячених цій проблемі. У 1906 р. він писав, що правова держава є найвищою формою держави. Вона є школою і лабораторією, у якій виробляються засади майбутнього суспільного ладу.
Проте Б. Кістяківський розглядав правову державу не як реальність, а як ідеал. Реалії ж такі, зазначав він, — побудувати справжню правову державу вдасться лише тоді, коли всі люди стануть святими. Нам це не загрожує ні нині, ні у найближчій перспективі. Однак у своїх нових конституціях колишні союзні республіки СРСР, а тепер незалежні держави, дружно записали, що вони вже є правовими державами. Це ж положення міститься і в Конституції України. На нашу думку, тут бажане видається за реальність. Адже чудес на світі не буває. Не випадково, у конституціях переважної більшості західних країн, де й сформувалася концепція правової держави, ці країни не названі правовими.
«Правовими» оголосили себе у відповідних конституціях такі держави, як ФРН, Іспанія, Бразилія, Центрально-Африканська Республіка, Польща, Угорщина, Україна, Росія, Казахстан. Про «панування (верховенство) права» йдеться у конституційних актах Філіппін, Алжиру. Проте ці конституційні положення відображають, як здається, поки що не стільки реальну дійсність, скільки орієнтацію, спрямування, прагнення відповідної держави.
Нам теж слід було б звернути на це увагу, зафіксувавши у Конституції прагнення побудувати в Україні правову державу, а не називати існуючу державу правовою.
Але повернемося до теорії. У 20-х роках XX ст. харківський правознавець професор О. Малицький, продовжуючи справу своїх попередників, намагався обґрунтувати ідею правової держави на фактах дійсності радянських республік. Але в той час офіційною владою концепція правової держави розглядалася як ідеалістична, характерна для „реакційної буржуазної теорії". Таку оцінку дає і Велика Радянська енциклопедія (1975 p.).
До ідеї правової держави повернулися у період горбачовської перебудови. Важливим стимулом її став розпочатий у 1990 р. процес підготовки проекту нової Конституції України. Проблеми побудови правової держави дискутувалися під час кількох наукових і науково-практичних конференцій. У 1991 р. в Інституті держави і права ім. В.М. Корейского НАН України почав виходити міжвідомчий науковий збірник, а нині щорічник «Правова держава». Саме цей інституту 1994 р. підготував і видав одну з перших монографій, присвячених цій проблематиці, — «Правова держава. Теоретико-історичне дослідження», її автор — В. І. Тимошенко.
Окремі аспекти проблеми правової держави одержали відображення і в наукових працях фахівців юридичних факультетів Київського і Львівського національних університетів, Національної юридичної академії України. Термін «правова держава» включено до юридичних словників. Але наша теорія щодо названої проблеми відстає від потреб практики. Сьогодні нам необхідні серйозні фундаментальні розробки концепції правової держави, а головне — конкретних шляхів її побудови в Україні. А для цього необхідно об'єднати зусилля провідних юридичних науководослідних установ і вузів України.
Розглядаючи проблему правової держави, не можна не погодитися з думкою багатьох науковців проте, що вихідні положення сучасної теорії правової держави можна сформулювати так:
Єдність права і держави, де первинним є право як загальносоціальне явище, оскільки воно виникло раніше і незалежно від держави.
Держава повинна бути обмежена саме таким правом. Вона пов'язана не тільки законами, які сама встановлює (вони, безперечно, обов'язкові і для неї), а й загальносоціальним правом — передусім у процесі законотворчості.
Найголовніше призначення такої держави — забезпечити здійснення, охорону та захист основних прав людини.
Уявлення про правову державу в основному залежить від того, яким правом намагаються її пов'язати, як саме розуміють права людини. А зміст останніх (як зазначалося раніше) завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретно-історичних умов існування людства, а отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, розвиватися. Відповідно до трансформації праворозуміння та певні характеристики уявлення про правову державу мають дещо оновлюватися.
Правові держави можуть формуватись за умов різних соціально-економічних устроїв, систем. Становлення різних за типами правових держав саме за сучасних умов пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні спільні, однакові соціально-змістові ознаки. Наявність таких ознак — результат того, що будь-якій сучасній юридичній системі притаманні такі приписи, які відображають визначення певної самоцінності кожної людини, а також визнання необхідності забезпечити виживання людського роду. Є підстави вважати, що за умов зростання глобальних, загальнолюдських проблем, у міру нормального, еволюційного розвитку загальноцивілізаційних процесів, питома вага таких ознак правових держав у різних країнах зростатиме.
Оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільностей, груп, прошарків конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток у кінцевому підсумку їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави навряд чи можуть бути повністю уніфікованими у різних країнах. Крім того, на формування такої держави в окремих країнах за різних умов впливає ряд конкретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика правлячого чи керівного осередку суспільства або іншої соціальної групи, історичні, національні, культурні традиції й умови, міжнародна ситуація). Тому в будь-якому випадку слід зважати на цю специфіку, відображаючи її, зокрема, шляхом визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави.
• Для впровадження у життя панівного у суспільстві праворозуміння держава з необхідності вдається до різноманітних загальнообов'язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур, «технологій» тощо. Усі вони характеризуються, описуються, фіксуються, як правило, через формально визначені ознаки відповідних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядкована, неодмінно включає і певний мінімум формальних ознак тих суспільних відносин, які однозначно інтерпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава неможлива. Тому правова держава має характеризуватись і певними складовими елементами, ознаками. І саме в цих ознаках зосереджені практичні проблеми, які стримують подальший розвиток України відповідно до принципів правової держави.
§ 2. ПРАВОВА ДЕРЖАВА: СУТНІСТЬ, ОЗНАКИ
Правова держава — це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону.
Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.
Правовій державі притаманні:
А) Конституційна юрисдикція. Конституція — основний закон, усі інші нормативно-правові акти приймаються на її основі;
Б) Верховенство права. Розвинена і діюча система права і законодавства;
В) Реально існуючий, а не лише задекларований, єдиний для всіх, обов’язковий правопорядок у державі, що забезпечує еволюційний розвиток;
Г) Парламентаризм;
Д) Розвинена виборча система, суверенітет народу;
Є) Життєздатність державного механізму до впливу на суспільство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв’язків по горизонталі;
Ж) Наявність гарантій дотримання права і законодавства;
З) Пріоритет прав людини над правами держави;
І) Розвинена правова культура;
Й) Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;
К) Орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність;
Л) Тісний зв'язок національного права з міжнародним;
М) Суттєве зростання питомої ваги законів у загальній масі нормативних актів;
Н) Утвердження принципу людського виміру права.
Теорію правової держави насамперед пов'язують з іменем /. Канта. Висунення, обґрунтування ним тези проте, що благо і призначення держави у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, дали підставу вважати /. Канта одним із головних творців концепції правової держави. /. Кант постійно підкреслював необхідність для держави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Верховенство народу, проголошене /. Кантом, обумовлює свободу, рівність, незалежність усіх громадян у державі. «Правова держава» /. Канта базувалася на принципі поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Правова держава
|
ЗАБЕЗПЕЧУЄ:
|
ҐРУНТУЄТЬСЯ:
|
— верховенство права та закону
|
— на розподілі та балансі влади
|
— максимальну гарантію прав і свобод людини
|
— на встановленні межі та міри влади
|
рівність усіх перед законом і судом
|
— на політичному плюралізмі
|
— взаємну відповідальність громадянина і держави
|
— на конституційному нагляді
|
— судовий та інший захист особи
|
— на широкому місцевому самоврядуванні
|
Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава ж може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним та має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Для правової держави характерний пріоритет прав людини над правами держави. Правову державу характеризує багатопартійність, можливість легальної діяльності як правлячим, так і опозиційним об'єднанням громадян. Вимоги нормативно-правових актів правової держави поширюються на діяльність усіх громадських і політичних інституцій, усіх громадян, усі сфери суспільства. Будь-яка суспільно важлива інформація у правовій державі є доступною для громадян, а засоби масової комунікації — максимально незалежними.
Кожен із мислителів, юристів визначав певні ознаки, які вирізняли чи, навпаки, узагальнювали розуміння правової держави. Риси, ознаки, які називали на початку XX ст., відрізняються від сучасної термінології. Крім того, кількість ознак весь час зростає, вони часто доповнюють одна одну.
Є необхідним перерахувати всі ознаки правової держави:
О верховенство права; верховенство правового закону;
О забезпечення прав і свобод громадянина;
О взаємозв'язок держави і права;
О взаємна відповідальність держави і особи;
О законодавче обмеження зазіхань держави на всезагальну регуляцію суспільного життя і певних сфер, де індивід, колектив і суспільство вільні від втручання влади;
О закріплення в законі загальнолюдських цінностей, його гуманізм і вірність правам людини;
О гарантованість повсякденного втілення принципів правової держави в конкретних правовідносинах;
О своєчасне виявлення суспільних потреб та інтересів, наступне їх врегулювання;
О високий рівень якості правових актів;
З високий рівень процесу правотворчості;
О поширення принципу «дозволено все, що прямо не заборонено законом» для фізичних осіб;
О введення правової освіти в межах країни;
О розвиток механізму соціального, політичного виховання мас;
О високий рівень кадрового складу правоохоронних органів;
О високий рівень адвокатури;
О високий рівень контрольно-наглядових органів;
О розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;
О право на судовий захист;
О незалежність суду;
О наявність розвинутої нормативної бази;
О неухильне виконання законів і підзаконних актів;
О закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;
Z> панування у суспільному і державному житті правових законів, які виражають волю більшості, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності та ідеали;
О притаманність усім громадянам високої правової культури;
О юридична захищеність особи, наявність розвинутих ефективних процедурноюридичних засобів для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини;
О високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів — найбільш надійної юридичної гарантії прав людини;
О розширення юридичного контролю над органами управління з метою гарантування прав громадян.
Якщо було б можливо зробити так, щоб всі вищеназвані ознаки були втілені в життя, ми стали б свідками, громадянами найдосконалішої держави. Наведений перелік не є вичерпним, він є зібранням ознак, почерпнутих із творів, праць присвячених правовій державі. На нашу думку, доцільно розділити ці ознаки на підвиди. Такі спроби були вже зроблені та дали свої позитивні результати.
І. Заслуговує на увагу точка зару проф. Рабіновича П. Л/, який розділив основні загальні ознаки правової держави на такі, як:
а) соціально-змістові (або так звані матеріальні);
б) формальні (структурно-організаційні, процедурні).
Соціально-змістові ознаки;
Закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;
Панування в суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності та ідеали;
Врегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозволеного принципу «особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом»;
Взаємовідповідальність особи і держави;
Притаманність усім громадянам високої правової культури.
Формальні ознаки:
Юридична захищеність особи;
Чіткий розподіл повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів — законодавчих і судових;
Високозначуще становище судових органів;
4. Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя.
II. Другим критерієм може слугувати сфера, в яку впроваджуються ці принципи:
а) у законодавчій галузі;
б) у галузі прав і свобод громадян, їх реалізації;
в) у галузі правової культури;
г) у сфері діяльності правоохоронних органів;
і) у сфері діяльності контрольно-наглядових органів;
д) у галузі державної влади, відносин між різними «гілками» влади тощо.
III. На нашу думку, серед ознак можна виділити такі, на основі яких можуть виникати інші, але тільки в разі впровадження і виконання перших:
за значимістю (важливістю):
а) основні (базові);
б) другорядні (надбудовні).
До основних можна зарахувати:
забезпечення, охорону і захист основних прав людини;
панування правового закону і права в суспільстві;
розподіл влад;
високозначуще становище контрольно-наглядових та правоохоронних органів;
високий рівень правової культури.
При втіленні зазначених ознак інші будуть виконуватися за рахунок уже встановленого механізму, звичайно, за умови його ефективності.
І все ж, якщо розглядати систему ознак у загальному плані, то слід зазначити, що вона є настільки щільною, що інколи одна ознака не може бути впроваджена без іншої, тому їх усі слід розглядати в системі, роблячи відповідні висновки.
Визначивши ознаки, принципи правової держави, слід дати відповідь на питання: у чому полягає суть правової держави ?
Під правовою державою ми розуміємо державну сутність, за якої виконавчі органи, органи управління і суди тісно пов'язані із законом; законодавець діє переважно на основі передбачення, так що будь-яке свавілля виключається. Це означає, що народна воля висловлюється шляхом парламентської демократії та знаходить втілення у формі загальнодоступних законів; органи, що покликані виконувати закони, повинні суворо їх дотримуватись.
Звідси, правова держава — це всеохоплююча політична організація суспільства, яка базується на принципі верховенства правового закону.
Принцип верховенства правового закону має самостійне й істотне значення для побудови правової держави, встановлення належного правопорядку в країні. Відхід від цього принципу призводить до того, що в реальному житті посадові особи нерідко віддають перевагу відомчим інструкціям, а не закону. Під цим же кутом зору продовжує штучно знецінюватися принцип законності. Його знову дехто намагається підмінити принципом політичної чи іншої доцільності.
Авторитет нашого закону потерпає й від так званого делегованого законодавства. Ця практика набула значного поширення у сфері регулювання економічних відносин, не врегульованих законом. Кількість делегованих актів, прийнятих органами виконавчої влади, невпинно зростає. Це у ряді випадків є фактором дисгармонії у розвитку системи законодавства, збалансованому регулюванні суспільних відносин.
Конституції багатьох зарубіжних країн не передбачають делегування парламентами своїх законодавчих повноважень будь-кому. Очевидно, що доцільно, по-перше, звузити сферу застосування делегованого законодавства, по-друге, передбачити більш детально умови, за яких надаються делеговані законодавчі повноваження відповідним органам, по-третє, визначити у кожному конкретному випадку строки користування цими повноваженнями.
Отже, поняття «правова держава» означає, що державою (її органами) не може бути проведений жоден акт, не захищений конституцією, не може бути жодного тривалого діючого закону, який би не відповідав конституції; не можуть бути прийняті будь-які рішення та розпорядження, які суперечили б постанові або закону, і врешті конституції.
|