|
|
Скачати 0.61 Mb.
|
|
2. ДИПЛОМАТИЧНЕ ПРАВО 2.1. Загальна характеристика дипломатичних представництв Дипломатичне представництво є основним зовнішньополітичним закордонним органом держави. Як зазначалося, в історії дипломатії склалися три класи глав дипломатичних представництв (посли, посланники і повірені у справах), які визначали і рівень представництва. Проте сучасне дипломатичне право виділяє власне дві категорії дипломатичних представництв: посольства, які діють на постійній основі і дипломатичні місії9, які розглядаються як тимчасові органи. Посольство вважається дипломатичним представництвом найвищого рангу. Його заснуванням зазвичай намагаються підкреслити найвищий рівень дипломатичних зносин з країною. Сьогодні така практика переважає у дипломатичній сфері, тоді як у минулому посольствами обмінювались лише великі держави10. Посольство очолюється послом. Дипломатичні місії є дипломатичними представництвами, нижчими за рангом від посольств і зазвичай розглядаються як тимчасові органи ЗЗ. Дипломатичні місії очолюються посланниками або повіреними у справах. Вони засновуються у всіх випадках, коли держави не мають наміру одразу обмінятися посольствами. Часто потреба в дипломатичній місії виникає там, де акредитуюча держава може акредитувати одного главу дипломатичного представництва (посла) на кілька держав, якщо при цьому є згода з боку держав перебування. Якщо держава акредитує главу представництва в кількох державах, то у кожній державі, де немає постійного місця перебування глава представництва, акредитуюча держава засновує дипломатичні місії, зазвичай, на чолі з тимчасово повіреними у справах11. У дипломатичній практиці відмінність між посольствами і дипломатичними місіями зводиться до відмінностей у питаннях дипломатичного протоколу й етикету. Що ж стосується юридичних основ їх представницького характеру (вони офіційно представляють державу в державі передбування), функцій та привілеїв, то відмінностей між ними немає. Попередньо домовившись про обмін дипломатичними представництвами, зацікавлені держави визначають категорію, до якої мають належати їх дипломатичні представництва (посольство чи місія). Оскільки існує прямий зв’язок між категорією дипломатичного представництва і класом представника, який його очолює, діє норма Віденської конвенції, яка зазначає, що «клас, до якого повинні належати глави представництва визначається за погодженням між державами» (ст. 15). Якщо спочатку утворено місію, а пізніше сторони вважатимуть за доцільне підвищити рівень представництва, слід знову досягти відповідних домовленостей: міжнародний протоко і етикет, а також принцип суверенної рівності держав не допускає одностороннього розв’язання подібних питань. З принципу взаємності також випливає звичай, відповідно до якого держави обмінюються дипломатичними представництвами однакового рівня, які відкриваються в столицях обох держав. Якщо посада глави представництва вільна, або якщо глава представництва не може виконувати свої функції, тимчасово виконуючим обов’язки глави представництва стає тимчасово повірений у справах. Повірений у справах виконує обов’язки представника на час його хвороби чи тимчасового від’їзду, а також у період між від’їздом попереднього і прибуттям нового. При відкритті представництва він може очолювати його до прибуття посла або посланника на початку його діяльності. У дипломатичній практиці прийнято, що тимчасово повірений у справах не повинен починати нові справи, він лише продовжує попередні згідно з вказівками глави представництва, якщо він тимчасово відсутній. В інших випадках він має підтримувати тісний контакт зі своїм Міністерством закордонних справ. Одразу після домовленості про обмін дипломатичними представництвами, держави зобов’язані сприяти одна одній у придбанні на своїй території, відповідно до своїх законів, приміщень, потрібних для дипломатичного представництва, або надавати допомогу акредитуючій державі в отриманні приміщень будь-яким іншим шляхом12. Зазвичай дипломатичні представництва засновуються у столиці держави перебування, де розташовані й резиденція глави держави і її уряд13. 2.2. Функції дипломатичного представництва Дипломат має бути одночасно посередником, представником своєї держави і спостерігачем: як посередник він доводить до відома іноземного уряду ноти та повідомлення свого уряду, як представник своєї держави він діє від її імені, наділений необхідними повноваженнями для офіційних зносини з владою держави перебування, як спостерігач він через дипломатичне листування (телеграми, депеші, доповідні записки тощо) інформує своє МЗС про всі події політичного, економічного й соціального життя держави перебування. Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» (стаття 3) закріпила функції дипломатичного представництва у більш широкому обсязі, зокрема:
Представницька функція передбачає, що дипломатичне представництво акредитуючої держави представляє її в державі перебування в повному обсязі, включаючи право представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави – суб’єкта міжнародного права, що має об’єктивне право на представництво (право посольства). Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починає реалізовуватися з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва і його відкриття, а на практиці зазвичай з моменту вручення главою дипломатичного представництва главі держави вірчих грамот. Захист інтересів акредитуючої держави. З представницькою тісно пов’язана функція дипломатичного захисту, яка полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси акредитуючої держави, але й фізичних та юридичних осіб, які перебувають в правовому зв’язку з акредитуючою державою, під її правовим захистом. Дипломатичний захист має бути правомірним, тобто здійснюватися без порушення норм і принципів міжнародного права. У міжнародному праві існують певні звичаєві критерії правомірності дипломатичного захисту: а) дипломатичний захист надається лише дипломатичним представництвом; б) дипломатичний захист поширюється переважно на громадян держави, що акредитує; в) дипломатичний захист, як захист політичний, обґрунтовано застосовується лише після того, як посольством вичерпані всі законні (правові) засоби, передбачені законодавством держави перебування; г) дипломатичний захист не надається іноземним громадянам, громадянам країни перебування або апатридам (дипломатичний захист відрізняється від дипломатичного притулку). Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, тобто основним засобом здійснення дипломатичних повноважень: у широкому сенсі ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з владою країни перебування, у вузькому – це переговори з питань укладання дво- чи багатосторонніх міжнародних угод. Якщо немає попередніх домовленостей про інше, переговори і в широкому, і у вузькому сенсі дипломатичний представник веде без надання його спеціальних повноважень, на підставі врученої ним главі держави перебування вірчої грамоти. Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне представництво має право всіма легальними, можливими засобами (виходячи з норм законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспектний характер, оскільки стосується політичної ситуації в державі перебування, її економічної стабільності, гуманітарних, культурних та інших питань. Інформаційна функція включає обов’язок персоналу дипломатичного представництва не тільки інформувати свій уряд, але й надавати інформаційні послуги різним суб’єктам на території країни перебування. Таким чином, громадянин, установа чи органи акредитуючої країни, перебуваючи в приймаючій країні, вправі звернутися в дипломатичне представництво своєї держави в цій країні з запитом про надання інформації, що цікавить його з конкретних питань. Водночас, слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом відповідно до законів і звичаїв, щоб уникнути як порушень законів країни перебування, так і порушень законів і інтересів своєї акредитуючої держави. Зміцнення дружніх відносин. На відміну від перерахованих вище функцій, вироблених в процесі тривалої практики міжнародного спілкування, функція зміцнення дружніх відносин і співробітництва характерна переважно для сучасних дипломатичних представництв. Ця функція була виділена делегацією Чехословаччини в процесі роботи Віденської конференції 1961 р. з дипломатичних зносин, вона знайшла своє місце в прийнятому нею кодифікованому документі. Міжнародне право має систему звичаєвих і договірних норм, які спрямовані на забезпечення ефективності виконання дипломатичним представництвом своїх функцій. Вони стосуються відкриття дипломатичних представництв, їх функціонування та привілейованого статусу і кодифіковані в кількох універсальних багатосторонніх угодах про які йшлося вище, а також у регіональних і двосторонніх домовленостях і відповідних національних НПА. 2.3. Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва Одне з головних питань, що виникає після домовленості між сторонами про встановлення дипломатичних зносин – це призначення глави дипломатичного представництва. Надзвичайно важливо правильно розуміти, з якого моменту починається здійснення останнім своїх повноважень. Порядок призначення дипломатичних представників регулюється нормами національного й міжнародного права. Призначення дипломатичного представника здійснюється главою держави чи від його імені, згідно з існуючою конституційною практикою держав. Процедура призначення глави дипломатичного представництва називається акредитуванням і складається із кількох стадій: 1. Підбір кандидатури посла або посланника. 2. Запит агреману. 3. Видання акта внутрішнього права, яким оформляється призначення. 4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення у пресі про призначення, що відбулося. 5. Видача вірчих грамот. 6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ країни перебування після прибуття посла або посланник і подання йому копії вірчих грамот. 7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування. Підбір кандидатури посла або посланника регламентується внутрішньодержавним правом, але коригується політичними інтересами і узвичаєною практикою. Кандидатура має бути ухвалена приймаючою державо. Агреман, на який держава що відправляє (акредитує) дипломата подає запит державі майбутнього перебування, регламентується нормами міжнародного права. Ст. 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. закріпила вимогу про отримання згоди держави перебування, однак вона не містить правил щодо форми запиту згоди або форми агреману як свідчення надання згоди. Звідси можна зробити висновок, що форма запиту та надання згоди не має юридичного значення, вона може надаватися як письмово, так і усно. При цьому таку згоду можна зажадати листом, адресованим Міністерству закордонних справ приймаючої держави, або без листа через главу місії у державі перебування. Запит агреману та його отримання здійснюється через дипломатичні канали, через МЗС та посольства держав-контрагентів. Якщо отримано негативну відповідь або не отримано взагалі, всю процедуру проводять заново доти, доки не буде отримано згоди на нову кандидатуру. Лише тоді вчиняються відповідні дії, що випливають з факту вибору кандидатури на посаду глави представництва. Зазвичай, позитивному розв’язанні питання, відповідь надходить упродовж місяця. Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або відмовити без зазначення причин. Теорія і дипломатична практика не виробили загальноприйнятих критеріїв відмови в агремані. Проте за звичаєм причиною відмови в агремані можуть бути лише серйозні й об’єктивні обставини, такі як негативне ставлення претендента до держави перебування, наявність компрометуючих матеріалів на нього. Інколи в дипломатичній практиці трапляються й необґрунтовані з позицій сучасного міжнародного права відмови в агремані, наприклад за статевими або расовими ознаками. Якщо узагальнити існуючу практику з цього питання, можна виділити такі дві групи критеріїв: 1) перша група стосується особи кандидата, його минулого і ставлення до приймаючої держави; 2) друга група не стосується особи кандидата, а випливає з характеру відносин між державами. Дипломатичний протокол і етикет вимагає повного збереження у таємниці факту запиту агреману. Такий порядок зумовлений тим, що розголошення відомостей про факт запиту агреману і, особливо, при відмові в наданні агреману, може призвести до певних негативних наслідків, а інколи навіть ускладнити зносини між державами. Треба зазначити, що відмова у наданні агреману стосується лише особи дипломатичного агента і в жодному разі не стосується підтвердження або перегляду досягнутої угоди між державами про встановлення дипломатичних зносин. Запит агреману не поширюється на інших членів персоналу представництва, оскільки їх, згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, акредитуюча держава може призначати на свій розсуд. Що стосується військових, морських та авіаційних аташе, то приймаюча держава може запропонувати, щоб прізвища повідомлялися на її схвалення заздалегідь. Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення (видання національного акта), та офіційної публікації про це в обох державах, посол або посланник, відповідно до конституційної процедури акредитуючої держави, отримує вірчі грамоти, якими держава підтверджує його повноваження представляти її інтереси в державі перебування. Вірчі грамоти підписує глава держави, вони адресовані главі приймаючої держави. За правовим змістом, вірча грамота – це документ, який засвідчує представницький характер дипломата і є підставою його акредитації в іноземній державі. Вірчі грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного представника, чинних упродовж усього періоду його перебування на посаді з усіх питань, що випливають із основних функцій представництва. Вірчі грамоти вручають лише послам і посланникам, а для постійно повірених у справах видають листи міністра закордонних справ акредитуючої держави, які вони вручають міністру закордонних справ країни перебування. Процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним правом і відбувається в кожній країні згідно з її протокольним церемоніалом. Серед основних елементів протокольного церемоніалу, які відповідають міжнародній практиці, такі:
Відповідно до принципу рівності держав, як у процесі церемонії вручення вірчих грамот, так і в порядку черговості їх вручення, не може бути застосовано жодної дискримінації, а мають бути однакові процедура і церемоніал для всіх глав дипломатичних місій цього класу згідно зі звичаями, що існують у цій столиці. Це правило закріплене у ст. 18 Віденської конвенції. Порядок і церемонії, яких дотримуються під час прийняття дипломатичних агентів, мають давні традиції. Існують певні особливості в дипломатичному протоколі за участю держав-монархій. За віковою традицією глава дипломатичної місії за своїм правовим статусом вважається alter ego самого монарха, а тому у випадку смерті або зречення від престолу монарха акредитуючої держави його наступник видає нові вірчі грамоти для глав дипломатичних представництв, які виконували таку функцію до цього часу. Так само у випадку смерті або зречення від престолу монарха приймаючої держави виникає потреба у поданні вірчих грамот його наступнику главами дипломатичних представництв, акредитованих у цій державі. Вручення нових вірчих грамот відбувається також у випадку принципових змін державного ладу, наприклад, після революції. Черговість вручення вірчих грамот або подання їх завіреної копії визначається датою і часом прибуття глави представництва. У республіканських державах, де влада не зосереджена в одних руках, при зміні глави держави не вимагається подання нових вірчих грамот. Згідно зі ст. 13 Віденської конвенції, глава представництва вважається таким, що розпочав виконання своїх функцій у державі перебування залежно від практики, що склалася у цій державі, яка повинна застосовуватись одноманітно: або з моменту вручення вірчих грамот, або з моменту повідомлення про прибуття і подання завіреної копії вірчих грамот Міністерству закордонних справ країни перебування чи іншому міністерству, стосовно якого є домовленість. Таким чином, Віденська конвенція не передбачає певного уніфікованого правила, а закріплює два альтернативні рішення. Держава перебування сама вирішує, якої процедури вона буде дотримуватись. Вона має лише забезпечити застосування однакового порядку стосовно всіх іноземних дипломатичних представників на її території. Відповідно Конвенція надає вибір на розсуд держави перебування, але з умовою, щоб у кожному окремому випадку не приймались рішення ad hoc, а застосовувалась єдина система щодо всіх іноземних представництв. Вручення вірчих грамот є водночас початком офіційної діяльності керівника дипломатичної місії та підставою для визначення його місця у порядку старшинства свого класу серед глав дипломатичних представництв. Вірчі грамоти видаються у двох примірниках. Перший примірник (оригінал) вкладають у конверт, що скріплюється сургучевою печаткою і вручається новопризначеним послом главі держави, якому адресовані вірчі грамоти, під час офіційної святкової церемонії. Копія вірчої грамоти вручається як офіційне підтвердження повноважень посла міністру закордонних справ країни перебування. У міжнародній дипломатичній практиці прийнято, що посол відразу після вручення вірчих грамот надсилає главам усіх дипломатичних представництв, з країнами яких його держава підтримує дипломатичні зносини й які акредитовані в цій державі, особисті ноти, в яких він повідомляє про вручення вірчих грамот. |
| УКРАЇНА РОЗПОРЯДЖЕННЯ У зв’язку із розширенням функцій відділу зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності та торгівлі райдержадміністрації та відповідно... |
Повторювачі поворотів інтегровані в зовнішніх дзеркалах |
| НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову? А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право |
| Закон України «Про зайнятість населення» Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї... |
1. Поняття права та його ознаки Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне... |
| Додаток 5 Пропонується Технологія виробництва повнокольорових декоруючих елементів на керамічній плитці для внутрішніх та зовнішніх робіт |
1. ЕМС. Види зовнішніх завад Амплітудна модуляція гармонічним коливанням. Основні характеристики АМС. Спектр сигналу |
| Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности) Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |