|
|
Скачати 3.47 Mb.
|
Чернівецький національний університетімені Юрія Федьковичастудентка ІІІ курсу спеціальність “політологія” Науковий керівник доц. Юрійчук Є.П. кафедра політології та державного управління У цій статті автор аналізує оригінальне вчення про політичну еліту В. Липинського і визначає, що пріоритетним і найважливішим аспектом у діяльності еліти є інтереси народу. І тому провідна верства, яка прагне до влади лише задля задоволення особистих благ, а не в інтересах народу, ніколи не збудує самостійної і сильної держави. In this article an author analyses original studies about the political elite of V. Lypynsky and determines that activity of elite have interests of people a priority and major aspect. And that is why leading layer which aspires to power only for the sake of satisfaction of the personal blessings, instead of in interests of people, never will build the independent and strong state. Сьогодні значення і роль політичної еліти у розбудові держави і творені нації набуває все вагомішого значення. Саме тому варто проаналізувати інлелектуальний досвід минулого, що стосується цієї проблеми, а саме розглянути оригінальне вчення про еліту класика українського консерватизму В. Липинського і провести паралелі із сучасністю. Розуміння визначальної ролі політичних еліт – активної і творчої меншості, що покликана здійснювати управління суспільством з’явилося ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Вже тоді стає зрозуміло, що політичні еліти стають чи не найважливішими факторами творення нації та держави, здійснюють ключову роль в управлінні державними справами, прийнятті політичних рішень, розвитку освіти, науки і культури, а, отже, формують основи зовнішньої та внутрішньої політики, визначають пріоритетні й прогресивні напрямки розвитку суспільства. У своєму вчені про еліту В. Липинський виходить із концепцій еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса, що належать до макіавелістської школи в розумінні політичних еліт – визнанні елітарності будь-якого суспільства, тобто поділу на активну і творчу меншість, наділену особливими психологічними, економічними, політичними та іншими якостями, і нетворчу та пасивну більшість, що покликана підкорятися. За В.Липинським «для того, щоб організувати державу, нація мусить виділити із себе найкращих, найздібніших організаторів»6. Ці організатори є провідниками та наставниками нації – політичною елітою, що керує нацією, очолює органи державної влади і постійно створює для суспільства різного роду цінності – культурні, моральні, політичні, цивілізаційні, економічні, а свій досвід застосовує для побудови держави. Таку меншість у суспільстві В. Липинський називає «національною аристократією», що повинна прагнути творити ефективну національно-державну політику, володіти для цього силою, волею, бажанням, що дасть можливість визначити напрямки проривів. Нову Україну «сотворять люди, що, увірувавши в оцю свою Україну, матимуть силу і матимуть уміння, свою волю, своє хотіння тієї України, в яку вони вірять, перевести ділами в життя»7. На сучасному етапі свого розвитку Україна переживає не легкі часи. Українське суспільство деморалізоване, розчароване, насамперед, у діях влади, її нездатності забезпечити гідний рівень життя і розвитку. Саме тому нам потрібна верства лідерів, керманичів, які зможуть направити свої здібності та вміння в правильне русло – створити достатні умови для гармонійного існування народу. Але проблема полягає не у повній відсутності гідної політичної еліти, а в її неможливості організуватися і об’єднатися перед вирішенням суспільних проблем. І тут ми знову можемо провести паралелі з творчістю В. Липинського, який зазначав, що «причина нашої страшної сучасної деморалізації полягає не в тім, що наші інтелігенти індивідуально гірші від інтелігентів інших націй. Або що ми індивідуально нижчі від наших предків. Ні! Беру на себе сміливість твердити, що наш пересічний інтелігент не гірший від пересічного інтелігента Європейця… Гіршими тільки єсть його методи національної організації, гіршими єсть способи національної боротьби»8. Проблема сучасності полягає в тому, що, реалізувавши своє право на самовизначення, здобувши незалежність і політичну самостійність, українська політична еліта і досі не змогла виробити дієвої програми розвитку української державності, втілення в життя якої відчув би кожен громадянин нашої держави. В. Липинський вважав, що запорукою побудови успішної і прогресивної держави є орієнтація саме на власні сили і «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути»9. Саме тому не варто звинувачувати лише політичну еліту в наших негараздах. Бо якість кожного суспільства і кожної держави залежить від якостей тих особистостей, які складають його, їхніх здібностей, заслуг. І кожен народ має таких правителів на яких заслуговує. Політична еліта стане прогресивною лише в тому разі, якщо такою ми її сформуємо. Тільки тоді вона буде здатна перетворити пасивну українську спільноту в політично організовану націю. Сучасні політики досить часто у своїй діяльності для реалізації власних інтересів використовують міфи-обіцянки, в яких стверджують про непереборне прагнення покінчити з корупцією, економічними труднощами, покращити матеріальне становище населення вже сьогодні та забезпечити добробут і процвітання, тобто вирішити всі ті проблеми, які хвилюють кожного. Але такі політичні лідери ніколи не зможуть сформувати ефективні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики і забезпечити прогрес суспільства, бо намагаються задовольнити лише свої бажання і нестримне прагнення до влади в державі. В.Липинський з цього приводу зазначає, що «досі кандидати до державного будівництва, маніфестували свою присутність в «партіях» гласом веліївим і обіцюванням своїм виборцям усіх земних і небесних благ. Що з того вийшло, ми бачили і, як кажуть, тут коментарі не потрібні»10. Ці слова класика українського консерватизму віддзеркалюють політичну ситуацію в сучасному українському соціумі. Отже, політична еліта, що прикриваючись інтересами народу, прагне до влади лише заради себе, а не заради використання своїх особливих організаторських, психологічних, економічних та політичних якостей в інтересах народу, не зможе визначити напрямки проривів і не забезпечить розвитку держави. Список використаної літератури:
УДК:378.1:323.3(477) Управління вищим навчальним закладом як чинник формування політичної еліти Management by higher education establishment as factor on forming of political elite. Дідух Ганна Ярославівна, аспірант кафедри управління та євроінтеграції, НПУ імені М.П. Драгоманова В статті розглядається вплив громадянської освіти, навчальних дисциплін, студентського самоврядування на формування політичної еліти. In the article is examined influencing of civil education, educational disciplines, student self-government on forming of political elite. Сьогодні перед Україною постало питання вибору стратегії і тактики суспільного розвитку. Одне з найголовніших значень у цьому процесі належить політичний еліті. Єдиної, чітко визначеної дефініції поняття «політична еліта» ще й досі не вироблено, проте ми погоджуємось з авторами, які трактують політичну еліту як «… групу (або сукупність груп), що безпосередньо і систематично беруть участь у прийнятті рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї» [4, 365]. Ще більш невизначеною є ситуацію з переліком факторів, що впливають на формування цієї групи людей. Ніхто не сперечається з тим фактом, що якісна трансформація української еліти є нагально необхідною, проте «на сьогодні відсутні серйозні як теоретичні, так і прикладні розробки питань щодо шляхів переходу від теперішньої кастової, зосередженої майже виключно на власних інтересах, еліти до вітчизняної еліти як сукупності соціальних прошарків, всебічно інтегрованих у суспільство і зорієнтованих на виконання в ньому надзвичайно важливої суспільно-продукуючої функції» [5, 63]. Одна з першочергових ролей у становленні такої еліти належить управлінню вищим навчальним закладом, що зумовлює актуальність дослідження цього процесу як чиннику формування політичної еліти. Важливою складовою впливу процесу управління вищим навчальним закладом на формування політичної еліти є громадянська освіта, яка «…має полягати у культивуванні цінностей прав, свобод і гідності людини, … формуванні громадянської компетентності, прихильності до цінностей демократії, … а також у мотивуванні індивідів до участі у розв’язанні проблем громадського життя» [1, 41]. Тільки за наявності умов для появи цих компонентів можна говорити про можливість появи національно-свідомої політичної еліти. Вища школа має широке поле впливу на формування світогляду політичної еліти. Серед агентів впливу тут можна зазначити загальні курси політології, спеціальні курси для студентів-політологів, юристів, істориків, студентське самоврядування, студентські та молодіжні організації, засоби комунікації, куди входять і студентські видання, вузівські адміністративні одиниці (заступники директорів з виховної роботи, наглядові комісії, куратори), профспілки, навчальні посібники, та, зрозуміло, викладачі. Важливого значення необхідно надавати можливості «задіяння тих людей, які отримали освіту не лише в Україні, а й за кордоном, мають широкий світогляд» [3, 11]. Адже хочемо ми того чи ні, політична заангажованість не сприяє процесу становлення якісно нових громадян, здатних під зовсім іншим кутом зору дивитись на речі. Одним з головних джерел формування майбутньої еліти є курси з таких дисциплін, як політологія, основи правознавства, основи демократії тощо. Викладання таких дисциплін сприяє підвищенню компетентності молодих громадян, низький рівень якої «…звужує систему політичної соціалізації та зумовлює недостатній рівень розвитку політичної культури громадян» [2, 1]. «Домінантою політичної освіти демократичного суспільства є навчання самоврядуванню, адже найповніше ідеали демократії втілюються в життя, коли кожен член громади бере активну участь у здійсненні спільних справ» [1, 45]. Участь у різноманітних формах студентського самоврядування впливає як на формування високих громадянських якостей, так і на відповідну їм поведінку, що безпосереднім чином позначується на діяльності майбутньої політичної еліти. Таким чином, формування нової української політичної еліти демократичної держави залежить від рівня її освіти, де особливе значення мають знання в галузі суспільних і гуманітарних наук, а також активна громадська діяльність в своєму колективі чи спільноті. Тому, необхідними, на наш погляд, є докорінні зміни у внутрішній політиці держави щодо питання про вплив управління вищим навчальним закладом на формування майбутньої політичної еліти, а також розробка цілої низки заходів щодо сприяння цьому процесу. Список літератури:
УДК [94(410):94(73)]:327«1979/1990» Роль неоконсервативної ідеології в розробці та запровадженні моделі розвитку суспільства A role of neoconservative ideology is in development and introduction of model society development Панченко Юлія Валеріївна Асистент кафедри політології соціології, психології СумДУ На основі ряду джерел зроблено спробу розглянути роль неоконсервативної ідеології в розробці та запровадженні моделі розвитку суспільства ХХ століття. On the basis of row of sources an attempt to consider the role of neoconservative ideology is in development and introduction of model society development in XXth. Неоконсерватизм у вигляді теорії зароджується в 60-ті роки ХХ ст., з 80-х років він стає суспільно-політичним явищем світового масштабу, що має певні філософські корені, і охоплює ідеологію, політику, економіку, соціальну й духовну сфери життя розвинутих країн. Як ідеологія неоконсерватизм стає системою поглядів на суспільство та людину, системою цінностей та норм окремих угруповань людей, він визначає цілі та засоби їх досягнень, які обумовлені економічними, соціальними, політичними відносинами. Як і всяка інша ідеологія, неоконсерватизм відіграє ряд функцій. Він виконує функцію структурування, що він задає основні параметри сприймання тих чи інших політичних явищ та ситуацій, обґрунтовує, виправдовує їх, формує довготривалі цілі та завдання політичної діяльності, а також пропонує й оцінює засоби їх досягнення . На наш погляд, треба ще додати функцію прогнозування, що ґрунтується на спробах наукового аналізу стану та розвитку суспільства в усіх сферах життя. Ідеологічні міркування прихильників неоконсерватизму переплітаються з конкретними ідеологічними мотивами, вносять у політику певний ідейний зміст, у тому числі формують морально-ціннісні уявлення про цілі політичного курсу та припустимих засобах їх досягнення. Ідеологія, що лежить у підвалинах політичних рішень, впливає на всі етапи політичного процесу: усвідомлення політичної проблеми, вибір і прийняття політичного рішення, його здійснення, оцінка наслідків. Ідеологія виконує функцію не тільки пропагандистського виправдання й раціоналізації політичного курсу, вона водночас є структурним елементом самої політики. Реалії другої половини ХХ століття змусили консерваторів багатьох країн світу замислитись над новими обставинами розвитку ідеології, економіки, політики, вирішення соціальних проблем суспільства, зовнішньополітичних пріоритетах, а також над новими перспективами своїх партій. Перед консервативно орієнтованою політичною елітою країн стояло складне завдання ідеологічного оновлення старих консервативних теорій, створення та розробки принципів, на базі яких можна було б модернізувати, реформувати та максимально адаптувати до сучасних вимог суспільства економіку, соціальну сферу та зовнішню політику. Засобом вирішенням проблем, які існували на той час (інфляція, безробіття, незадоволення економічної ситуацією, державний борг, зниження самооцінки в суспільстві), став неоконсерватизм. Неоконсерватизм пропонував суспільству традиційні цінності всіх поколінь (родина, релігія, традиції, звичаї), збереження принципів вільного ринку, вільної економіки. На відміну від консерватизму неоконсерватизм пропонував в економіці впровадження ідеї Хайєка про невтручання держави в економіку, ідеї Фрідмана про контроль держави над грошовою масою, реформування податкової системи, у зовнішній політиці – антикомунізм, політика конфронтації з СРСР [1],[7]. Її прихильники виступали з критикою держави, яка своїм надмірним опікуванням породжує утриманців, але в той самий час повне згортання державного регулювання не входило в їх плани. Засновниками цієї версії консерватизму стали Ірвінг Крістолл, Норман Подгорець, Натан Глейзер, Деніел Белл, Джін Кірпатрік. Інтелектуальними передумовами виникнення цієї ідеології стали праці філософів Лео Страусса, Джеймса Бернхейма, Макса Шахтмана. Основні положення нової ідеології торкалися всіх сфер життя суспільства. Засновник американського неоконсерватизму І.Крістол називає основні риси нової ідеології: «... Неоконсерватизм є течією думки, що виникла в академічному інтелектуальному середовищі і викликана розчаруванням у сучасному лібералізмові...Філософські корені неоконсерватизму треба шукати головним чином у класичній політичній філософії...Неоконсерватори неупереджено віддають належне буржуазному суспільству й буржуазному етносу...Вони лише вважають, що цей світ - кращий з можливих в існуючих умовах... Неоконсерватори надають важливе значення економічному зростанню ... вони вважають економічний ріст необхідним для політичної і соціальної стабільності...Неоконсерватори вважають сім'ю і релігію незамінними стовпами здорового суспільства. Вони відводять особливу роль цим … інститутам вільного суспільства, котрі примирюють вимоги життя в суспільстві з прагненням до свободи...»[6,86-92]. Наступною темою неоконсерватизму стала теза про те, що сучасна держава своєю діяльністю штучно насаджує рівність або «егалітаризм», і на зміну класичному принципові «рівності можливостей» приходе принцип «рівність результатів». Теоретики неоконсерватизму намагались продукувати положення щодо гармонійного розвитку і функціонування суспільства [2,12 -17], [3,20], [4, 631-648]. Неоконсерватизм як ідеологія запропонував свою модель суспільства, розробляючи кожну сферу життєдіяльності людини, утворюючи самобутній підхід до вирішення як питань сьогодення так і до перспектив розвитку всього світу. 1.Friedman M. Capitalism and Freedom.-Chicago: Chicago University Oress.1962.2.Glazer N. Neoconservative from the Start. //The Public Interest.N159,Spring 2005.3.Kristol I.Reflections of a newconservative.Looking back, looking ahead.New York: Basic books,1983-XV.4.Kurth J. Global Threats and American Strategies: From communism in 1955 to Islamism in 2005//The Washington Quarterly.-2005.6.Кристол И. Признания подлинного, возможно, единственного неоконсерватора, считающего себя таковым//США: консервативная волна. 7.Хайек Ф.Дорога к рабству // Вопросы философии. - 1990. - №10-12. |