|
|
Скачати 2.17 Mb.
|
|
Бойчук Андрій Юрійович Інститут адвокатури в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ століття історико-правове дослідження О д е с а - 2 0 1 2 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Одеський національний морський університет Бойчук Андрій Юрійович ІНСТИТУТ АДВОКАТУРИ В ГАЛИЧИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ історико-правове дослідження монографія Одеса «Юридична література» 2012 У монографії досліджено організаційно-правові основи становлення інституту адвокатури в Галичині у складі Австрії та Австро-Угорщини. Розкрито її місце та роль у державно-політичній системі. Виявлено переваги, недоліки та особливості функціонування адвокатури, зумовлені специфікою Галичини. Проаналізовано організаційну структуру, компетенцію та правові засади українських правничих товариств регіону. Охарактеризовано діяльність професійних об’єднань галицьких правників та їх значення у формуванні національно-державницької ідеї. Рекомендовано до друку рішення Вченої ради Одеського національного морського університету протокол № 6 від 25 січня 2012 року. Рецензенти: Мурашин О.Г., доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, член-кореспондент НАПрУкраїни, завідуючи кафедрою теорії та історії держави і права Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»; Іванов В.М., доктор юридичних наук, професор, завідуючий кафедрою теорії та історії держави і права Одеського національного морського університету; Андрусяк Т.Г., кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії держави, права та політико-правових вчень Львівського національного університету ім. І. Франка. ЗМІСТ стор.
Світлій пам’яті Глиняного Володимира Павловича та Музиченка Петра Павловича присвячую Передмова Сучасна українська історико-правова наука переживає період бурхливого розвитку. Береться до уваги досвід минувшини, який є необхідною запорукою поступу сучасної юридичної науки та практики; одночасно з нових позицій аналізуються події правової сфери минулих століть. Цінними у цьому контексті є інтелектуальні надбання та досвід галицьких адвокатів, які працювали у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. і фактично заклали підвалини розвитку вітчизняного інституту адвокатури у західноукраїнському регіоні. Більшість правників, які працювали на західноукраїнських землях не лише займалися приватною юридичною практикою, але й брали активну участь у політичному житті краю. До того ж ряд галицьких адвокатів було обрано депутатами австрійського сейму і вони не тільки у залі суду, а й на парламентській трибуні відстоювали права та інтереси простого населення. Велику кількість їхнього творчого доробку можна використати в процесі реформування вітчизняної правової системи. Перед Україною постала давно наболіла проблема – це реформування судових та правоохоронних органів. Першим кроком на цьому етапі стало прийняття нової редакції закону про судоустрій та статус суддів, який схвально оцінила Венеціанська комісія. Також при Президентові України створена комісія, що займається розробкою нової редакції кримінально-процесуального кодексу. Адже без цього нормативно-правового акту не можлива ефективна робота кримінального судочинства. Варто зазначити, що за умов реформування суду, прокуратури та інших правоохоронних органів зміни не оминуть і адвокатуру, яка відповідно до ЗУ «Про адвокатуру» є громадською організацією, але у своїй діяльності тісно співпрацює з вищезгаданими інституціями. Найголовнішої цінністю України як правової держави є її громадяни. Саме тому наша держава приєдналася до Загальної декларації прав людини. Даний документ затверджує принцип рівності людей перед законом, право людини на неупереджений і відкритий розгляд справи незалежним та справедливим судом, а також всі гарантії, необхідні для захисту особи, яка обвинувачується у вчиненні караного діяння. Відповідно до цих положень Конституція України (ст. 59) закріплює головну соціальну функцію адвокатури щодо забезпечення кожній особі права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Даної правової нормою держава підтвердила свій намір йти шляхом демократії та мати за найвищу цінність права та свободи людини та громадянина. Двадцять років української незалежності не були безплідними для адвокатури. Було ухвалено чимало нормативно-правових актів, що утверджують пріоритет права людини на допомогу і консультацію з адвокатом, зокрема проблеми функціонування інституту адвокатури, а також права та обов’язки адвокатів відображено у Законі України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., положеннях «Про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури» від 5 травня 1993 р., «Про вищу кваліфікаційну комісію адвокатури» від 5 травня 1993 р., «Про порядок реєстрації адвокатських об’єднань» від 27 квітня 1993 р., постанові Кабінету Міністрів України «Про порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави» від 14 травня 1999 р., а також Правилах адвокатської етики від 1 жовтня 1999 р. тощо. Становлення адвокатури на теренах України тривало протягом багатьох століть. Перші згадки про захисника є у Галицько-Волинському літописі та Руській Правді. Вже більш конкретно про адвоката йдеться у Литовських статутах та “Правах, за якими судиться малоросійський народ”. За період перебування українських земель у складі Російської та Польської держав діяльність адвокатури регулювалася різними нормативно-правовими актами, серед яких варто зазначити судову реформу, яку в 1864 р. провів імператор Олександр ІІ. Після певного підйому адвокатури як незалежного інституту у другій половині ХІХ – початку ХХ ст., після Першої світової війни та приходом до влади більшовиків у 1917 р. на землях, які входили до складу Російської імперії, почався занепад і поступова залежність адвокатури від суддів і прокурорів. У цей же час інша половина українських земель, які входили до складу Польщі, активно розвивалася і адвокати тут виступали не тільки захисниками у судових процесах, але приймали активну участь у культурно та політичному життя Галичини, створюючи партії та громадські організації, які активно боролися за права та свободи простого селянина. Саме цей фактор найбільше відрізняє адвокатів Наддніпрянської України та Східної Галичини. Формування інституту адвокатури на західноукраїнських землях відбувалося впродовж декількох століть під впливом різноманітних чинників, суспільно-політичних та історичних обставин. Активний розвиток адвокатури в Галичині почався у 1791 р., коли австрійський імператор підписав закон, яким оголосив адвокатуру вільною професією, і у зв’язку з цим зросла кількість охочих, стати захисниками. А згодом у 1849 р. було прийнято Тимчасове положення про адвокатуру і у 1868 р. Австрійський уряд прийняв конституцію і Постійне положення про адвокатуру, надавши їй автономію від міністерства юстиції. Своєю діяльністю правозахисники здобули право виступати на судових процесах українською мовою, що було великою перемого для того часу. Також це вплинуло на отримання різноманітних преференцій для простого населення. Окрім цього, професор Львівського університету академік Станіслав Дністрянський разом з Костем Левицьким добилися створення незалежних правничих організацій. Ряд галицьких правників було обрано депутатами австрійського сейму і це давало їм змогу на законодавчому рівні відстоювати права та свободи простого населення західноукраїнських земель. Однак поза увагою дослідників залишилася діяльність галицьких правників, яка спрямована на формування державно-правової думки на західноукраїнських землях за часів їх перебування у складі Австрії та Австро-Угорщини. Відсутність комплексного наукового вивчення даної проблеми і визначає актуальність даної монографії. Хотілося би висловити щиру подяку всі людям, без допомоги яких захист даної дисертації та написання монографії не відбулися би, - М. Аракеляну, Н. Аніщук, Н. Вернер, К. Вітману, Є. Гіді, Є. Додіну, В. Дудченко, Н. Долматовій, І. Далматову, М. Журавлю, Ю. Оборотову, В. Олефіру, С. Ківалову, С. Короєду, Д. Калаянову, Н. Крестовській, М. Костицькому, М. Крумаленку, М. Сакали, В. Скомаровському, О. Мурашину, О. Панфілову, О. Шмоткіну, моїм рідним і близьким. ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ДАІФО – Державний архів Івано-Франківської області ДАЛО – Державний архів Львівської області ЛНБ – Наукова бібліотека ім. В. Стефаника Національної Академії Наук України, м. Львів НТШ – Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка у Львові РУРП – Русько-українська радикальна партія РУХС – Русько-український християнський союз УНДП – Українська національно-демократична партія УСДП – Українська соціал-демократична партія ХСС – Християнсько-суспільний союз ЦДІАУК – Центральний державний історичний архів України, м. Київ ЦДІАУЛ – Центральний державний історичний архів України, м. Львів ЧСР – Чехословацька республіка РОЗДІЛ 1 СТАН РОЗРОБЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ 1.1. Історіографія проблеми Висвітлення ролі адвокатури Галичини у становленні державно-правової думки на західноукраїнських землях (другої половини ХІХ – початку ХХ ст.) як цілісної й невід’ємної складової історії розвитку вітчизняної юриспруденції потребувало опрацювання різноманітної літератури, архівних джерел, законодавчих документів, статистичних матеріалів, статутів, звітів, преси тощо. З метою комплексного розкриття обраної теми дослідження вважаємо необхідним здійснити ретроспективний аналіз понять «адвокат» і «адвокатура». Назва «адвокат» походить з латинської мови від слова «advoco» – запрошений. За часів Київської Русі поняття «адвокат» не вживалося, натомість роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін: «послухи» – свідки порядного життя обвинуваченого і «видоки» – свідки спірного вчинку або факту [5, с. 32]. Мета їх присутності на процесі зводилася, передусім, до моральної підтримки своєї сторони. Водночас вимога особистої явки обвинуваченого в суд не сприяла формуванню захисників як окремої правничої спеціалізації [189, с. 42]. Уперше поняття «адвокат» в Україні зустрічається в період Гетьманщини в проекті кодексу українського права під назвою «Права, по которым судится малороссийский народ…» (1743), котрий так і не був ухвалений царським урядом [5, с. 34]. У документі зазначалося, що «адвокатъ, пленипотентъ, патронъ, прокураторъ и повhренный называется, которий въ чужом дhлh, с порученія чіего, вмhсто его, в судh обстоюетъ, отвhтствуетъ и росправляется» [200, с. 151]. Аналіз енциклопедичних джерел засвідчує, що таке визначення було основним упродовж кількох десятиліть. Приміром, у «Загальній енциклопедії» (Варшава, 1859) адвокатом називали юрисконсульта, який брав на себе певні зобов’язання перед стороною звинуваченого, зокрема, від його імені виступав перед судом, захищав його інтереси та здійснював інші судові чинності [292, с. 145]. Дещо по-новому тлумачили це поняття галицькі правники у 20–30-ті роки ХХ століття. Так, Маркіян Глушкевич у статті «Адвокат і суспільство» (Життя і право, 1928) зазначав, що «адвокат виступає не тільки як індивідуальний борець за індивідуальні інтереси, але часто як індивідуальний речник прав цілих суспільних груп, як коментатор суспільної, політичної, національної, державної, міждержавної і вселюдської думки, отже як індивідуальний речник великих колективів» [76, с. 26]. Можемо стверджувати, що і в досліджуваний в дисертаційному дослідженні період галицькі адвокати перейняли на себе зобов’язання не лише відстоювати інтереси окремої особи, але й права та свободи всього українського народу. Відтак саме адвокати були активними учасниками політичний подій краю другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Підтвердженням цього є спогади адвоката із м. Самбір (Львівщина) А. Чайковського, котрий зазначав, що перед Першою світовою війною «керму народнього життя» узяли в свої руки адвокати, оскільки «адвокатський фах надається до всього, де треба знайти перепис закона і льоґічного його скомбінувати, тому, коли у нас обставини змінилися і ми потребували нових сил, то находили тих працьовників по найбільшій часті між адвокатами» [256, с. 11]. У сучасних юридичних довідкових українських виданнях знаходимо практично ідентичні визначення слова «адвокат» – це спеціаліст, який надає фізичним і юридичним особам різні види юридичної допомоги, передбачені законодавством [54, 69, 265]. Компаративний аналіз даного поняття в різні часові періоди засвідчує, що сутність діяльності та кваліфікаційного призначення адвокатів Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. розглядалися дещо ширше та багатоаспектніше, ніж у сьогоденні. У контексті нашого дослідження необхідним є пояснення терміна «адвокатура», що походить від латинського кореня «advokare», «advocatus» і в перекладі означає «закликати», «запрошений» [212, с. 5]. У «Великій енциклопедії» (Санкт-Петербург, 1900) вказано, що адвокатура – це загальна назва професії та корпорації осіб, котрі ознайомлені з технікою права і правосуддя, займаються клопотаннями на суді в чужих громадянських і карних справах [45, с. 135]. У міжвоєнний період галицький адвокат Роман Домбчевський подає тлумачення поняття «адвокатура» з проекцією на її державницьку функцію, зазначаючи, що «адвокатура в демократичний суспільности являється станом експонованим, боєвим орґаном про здійснення прав не лише приватних, індивідуальних, але й політичних громадянського значіння» [209, с. 40]. Слушними також вважаємо міркування, висловлені в часописі «Життя і право», що «Адвокатура є знаменем культури нації. Чим висше стоїть стан адвокатський та чим більше він має поважання в народі і державі, тим висша є культура того народу і держави» [112, с. 21]. В «Юридичній енциклопедії» (1999) термін «адвокатура» має двоаспектне тлумачення: 1)це система адвокатської діяльності; 2) організація адвокатів, на чолі якої стоять регіональні колегії, котрі здійснюють юридичні консультації [264, с. 23]. Більш глибинні визначення знаходимо у Великому енциклопедичному юридичному словнику (2007) та Популярній юридичній енциклопедії (2002), де адвокатура трактується як діяльність адвоката, що полягає в наданні юридичної допомоги фізичним і юридичним особам, консультуванні з правових проблем, складанні скарг, довідок, заяв та інших документів правового спрямування, представництві в суді та інших державних органах у цивільних справах і справах з адміністративних правопорушень [54, с. 17; 199, с. 12 – 13]. У Законі України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. під адвокатом визначено особу, котра має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України – дипломом іншої країни; стаж роботи в галузі права не менше двох років; володіє державною мовою; склала кваліфікаційні іспити; одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. Таким чином сутність діяльності та кваліфікаційного призначення адвокатів Галичини у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. розглядалася дещо ширше та більш різносторонньо, ніж у сьогоденні. Адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу [4]. Водночас потрібно наголосити, що галицька адвокатура досліджуваного періоду не обмежувалася вирішенням справ цивільного чи кримінального змісту, натомість вела активну боротьбу за відстоювання прав і свобод української нації краю на державному рівні. Така специфічна риса українських адвокатів найповніше висвітлює зміст адвокатської діяльності в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Історіографічну основу монографії становлять такі групи наукових досліджень: праці історичного змісту, що висвітлюють становище українських земель у складі Австрії та Австро-Угорської імперії; історико-правові дослідження про державний устрій Австрії та Австро-Угорщини; літературні джерела, що розкривають особливості становлення зарубіжної та вітчизняної адвокатури від найдавніших часів і до сьогодення; дослідження про формування національно-державницької думки на українських землях; персоналістичні праці, присвячені правничій та громадсько-політичній діяльності галицьких адвокатів. Вагомим нормативним підґрунтям нашого дослідження є також низка нормативно-правових актів, що закріплюють пріоритет права людини на допомогу і консультацію з адвокатом. Зокрема, особливості функціонування інституту адвокатури, а також права і обов’язки адвокатів відображено в Законі України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., положеннях «Про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури» від 5 травня 1993 р., «Про вищу кваліфікаційну комісію адвокатури» від 5 травня 1993 р., «Про порядок реєстрації адвокатських об’єднань» від 27 квітня 1993 р., постанові Кабмінету Міністрів України «Про порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави» від 14 травня 1999 р., а також Правилах адвокатської етики від 1 жовтня 1999 р. тощо. Особливої уваги заслуговує ще один нормативний документ – «Основні положення про роль адвокатів» від 1990 р., ухвалений VIII Конгресом ООН із запобігання злочинам. Аналіз його змісту даного документу свідчить про те, що проблема забезпечення гідних умов для функціонування інституту адвокатури набула міжнародного значення. Основне призначення документа полягає в тому, щоб допомагати державам-учасницям у сприянні та забезпеченні належної ролі адвокатів, яка має поважатися й гарантуватися урядами при розробленні національного законодавства та його застосуванні як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами законодавчої та виконавчої гілок влади і суспільством у цілому [4, с. 125]. До першої групи джерел, що висвітлює становище українських земель у складі Австрійської та Австро-Угорської імперій, належать дослідження громадсько-політичних діячів, науковців, правників другої половини ХІХ ст. - 1939 р.: О. Барвінського [26], В. Будзиновського [47], А. Василевсько-го [51], Л. Василевського [52], Е. Витте [56], Я. Головацько-го [77], К. Грота [83], М. Грушевського [84], І. Кревецького [135; 136], В. Левицького [144], І. Лисогорського [166], М. Лозинського [159;165], В. Охримовича [186], Г. Піддубного [197], Ш. Сеньобо [214] та інших. Історичні підвалини становлення й розвитку Австрійської та Австро-Угорської імперій стали предметом дослідження В. Ванечка [50], М. Герасименка [70], В. Грабовецького [82], М. Данилака [90], Г. Кожелянка [129], О. Косачевської, М. Кравця [134], П. Музиченка [175], В. Осечинського [184], Ф. Ястребова [266] та інших. Серед сучасних українських істориків чільне місце посідають праці О. Добржанського [107], А. Жуковського [117], О. Кондратюка і П. Лепісевича [130], М. Кугутяка [137], Т. Мікули [173], О. Павлюка [188], О. Сухого [219] та інших. У дисертаційній роботі О. Добржанського проаналізовано соціальне та політико-правове становище українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.; представлено статистично-демографічну та соціальну характеристику українського населення краю; охарактеризовано тенденції розвитку українського національного руху та боротьбу населення за свої національні права [108]. У дослідженні О. Павлюка розкрито суспільно-політичне та громадське життя на Буковині в середині ХІХ – на початку ХХ століть. Як зазначає вчений, у 50-х рр. ХІХ ст. Буковина включала 16 повітів, однак, з 1869 р. запроваджено поділ краю на 8 адміністративно-політичних повітів. Державну адміністрацію Буковини очолював намісник, який мав найширші повноваження у вирішенні політичних та соціально-економічних питань і підпорядковувався віденській владі. Вищим органом влади у крайових питаннях проголошувався буковинський сейм, на чолі якого стояв крайовий маршалок, а крайовий виділ був виконавчим органом крайової автономії [188, с. 22–23]. Автор зазначає, що саме середина ХІХ – початок ХХ ст. є часом формування правових інститутів краю: юстиції, адвокатури, прокуратури та судів. У середині ХІХ ст. до складу юстиція на Буковині входила: магістратурою (судовим відомством), прокуратура, державний нотаріат, адвокатура та захист по кримінальних справах [188, с. 28]. Друга група джерел, яка висвітлює історико-правові дослідження про державний устрій Австрії та Австро-Угорщини, представлена доробком таких сучасних науковців, як В. Батрименко [123], І. Бойко [25], О. Кондратюк [131], О. Копиленко [123], В. Кульчицький [138-141], О. Мікула [172], І. Настасяк [25], М. Никифорак [181], Н. Панич [191], Б. Тищик [221], А. Чайковський [123], В. Чудийович [261] та інші. Чільне місце займають напрацювання В. Кульчицького. У своїй роботі «Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.)» (1966) автор представив ґрунтовну територіально-адміністративну характеристику краю та його економічного становища. Дослідник проаналізував систему центральних органів Австро-Угорської імперії, державної адміністрації і крайового самоврядування в Галичині, структуру галицького крайового сейму, а також систему органів суду і прокуратури краю [140]. В. Кульчицький також зупинився на висвітленні проблеми функціонування адвокатури в Галичині та на Буковині, акцентуючи увагу на вимогах до професійної компетенції представників цього фаху [140, с. 52]. У третю групу було виокремлено літературу, що розкриває особливості становлення зарубіжної та вітчизняної адвокатури в різні історичні періоди. До неї належали видання та публікації галицьких адвокатів, котрі, як очевидці та учасники громадсько-політичного життя краю другої половини ХІХ – початку ХХ ст., розкрили роль адвокатури в боротьбі за права українського населення Галичини; визначили кваліфікаційні вимоги до особи захисника; надали інформацію про адвокатів, котрі відкривали адвокатські канцелярії в Галичині в різні роки тощо. Інформаційною цінністю відзначаються дослідження М. Волошина, Л. Ганкевича, М. Глушкевича, С. Дністрянського, Р. Домбчевського, К. Левицького, О. Надраги, Є. Олесницького, Я. Падоха, В. Старосольського, А. Чайковського, М. Чубатого. Суттєвий внесок у розкриття проблеми історії становлення інституту адвокатури зробили Т. Варфоломієва [122], І. Гловацький [74], Ю. Кінаш [5], О. Кондратюк [131], В. Кульчицький [143], В. Медведчук [212], М. Никифорак [180, 181], М. Петрів [195], О. Святоцький [212], А. Титов [5], О. Філонов [5], В. Шкарупа [5] та інші. Важливим підґрунтям нашого дослідження стали праці львівського науковця І. Гловацького. Приміром, у книзі «Українські адвокати Східної Галичини (кінці ХVІІІ – 30-ті рр. ХХ ст.)» (2004) автор деталізує походження адвокатського фаху, починаючи з ХІІІ століття. Особливу увагу приділено розвиткові інституту адвокатури за часів приєднання Галичини й Буковини до Австрії. Як зазначає дослідник, для законодавства Австрії було характерним підвищення вимог до адвокатури, починаючи встановлення диференційованих і високих цензів щодо вступу до адвокатури, і, завершуючи приписами стосовно надання правової допомоги [75, с. 22]. Цінним слід вважати і проведений аналіз нормативно-правових документів, що регламентували функціонування інституту адвокатури, а саме Цісарського декрету (1802), Тимчасового положення про адвокатуру (1849), Постійного положення про адвокатуру (1868) тощо. І. Гловацький розглянув діяльність першої національної професійної організації адвокатів – Союзу українських адвокатів (1923), що піклувалася про збільшення чисельності українських адвокатів краю, сприяла їм у навчанні, праці та наданні матеріальної допомоги [75, с. 30]. Автор також акцентує на створенні адвокатських палат у Львові, Перемишлі, Тернополі, Самборі, Золочеві, Станіславі та зазначає, що відповідно до статистичних даних Львівська палата за кількостю адвокатів та аплікантів була найчисельнішою у всій Польщі [75, с. 32]. Процес виникнення та функціонування адвокатських палат на території Галичини розкриті І. Гловацьким у статті «Заснування та правовий статус адвокатських палат у Галичині в другій половині ХІХ ст.» (2008) [71]. Подаючи чисельність адвокатів в окремих округах земських судів, дослідник наголошує на розбіжностях у статистичних даних, отриманих з різних джерел. Причиною такого явища, на переконання І. Гловацького, була часта міграція адвокатів з одного судового округу до іншого та помилки в підготовці списків адвокатів для їх оголошення в урядовій газеті [71]. Цінними для нашого дослідження є й інші видання автора – «Промови українських адвокатів Галичини на політичних судових процесах початку ХХ ст.» (2004), «Українські адвокати Східної Галичини в світлі архівних джерел та некрологів (1800–1939 рр.)» (2008). У монографії М. Никифорака фрагментарно висвітлено розвиток інституту адвокатуру на Буковині. За твердженням автора, найбільш активно буковинська адвокатура розвивалася наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., коли чисельність захисників збільшилася практично вдвічі. На державному рівні цьому процесу сприяв указ міністерства юстиції від 18 жовтня 1901 р. про затвердження розпорядку буковинської адвокатської палати [181, с. 185]. Ще одним ґрунтовним джерелом є дисертаційне дослідження О. Святоцького «Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав громадян (історико-правове дослідження)» (1994). Науковець проаналізував значення адвокатури в юридичному механізмі захисту прав людини; окреслив витоки інституту адвокатури; охарактеризував історичний шлях розвитку адвокатури України; розкрив світові стандарти організації та функціонування адвокатури [211]. Дослідник наголошує, що виникнення інституту адвокатури обумовлене розвитком культури та ускладненням відповідних юридичних норм, що зумовило потребу в особливій групі людей, які займаються вивченням законів задля надання юридичної підтримки та допомоги [211, с. 47]. Значної уваги заслуговує навчальний посібник «Адвокатура України» (2007), створений колективом авторів (В. Шкарупа, О. Філонов, А. Титов, Ю. Кінаш). У виданні розглядаються основні поняття і сутність адвокатури, історія розвитку цього правового інституту, визнані у світі принципи організації та діяльності адвокатури, особливості організації адвокатської діяльності в Україні, а також форми участі адвокатів у кримінальному, цивільному, господарському та адміністративному процесах [5]. Автори ґрунтовно проаналізували зародження в найдавніші часи в різних країнах такого явища, як захист обвинуваченого; прослідкували трансформації адвокатського фаху, що відбувалися під впливом юридичного розвитку суспільства; наголосили, що у стародавньому світі правову допомогу мали право надавати не лише юристи, а й довірені на це особи. У посібнику також окреслено витоки становлення й розвитоку інституту адвокатури в Київській Русі, за часів Козаччини, Російської та Австро-Угорської імперій, радянської доби [5, с. 26]. Тенденції становлення національно-державницької думки на українських землях представлені в четвертій групі джерел. До неї належать праці таких громадсько-політичних діячів досліджуваної доби, як М. Возняк [58], В. Гнатюк [81], С. Дністрянський [104], К. Левицький [145], М. Лозинський [163], Ю. Охримович [187], В. Старосольський [216] та інших. Безперечно цінними є погляди С. Дністрянського, викладені у праці «Нова держава» (1923) [104]. Дослідник зазначає, що, незважаючи на конституційні права та принципи рівності народів, що стали гарантуватись після революції 1848 р., боротьба за фактичне встановлення рівноправності триває. Автор стверджує, що «держава не зуміла як слід перевести зрівняння усіх народів, але хотячи прагнучи династичну систему помогла сильнійшим націям взяти верх над слабшими, а це привело до того, що сильні нації взяли верх над державою, та, висвободжуючи себе, причинилися до розпаду монархії після світової війни» [104, с. 12–13]. С. Дністрянський також дає тлумачення понять «нація», «народ», «держава», «національна територія» тощо. Актуальними й у наш час залишаються характеристики держави (про них ітиметься далі), подані автором. Значний інтерес для нашого дослідження становить книга В. Старосольського «Теорія нації» (1921), у якій наголошено, що неможливо провести кордони держави так, щоб територія була заселена представниками лише однієї національності. Відтак у кожній державі проживають представники не лише титульної, а й інших націй. Завдання пануючої нації полягає у створенні умов, що необхідні для вільного розвитку національних меншостей [216, с. 106]. Сучасні дослідники (І. Андрухів [19], П. Арсенич [19], Є. Гіда [ 68 ], О. Добржанський [108], І. Жалоба [116], А. Коцур [133], І. Лісна [158], М. Мацькевич [171], О. Мироненко [225], І. Мищак [174] та ін.) також спричинилися до розкриття проблеми формування національно-державницької думки на західноукраїнських землях. Цінним вважаємо доробок дослідників І. Андрухіва та П. Арсенича, котрі у праці «Українські правники в національному відродженні Галичини: 1848–1939 рр.» (1996) розкрили тенденції національно-культурного відродження в Галичині за часів «адвокатської доби», де провідну роль у культурно-освітньому, суспільно-політичному та економічному житті краю відігравали українські правники. І. Андрухів акцентує на тому, що галицькі юристи в сеймі та парламенті активно обстоювали політичні, соціальні та культурні інтереси українського населення краю. Зокрема, особливо гострі дебати велися навколо автономії Східної Галичини, земельного, мовного та культурно-освітнього питань [19, с. 15]. Вагоме місце в історико-правовій царині посідає дослідження М. Мацькевича «Національно-державницька ідея в Галичині (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)» (2004). Автором проаналізовано передумови й закономірності формування та розвитку української національно-державницької ідеї в Галичині в умовах австрійського конституційного ладу. Особливий акцент науковець ставить на розкритті питання боротьби галицьких українців за національно-культурні права, зокрема, відстоювання прав руської мови, які становлять «фундамент ідеї національного самоздійснення та політичного самовизначення» [171, с. 41]. Важливо те, як зазначає автор, що в досліджуваний період чільну роль відіграли органи місцевого самоврядування, що виступали формою реалізації демократії та певним механізмом народовладдя [171, с. 174]. Наведена теза є абсолютно об’єктивною з огляду на те, що місцеве самоврядування дозволило вирішувати колективам регіонів питання місцевого значення, що зумовило реалізацію ідею української політичної автономії. Вагомим здобутком автора вважаємо і представлені в монографії моделі української державності в державно-правових платформах москвофілів, народовців та полонофілів. Так, М. Мацькевич зазначає, що москвофіли практично не сприймали ідею української автономії, а надто ідею самостійної національної держави; народовці, відстоюючи національно-культурні інтереси галичан, підтримували ідею їх національного визволення й утворення української держави; полонофіли прагнули до визнання українського населення Галичини частиною польської нації, що фактично означало відмову українців від ідеї національного державотворення [171, с. 140, 145, 161]. Продовжуючи вивчення питання участі галицьких правників у роботі сейму та парламенту, актуальними слід вважати напрацювання історика І. Мищака. Так, автор зазначає, що українські депутати, обрані до австрійського парламенту, належали до когорти досвідчених службовців та викладачів, котрі користувалися повагою та визнанням не лише українців, а й представників інших національностей і центральної влади [174, с. 163]. Водночас дослідник вказує, що вони активно відстоювали права українців на освіту рідною мовою, розвиток національної культури; вели боротьбу за створення українського університету у Львові, що викликало рішучий супротив поляків; пропагували україноцентричні ідеї в пресі, завдяки чому схилили на свій бік широкі кола громадськості [174, с. 164]. Таким чином участь українських правників у роботі представницьких органів Австро-Угорщини значною мірою сприяла тому, що захист прав українців постійно перебував на порядку денному рейхсрату і крайових сеймів. З-поміж персоналістичних досліджень, які становлять п’яту групу джерел, чільне місце відводиться напрацюванням таких науковців, як Т. Андрусяк [10, 12, 14, 15], І. Андрухів [17, 18], М. Васильчук [8], В. Великочий [121], В. Возьний [60], О. Жерноклеєв [121], А. Савчак [210], О. Седляр [213], П. Стецюк [218], І. Чуйко [262] та інших. Актуальною в контексті нашого дослідження вважаємо дисертаційну роботу В. Возьного «Державно-правові погляди академіка С.Дністрянського» (1999). Автор виявив, що наукова діяльність Станіслава Дністрянського поділяється на три основні етапи: ранній – до 1898 р.; львівський – з 1899 до 1918 рр.; еміграційний – з 1918 до 1935 рр. Основою національно-державницьких поглядів науковця була концепція політичного самовизначення українського народу на своїй етнічній території, обґрунтована вченим у теорії суспільних зв’язків. В. Возьний стверджує, що ідеї С. Дністрянського стосовно приватного права виходили з необхідності вдосконалення правової системи шляхом проведення реформи приватного права та його окремих галузей та інститутів з урахуванням нових суспільно-правових відносин. Особливу увагу автор приділяє теорії конституціоналізму вченого, що орієнтувалась на політичну свободу суспільства і особистості, що реалізується через народне представництво в центрі та самоуправління на місцях, і передбачала обмеження державної влади за рахунок розширення прав громадян і місцевого самоуправління [60]. Ще однією визначною постаттю, котра залишила яскравий слід у громадсько-політичному житті Галичини досліджуваної доби, є адвокат, політичний діяч, перший голова уряду ЗУНР Кость Левицький. Одним з перших видань, у якому розкрито його життєвий шлях, громадську, політичну та парламентську діяльність, науково-публіцистичну творчість, стала книга І. Андрухіва «Кость Левицький: сторінки життя» (1995) [17]. Адвокатська діяльність найбільш ґрунтовно висвітлена в монографії, виданій колективом авторів (І. Андрухів, В. Ковалик, С. Сворак) «Кость Левицький: політик, громадський діяч, правник (1859–1941)» (2009) [18]. Вони зазначають, що адвокатська діяльність Костя Левицького розпочинається 1884 р. після закінчення університету в канцелярії Львівського воєводського управління. Завдяки великій працездатності, витримці, професійній підготовці Кость Левицький уже за шість років відкриває у Львові власну адвокатську контору, яка стала осередком захисту українського населення [18, с. 85]. З-поміж його «адвокатських перемог» чільне місце посідає справа захисту студента Мирослава Січинського, котрий убив намісника Галичини графа Андрія Потоцького. Суд двічі виносив вирок М. Січинському до страти. І лише завдячуючи професійним діям групи захисників (очолюваних Костем Левицьким), які звернулися до цісаря з проханням про помилування, М. Січинському вдалося уникнути покарання [18, c. 86]. Дослідник О. Седляр розкриває участь самбірського адвоката і громадського діяча А. Чайковського в організації та функціонуванні різноманітних громадських інституцій, проведенні зборів, виборчих кампаній до Державної Ради, Галицького сейму та повітових рад, а також його працю стосовно надання безкоштовних юридичних консультації. За твердженням автора, А. Чайковському в громадській діяльності допомагали правнича освіта та фах адвоката – він фактично був головним юридичним консультантом бережанських українців. На відміну від державних службовців, менше залежав від місцевої влади і, як багато інших адвокатів-українців того часу, міг ефективно займатися громадськими справами [213]. У дисертаційному дослідженні І. Чуйко висвітлено громадську й парламентську діяльність найбільш помітної та авторитетної фігури кінця ХІХ – початку ХХ ст. стрийського адвоката Є. Олесницького. У роботі автор подала основні етапи життя правника, різнобічну суспільно-політичну діяльність, ґрунтовно окреслено його внесок в економічну розбудову краю, роль у піднесенні національної свідомості українського народу [262]. І. Чуйко наголошує, що Є. Олесницький – співтворець нового етапу українського національного відродження, яке ввійшло в історію під назвою «адвокатська доба». Відтак дослідниця детально розкриває правничу діяльність Є. Олесницького та його участь у гучних політичних судових процесах. Проаналізувавши згадані вище джерела, ми виявили, що проблема впливу адвокатури Галичини на становлення державно-правової думки на західноукраїнських землях другої половини ХІХ – початку ХХ ст. лише частково вивчена попередніми дослідниками. У їхніх роботах аналізується функціонування органів суду та прокуратури, участь адвокатів у політичних судових процесах тощо. Однак роль галицьких захисників у популяризації та поширенні державницьких ідей на західноукраїнських землях як самостійне історико-правове явище не вивчалося в жодній роботі. |
|
ЄВРОПЕЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ Якщо взяти основні країни Францію, Англію, Германію, Росію, США то протягом всього періоду від Великої Французької революції і до... |
«Портрети українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХІ ст.» Номінація Автори: Заболотна А. Г., викладач української літератури, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, викладач-методист |
|
Василюк Юлія Василівна, учитель-методист, учитель історії Мета курсу. Висвітлити з позицій об’єктивізму та історизму визначальні тенденції міжнародних відносин другої половини ХХ – початку... |
ЛЕКЦІЯ 1 (частина 2) Соціологічні ідеї представників української суспільної думки другої половини XIX- початку XX ст |
|
Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, личность Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепціях другої половини XX століття... |
Уроку з історії України для 9 класу на тему: "Початок національного... Розробка уроку з історії України для 9 класу на тему: "Початок національного відродження у Наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ... |
|
Памфіл Данилович Юркевич найвизначніший український філософ минулого... Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути... |
Практична робота №1 Розвиток видавничої справи і редагування в Україні ХІХ – початку ХХ ст Суспільно-політичні чинники розвитку української видавничої справи початку ХІХ ст |
|
МУЗЕИ КНИГИ І ДРУКАРСТВА УКРАЇНИ Книга є збірником, що складається з «Патерика скитського» та «Патерика Азбучного» та представляє собою рукописну писемну пам’ятку... |
На розвиток зв’язного мовлення 3 год Вступ. Загальна характеристика розвитку французької літератури та культури ХІХ століття, їх стильове розмаїття. Внесок Франції у... |