Сарказм статечної жінки: замітки щодо «Записок …»
Моя мета – це вдячність. Ліна Костенко заслуговує на поважне ставлення, але я не знаю, як інакше виразити свою вдячність, як не мисленням.
Я не певен, що розумію, як ставитися до «Записок українського самашедшего». Один з моїх друзів цей роман трактує так: «суицидальное ЧТИВО (негатив в чистом виде. концентрат)». Те, що він помиляється, бачено вже з перших сторінок. Власне, мабуть, я заради того й пишу, щоб вказати йому на більш ґрунтовне бачення роману.
Для мене цей роман не «страждальний крик про наболіле», а повноцінний художній роман (може будь, перший роман, який перейшов межу постмодерної літератури).
З жанрової точки зору «Записки…» не є класичним романом, який сформувався і канонізувався в ХІХ та ХХ століттях. Це роман філософічного діалогу: за Платоном мислення – це бесіда душі з собою. Так «Записки…» – це спосіб осмислення сучасної України. І переважна негативна реакція на цей роман свідчить, що самі українці не мислять про Україну.
В «Записках …» ми маємо справу не стільки з діалогом, скільки з двоголоссям (тому жанр роману я зазначив би як двоголосний). Першій жіночій голос авторки, другий чоловічій голос програміста (який є образом України).
Що являє собою голос авторки як героїні роману і про що цей голос говорить? Сучасний українець дуже легко вгадує голос авторки, бо це все в романі, що просто не може належати чоловічому голосу програміста. І перш за все – це чудовий жіночій сарказм. Це сарказм статечної вихованої жінки, якій набагато більше, ніж сорок. Жіночий сарказм – це благородство стояння над безоднею, це героїчний голос смиренного відчаю. Чоловічій сарказм не такий, він від образи – жіночій від безвиходу. У звичайній мові й образа й відчай лише фігури умовчування: ми їх не сприймаємо, але вони звільнюють простір для мови та формують текст.
Голос авторки виразно чується, коли в романі йдеться про політиків, Росію та шістдесятників, коли нарочита апеляція до Гоголя та Булгакова утворюють зв'язок епох, коли мова йде про християнське прощення. Це голос Ліни Костенко, який експонує її громадянську позицію.
Голос авторки як героїні роману розповідає про програміста, а точніше він переказує те, що говорить голос програміста. Історія та держава – справа чоловіків, саме це за великим рахунком й експонує голос програміста, але розповідати про це – справа жіноча. Жіноча розповідь розповідає по-жіночому, саме тому програміст сприймається як надто фемінний, який може лише підкоритися та віддатися фатуму, який любить не так, як зазвичай люблять мужчини: безцеремонно, з харизматичністю та впевненістю в себе, а так, як би цього хотіла жінка: спокійно, турботливо та сентиментально.
Про що ж розповідає голос програміста? На мою думку виключно про українця. Образ героя, якщо його сприймати в цілому, без купюр, нетривіальний, складний у сприйнятті. Але розгортання цього образу і є розгортання сюжету роману.
Спочатку голос програміста експонує його як слабку, безпорадну, забиту людину, що мазохістськи страждає від власного комплексу неповноцінності. Все з чим він має справу – суцільний провал: з жінкою проблеми (вона його не поважає); робота не приносить ані творчого задоволення, ані пристойних грошей, а лише утримує його на посередньому рівні життя; син геть відчужений від батька; батько ж програміста старий та хворий, ледь дихає, як і дух шістдесятників; друг, з яким він спілкується найбільше Лев, інвертований у пустелю, відвертий цинік.
А про державу взагалі краще не узагальнювати. «Україна – це резервація для українців» (с. 23). «Він (тобто український нарід – Б. К.) поганий. Він увесь вік стояв на колінах, він спить, у нього препаскудний менталітет, у нього жахлива історія, яку не можна читати без брому, у нього продажна інтелігенція, у нього немає еліти, він роздав своїх геніїв у сусідні культури, а сам сидить яко наг, яко благ, неконкурентоспроможний» (с. 26). «Нема України в душах» (с. 222).
Цікавим симптомом негативіського тону роману є те, що вже бракує слів з негативною емоційною окраскою. Авторка вдається до таких архаїзмів, що сьогодні вони здаються суцільними новотворами – «макабр», «резиґнація», «кремпувати» тощо.
А також Вінні-Пух шизофренік )) (с. 76), одна з таємниць мого дитинства розкрилась ))).
Програміст позиціонує себе як істота, що тотожна Україні: «Моя базова травма – Україна. І на це немає ради» (с. 123). А також чи не героєм, що стоїчно переносить тяготи держави: «Я проламуюсь скрізь абсурд» (с. 85); бо «держава – це я» (с. 161). Психолог сказав би, що програміст екстраполює власні поразки життя на Україну, він заретушовує власну нікчемність своєю «позицією» мазохіста . Але для мене справа в іншому. Я вірю, що Україна дійсно йому болить, але не тому, що це дійсний стан справ. В нього болить тому, що для нього Україна – ніщо, бо він сам – ніхто. Він банкрут, наслідок духовної, інтелектуальної та соціальної кастрації Радянським Союзом. Він не створив себе в і для України, а отже не бачить себе в ній, а отже і її не бачить.
Ситуація змінюється, коли він переживає символічну смерть. Я не вірю в його самогубство, тим паче посеред люду: це голос Ліни Костенко задушив його демонстративно, нарочито, щоб всі знали – Совок має померти.
Після цієї події влада преси зменшилася, відносини з сім’єю налагоджуються та й в державі все обіцяє йти на краще. Але головне в іншому, програміст перестав грати роллю жертви обставин, а почав будувати себе, хоч щось робити, принаймні почав перенавчатись, що я сприймаю виключно символічно. Він змінює себе з жертви на творця своєї долі, він вчиться відповідальності за свою долю, він вчиться бути українцем.
Українець зі слухняного провінціала має навчитись йти власним шляхом, Україна має сама шедствувати, бути собі шефом, а не очікувати їх звідкись, вклонятись Богу, а не ідолам і відвертим північним демонам.
Коли я читав перші десятки сторінок роману, я сприймав цей текст як гарну ґештальт-терапію для сучасників, як покаянне самоусвідомлення. Принаймні, мені здавалося, що саме в цьому дусі писався цей роман (так думати дозволяє роман у віршах «Берестечко», що сприймається мною як духовна перемога історичної поразки), – тобто через переживання страждань і недоліків героя, самому пережити й віджити (об’єктивувати) страждання й недоліки України, щоб звільнитися від них і почати дихати у повні груди. Але зараз я так не думаю. Програміст – це приклад того, як не можна бути українцем. (Також зазначу, що цей приклад застарілий: він для тих, хто ще живе в Радянському Союзі.) В цьому ще одна грань драматизму роману: Совок має вмерти, але ще не вмер – він переслідує …
Я сприймаю цей роман виключно як одну фразу: давайте будувати Україну, будувати власні оселі, школи, міста, політичну систему, мову тощо, будуючи себе, давайте будемо відповідальними за власну долю.
Богдан Козак
|