|
|
Скачати 404.54 Kb.
|
1.3. Поняття «міжнародний спір»Поняття «Міжнародний спір» зазвичай використовується для визначення розбіжностей між державами, у тому числі тих, що можуть поставити під загрозу міжнародний мир і безпеку. В сучасному вигляді міжнародний спір розглядається як специфічне політико-правове відношення, що виникає між двома чи більше державами і відображає протиріччя, що існують в рамках цього відношення. Міжнародні організації як сторони міжнародного спору для доктрини міжнародного права поки що не актуальні.У Статуті ООН міжнародний спір застосовується в різних варіантах: «міжнародні спори» (п. 3 ст. 2); «спір, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки» (ст. 33);); «будь-який спір» (що може й не становити загрози миру й безпеці, ст.. 38); «місцеві спори» (пп. 2 і 3 ст. 52); «спори юридичного характеру» (п. 3 ст. 36).Міжнародний спір і «ситуація» У Статуті ООН для кваліфікації конфліктних відносин використовуються поняття «спір» і «ситуація» (п. 1 ст. 33, ст. 34), хоча й не дається їхнє визначення. Виділення з-поміж різноманіття міжнародних відносин і наступна кваліфікація «спорів» й «ситуацій» є кожного разу цілком конкретною справою, але зрозуміло, що термін «ситуація» є більш широким поняттям, ніж спір, яке просто звертає на себе увагу, але може як призвести, так і не призвести до міжнародного спору, передуючи йому. Спір має місце тоді, коли держави взаємно пред’являють претензії отже хоча б в загальних рисах окреслено предмет спору. Ситуація ж має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав з приводу певного об’єкту ще не супроводжується взаємним висуванням претензій (тобто предмет спору ще не визначено), хоча й породжує напруження між ними. Правові наслідки, кваліфікації Радою Безпеки ООН конфлікту як «спір» або «ситуація», не однакові. Згідно п. 1 ст. 36 Статуту ООН, Рада Безпеки може рекомендувати процедуру або методи врегулювання як спору, так і ситуації, проте умови вирішення, які може рекомендувати Рада безпеки, стосуються лише спору, але не ситуації (п. 2 ст. 37). Крім того в п. 1. ст. 37 зазначені лише сторони спору (а не ситуації), які зобов’язані передати до Ради безпеки спір, якщо він не може бути розв’язаний засобами, вказаними в ст. 33. На підставі п. 3 ст. 27 Статуту ООН член Ради Безпеки, що є стороною в спорі, повинен утриматися від голосування при ухваленні рішення: ситуацій це положення не стосується. Отже спільною ознакою, що характеризує як спір, так і ситуацію, є зіткнення інтересів держав, але «ситуація» є ширшим поняттям, ніж «спір» і зазвичай не має ще чітко окресленого предмету зіткнення інтересів сторін. Спори юридичного і неюридичного характеру Зазвичай критерії розрізнення спорів юридичного і неюридичного характеру спору виводять зі Статуту Міжнародного Суду ООН, з якого випливає, що «не юридичний» характер спору є підставою у відмові з боку МС ООН державі-позивачеві прийняти такий спір до провадження. В п. 2 ст. 36 визначено питання, включення яких в предмет спору надає йому юридичного характеру:
Спори політичного характеру в силу своєї важливості чи (і) складності, цілеспрямовано виводяться з-під дії обов’язкових норм і вирішуються політичними засобами, зокрема вказаними в ст. 33 Статуту ООН. 1.4. Політичні й юридичні засоби розв’язання міжнародних спорів Розрізнення спорів на спори юридичного й політичного характеру не слід плутати з поділом засобів мирного врегулювання спорів на засоби політичного й юридичного характеру (детально їх розкрито в підрозділі 2). Мирні засоби вирішення спорів, викладені в ст. 33 (переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод та ін.) поділяються на політичні (дипломатичні) і юридичні засоби. Основний критерій «юридичності» засобів розв’язання спорів полягає в тому, що ці засоби передбачають винесення обов’язкових для сторін спору рішень, на відміну від політичних засобів які передбачають лише рекомендації сторонам спору. Отже з перерахованих у ст. 33 Статуту ООН засобів мирного вирішення спорів перші чотири (переговори, обстеження, посередництво, примирення) являють собою саме політичні засоби врегулювання спорів, тоді як наступні два – звернення до міжнародних арбітражних і судових органів – це юридичні засоби. Ще один засіб – звернення до регіональних угоді і організацій також є політичним засобом, проте цей механізм може включати й обов’язкові рішення якщо регіональна міжнародна організація чи окремий її орган може діяти як арбітраж чи суд. Разом з цими заходами, в разі крайньої необхідності, Статут визначає позаправові (тобто військово-політичні) повноваження Ради Безпеки на застосування заходів примусового характеру (див. ст. ст. 41, 42), які можуть здійснюватися як без залучення збройних сил, так і з їх використанням (про це детальніше в підрозділі 3).
Як зазначалося мирні засоби полягають у врегулюванні спору без застосування примусу. В Статуті ООН їм присвячено розділ VІ. Стаття 33 дає перелік таки зх. засобів, які доктрина відносить або до погоджувальних (політичних, дипломатичних) або до юридичних процедур. Основні відмінності між дипломатичними і юридичними засобами мирного вирішення спорів полягають у наступному: 1. На відміну від погоджувальних засобів, які є переважно політичними, юридичні засоби полягають у винесенні обов’язкових для сторін рішень. 2. При погоджувальній процедурі остаточне рішення приймають сторони при юридичні – рішення приймає міжнародний орган (арбітраж, суд), якому передано справу. 3. При погоджувальних процедурах головна мета полягає у досягненні взаємно прийнятної угоди, тоді як арбітраж чи суд приймає власне рішення на основі факту і права.
Дипломатичні (або політичні) засоби врегулювання спорів носять погоджувальний характер і спрямовані на зближення позицій сторін. Ст. 33 називає з них такі: переговори, обстеження, посередництво і примирення. Доктрина поруч з зазначеними вище, згадує добрі послуги, консультації та ін., які розглядає як додаткові дипломатичні засоби.
Це найпоширеніший, завдяки своїй гнучкості й загальнодоступності, засіб мирного розв’язання спорів. Він має переваги перед іншими засобами, оскільки дає сторонам змогу в режимі безпосереднього зворотного зв’язку швидко й детально знайомитися з позиціями одна одної та безпосередньо домовлятися про необхідні й можливі поступки, на які можуть піти сторони. Як зазначає В. Г. Буткевич, саме переговори передують застосуванню практично всіх інших мирних засобів розв’язання спорів, але, додамо, при умові, що сторони в принципі спроможні вдатися до переговорів. Міжнародне право не встановлює одноманітного порядку ведення переговорів. Зазвичай переговори проходять наступні стадії:
Переговори мають вестися на основі взаємної згоди й рівноправ’я учасників, поваги до суверенітету кожного з них, дотримання інших принципів і норм міжнародного права. Учасники переговорів самі визначають мету, рівень представництва, інші організаційні питання. Не повинні допускатися ультимативність, тиск чи погрози. Визначаючи порядок ведення переговорів, учасники спору повинні зробити вибір: чи обрати спосіб розв’язання спору безпосередньо (шляхом звернення, пропозиції, заяви про готовність розпочати переговори, вручення ноти, меморандуму, листа або навіть проекту врегулювання спору), чи зробити це опосередковано – через треті держави, міжнародний орган, організацію або уповноважену особу. Переговори можуть вестися на двосторонньому чи багатосторонньому рівні. Багатосторонні переговори ведуться, зокрема, на з’їздах, конгресах, конференціях. Переговори можуть бути усними й письмовими (обмін нотами, посланнями, меморандумами, пам’ятними записками). За предметом обговорення переговори можуть визначатися як: мирні, з політичних питань, територіальні, з прикордонних питань, економічні, торговельні, соціальні, культурні та ін. За рівнем представництва сторін переговорів вони можуть вестись на рівні глав держав, глав урядів, послів чи спеціально уповноважених представників, керівників міністерств і відомств держави.
Головна мета обстеження – встановлення фактичної сторони ситуації – зокрема, фактів порушення угод. Для цього зазвичай створюється змішана комісія, що складається з рівного числа представників сторін. У інших випадках в комісію включається і третя сторона. Такою третьою стороною часто може виступати посадова особа міжнародної організації, наприклад Генеральний секретар ООН або Генеральний директор СОТ. У своїй резолюції, названій «Питання про методи встановлення фактів» 1963 р. ГА ООН підкреслила значення встановлення фактів в рамках міжнародних організацій. Інститут обстеження склався в процесі Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 рр. В конвенції Про мирне врегулювання міждержавних зіткнень 1907 року для встановлення фактів передбачене формування слідчих комісій, які здійснивши дослідження фактів робили про це доповідь утримуючись при цьому від рекомендацій безпосередньо сторонам спору. Механізм ГАТТ і сучасний механізм врегулювання спорів СОТ, зафіксований у Додатку ІІ до Маракеської угоди також фактично передбачає процедуру обстеження – шляхом створення експертних груп і експертних комісій, які досліджують обставини і виступають з доповідями про результат. 3) Посередництво В міжнародному праві посередництво є також досить давнім інститутом. Посередництво розглядається як активна діяльність третьої сторони з організації й проведення переговорів між учасниками спору. Посередник як активний учасник переговорів, впливає на їх перебіг і результати. Як зазначено у ст. 4 Конвенції про мирне врегулювання спорів 1907 р., завдання посередника полягає в «узгодженні протилежних претензій і в гамуванні відчуття неприязні, якщо воно виникло між державами – сторонами спору». Він має доступ до матеріалів, які розкривають суть спору, може давати рекомендації сторонам спору, навіть пропонувати проекти рішення, хоча вони для учасників спору не є обов’язковими. Особливість процедури посередництва – неформальність і конфіденційність. Посередництво може бути ініційоване учасниками спору, самим посередником або третьою стороною. Але не залежно від ініціативи на посередництво необхідна згода учасників спору. На посередникові лежать обов’язки брати участь у переговорах, вносити власні пропозиції, пом’якшувати категоричність претензій. Він може вести переговори, а в разі досягнення згоди – бути гарантом виконання її умов. Посередник повинен сам дотримуватися принципів і норм міжнародного права, не допускати тиску, погроз чи шантажу, бути неупередженим, поважати статус учасників переговорів, не втручатись у їхні внутрішні справи. Сторони – учасники спору повинні допомагати посередникові виконувати його функції. Результати посередництва знаходять віддзеркалення в спільному комюніке, угоді або в джентльменській угоді. Посередництво не є обов’язковим. Всі пропозиції посередника мають значення рекомендацій. Посередник виконує функції миротворця, але не арбітра. Так Версальський (англо-американський) мирний договір 1783 р., що визнав незалежність США, був підписаний завдяки посередництву Росії й Австрії. Посередником в спорі між Індією і Пакистаном в 1952 р. був МБРР. У 1979 р. посередником в спорі Чилі проти Аргентини виступав католицький кардинал. 4) Примирення Примирення поєднує в собі встановлення фактів і рекомендації щодо примирення. Зазвичай воно здійснюється комісією з примирення. На відміну від слідчих комісій, комісії з примирення не обмежуються встановленням фактів, а можуть розробляти і пропонувати варіанти розв’язання спору, хоч такі пропозиції також не є обов’язковими для сторін. Така комісія з’ясовує предмет суперечки, збирає необхідну інформацію і пропонує сторонам шляхи до примирення. Вона дає можливість сторонам отримати й обговорити інформацію про бачення іншою стороною суті спору, її аргументи та фактичні обставини; виробити проект угоди примирення. Порядок утворення й діяльності комісій з примирення розроблено у Загальному акті про мирне розв’язання міжнародних спорів від 1928 р., який з деякими поправками був підтверджений Генеральною Асамблеєю ООН у 1949 р. «Загальний акт» не набрав чинності, і комісії з примирення утворюються на основі численних двосторонніх угод про процедуру примирення (за першу половину XX ст. було укладено понад 500 таких угод). У багатосторонні міжнародні угоди також часто вводиться процедура формування слідчої комісії. До таких угод зокрема відноситься Конвенція про міжнародну відповідальність за падіння космічних об’єктів від 29.03.1972 р. У статті ХІV Конвенції передбачається процедура врегулювання спорів з питань про компенсацію збитків: якщо переговори сторін в спорі не призводять до вирішення спору впродовж одного року, на прохання будь-якої із сторін спір передається в Комісію з розгляду претензій з рисами погоджувального, слідчого і арбітражного органу. Комісія складається за такою схемою: кожна із сторін призначає в її склад одного свого громадянина. Держави спільно призначають третього, який стає головою комісії. Якщо впродовж 4-х місяців з дати пред’явлення заяви про створення комісії сторони не дійдуть згоди стосовно голови, передбачено звернення до Генерального Секретаря ООН, з проханням призначити такого голову (впродовж 2-х місяців). Досить детально порядок утворення й діяльності комісії з примирення викладено у ст. 85 Віденською конвенції про представництво держав у їх зносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Якщо спір не було врегульовано шляхом проведення консультацій, то будь-яка держава, що бере участь в консультаціях, може передати спір до комісії з примирення й повідомити про це письмово організацію, при якій діє представництво такої держави, а також інші держави, що беруть участь в консультаціях. Комісія з примирення складається з трьох членів: двох членів, що призначаються кожною із сторін спору і голови. Комісія визначає власні правила процедури і приймає рішення і рекомендації більшістю голосів. Вона може рекомендувати Організації, якщо остання на те уповноважена ООН, зробити запит на консультативний висновок Міжнародного суду щодо застосування або тлумачення Конвенції 1975 р. Якщо комісія не в змозі досягти згоди між сторонами спору впродовж двох місяців з моменту призначення голови, вона повинна підготувати в найкоротший термін доповідь про свою роботу і надіслати її сторонам спору. Доповідь повинна містити висновки комісії з фактів і питань права, а також рекомендації, які вона зробила сторонам спору в цілях сприяння розв’язанню спору. Рекомендації комісії не мають обов’язкової сили для сторін до тих пір, доки сторони не приймуть їх. При цьому будь-яка сторона спору має право заявити в односторонньому порядку, що вона виконуватиме ті рекомендації комісії які її стосуються. Як приклади двосторонніх комісій з примирення можна назвати франко-марокканську комісію з континентального шельфу (1958 р.) Норвезько-ісландську з рибного промислу (1981 р.). У 1961 р. Генеральна Асамблея створила погоджувальну комісію з Конго, члени якої були призначені головою Асамблеї. В якості міжнародної комісії з примирення кілька разів (п’ять) виступила й Постійна палата третейського суду. 5) Додаткові дипломатичні засоби мирного вирішення спорів В цей підпункт зведено політичні засоби мирного врегулювання спорів не перераховані в п.1 ст. 33 Статуту ООН, точніше передбачені там як «будь-які інші засоби». Тут коротко розкрито зміст добрих послуг посередництва і консультацій, хоча їх перелік може бути значно довшим, оскільки політичні засоби, як і політика взагалі, є значно гнучкішою і різноманітнішою сферою суспільної діяльності, ніж юриспруденція – як система маловірогідних, але відточених віковою практикою (високогармонійних з точки зору соціальної ефективності) правил і засобів. Добрі послуги і посередництво можуть надавати держави (у тому числі колективно) або міжнародні організації. Досить часто надає добрі послуги і здійснює посередництво Генеральний секретар ООН. Прикладом успішного надання добрих послуг може бути місія СРСР у 1966 р. при врегулюванні індо-пакистанського збройного конфлікту з приводу Кашміру. СРСР у свою чергу в 1962 р. скористався з добрих послуг Генерального секретаря ООН у зв’язку з Карибською кризою. Добрі послуги часто розглядаються як передумова переговорів. В ст. 33 Статуту ООН вони не згадані, хоча в міжнародному праві мають досить давню історію. Сутність процедури добрих послуг добре визначена в Американському договорі про мирне врегулювання спорів від 30 квітня 1848 р., де у ст. 9 зазначено: «Процедура добрих послуг полягає в спробі одного або кількох видатних громадян будь-якого американського штату, неупереджених в спорі, зв’язати сторони між собою, створивши, таким чином, можливість для безпосередніх переговорів і позитивного вирішення питання». На Паризькому мирному конгресі 1856 р. добрі послуги разом з посередництвом розглядалися як єдиний механізм врегулювання спору, хоч деякі учасники вже виокремлювали добрі послуги як дружню послугу третьої держави. Лише на Берлінській конференції 1885 р. добра послуга закріплюється в Заключному акті конференції від 26 лютого 1885 р. як окремий засіб врегулювання спору. Згідно ст. 2 Конвенції 1907 р. держави, в разі серйозної розбіжності між ними, зобов’язані вдатися до добрих послуг або посередництва однієї або кількох дружніх країн: право пропонувати добрі послуги чи посередництво мають не причетні до спору держави. З прийняттям Статуту Ліги Націй, добрі послуги отримали детальне закріплення, як окремий інститут міжнародного права. Потреба в добрих послугах виникає, коли учасники спору не можуть безпосередньо розпочати переговори. До них удаються на прохання учасника спору або з ініціативи третьої держави, яка вирішила допомогти учасникам спору організувати проведення переговорів. При наданні добрих послуг третя сторона докладає зусиль лише для створення сприятливих умов ведення переговорів, для чого з’ясовує й інформує сторони про умови, прийнятні для переговорів, може надавати місце для зустрічі чи інші умови, необхідні учасникам спору для переговорів. З початком переговорів процедура добрих послуг завершується, хоча держава, яка надавала добрі послуги, може бути присутньою на переговорах за згодою учасників спору. Але на розв’язання спору вона впливати не може. Посередництво відрізняється від добрих послуг за способами ініціювання (для запрошення посередника обов’язкова згода обох (всіх) учасників спору, а добрі послуги можуть розпочатися зі згоди однієї сторони – учасника спору), а також за метою (мета добрих послуг – організувати переговори, а посередництва – довести переговори до позитивних результатів). Крім того повноваження суб’єкта добрих послуг припиняються з початком переговорів, а для посередника саме тоді тільки починається основна діяльність. Обов’язки посередника припиняються лише з примиренням або тоді, коли одна із сторін, що сперечаються, або сам посередник упевняться, що запропоновані засоби неприйнятні. Консультації . Найчастіше вони застосовуються як засіб попередження спору на його початкових стадіях. Проте до консультацій часто вдаються й при необхідності оперативного розв’язання конфліктної ситуації. Але при цьому консультації не можуть здійснюватися за умов конфронтації чи висунення завідомо неприйнятних пропозицій. Консультації зазвичай стосуються питань, уже врегульованих правом. У міжнародній практиці використовуються два різновиди консультацій: факультативні й обов’язкові. Факультативними є консультації, до яких сторони звертаються ad hoc за взаємною згодою. Якщо консультації проводяться на підставі раніше взятого зобов’язання консультуватися, вони є обов’язковими (наприклад за механізмом, передбаченим Додатком ІІ до Маракеської угоди про заснування СОТ), і сторони, мають право наполягати на зверненні до них. Звернення до обов’язкових консультацій передбачене в двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах. Наприклад, у ст. XXII ГАТТ-47 зазначається, що кожен член ГАТТ повинен сприяти проведенню консультацій, створюючи належні для цього умови. У ст. 283 Конвенції ООН з морського права 1982 р. передбачено, що держави-учасниці повинні обмінюватися думками, коли процедура врегулювання спору призупинена, не досягнувши врегулювання, або коли спір врегульовано, але обставини вимагають консультацій щодо способу реалізації умов примирення. Відповідно до ст. IX «Договору про космос» 1967 р. коли держава - учасник Договору має підстави вважати, що запланована нею діяльність може створити потенційно шкідливі перешкоди діяльності інших держав – учасників Договору, то перш ніж приступити до такої діяльності вона зобов’язана провести відповідні міжнародні консультації з зацікавленими державами членами. |
|
Проблема мирного врегулювання з Японією після 2-ї світової війни. Проблеми мирного врегулювання ДКК змінили на далекосхідна комісія, основною метою її стало формування принципів щодо післявоєнного врегулювання з Японією. Причому... |
Проблеми мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини у... ША Бернс, Міністр закордонних справ Великобританії Бевін, Міністр закордонних справ Франії Бідо, і Міністр закордонних справ Китаю... |
|
Закон України Цей Закон визначає правові і організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів)... |
План Поняття трудових спорів, їх види та причини виникнення Порядок... У 1997 p судами різних рівнів 84,3% таких позовів було задоволене; у 1998 p. із 247 519 позовів позитивно для найманих працівників... |
|
Німецька проблема в міжнародних відносинах. Принципи мирного врегулювання з Німеччиною Франції). СРСР в цей час підготував документ “Про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Основна ідея Радянського проекту –... |
Особливості невербальної комунікації у прозі Панаса Мирного на прикладі усмішки Романи Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія» відзначаються яскравими зразками використання невербальної комунікації... |
|
Зразок заяви до комісії з трудових спорів |
Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та |
|
Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та |
”Європейський суд з прав людини, як вища міжнародна інстанція з вирішення трудових спорів” Тема:”Європейський суд з прав людини, як вища міжнародна інстанція з вирішення трудових спорів” |