|
|
Скачати 404.54 Kb.
|
|
Тема 9. Право мирного врегулювання міжнародних спорів План 1. Основи права мирного врегулювання спорів 2. Засоби мирного врегулювання спорів 3. Примусові засоби забезпечення миру та безпеки
Право (інститут) мирного врегулювання спорів – це система норм і принципів, спрямованих на організаційне і правове забезпечення мирного врегулювання спорів між державами і дотримання у відносинах між ними в якості імперативу принципу мирного врегулювання спорів. Доктрина все частіше виділяє право мирного врегулювання спорів як окрему підгалузь. Право мирного вирішення спорів складають три основи: принцип мирного врегулювання міжнародних спорів (один з основних принципів МП); засоби мирного врегулювання спорів (викладені в ст. 33 Статуту ООН); і поза правові засоби примусового характеру, передбачені на випадок, коли спір чи ситуація кваліфікується як загроза миру, порушення миру чи акт агресії.
Принцип мирного вирішення міжнародних спорів, який в сучасному міжнародному праві розглядається як імперативна норма, було кодифіковано досить рано – в ході діяльності Першої й Другої конференцій миру, що були скликані за ініціативою російського імператора Миколи ІІ і відбулися у 1899 і 1907 роках в Гаазі під патронатом принцеси (потім королеви) Нідерландів Вільгельміни. На Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907 років була прийнята Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень. Ця конвенція узагальнила й уніфікувала звичаєві правила застосування добрих послуг і посередництва, утворення й функціонування слідчих комісій і міжнародних третейських судів, започаткувала Постійну палату третейського суду. Однак звернення до мирних засобів врегулювання спорів, за умов визнання допустимості й правомірності застосування в міжнародних зносинах збройного примусу, не мало для її учасників юридично обов’язкового характеру. Мирний спосіб розв’язання спорів не був ні загальновизнаною ні імперативною нормою. Прийнятий у 1919 році Статут Ліги Націй, хоча і передбачав обов’язкове застосування в певних випадках окремих засобів мирного розв’язання міжнародних спорів (третейський і судовий розгляд, звернення до Ради або Зборів Ліги), не містив чітко сформульованого принципу мирного розв’язання міжнародних спорів і також допускав війну як законний засіб вирішення спорів. 26 вересня 1925 р. IX Асамблея Ліги Націй затвердила низку положень про погоджувальну процедуру, третейське чи судове врегулювання міжнародних спорів, а також про взаємну допомогу і ненапад. Ці документи склали так званий «Генеральний акт про мирне вирішення міжнародних спорів» від 20 вересня 1928 р., до якого приєдналися 23 держави – з додатками у вигляді типових проектів двосторонніх угод з зазначених питань. Акт складався з чотирьох глав, в яких детально регламентувався порядок вирішення спорів між державами шляхом застосування погоджувальної процедури, звернення до третейського розгляду й суду. Ці акти стали основою Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. (Пакт Бріана-Келлога), який в принципі засудив війну як засіб врегулювання міжнародних спорів. Пакт став наступним кроком на шляху до визнання принципу мирного розв’язання міжнародних спорів в якості імперативу міжнародних відносин. В ст. 1 Пакту прямо вказується: «Високі Договірні Сторони визнають, що врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, або конфліктів, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди знаходитися лише в мирних засобах». Таким чином, принцип мирного врегулювання міжнародних спорів вже сформувався до Другої світової війни і був закріплений на міжнародному договірному рівні. Надалі принцип мирного вирішення міжнародних спорів було всебічно висвітлено й закріплено в Статуті ООН. У його преамбулі сформульована одна з головних цілей ООН і морально-політична основа права міжнародної безпеки – «зберегти прийдешні покоління від жахів війни». У ст. 1 Статуту ООН відмічена необхідність приймати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру та припинення актів агресії або інших порушень миру. п. 3 ст. 2 Статуту містить принцип мирного врегулювання спорів, який полягає в тому, що «всі Члени Організації розв’язують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість». Не обмежуючись проголошенням цього принципу Статут закладає основу комплексного підходу до забезпечення миру і безпеки, у вигляді майбутньої системи імперативних норм – основних принципів міжнародного права, викладених в ст. 2. як «принципи якими керуються члени ООН». Найтісніше принцип МВС пов’язаний з принципом незастосування сили й погрози силою, який полягає у зобов’язанні кожної держава утримуватися від погрози силою чи її застосування як засобу вирішення міжнародних спорів, включаючи територіальні спори й питання, що стосуються державних кордонів. Вперше зміст принципу МВС розкрито у «Декларації міжнародно-правових принципів дружніх відносин і співробітництва між державами, відповідно до Статуту ООН» від 24 жовтня 1970 р., разом з іншими принципами Статуту, визначивши останні як основні принципи міжнародного права. Подальшого розвитку основні принципи міжнародного права, як відомо, набули в частині а) Заключного акту НБСЄ (Гельсінкі, 1975), яка мала назву «Декларація принципів, якими держави-учасники (НБСЄ) керуватимуться у взаємовідносинах». В цьому документі підтвердженні всі основні положення, що розкривають зміст принципу мирного врегулювання спорів в Декларації про принципи 1970 р., а сам принцип отримав «компактну» назву, якій відтоді віддають перевагу при посиланнях на цей принцип – «V. Мирне врегулювання спорів». Крім Статуту ООН і «Декларацій» 1970 і 1975 рр. до джерел універсального характеру, де кодифіковано й розкрито принцип мирного врегулювання спорів, слід віднести Манільську Декларацію про мирне врегулювання конфліктів від 1982 р., а також резолюції ГА ООН від 5.12.1986 і від 7.12.1987 р. про створення всеосяжної системи міжнародного миру і безпеки, а також резолюцію ГА ООН від 7.12.1988 р. про загальний підхід до зміцнення міжнародного миру і безпеки відповідно до Статуту ООН. Як і інші основні принципи МП, принцип мирного врегулювання міжнародних спорів розглядається як імперативна норма МП, суть якої полягає в тому, що єдино правомірним способом вирішення міжнародних спорів і розбіжностей між державами в сучасному міжнародному праві визнаються лише мирні засоби, перелік яких викладено в 33 статті Статуту ООН. Статут приділяє велику увагу заходам, що стосуються підтримки миру. Такі заходи в статуті поділено на дві категорії (детальніше див підрозділ 2): мирні засоби врегулювання спорів, яким присвячено Розділ VІ Статуту і екстраординарні дії, обумовлені загрозою миру порушенням миру і актам и агресії, яким присвячено Розділ VІІ Статуту. 1.2. Юридичний зміст принципу мирного врегулювання спрів (МВС) Сучасне міжнародне право зобов’язує держави й інших суб’єктів міжнародного права вирішувати спори таким чином, щоб не піддавати загрозі мир, міжнародну безпеку й справедливість. Отже юридичний зміст принципу мирного вирішення спорів полягає в імперативному обов’язку кожної держави вирішувати свої міжнародні спори виключно мирними засобами. Це, зокрема, означає наступне: 1. На держави – сторони спору покладається обов’язок досягти згоди, використовуючи всі можливі засоби мирного врегулювання спорів, перш за все наведені у ст. 33 Статуту ООН (переговори, обстеження, участь посередницьких сторін, примирення, звернення до арбітражних та судових механізмів, до регіональних органів або угод, чи будь-якими іншими засобами на свій вибір). 2. Діє принцип вільного вибору засобів МВС, що означає, по-перше саму можливість обирати будь-який засіб, що не суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а по-друге, що жодна із сторін не може нав’язувати іншій стороні механізм урегулювання конфлікту (якщо такий механізм вже прямо не передбачено попередніми домовленостями). В Декларації 1970 р. вказується, що державам надається право вільного вибору засобів мирного вирішення спорів, а застосування процедури врегулювання спору чи згода на таку процедуру, вільно узгоджену між державами стосовно існуючих чи майбутніх спорів, не повинно розглядатися як несумісне з принципом суверенної рівності. 3. Здійснюючи заходи з мирного врегулювання конфлікту, держави повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть призвести до ускладнення ситуації і створити загрозу міжнародного миру й безпеці і повинні діяти відповідно до цілей і принципів ООН. Держави повинні утримуватися від дій, що можуть загострити конфлікт між ними 4. Держави не мають права залишати свої міжнародні спори нерозв’язаними: врегулювання міжнародного спору вимагає швидких дій і необхідність продовжувати пошук засобів врегулювання, якщо попередній взаємопогоджений спосіб врегулювання не приніс позитивних результатів. «Швидкі дії» розуміються як суворе дотримання взаємоузгоджених термінів врегулювання, передбачених в попередніх чи наступних домовленостях, яке й вимагає застосувати будь-які способи врегулювання для завершення ситуації у визначені сторонами терміни. При неможливості врегулювати спір вказаними в ст. 33 засобами, держава передає його в Раду Безпеки (п. 1. ст. 37 Статуту ООН) 5. Рада безпеки, відповідно до ст. 34, уповноважена розслідувати будь-який спір чи ситуацію, яка може призвести до міжнародних зіткнень чи викликати спір – з метою визначити можливу загрозу миру і безпеці при продовженні такої ситуації чи спору. Про таку ситуація чи спір Раду Безпеки (або Генеральну Асамблею) може повідомити будь-який член ООН. У п.2. ст. 33 зазначено, що Рада безпеки «коли вважає це необхідним», вимагає від сторін розв’язання спору за допомогою засобів, вказаних в п.1 ст. 33, або прямо рекомендувати належну процедуру, враховуючи процедури, вже застосовані сторонами спору, а також те, що спори юридичного характеру повинні, як загальне правило, передаватися до МС ООН (ст. 36). |
|
Проблема мирного врегулювання з Японією після 2-ї світової війни. Проблеми мирного врегулювання ДКК змінили на далекосхідна комісія, основною метою її стало формування принципів щодо післявоєнного врегулювання з Японією. Причому... |
Проблеми мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини у... ША Бернс, Міністр закордонних справ Великобританії Бевін, Міністр закордонних справ Франії Бідо, і Міністр закордонних справ Китаю... |
|
Закон України Цей Закон визначає правові і організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів)... |
План Поняття трудових спорів, їх види та причини виникнення Порядок... У 1997 p судами різних рівнів 84,3% таких позовів було задоволене; у 1998 p. із 247 519 позовів позитивно для найманих працівників... |
|
Німецька проблема в міжнародних відносинах. Принципи мирного врегулювання з Німеччиною Франції). СРСР в цей час підготував документ “Про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Основна ідея Радянського проекту –... |
Особливості невербальної комунікації у прозі Панаса Мирного на прикладі усмішки Романи Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія» відзначаються яскравими зразками використання невербальної комунікації... |
|
Зразок заяви до комісії з трудових спорів |
Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та |
|
Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та |
”Європейський суд з прав людини, як вища міжнародна інстанція з вирішення трудових спорів” Тема:”Європейський суд з прав людини, як вища міжнародна інстанція з вирішення трудових спорів” |