Ратифікація (затвердження) — це підтвердження договору компетентним органом державної влади. Звичайно це законодавчий орган. Тому в кожній країні встановлюється своя процедура і способи ратифікації, але вони мають відповідати міжнародним стандартам.
Тобто ратифікація — акт міжнародного права, за допомогою якого держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати договори, виражає свою згоду взяти на себе зобов'язання в міжнародному плані на підставі відповідного договору. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору.
Договір може вступати в силу з дати підписання, або передбачати додаткові внутрішньодержавні процедури (ратифікація і т.п.).
Між підписанням і ратифікацією можливий значний розрив у часі. Нерідко це викликається політичними міркуваннями: одна зі сторін використовує зволікання для чинення тиску на іншу сторону. Але визначити час ратифікації сторони, як правило, не можуть.
Ратифікація підтверджується ратифікаційною грамотою, яку В Україні підписує Голова Верховної Ради за скріпою (підписом) міністра закордонних справ.
Ратифікація міжнародного договору — заключна стадія його укладення. Після цього договір набирає чинності.
Ратифікації підлягають міжнародні договори України:
а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;
б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;
в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;
г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;
ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;
д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України;
е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;
є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.
В Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію міжнародних договорів України (ст. 85 Конституції України).
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Договори, що підлягають ратифікації набирають сили в порядку, передбаченому для законів України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:
1) обов'язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм внутрішньодержавної сили;
2) суб'єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий орган;
3) порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок ухвалення нормативно-правових актів;
4) строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних договорів — такі самі, що й для нормативно-правових актів.
Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов'язань. Проте відмова ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню, є скоріше винятком, ніж правилом.
Затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України.
Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Президентом України у формі указу щодо:
а) міжнародних договорів, які укладаються від імені України;
б) міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.
Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Кабінетом Міністрів України у формі постанови щодо:
а) міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, крім договорів, зазначених у пункті "б" частини другої цієї статті;
б) міжвідомчих договорів, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України
Пропозиції щодо затвердження міжнародних договорів України подаються Міністерством закордонних справ України відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України
Рішення про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття приймаються щодо договорів, які потребують ратифікації, - у формі закону України про приєднання до міжнародного договору або про прийняття міжнародного договору, невід'ємною частиною яких є текст міжнародного договору; щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, які не потребують ратифікації, - у формі указу Президента України; щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, які не потребують ратифікації, - у формі постанови Кабінету Міністрів України.
Єдина система реєстрації і обліку міжнародних договорів України перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН і у відповідних органах інших міжнародних організацій здійснюється Міністерством закордонних справ.
Міжнародні договори, що потребують ратифікації, і міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Голос України», «Зібранні чинних міжнародних договорів України».
Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені уряду України, публікуються в «Офіційному віснику України», газеті «Урядовий кур'єр».
Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів державної виконавчої влади України, публікуються в «Зібранні чинних міжнародних договорів України».
3. Основні види договорів (угод) у сфері зовнішньоекономічної діяльності
Відповідно до Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності
Суб’єкти ЗЕД діяльності мають право укладати будь-які ЗЕД договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України
У міжнародній комерційній практиці взаємне волевиявлення може наділятися у форму договорів купівлі-продажу, ліцензійного, орендного договору, договору страхування, перевезення, зберігання, майнового наймання, комісії, доручення, дарування, кредитування, договору на туристичні послуги, по торгівлі технічними послугами тощо.
У міжнародній практиці використовуються два основних методи здійснення комерційних операцій: прямий і непрямий.
Прямий метод припускає встановлення зв'язків між виробником (постачальником) і кінцевим споживачем; поставку товарів безпосередньо кінцевому споживачеві й закупівлю товарів у безпосереднього самостійного виробника на основі договору купівлі продажу.
Непрямий метод припускає покупку й продаж товарів через торговельно-посередницьку ланку на основі висновку спеціального договору з торговельним посередником, що передбачає виконання останнім певних зобов'язань у зв'язку з реалізацією товару продавця.
Уважається, що здійснення безпосередніх комерційних операцій, особливо експортних, має ряд переваг. Зокрема, дозволяє налагоджувати більше тісні контакти з іноземними споживачами, краще вивчати умови ринку й швидше пристосовувати свої виробничі програми до попиту й вимог іноземного ринку.
Використання торговельних посередників доцільно при збуті стандартних видів машин і встаткування, що вимагають після продажного технічного обслуговування. При цьому наявність у посередницьких фірм власної мережі технічного обслуговування (ремонтних майстерень, кадрів фахівців, складів запасних частин і т.д.) значно полегшує освоєння нових ринків. Позитивно позначається й спеціалізація діяльності торговельних посередників на операціях з певною групою товарів.
Міжнародні комерційні угоди можна поділити на угоди купівлі-продажу і товарообмінні угоди. Така класифікація ґрунтується на тому, що при угодах купівлі-продажу продавець (що називається в зовнішньоторговельних угодах експортером) зобов'язується передати товар, що є об'єктом угоди у власність безпосередньому учаснику угоди – покупцю (що в зовнішньоторговельних угодах називається імпортером) за умови, що останній зобов'язується сплатити за товар деяку грошову суму, тоді як при товарообмінних угодах один товар обмінюється на інший з додержанням деяких умов, що залежать від типу угоди. Природно, що при угодах купівлі-продажу і при товарообмінних угодах мають місце вивіз товарів за кордон (експорт) і ввіз товару із-за кордону (імпорт). Але при угодах купівлі-продажу ми маємо діло, умовно кажучи, з експортом і імпортом у чистому вигляді; в таких угодах один контрагент (торговельний партнер) виступає в кожному контракті тільки як продавець-експортер або тільки як покупець-імпортер, тоді як при товарообмінних операціях, що називаються також угодами зустрічної торгівлі (countertrade), один і той же контрагент може виступати імпортером одних товарів і експортером інших, або, будучи експортером, бере на себе зобов'язання закупити якийсь товар (тобто виступити імпортером) у інших підприємців країни покупця.
Існує декілька типів зустрічної торгівлі, опис яких викладений нижче.
Бартерна операція (barter transaction) – це операція по обміну певної кількості товару одного або різних видів на еквівалентну за вартістю кількість іншого товару або товарів. Таким чином, бартерна операція не припускає жодних грошових розрахунків між контрагентами. В бартерній угоді встановлюються або кількість товарів, що постачаються взаємно, або визначається сума, на яку сторони зобов’язуються поставити товар. Перевага даної операції перед операцією купівлі-продажу в тому, що для її здійснення не потрібна валюта, і сторони не вдаються до посередництва банків.
Сторони при погодженні обсягу поставок оперують цінами і ведуть по них переговори, вказівка цін у самому тексті контракту потрібна тільки для того, щоб митні органи могли визначити розміри митних зборів і для статистики зовнішньої торгівлі.
В Україні всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право на проведення товарообмінних (бартерних) операцій. Але з метою збільшення надходжень валютних коштів до бюджету, стабілізації грошової національної одиниці та оздоровлення фінансово-банківської системи держави може бути заборонено проведення товарообмінних (бартерних) операцій деякими товарами (роботами, послугами).
Проведення товарообмінних (бартерних) операцій мають свої переваги і недоліки. До переваг відносяться: розширення можливостей просування товарів на зовнішній ринок; пом'якшення проблеми валютного фінансування імпорту; спрощення розрахунків. До недоліків відносяться: односторонність вигоди в бартерній угоді; обов'язковість збігу потреб партнерів; складність переговорів щодо узгодження ціни і кількості зустрічних товарних показників; ускладнений контроль якості товарів; значні витрати часу, пов'язані з підготовкою і виконанням зовнішньоекономічного договору (контракту). При здійснення товарообмінної (бартерної") операції слід також враховувати її характерні особливості: разовий характер; участь двох сторін; оформлення угоди єдиним контрактом; визначення кінцевої специфікації і обсягу угоди до підписання контракту; термін розрахунків тощо.
Не дивлячись на те, що при товарообмінних (бартерних) операціях розрахунки через банківську систему не проводяться, для забезпечення еквівалентності обміну необхідно здійснювати вартісну оцінку товарів. Еквівалентність обмінних товарів досягається за рахунок застосування до них світових цін, а у випадках, передбачених законами України, індикативних цін.
Індикативні ціни складаються на відповідний товар на світовому ринку на момент здійснення бартерної операції з врахуванням умов поставки. При цьому індикативні ціни є обов'язковими для застосування при здійсненні зовнішньоекономічної операції. Індикативні ціни встановлюються Кабінетом Міністрів України на товари, стосовно експорту яких застосовано антидемпінгові заходи, розпочато антидемпінгове розслідування, запроваджені спеціальні імпортні процедури, режим квотування і ліцензування.
Товарообмінні (бартерні) операції оформляються зовнішньоекономічним договором (контрактом) міни (бартеру). За зовнішньоекономічним договором (контрактом) міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар (послуги). При цьому визначається точне найменування, кількість, вартість, умови поставки за Інкотермс тощо зустрічних поставок. Всі ці дані зазначаються у додатку (специфікації), який має бути невід'ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна відмітка в тексті договору (контракту). Згаданий додаток (специфікація) балансується за загальною вартістю експорту та імпорту товарів (робіт, послуг). При цьому може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.
Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання ними зобов'язань щодо передання товару обома сторонами.
Зустрічні закупівлі - торговельні операції, згідно з якими експортер в обмін на продаж його товару зобов'язується закупити сам (або через посередника в країні імпортера) певні товари або послуги за визначений відсоток від суми основного експортного контракту. Оскільки експортеру це не завжди вигідно, він прагне завищити ціну на основний експортний товар. Залежно від масштабів прийнятих експортером зобов'язань таке завищення на практиці коливається від 3% до 20%. Надзвичайно вигідними такі угоди можуть бути для зустрічного експортера, оскільки він може не витрачати коштів на пошук ринку збуту товару. Основний імпортер (якщо це не той самий суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, що й зустрічний експортер) може зіткнутися з проблемою завищення цін на отримувану продукцію.
Тобто зустрічні закупівлі означають зобов'язання експортера закупити на певну суму товар у країні імпортера. Ряд країн південно-східної Азії законодавчим шляхом встановили обов'язковість зустрічних закупівель при імпорті в ці країни. Розповсюдження зустрічних закупівель зараз набирає все більшу чинність, особливо в країнах, що розвиваються.
Компенсаційні операції - форма довготермінової зустрічної торгівлі, відповідно до якої зарубіжний партнер поставляє машини, обладнання та технології, комплектні заводи в обмін на зустрічні поставки сировини та напівфабрикатів, що виготовлені на поставленому обладнанні. Компенсаційні операції переважно взаємовигідні: для іноземних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності економічна вигода полягає в наявності ринків збуту і джерел сировини, для другої сторони - у можливості отримання довготермінових кредитів, освоєння природних ресурсів. Для кожної із сторін певною мірою вирішується проблема забезпечення виробництва додатковими робочими місцями.
На відміну від товарообмінних (бартерних) операцій, компенсаційні операції можуть передбачити неконвертоване сальдо, яке дозволено покривати у грошовій формі або витрачати в країні кредитора. Наприклад: різниця між сумами товарів, що поставляються датською фірмою українській, складе 1000 доларів. Ця різниця і називається неконвертованим сальдо, що складає борг української фірми датському партнеру. Однак перерахувати його в Данію українська фірма не може, бо це не зумовлене контрактом. Датська фірма може використати ці гроші тільки в Україні, тому вони і називаються неконвертованим сальдо. Використовуватися ці гроші можуть на рекламу, представницькі витрати, оплату відряджень і, нарешті, на покупку будь-яких інших товарів у Україні.
У разі здійснення компенсаційної операції партнери обмінюються списками товарів, призначених для постачання.
В останній час отримали розвиток крупномасштабні операції на компенсаційній основі. Суть таких операцій у тому, що одна країна, використовуючи обладнання і технологію іншої країни, будує на своїй території промисловий об'єкт, продукцією якого і буде розраховуватися за поставлене обладнання і технологію. Від звичайної компенсаційної операції, описаної вище, крупномасштабні операції відрізняються наступним:
- Компенсаційні операції звичайно незначні по сумі, в той час як крупномасштабні операції обчислюються сотнями тисяч, а, то і мільйонами доларів;
- Крупномасштабна операція здійснюється на умовах кредиту, причому довгострокового і на крупні суми, а тому для її здійснення привертаються крупні банки;
- Підписання угоди про крупномасштабну операцію звичайно здійснюється на основі угоди між країнами на урядовому рівні;
- Крупномасштабні операції носять звичайно довгостроковий характер (до 10 років і більше).
Складність здійснення крупномасштабної операції полягає в тому, що сторони повинні чітко виконувати свої зобов'язання продавця по умовам, записаним в угоді.
При здійсненні крупномасштабної операції на компенсаційній основі з кожної сторони може бути не по одному, а по декількох учасників.
Операції на давальницькій сировині також відносяться до угод зустрічної торгівлі. Їх сутність в тому, що одна країна, наприклад, Росія, володіє сировиною, скажімо нафтою, але нафтопереробних підприємств у ній недостатньо. Тоді контрагент з Росії підписує контракт з контрагентом з України - нафтопереробним заводом на переробку його нафти й одержання продуктів нафтопереробки. Частина продуктів нафтопереробки Україна залишає собі як оплату за переробку нафти. Ця ж операція може бути уявлена і по іншому: Україна по контракту ввозить з Росії нафту, а розраховується за неї частково нафтопродуктами, а частково грошима. Ще одним варіантом такої операції може бути наступний: Росія не вивозить з України частину продуктів нафтопереробки що належить їй, а продає їх прямо з України в треті країни, при цьому вона може залучати до таких продаж у якості посередника українські підприємства.
Викуп застарілої продукції – ще один вид товарообмінних операцій. Стосується він, передусім, машинно-технічних виробів: автотранспортної техніки, дорожно-будівельної техніки, сільськогосподарських машин, а в останні роки і льотної техніки. Ініціатором таких операцій виступає звичайно, імпортер. Якщо експортер пропонує імпортеру придбати у нього нові машини, то імпортер ставить обов'язковою умовою викупити у нього застарілу техніку. Йдеться, звичайно, про техніку одного профілю. Якщо пропонуються автомобілі, то і викуповувати слід автомобілі. Але автомобілі, запропоновані на викуп, повинні бути в експлуатаційному стані. При цьому автомобілі, що викуповуються, можуть бути вироблені іншою фірмою, а не тією, що пропонує нові. Переговори про продаж нової техніки і про викуп старої ідуть водночас, водночас погоджаються і ціни на ті і на інші автомобілі; контракти можуть бути підписані окремо на продаж і на викуп, а може бути складений один контракт. Жорстока конкуренція й бажання реалізувати свою продукцію, особливо якщо ринок перспективний, примушує експортера йти назустріч умовам імпортера і викуповувати у нього застарілу техніку. Імпортеру такі операції дуже вигідні, бо він знижує свої валютні затрати і позбавляється від старої техніки, замінюючи її новою. Експортер нової техніки, що викупив стару техніку, прагне витягти з неї максимальну вигоду. Він, після ретельного огляду застарілої техніки, визначає, яким машинам можна придати товарний вигляд, і, зробивши їм попередній ремонт, пропонує їх для продажу іншим покупцям, найчастіше в країни, що розвиваються, як автомобілі колишні у вживанні, так званий "секонд-хэнд".
Договір найму (оренди)
Великою різноманітністю відзначаються орендні операції, які у міжнародній практиці зовнішньоекономічної діяльності називаються лізинговими.
Лізинг— підприємницька діяльність, спрямована на інвестування тимчасово вільних або залучених фінансових засобів. За договором фінансової оренди (лізингу) орендодавець (лізингодавець) зобов'язується придбати у власність у конкретного продавця зазначене у договорі майно та передати його за плату у тимчасове користування орендареві (лізингоодержувачу) для підприємницьких цілей .
Виходячи з цього визначення, в орендній операції при укладенні орендної угоди, беруть участь, щонайменше, дві особи, з яких одна передає майно в оренду, інша, за певне фінансове відшкодування на користь першої, приймає це майно для проведення комерційної діяльності. У міжнародній практиці, коли хоча б одна зі сторін є резидентом іншої країни, такі орендні операції мають назву лізингових.
У міжнародних торговельно-фінансових відносинах лізингові операції регулюються положеннями Оттавської конвенції про міжнародний фінансовий лізинг 1988 року, яка визначила правове регулювання лізингу та закріпила його самостійне існування у міжнародних торговельних відносинах. У такому разі два контракти — купівлі-продажу та лізингу розглядаються як єдина тристороння угода, що забезпечує правове регулювання обов'язків усіх її сторін .
Оттавська конвенція верховенствує над лізинговою угодою за наявності певних особливостей, а саме: орендар (лізингоотримувач) самостійно визначає потрібне майно та обирає постачальника, а орендодавець купує його на підставі лізингової угоди, укладеної з відома постачальника. На виконання угоди лізингу від орендаря до орендодавця мають надходити періодичні платежі.
Загалом, Конвенція має на меті перекласти відповідальність за обладнання з орендодавця на постачальника, у зв'язку з тим, що орендодавець фінансове зацікавлений у здійсненні угоди, якщо інше не обумовлене лізинговим контрактом. Основна відмінність лізингу від інших видів оренди полягає у тому, що його об'єктом є майно, яке раніше не використовувалось лізингодавцем, а спеціально придбане з метою передачі у користування з комерційними цілями лізингоотримувачу. Водночас, відмінність лізингу від кредиту полягає в тому, що згідно з угодою, об'єкт лізингу може стати власністю лізингодавця після закінчення терміну лізингу. В разі надання кредиту банк лишає за собою право власності на майно, як позичкову заставу через торговельних посередників .
4. Контракт у зовнішньоекономічній діяльності
Договір закупівлі-продажу товарів у матеріально-речовинній формі в міжнародній комерційній практиці називається контрактом.
Контракт купівлі-продажу являє собою комерційний документ, що оформляє зовнішньоторговельну операцію, у якому міститься письмова домовленість сторін про постачання товару: зобов'язання продавця передати визначене майно у власність покупця й зобов'язання покупця прийняти це майно і сплатити за нього визначену грошову суму, чи зобов'язання сторін виконати умови товарообмінної угоди. При висновку зовнішньоторговельної операції сторони повинні визначитися, право якої держави буде застосовуватися для регулювання форми укладання угоди і прав і обов'язків сторін.
Регулювання висновку договору закупівлі-продажу і тих прав і обов'язків продавця і покупця, що виникають з такого договору, уніфіковано в Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Якщо одна зі сторін контракту знаходиться в країні, яка не приєдналася до Конвенції, то Конвенція не буде застосовна до такої угоди.
У міжнародній торговій практиці існують різноманітні контракти, їх зміст залежить від операції, що збираються зробити контрагенти. Але, незважаючи на всю розмаїтість видів контрактів, в основі кожного з них лежать положення класичного контракту купівлі-продажу.
Перш ніж укласти контракт, сторони ретельно погоджують усі його пункти, поки не буде досягнута повна домовленість по кожному з них. Одна сторона розробляє проект контракту, інша його вивчає, доповнює, змінює; якщо всі спірні моменти улагоджені, сторони укладають контракт, і з цього моменту виникають усі права й обов'язки сторін за контрактом.
Застосовувані в зовнішній торгівлі контракти містять різні умови, що характеризують товар, який є предметом купівлі-продажу, що визначають комерційні особливості угоди, права та обов'язки сторін, взаємні зобов'язання сторін по операціях, що забезпечує виконання контракту. Всі умови контракту можна класифікувати таким чином: з погляду їх обов'язковості для продавця і покупця; із погляду їх універсальності.
З погляду обов'язковості умови контракту поділяються на обов'язкові й додаткові. Обов'язковими умови називаються тому що, якщо одна зі сторін не виконує ці умови, то інша сторона може розірвати контракт і вимагати відшкодування збитків. Додаткові чи несуттєві умови припускають, що при порушенні однієї зі сторін несуттєвих умов інша сторона не має права розірвати угоду, а може зажадати виконання контрактних зобов'язань і стягнути штрафні санкції, якщо це передбачено умовами контракту. Сторони вирішують самі в кожному конкретному випадку, які з умов будуть суттєвими, а які несуттєвими.
Обов’язкові умови
|
Додаткові умови
|
- найменування сторін - учасників угоди;
- предмет контракту;
- якість і кількість;
- базисні умови поставки;
- ціна;
- умови платежу;
- санкції й рекламації (штрафи, претензії);
- юридичні адреси і підписи сторін.
|
- страхування товару;
- відвантажувальні документи;
- гарантії;
- упаковка й маркірування;
- форс-мажорні обставини;
- арбітраж;
- інші умови.
|
|