№18.
1. Мазепа Іван Степанович — гетьман України (1687—1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поч. XVIII ст. І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури. Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В.Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у „Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р.Самара.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І.Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток („панщина”).
Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.
Гетьман І.Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. Iншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних сiрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.
2. У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву «воєнний комунізм» . В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався товарообмін без посередництва грошей.
Основні напрямки політики «воєнного комунізму»:
— націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства;
— ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;
— встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.
На всій Україні вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими державою цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Усі ці заходи запроваджувались декретом Всеукраїнського Виконавчого Комітету (12 квітня 1919 p.).
Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «воєнно-політичного союзу братських республік» російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники зневажливо ставились до українських звичаїв, мови та культури. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних противників більшовизму.,
3. Відли́га(1953-1964) — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (5 березня1953)Його характерними рисами був певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.
Вираз «хрущовська відлига» пов'язано з назвою повісті Іллі Еренбурга «Відлига». Пізніше Микита Хрущов прокоментував цю назву: "Поняття про якусь «відлигу» — це спритно цей шахрай підкинув, Еренбург".
Берія і Малінков-головні претенденти на місце сталіна.
Хрущов,спираючись на армію,заарештував берію.В країні розпочалася «дисталінізація» - період в історії СРСР після смерті Сталіна,під час якого поч.. демократизація суспільства.
14-25 лютого – 20й з’їзд КПРС. Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС (лютий 1956р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагну¬ло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соці¬алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК — інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення ре¬жимом.
№28
1. передумови : 1 економічні:
- Протиріччя між почалася в країні капіталістичної модернізацією та збереженням докапіталістичних форм господарства (поміщицьке землеволодіння, община, малоземелля; аграрне перенаселення, кустарна промисловість);
- Світова економічна криза початку XX ст., Який позначився на економіці Росії.
2 соціальні - комплекс протиріч, що склалися в суспільстві як внаслідок розвитку капіталізму, так і внаслідок його незрілості (поміщики - селяни, буржуазія - робочі, кулаки - бідняки, влада - народ, влада - інтелігенція - народ);
3 політичні:
- Криза «верхів», боротьба реформаторської і реакційної лінії в уряді, невдачі в Російсько-японській війні, активізація лівих сил в країні;
- Загострення соціально-політичної обстановки в країні внаслідок поразки в російсько-японській війні 1904-1905 рр..;
4 національні:
- Повне політичне безправ'я, відсутність демократичних свобод і високий ступінь експлуатації трудящих усіх націй.
Розстановка соціально-політичних сил напередодні революції була представлена трьома основними напрямками:
1) консервативне, урядове напрям, основу якого складали представники значної частини дворянства і вищого чиновництва. Існувало кілька течій - від реакційного до помірно-або ліберально-консервативного. Програма: збереження в Росії самодержавної монархії, створення представницького органу з законодавчим функціями, захист інтересів дворянства, розширення соціальної опори самодержавства за рахунок великої буржуазії і селянства;
2) ліберальний напрямок, який висловив інтереси дворянства і буржуазії, а також частини інтелігенції (професорів, адвокатів і т. д.). Виділялися ліберально-консервативний і помірно-ліберальне течії. Програма: забезпечення демократичних прав і свобод, скасування політичної монополії дворянства, діалог з владою і здійснення реформ «згори»;
3) радикально-демократичний напрям, представлене радикальної інтелігенцією, котра прагнула виражати інтереси робітничого класу і селянства. Програма: знищення самодержавства і поміщицького землеволодіння, скликання Установчих зборів, проголошення демократичної республіки, рішення аграрного, робочого і національного питань радикально-демократичним шляхом.
Причини поразки революції
Революція зазнала поразки з ряду причин:
- Недостатня організованість і неузгодженість дій робітничого класу, яка була наслідком розколу в РСДРП на дві фракції з різною тактикою в революції;
- Стихійність селянського руху, їх виступи відставали за часом, не збігалися з піднесенням робітничого руху, в основній селянської партії - ПСР стався розкол на три партії: плюс з'явилися Селянський союз і фракція трудовиків в Державній думі, що посилювало розкол в селянському русі;
- Армія в цілому продовжувала залишатися опорою самодержавства, використовувалася урядом для придушення революції;
- Неузгодженість дій всіх політичних партій революційно-демократичного табору. Особливу нетерпимість і небажання співпрацювати виявляли максималісти, анархісти-комуністи, більшовики;
- У головних опозиційних царизму сил - революціонерів і лібералів не було єдності: перші вважали неприпустимим співпрацювати з «угодовцями», а ліберали діяли нерішуче, виявляли готовність до співпраці з самодержавством у найдраматичніші моменти революції;
- Ураження революції 1905-1907 рр.. сприяла також буржуазія західноєвропейських країн, яка надала моральну і матеріальну допомогу царизму в придушенні революції;
- Головна причина поразки полягала в несприятливому співвідношенні сил революції і контрреволюції. Самодержавство було ще сильно і економічно, і політично. Воно спиралося на армію, поліцію і ті соціально-класові сили, які складали основу урядового табору [4].
2. Перше відоме нам православне братство заснувалось 1453 року у Львові при храмі Успіння Божої Матері. Воно послужило взірцем для інших братств які постали в Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.
Як приклад можна навести Луцьке Хрестовоздвиженське братств, про створення якого свідчать джерела, які сягають своїм корінням 1617 року. Засновниками братства було духовенство Луцьку через декілька років у братстві уже було вписано багато української шляхти. Першим ктитором братства бачимо ігумена Чернчицького Свято-Преображенського монастиря Герасима Микулича, в схимі Григорія. Через освітню, благодійницьку, місійну церковно-релігійну діяльність братство скріплювало християнську віру і Церкву. На кошти братства вибудувано братський храм Чесного Хреста, а 1624 року засновано при ньому братський спільножитний монастир. Від 1623 року Луцьке Хрестовоздвиженське братство має статут та ставропігію від Константинопольського патріарха.
З 1617 року діяла при братстві школа, побудована на зразок латинського колегіуму. Шкільний статут 1624 року мав дві частини: перша - права й обов'язки учнів греко-латино-словянської школи; друга -порядок функціонування школи, роль вчителя в ній. З останньої дізнаємось про предмети, які викладалися в братській школі: граматика, поезія, риторика, діалектика, арифметика, богословські науки, церковний спів та інші. Власне, це була програма тогочасних середніх освітніх закладів. Щоб активно здійснювати освітній процес, необхідно було мати достатню кількість підручників, книг у братській бібліотеці. Вони надходили з волинських друкарень, з Галичини. Луцьке хрестовоздвиженське братство також заснувало власну друкарню.
Важливою справою Луцького братства стало заснування притулку для немічних, хворих, сиріт і бездомних. Ними опікувались братчики як рідними. Усе це ставало великим прикладом християнської братської любові. Також слід наголосити, що опікуном Луцького Хрестовоздвиженського братства був великий митрополит Київський Петро Могила, а членами братства найвідоміші люди волинська: Гулевичі, Пузини, Кисилі та інші.
Окремою сторінкою діяльності братств в Україні, і зокрема, на Волині, є так звані “молодечі братства”, або як їх названо в грамоті єпископа Львівського Гедеона Балабана від 9 грудня 1606 р. “братство младечеське”. З благословення Київського митрополита Ісаї Копинського молодече братство св. Юрія постало в Луцьку при Чеснохресному братстві 1632 року.
“Наставлення книжне”, тобто освітня діяльність того часу посідала почесне місце в праці об’єднаних у молодечі братства юнаків і дівчат. Слід пам’ятати, що серед членів молодечих братств було багато учнів і випускників братських шкіл, утримуваних старшими братчиками. Молодечі братства на рівні зі старшими опікувались хворими, каліками, убогими, братськими бібліотеками, займались місійною діяльністю.
Також з документальних джерел дізнаємось, що молодечі церковні братства мали за опікунів духовних ще й представників братства старшого, але старші чесні мужі не повинні були брати влади й ктиторства над молодшими братчиками, але “…з батьківською любов’ю ходити на зібрання до молодечих братств, як до своїх любих дітей та передавати їм усе Богові угодне, добре й корисне для Церкви Божої”.
3. 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. До Москви вводилися війська. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан.
Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.
Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові політичні партії.
Депутати-опозиціонери української Верховної Ради — Народна Рада і представники демократичних організацій України — визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими на відновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися на надзвичайну сесію, а військовослужбовців — захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів.
На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Вони закликали пересічних комуністів підтримати дії путчистів. Але народ не пішов за змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Армія теж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку.
Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став Леонід Кравчук. На карті світу з'явилася нова самостійна демократична держава — Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.
№29
1. Причини Національно-визвольної війни. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:
1.1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.
1.2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.
1.3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.
2. Процес формування політичних партій в Україні почався в другій половині 19 ст. Оскільки цей процес відбувся за умов поділу українських земель між сусідніми державами, а отже, і роз´єднаності українського етносу, він мав свої особливості.
Наприкінці 19 ст. різні політичні сили українського суспільства бачили неоднакові шляхи розв´язання національних і соціальних завдань. Більшість українських політичних сил бачили розв´язання назрілих проблем на шляху соціалізму. Такої точки зору додержувалися, зокрема, українська філія проросійської організації "Земля і воля" та низка інших.
Значна частина української інтелігенції бачила розв´язання назрілих проблем на основі ідеології націоналізму. З цього приводу І. Франко зауважував, що саме в цей період українська інтелігенція та молодь відходить від культурництва і політично нейтрального українофільства і починає дошукуватися політичного розв´язання українського питання.
Приклад такої діяльності подавав створений українськими студентами у Петербурзі таємний гурток соціалістів-федералістів. У політичній програмі цього гуртка були зафіксовані положення про необхідність боротьби проти омосковлювання українців, за їхній незалежний національний розвиток.
У 1891 р. в Україні виникає перша політична студентська організація під назвою "Братство тарасівців". Біля керма цієї організації були такі відомі діячі, як І. Липа, М. Міхновський, М. Коцюбинський та ін. У програмі Товариства та в "Декларації віри молодих українців" було зафіксовано вимоги — право України на створення незалежної держави, "визнання Російської імперії окупантом України", необхідність справедливого розв´язання соціальних проблем українців і т. ін.
У 1897 р. з ініціативи Д. Антоновича і О. Кониського засновано Загальну українську організацію, метою якої було згуртувати українських діячів в одному об´єднанні. Ця організація започаткувала літературне видавництво "Вік", зорганізувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченкові свята та ювілеї письменників і т. ін.
Однак це безпартійне об´єднання не зупинило творення нових організацій, особливо серед молоді, яка бажала активніших виступів. На такій хвилі у 1897 р. в Києві було створено гурток М. Ковалевського та соціал-демократичну групу під керівництвом І. Стешенка, до якої входили Леся Українка і М. Коцюбинський.
У 1890 р. у Львові виникає перша українська політична партія європейського зразка — Русько-українська радикальна партія (РУРП), що була створена за ініціативою І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, Є. Левицького, С Даниловича, К. Трильовського, В. Охримовича. В основу програми було покладено етичний і науковий соціалізм, соборність усіх частин українських земель, людську гідність і т. ін. Партія видавала газету "Хлібороб" і "Громада" та іншу суспільно-політичну літературу.
3. Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України»[1] та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні».
Значення акту: !.створ. самостійної держави;2.чинність на території україни законів україни і конституції; 3.недоторканість території; 4.народ україни показав всьому світу своє справжнє бажання мати незалежну державу.
№30
1. Національно-визвольна війна, на думку багатьох вчених, тривала до вересня 1676. Після блискучих перемог українського війська під Жовтими Водами й Корсунем у травні 1648 козацьке повстання надзвичайно швидко переросло в загальнонаціональне.
У розвитку революції вирізняється кілька періодів.
Перший етап (лютий 1648 - червень 1652) характеризувався найбільшим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної і соціальної боротьби. Відбувається бурхливий процес розвитку державних інституцій, формування національної державної ідеї, становлення політичної еліти.
Другий етап (червень 1652 – серпень 1657) відзначається погіршенням економічного і геополітичного становища козацької України та активним пошуком союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої.
Третій етап (вересень 1657 – червень 1663) охоплює час різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства (Правобережне і Лівобережне) та виділення Запоріжжя в окрему політичну силу.
Четвертий етап (липень 1663 – червень 1668) ознаменувався прагненням польського й російського урядів поділити Українську державу (що й сталося згідно з Андрусівським договором 1667).
П’ятий етап (липень 1668 – вересень 1676) припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України, ліквідацію державних інституцій у Правобережжі та його жахливе спустошення польськими, російськими, турецькими, кримськими військами.
Надзвичайно важливою складовою революційного процесу була розбудова держави. Попри існування різних міркувань й оцінок можна зробити висновок, що відбулось становлення національної держави. Протягом першого року революції виразно окреслилася боротьба двох тенденцій у становленні форми правління: республіканської (притаманної Війську Запорозькому) і монархічної (гетьманської).
2. До складу Директорії входили представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець, від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти Гетьмана.
Внутрішня політика Директорії:
— прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;
— проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.;
— законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків і капіталістів";
— обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.
Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині Директорії.
3. Державотворчим процесом називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.
Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і, перш за все:
— будівництво власної суверенної держави;
— демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави;
— трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;
— національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;
— встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами.
Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.
Становлення Збройних Сил незалежиої України розпочалося восени 1991р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19жовтня 1993р.-воєнну доктрину України, яка виходить з того, що Україна не е потенційним противником жодної держави, а свою военну безпеку розглядає як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи МВС, Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки України.
Україна - багатопартійна держава, в якій зареєстровано понад 40 політичних партій. Серед громадських організацій і об'єднань - Федерація профспілок України, Український союз промисловців і підприємців, Спілка офіцерів України, Спілка незалежної української молоді тощо. Значно активізувалося за роки незалежності релігійне життя . Існує близько 80 конфесій, з яких майже 30 сформувалося в умовах незалежності. Серед найбільших - Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ- КП), Українська праврславна церква - Московський патріархат (УГЩ - МП), УАЛЦ, УПСПЦ, Союз євангельських християн - баптистів та ін. Є й нелегальні: сатаністи, Біле братство, сектантське об'єднання Муна та ін. Конституція України - ст35 (свобода віросповідання )
Особливостями державмого будівництва в Україні є:
встановлення й утвердження незалежної держави відбувається в умовах незавершеності процесу формування української нації, недостатнього рівня иаціональної самосвідомості;
- в суспільстві досить слабкі демократичні традиції;
-тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незал|ежності. |