|
|
Скачати 3.47 Mb.
|
|
Електоральна культура сучасної політичної еліти України Electoral culture of contemporary political elite in Ukraine Степанова Наталя Євгенівна Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова кандидат іст. наук, доцент кафедри політології Сербіна Юлія Володимирівна аспірантка кафедри політології У доповіді висвітлено поняття електоральної культури політичної еліти, якому у пострадянських соціальних науках ще не приділено необхідної уваги. Розглядаються передумови її формування в Україні та основні характеристики. Увага приділяється аналізу електоральної культури політичної еліти з позицій її відповідності політичній культурі розвинутої демократії і здатності продукування інноваційних ідей. The report is focused on the category of political elite’s electoral culture. Post-Soviet social sciences don’t analyze this category. The main prerequisites and features of this phenomenon in Ukraine are highlighted. Analysis of electoral culture is done from the perspective of it’s accordance with advanced democracy’s political culture and ability of creation of innovatory ideas. Проблема вивчення електорального процесу як окремого зрізу політичної динаміки є досить актуальним як для теорії, так і сучасної практики. У свою чергу, аналіз й прогнозування поведінки суб’єктів електорального процесу передбачає врахування особливостей їх політичної культури та її специфічного аспекту – електоральної культури. Останнім часом в соціальних науках в Україні та Росії електоральну культуру вже почали розглядати як важливий чинник електорального процесу, проте здебільшого увагу дослідників привертає культура виборців. Питання ж електоральної культури політичних еліт ще потребує глибокого теоретичного усвідомлення. Значущість зазначеної проблеми пов’язана з провідною роллю елітних груп у процесах демократичних транзитів. З практичної точки зору наукові уявлення щодо потенціалу електоральної культури еліт дають можливість передбачити імовірні стратегії цих впливових акторів політики і, відповідно, зробити припущення відносно траєкторій і характеру розвитку країни. Концептуалізація поняття електоральної культури та його адекватне використання у наукових студіях обумовлює необхідність виокремлення певної низки показників, які б дозволяли відстежувати особливості її прояву, а також загальних і ситуативних чинників впливу на динаміку змін цього явища. Найбільш виразними показниками електоральної культури еліт, що піддаються спостереженню і емпіричному вимірюванню, є, на нашу думку, наступні: 1) мотиви участі та ролі представників елітних груп у виборах (маємо на увазі, що до правлячої еліти з різних причин прагнуть долучитися представники різноманітних еліт – бізнесової, наукової, військової тощо, але метою деяких з них не завжди є публічна політика або державна служба); 2) характер відносин учасників електоральних перегонів (гостро конфліктний, конкурентно-змагальний, партнерський тощо); 3) механізм прийняття рішень і складення угод (наприклад, з приводу формування виборчих блоків та інших засобів міжпартійної співпраці, поствиборчого процесу оформлення коаліцій); 4) здатність до вироблення інноваційних ідей, гасел, програм з одночасним прорахунком наявної ресурсної бази щодо їх практичного впровадження. Зрозуміло, що кожен з наведених параметрів електоральної культури елітних суб’єктів потребує конкретних методів дослідження і застосування широкої емпіричної бази. Але й поверхневих спостережень вистачає для того, щоб зазначити невідповідність електоральної поведінки учасників українських виборчих кампаній ідеал-типовим демократичним зразкам. Не вдаючись до детального викладення цього питання, відзначимо лише її окремі характерні риси: - Поряд з професійними політиками зацікавленість в отриманні депутатського мандату на загальнонаціональному і місцевому рівнях виявляють здебільшого представники фінансово-економічних та адміністративних еліт. При цьому, навіть віддаючи перевагу демократії, такі актори керуються не стільки своїми ідеологічними установками, скільки переконанням, що демократія забезпечить їм більш міцний контроль над ресурсами, ніж будь-який інший режим. Тож демократія є для них швидше не метою, а опосередкованим продуктом політичної боротьби [1, с.82]. - Представники наукової еліти останнім часом активно залучаються до керівних кіл політичних партій, а також широкого загалу політичних експертів й консультантів. Вони виступають безпосередніми або опосередкованими агентами електорального процесу і певною мірою зчиняють вплив на характер політичних рішень [3]. Їхню роль у підвищенні стану професійності та технологічної оснащеності політичних еліт взагалі можна було б визнати позитивною, але партійна ангажованість деяких з них ставить під сумнів бажаний результат – надання електоральному процесу більш відкритого демократичного характеру. - На відміну від розвинутих демократій стосунки учасників виборчих перегонів мають не стільки конкурентний, скільки гостро конфліктний вигляд. Закритий, тіньовий характер української політики яскраво проявляється в електоральному процесі, обумовлюючи непослідовність й непередбачуваність дій акторів, розповсюдженість елементів торгу замість партнерських перемовин, порушення попередніх домовленостей та ін. Не підлягає сумніву, що фактори, які впливають на стан електоральної культури політичної еліти в Україні закладені в загальній логіці трансформації пострадянських режимів. Зокрема, В.Гельман виділяє наступні передумови:
Протягом 90х років надзвичайний вплив на формування загального стану політичної культури еліт чинив також фактор встановлення тісного зв’язку між бізнесом і владою. Це явище називають новою номенклатурною революцією, завдяки якій політичний і соціальний капітал колишньої номенклатури було конвертовано в економічний капітал, а останній зміг закріпитися за рахунок проникнення в політику [2, с.20-21]. Зазначені чинники обумовлюють невисокий інноваційний потенціал політичної еліти України. Він є також наслідком повільного оновлення її якісного складу, сконцентрованості головних інтересів владних акторів на особистому й корпоративному виграші та досягненні абсолютної перемоги над суперниками. Проте збереження конкуренції в середовищі політичної еліти надає Україні певний шанс переходу від електорального типу демократії до її більш розвинутої стадії де вона постає як переговорний процес, що постійно відновлюється і відбувається за єдиними правилами. Література:
3. Паніна Н.Структура чинників політичного успіху як показник політичної спрямованості розвитку електоральної системи// Соціологія: теорія, методи, маркетинг.- 2002.-№4.-С.39-62 Політико-управлінська еліта України як чинник побудови демократичної держави : проблеми становлення та функціонування. Крюков Олексій Ігорович професор кафедри політології та філософії Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. В сучасних умовах політична еліта, уявляється як складне багатомірне соціальне формування. Горизонтальна інтеграція забезпечує єдність дій та об’єднання політиків і керівників одного рівня, вертикальна - зв’язок нижчих базисних груп з вищими елітними групами і навпаки, час додає вищим верствам стабільність і дійсну елітність. У цьому розумінні не всяка правляча “верхівка”, особливо в періоди швидких змін і трансформацій, може іменуватися елітою. Саме в цьому смислі можна говорити про те, що в сучасній Україні еліта в повному значенні цього слова поки не сформувалася (хоча певна верства і виконує функції еліти), для цього необхідний час і величезні зусилля. Більшість дослідників схильні погодитися з тим, що еліта є носієм базисних традицій і підвалин суспільства, його духовних і моральних цінностей. Її головна мета - забезпечення стабільного і стійкого соціально-політичного, економічного і духовного розвитку суспільства, зміцнення тієї системи державного устрою, що зацікавлена в цій еліті. Проте, незважаючи на правове оформлення структури влади і управління, система управління в Україні залишається досить еклектичною. Цей факт відзначають більшість українських дослідників. На думку С.Наумкіної, уточнення внутрішньої суті системи політико-правових відносин у сучасній Україні можна охарактеризувати як неопатрімоніальний режим [1 с. 120]. І українські, і російські автори не обходили увагою проблему трансформації. Так, перші за часом виникнення і найбільш поширені підходи до особливостей трансформації політико-управлінської еліти були пов’язані в Україні і Росії з аналізом персонального складу політико-управлінської еліти порівняно з попередньою радянською. Аналіз змін кількісного співвідношення еліт Росії, проведений О.Криштановською, показав, що змінювання політико-управлінської еліти (перш за все регіональної і місцевої) до кінця 1994 р. порівняно з радянським періодом було невисоким, хоча в цілому відбулося омолоджування правлячого прошарку. На підставі цього був зроблений висновок щодо трансформації колишньої номенклатури в нову еліту шляхом конвертації колишнього статусу в політичному і економічному плані в умовах вже нового політичного режиму [2, с. 51]. Аналіз української політико-управлінської еліти в 1994-1999 рр. був зроблений українськими авторами С.Наумкіною і Л.Козловською, які виявили як загальні, так і особливі риси періоду радянської номенклатури (партійної і господарської) [3, с. 34-37]. В Україні, як вважають С.Наумкіна і Л.Козловська, також замість політичної еліти КПРС владу перехопила регіональна номенклатура другого і третього ешелону, директорат і молоді реформатори-учені [3, с. 37]. Цей процес був представлений дозволом номенклатури на отримання прибутку. Таким чином, політична влада колишньої номенклатури конвертується в кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну владу. На думку В.Гельмана, це стало можливим при ослабленні адміністративного потенціалу держави, коли вона передала певну частину своїх владних повноважень приватним структурам [4, с. 65]. До особливостей процесу трансформації в Україні слід віднести і те, що на початку 90-х рр. швидко розвивається співпраця представників нової еліти (куди увійшла і частина старої радянської бюрократії) з представниками бізнес-структур, що тоді зароджувались. Більше того, спостерігалась тенденція зрощення політичних і бізнес-структур. Клієнтні угруповання, клани формувалися навколо впливових лідерів - осіб клану, які здійснювали контроль над територією. Підтримка даного політика здійснювалась фінансово-промисловими групами регіону. Ці групи активно взаємодіяли з органами правопорядку, банківськими структурами і ЗМІ. Ситуація ускладнювалася тим, що розпад номенклатури на клієнтні групи привів до боротьби цих груп за владу в колишніх радянських республіках і регіонах. Наприклад, в Росії, за Б.Єльцина, в обмін на політичну лояльність верховної влади здійснювалась політика суверенізації регіонів, згідно з якою регіональним клієнтелам давалось право на владний переділ і внутрішнє облаштування . Становлення елітних прошарків також визначається: - інерційністю кризових процесів, суперечністю формування ринкових відносин і слабкістю фінансової системи, трудністю створення децентралізованої управлінської інфраструктури і досягнення нормальної економічної самостійності регіонів; - наростанням протиборства політичних сил, непомірною зарозумілістю малопотужних партій, рухів і їх лідерів, що незмінно намагаються представити свої амбіції як вираз “волі і інтересів народу; - складністю відносин президентських, урядових структур і представницьких органів влади, падінням їх рейтингу, поступовим зниженням довіри до владних структур з боку громадян, а звідси - наростанням напруженості і небезпеки переходу до диктатури в атмосфері зростання впливу різних екстремістських організацій, особливо націоналістичного плану. Підводя підсумки слід казати, що еліта, на наш погляд, результат тривалого природно-історичного розвитку, а не суб’єктивних побажань і дій. Вона складається впродовж багатьох поколінь. Тому в найближчій історичній перспективі вихід на політичну арену країни демократичної еліти є малореальним. Нинішнє покоління еліти має подолати в собі рецидиви авторитаризму і конфронтаційності, виховати терпимість і довіру до опонента, навчитися володарювати в рамках закону і прийнятих у суспільстві моральних норм, проявляти психологічну еластичність, високий інтелект, професіоналізм. Потрібно прожити дуже багато років, щоб зрозуміти, що політика робиться розумом, а не серцем, - писав Л.Фейхтвангер [5]. Література 1 Наумкина С.Процессы институциональных изменений политической системы Украины // Государственная власть и политическое участие: материалы междунар. науч. конф. / Редкол.: Ю.А.Бабинов и др. - Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2003. - С. 118-122. 2. Крыштановская О. Анатомия российской элиты. - М.: ЗАХАРОВ, 2004. - 384 с. 3. Наумкiна С., Козловська Л. Аналiз розвитку української політичної елiти у 1994-1999 гг. // Нова полiтика. - 1999. - № 6. - С. 34-37. 4. Гельман В.Я. Институциональное строительство и неформальные институты в современной российской политике // Полис. - 2003. -№ 4. - С. 6- 5. Фейхтвангер Л. Собрание сочинений. Т. 64. - М., 1968. - С. 125. Сесія ІІ СУЧАСНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК: ПРОБЛЕМА СТАНДАРТІВ ТА ТРАНЗИТИВНОСТІ ДОСВІДУ. Układ z Schengen - szanse i zagrożenia dla transgranicznej współpracy Polski i Ukrainy The arrangement from Schengen - opportunities and threats for transboundary co-operation of Poland and Ukraine Monika Pasławska Państwowa Wyższa Szkoła Wschodnioeuropejska w Przemyślu 1. Acquis Schengen- geneza, stan obecny i perspektywy Podpisany 14 czerwca 1985 roku przez Belgię, Francję, Niemcy, Luksemburg i Holandię Układ z Schengen, jak i Konwencja Wykonawcza z 19 czerwca 1990 roku wyznaczały nowy etap współpracy grup państw europejskich zmierzający do stopniowego znoszenia wewnętrznych kontroli granicznych na terenie układających się stron. Na mocy postanowień Traktatu Amsterdamskiego, umowy schengeńskie wraz z dorobkiem prawnym wypracowanym na ich podstawie (w ramach współpracy międzyrządowej) zostały włączone do wspólnotowego filaru Unii Europejskiej, stając się częścią acquis communautaire. W ten sposób Unia stara się realizować swój nowy cel – stworzenie „obszaru wolności, bezpieczeństwa i sprawiedliwości". Rozszerzenie Strefy Schengen, pokazuje jak ważne jest zachowanie równowagi miedzy utrzymaniem poziomu bezpieczeństwa w państwach Unii, a realizacją swobody przepływu osób. Pełna integracja nowych państw członkowskich Unii do Strefy Schengen przyniesie wiele pozytywnych skutków w postaci ułatwień w ruchu osobowym, co może doprowadzić też do większego wzrostu gospodarczego na wspólnym rynku. Równocześnie nie maleją zagrożenia związane z terroryzmem i przestępczością międzynarodową, które skuteczniej można zwalczać jedynie w warunkach dobrej koordynacji prac służb granicznych i policyjnych. Sprawne wdrożenie Acquis Schengen w nowych państwach członkowskich Unii Europejskiej, towarzyszące otwarciu granic wewnętrznych, przyczyni się do zwiększenia poziomu bezpieczeństwa w całej Unii Europejskiej. |