ТЕМА 2
ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ В РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК
План заняття
1. Меркантилізм.
2. Класична політична економія.
3. Соціалізм.
4. Кейнсіанство.
5. Неолібералізм.
6. Неоконсерватизм. Монетаризм.
7. Інституціональна теорія.
3. Соціалізм (продовження).
... Для побудови соціалізму необхідне утвердження принципів демократії у трьох визначальних сферах: політичній (парламентська форма законодавства та економічної політики, сильні профспілки тощо); економічній (змішана економіка як "третій", відмінний від капіталізму і державного соціалізму, шлях розвитку суспільства); соціальній (широкомасштабна соціальна політика та соціальний захист населення, реформування соціальної сфери тощо).
Відмітимо, що економічна демократія як найважливіша передумова реформування суспільства передбачає соціальне регулювання та корегування ринку, встановлення суспільного контролю над економічною владою, співучасть на всіх рівнях прийняття господарських рішень. Сучасні соціал-демократи заперечують тезу, згідно з якою свобода і справедливість в економіці гарантуються ліквідацією приватної власності на засоби виробництва, наголошуючи на тому, що "головне – це реальна демократія повноважень на прийняття рішень в економіці, а не просто формальна зміна юридичної назви власності"; співіснуванні різних суб'єктів управління виробництвом, взаємодії менеджерів, власників, профспілок; реформуванні органів управління, що знаходить відображення у концепціях виробничої демократії (представництва найманих робітників в органах управління підприємств усіх рівнів, створення на підприємствах "самоуправлінських" або "напівавтономних" груп робітників, укладання угод між профспілками та адміністрацією підприємств щодо взаємних прав та обов'язків тощо); демократичному контролі (законодавчого закріплення прав трудящих на управління, контроль над власниками з метою обмеження локаутів, спекуляції землею та зростання долі доходів, які використовуються на невиробниче споживання) тощо;
демократизації державного управління; поєднанні ринкових і колективних методів регулювання на макрорівні.
Соціал-демократи відводять важливу роль державі, покликаній регулювати ринок на основі індикативного планування, суспільного контролю над інвестиційними процесами, участі трудящих у розробці національної економічної політики, спрямованої на захист суспільних інтересів тощо.
Виділяють наступні моделі побудови соціалістичного національного господарства: скандинавський "розподільчий соціалізм" (модель демокартичного соціалізму, заснована на еволюційному переході до нового суспільства, на принципах компромісу зацікавлених соціальних груп, пануванні приватної власності, державного перерозподілу та вирівнювання доходів, розвинутої системи соціального забезпечення), лейбористський "корпоративний соціалізм" (англійська модель демократичного соціалізму, що базується на ідеї усуспільнення виробництва через корпоратизацію економіки, активізацію участі працівників підприємства в управлінні та прибутках корпоративного капіталу, посиленні громадського контролю за діяльністю корпорацій), французький "самокерований соціалізм" (модель демокартичного соціалізму, заснована на господарській автономії виробничих та територіально-адміністративних одиниць, децентралізованій груповій власності, індикативному плануванні, суспільному контролі за ціноутворенням та використанням ресурсів).
Загалом соціалізм не означає неминучої і повної заміни капіталістичного суспільства альтернативною моделлю. Соціалізм не є інституційно визначеною моделлю суспільства. Він виступає принципом його формування (рівна свобода для всіх у всіх сферах суспільства з допомогою солідарності та організації). Інституційне втілення соціалістичних принципів неможливо визначити з допомогою певної заданої моделі. Але кожен раз інститути, які вводяться, мають перевірятися на їх відповідність соціалістичним принципам і конкретному досвіду.
Таким чином соціалізм подолав ліберальне уявлення про те, що держава з найменшими функціями – найкраща. Воно суперечить інтересам соціально слабких. Соціалізм, навпаки, покладає на демократичну державу загальну соціальну відповідальність. Держава повинна не лише гарантувати недоторканність власності і порядок, вона повинна сама забезпечувати свободу для всіх шляхом суспільних перетворень і створення справедливого економічного і соціального порядку.
4. Кейнсіанство.
Кейнсіанство – один із провідних напрямів розвитку національної економіки сучасності. Ця економічна школа значну роль відводить принципам державного регулювання ринкової економіки. Вона прийшла на зміну неокласичному напряму, який ідейно та теоретично наслідував і розвивав класичну доктрину ринкового лібералізму з її ідеями стихійної ринкової рівноваги, ринкового саморегулювання та невтручання держави в економіку.
У дослідженнях неокласиків економіка розглядалася як механічна сума окремих фірм, економічна рівновага – як така, що досягається автоматично шляхом вільного коливання цін, а головною проблемою було вирішення питання пропозиції товарів. Кейнсіанська економічна школа розглядала національну економіку як єдине ціле, тобто не з позицій мікроекономічного аналізу, а з точки зору макроекономіки. Водночас центральною проблемою став сукупний попит, а не пропозиція.
Основна ідея кейнсіанства – система ринкових і економічних стосунків не є досконалою і саморегульованою. Максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економічні процеси. Держава повинна втручатися в економіку для забезпечення рівноваги ринку. Кейнсіанство сприяло виникненню моделі змішаної національної економіки.
Кейнсіанська економічна школа зосереджувала увагу на макроекономічному аналізі основних чинників національної економіки: національний дохід, сукупна пропозиція, сукупний попит, зайнятість, заощадження, інвестиції. При цьому мала місце відмова від ряду догм неокласичної школи: про автоматичне встановлення рівноваги попиту і пропозиції; про постійність національного доходу при даному економічному потенціалі країни; про “нейтральність” грошей по відношенню до економічних процесів.
Відносне скорочення споживчого попиту пояснюється Кейнсом падінням схильності до споживання: із зростанням доходу гранична схильність до споживання знижується, а гранична схильність до збереження зростає. По Кейнсу збереження не завжди благо. Переважання заощаджень над споживанням у доходах населення скорочує сукупний попит, не дозволяє реалізувати всю масу товарів, що створює надвиробництво і знижує темпи зростання національного доходу.
У цілому, має місце наступний функціональний зв'язок між агрегатними показниками економіки: зростання граничної схильності до накопичення→скорочення споживчого попиту→скорочення граничної ефективності капіталу→скорочення інвестицій→скорочення національного доходу→скорочення зайнятості, зростання переваги ліквідності→зростання процентної ставки.
Кейнсіанська економічна школа ввела поняття мультиплікатора інвестицій (з латинської мови “multiplico” – помножую, збільшую). Мультиплікатор інвестицій – це множник, що дорівнює відношенню приросту національного доходу до приросту інвестицій. Він фіксує пряму пропорційну залежність між приростом інвестицій та приростом національного доходу (коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то дохід зростає на суму, яка в k разів перевищує приріст інвестицій). На цій основі формувалися ідеї дії держави на економіку – стимулювати сукупний попит через: державні капіталовкладення (вони виконують роль “ключа запалення”, що запускає мультиплікатор); забезпечення “політики дешевих грошей”, що можна зобити за допомогою інфляції (інфляція – менше зло, ніж безробіття): низькі ставки банківського відсотка; перерозподіл доходів на користь груп населення з більшою схильністю до споживання (найняті робітники) та інвестування (підприємці на противагу рантьє); перехід від фрітредерства до протекціонізму.
Основними складовими елементами моделі виходу національної економіки з кризи є: державне регулювання (бюджетна політика, що регулює державні видатки (збільшення) та податки (зниження)); грошово-кредитна політика (регулювання норми процента (фіксація, зниження))→стимулювання сукупного попиту (стимулювання споживчого попиту (збільшення схильності до споживання; зменшення схильності до заощадження); стимулювання інвестиційного попиту (відмова від переваг ліквідності; відносне підвищення граничної ефективності капіталу; збільшення схильності до інвестування))→досягнення макроекономічної рівноваги за умов зростання попиту→розширення обсягу національного виробництва→ліквідація циклічного безробіття, досягнення повної зайнятості.
Загалом, кейнсіанські вчення були взяті за основу економічної політики більшості розвинених індустріальних країн, а макроекономічний аналіз Кейнса став нормою світової економічної науки.
Водночас новий напрям кейнсіанської школи не можна назвати лише макроекономічною теорією ефективного попиту. В ньому відбулося зміщення акцентів аналізу з проблеми ефективного попиту на аналіз ринків капіталу, праці, товарів та раціональної поведінки господарських агентів в умовах макроекономічної невизначеності та неповноти економічної інформації. Власне від теорії Кейнса залишилось дуже мало – це ідея про те, що економіка не є цілком саморегульованою системою, а потребує регулювання держави. У центрі уваги нового кейнсіанства – аналіз проблем, породжених активним впливом фінансової сфери та грошового фактора на макроситуацію. Теорію ліквідності Кейнса представники цієї течії вважають спрощеною і надають перевагу розгляду механізму взаємозв'язку реального виробництва не тільки з коливаннями грошового попиту, але й зі змінами структури всієї фінансової сфери, боргової економіки, що базується на заборгованості населення, банків, фірм та держави.
З позицій нового кейнсіанства суттєвою основою макроекономіки є розвиток сучасної теорії ціноутворення з урахуванням умов існування великих фірм, сильних профспілок і колективних договорів, а також втручання держави в цей процес. Мова також йде про розробку нової концепції ціноутворення в умовах недосконалої конкуренції, тобто конкуренції, за якої ціни не змінюються настільки швидко й еластично, щоб у достатньо короткий строк привести у рівновагу нове співвідношення попиту і пропозиції. Нові кейнсіанці враховують, що сучасна економіка має договірний характер, а звідси – низька рухливість та негнучкість цін. Стійкістю характеризується і заробітна плата як головний елемент витрат, виходячи з яких складаються ціни на продукцію. Таким чином, нові кейнсіанці вважають, що кейнсіанська теорія сьогодні – це теорія малорухомих цін і заробітної плати, що це саме той ланцюг, який потребує дослідження при аналізі стійкої інфляції.
Як бачимо, руйнівний досвід кризових явищ 70-х pp. не пройшов для кейнсіанців безслідно. Вони визнали небезпечність невпинного та необачного зростання державних видатків і бюджетних дефіцитів. Це певною мірою позначилося на їхній економічній політиці, де стрижнем регулювання попиту традиційно виступала бюджетна політика. У кредитно-грошовому регулюванні акцент робиться на посиленні гнучкості всієї кредитно-грошової системи. Вирішення проблеми зайнятості та інфляції представники нового кейнсіанства вбачають у тому, що державна антиінфляційна політика має бути переорієнтована на параметри, що визначають формування витрат і доходів. По суті вони обґрунтовують нову макроекономічну стратегію, яка полягає у новій політиці доходів, коли державою здійснюється контроль за цінами і доходами шляхом оподаткування, коли відбувається регулювання процесів монополізації. Таким чином, на сучасному етапі еволюція кейнсіанства у вигляді нового кейнсіанства відбувається у формі активного зближення з ідеями неоконсерватизму.
5. Неолібералізм.
Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929-1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму: обстоювання ідей природного порядку та природних прав; заперечення будь-якого розширення державного втручання; захист конкурентних принципів господарювання; обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва; розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади; підтримка політики вільної торгівлі.
Неолібералізм, як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів. Тому неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.
Неоліберальна економічна школа визнавала можливості коригування державою ринкового ладу та активний формоутворюючий вплив держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об'єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур – основоположні принципи нового економічного лібералізму. Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи). Неолібералізм визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку на відміну від кейнсіанського активного державного втручання. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової економічної реальності.
6. Неоконсерватизм. Монетаризм.
Кризи кейнсіанських і неокейнсіанських моделей регулювання 70-х pp. XX ст. показали, що стратегія державного регулювання економіки та його методи, спрямовані на управління попитом, не відповідають об'єктивним реаліям економічного життя, яке на перший план висунуло проблеми виробництва, економічної незбалансованості, інфляції. Кризові явища національних економік, погіршення умов суспільного відтворення потребували вирішення проблем пропозиції, а не стимулювання умов попиту. Набуло гостроти ресурсне питання, що в теоретичному плані означало актуалізацію неокласичної передумови про обмеженість виробничих ресурсів.
Найважливішими елементами нової парадигми неокласики є: розгляд ринкової економіки як стійкої, стабільної системи, що функціонує в оптимальному режимі;
відхилення від стану рівноваги, небажані процеси, що виникають у системі, трактуються як закономірне й неминуче породження ефективного господарського механізму (на відміну від традиційного підходу, де негативні явища представляються результатом дії "зовнішніх факторів"); роль держави, яка розглядається як природна реакція на погіршення умов суспільного відтворення, конкурентних засад господарювання, економічний спад, дію зовнішніх факторів;
критика втручання держави в економіку: йдеться не про принципове заперечення державного регулювання, а про неприйняття конкретної економічної політики, заснованої на кейнсіанських методах регулювання (управління попитом, пріоритет фіскальної політики, регулювання норми процента, активна соціальна політика та регулювання ринку праці тощо); поведінка суб'єктів господарювання на ринку, яка є об'єктом аналізу, їх адаптація до зміни умов недосконалої конкуренції.
Неоконсервативний підхід до модифікації механізмів регулювання економіки передбачає, що ринково-конкурентні сили разом з корпоративними елементами планування набувають пріоритетного значення, а безпосереднє втручання держави в процес виробництва, розподілу та перерозподілу має зменшуватися. Проте в його межах обґрунтовується необхідність посилення ролі держави в забезпеченні стабільності економічної системи та стратегічних передумов розвитку й підвищення конкурентоспроможності країни, що особливо важливо в динамічних умовах науково-технічної революції.
Стратегія державного регулювання, сформована у концепціях нової неокласики (неоконсерватизму) має такі основні напрями: розширення функцій грошово-кредитного регулювання, послідовне управління неінфляційним зростанням грошової маси як основний інструмент регулювання економіки;
визнання пріоритетності пропозиції, а приватного підприємництва – провідною рушійною силою економічного розвитку; вивільнення приватної ініціативи шляхом дерегулювання певних сфер господарства, послаблення юридичної регламентації господарської діяльності, лібералізації антимонопольного законодавства, а також приватизації окремих секторів і сфер економіки; лібералізація податкової системи та перебудова бюджетного механізму, відмова від бюджетного впливу на виробничі процеси, зменшення бюджетних витрат; скорочення соціальної інфраструктури та соціальних програм, зниження рівня соціальних виплат.
Монетаризм визначає сутність сучасного економічного консерватизму. В основі монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу.
Монетаризм визнає виняткову важливість грошей в економіці, приписує грошовій масі роль вирішального фактора економічної кон'юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики – прямого регулювання темпів зростання грошової маси – на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та кредитно-грошовому регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки.
Монетаризм базується на класичній концепції мінімальної держави, наполягає на обмеженні наявного рівня державного втручання. Монетаристи розглядають економіку як стійку, стабільну систему, для якої характерним є стан рівномірного зростання. Існування кризових явищ не заперечується взагалі, а пов'язується з хаотичними коливаннями грошової маси, що виникають внаслідок урядових заходів кейнсіанського спрямування у галузі стимулювання попиту. Таким чином, джерелом економічної нестабільності визнається сфера обігу, саме грошово-кредитних відносин.
М. Фрідмен і його прихильники виходили з припущення, що стабільність економіки в довгостроковому періоді можлива лише за умови приросту грошової маси в обігу. Вони вважали, що попит на гроші є відносно стабільним, хоча й має тенденцію до збільшення, а пропозиція грошей надзвичайно нестабільна.
Тому на початку 70-х pp. M. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (центральним банком) для того, аби щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на 3-5 %, що компенсує поступальне зростання національного виробництва (“грошове правило” монетаризму). Він визнавав за грошима провідну роль у коливаннях національного доходу, зайнятості та цін.
Поступове зростання грошової маси має забезпечувати стійкість цін, відповідати реальному зростанню макроекономічних показників, а також формувати впевненість економічних агентів у майбутньому.
М. Фрідмен побудував однофакторну модель інфляції: “інфляція... завжди і всюди є грошовим феноменом. Вона виникає через те, що збільшення грошей в обігу випереджає випуск продукції”. Відповідно до того, що попит на гроші є стабільним, основною причиною інфляції, так само як і циклічних коливань, визнано зміни у пропозиції грошей. Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси, тобто головну увагу приділено інфляції попиту. Цей надлишок, як правило, утворюється при проведенні політики грошового стимулювання сукупного попиту, коли гроші втрачають роль інструмента ринкового регулювання.
Таким чином монетаристи серед усіх засобів впливу на економіку в демократичному суспільстві віддавали перевагу грошово-кредитній політиці, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду і не обмежує індивідуальну свободу. Державне регулювання грошово-кредитної сфери буде успішним лише тоді, коли держава здатна впливати через центральний банк на масштаби й характер діяльності підприємницьких і комерційних структур, в першу чергу комерційних банків. З цією метою застосовуються різні методи: встановлення облікової ставки процента, встановлення норм обов'язкових резервів, проведення операцій на відкритому ринку тощо.
7. Інституціональна теорія.
На відміну від неокласиків інституціоналісти рушійними силами економічного розвитку проголосили поряд з матеріальними факторами також духовні, моральні, правові та інші фактори, які вони розглядали в історичномі аспекті. Тобто інституціоналісти істотно розширили предмет аналізу, включивши до нього як економічні, так і неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. Предметом дослідження вони визначили інституції (звичай, заведений порядок) та порядок, закріплений у формі закону чи установи. Інституції тлумачилися як сукупність суспільних звичаїв, в якій закріплено домінуючий спосіб мислення для соціальної групи чи всього народу, це світ звичок та звичаїв, а також такі явища, як держава, правові норми, моральні принципи, сім'я, економічні заклади та механізми, приватна власність, вільне підприємництво, суспільна думка тощо.
Першочерговим завданням економістів-інституціоналістів було дослідження економічних інститутів, емпіричне та статистичне вивчення структурних особливостей господарської системи. Але поряд з цим вони прагнули розглядати економіку в більш широкому плані як цілісну систему, в органічній єдності її структурних елементів, в межах певних соціальних відносин, вдаючись до вивчення взаємодії різних аспектів суспільного життя в динаміці. Інституціоналісти вивчали конкретно-історичні та національно-специфічні форми економічного життя у вигляді економічних інституцій. Поряд з економічними інституціями інституціоналісти надавали першочергового значення аналізу таких суспільних інститутів, як суспільні рухи, профспілки та політичні партії у встановленні узгодженості дій індивідів.
Стовбур сучасного інституціоналізму утворюють два напрямки – неоінституційна економіка та нова інституційна економіка. У більшості напрямів неоінституціоналізму основна увага звертається на правові аспекти економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний обмін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найважливішою економічною інституцією.
У деяких концепціях, що належать до цього теоретичного напрямку, предметом вивчення є інституційне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, у межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну (конституційне, виборче, майнове, контрактне право та ін.). Вони представлені:
теорією суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок, М. Олсон та ін.) (публічна сфера), у якій акцент робиться на втратах, що породжуються діяльністю політичних інституцій; та теорією прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан, Г. Демсец, Р. Познер та ін.) (приватна сфера), яка акцентує увагу на виграші у добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо).
Організаційні структури, які, з урахуванням чинних правил, створюються економічними агентами на контрактній основі, вивчає теорія агентських відносин, що існує у двох основних версіях: теорія механізмів стимулювання, яка досліджує організаційні схеми, що можуть забезпечувати оптимальний розподіл ризику між принципалом (власником) та агентом (менеджером); “позитивна” теорія агентських відносин, що звертається до проблеми відокремлення власності та контролю (центральним є питання стосовно контрактів, необхідних для забезпечення поведінки агентів, яка б найменшою мірою відхилялася від інтересів принципалів).
Гносеологічно похідним від інституціоналізму є розвиток методології технократичного детермінізму. Предметом дослідження сучасних технократичних концепцій є соціально-економічні наслідки науково-технічного прогресу на різних фазах його сучасного розвитку. Центральними теоріями цього напрямку інституціоналізму є: теорії індустріального та нового індустріального суспільств; теорія постіндустріального суспільства; теорія суспільства “третьої хвилі”; теорія інноваційно-підприємницької економіки; теорія суспільства знання; теорія інформаційного суспільства; теорія постекономічного суспільства та інші.
Механізм трансформації суспільства трактується інституціоналістами, виходячи з того, що розвиток економічної системи і відносини між господарюючими агентами складаються не тільки під впливом економічних, але й соціальних, політичних, психологічних і морально-етичних факторів. Серед факторів еволюційного оновлення суспільства на перший план інституціоналісти висувають науково-технічну революцію, яка перетворює індустріальну структуру суспільства. Джерело трансформаційних змін суспільства вони вбачають у розвитку науки, техніки і створенні нових технологій. Технологічного трактування набувають проблеми економічного зростання, економічних криз, безробіття, заробітної плати, а також зрушення у соціальній структурі суспільства. Інституціоналісти виходять з того, що НТП безпосередньо визначає економічний і соціальний розвиток суспільства, є вирішальним фактором його оновлення. Техніка і технологія по суті ототожнюється із соціально-економічними структурами.
Серед найважливіших проблем, які розробляються інституціоналістами, як вже зазначалося, насамперед є корпорація – велике монополістичне об'єднання, яке втілює у собі економічну могутність. Визнаючи незаперечним фактом панування великого виробництва, інституціоналісти розглядають корпорацію як його основну складову, приділяючи її дослідженню велику увагу. Корпорація, на думку інституціоналістів, – одна з найголовніших інституцій в індустріальній структурі суспільства. Вона становить основу, організаційну структуру індустріальної системи сучасного суспільства.
Інституціоналісти активно досліджують взаємодію монополії і конкуренції, олігополії, управління динамікою доходів, цін, різні сторони господарського механізму. У їх полі зору, як було сказано вище, і такі суспільні інститути, як держава та її роль у розвитку економіки. На думку інституціоналістів, одна з центральних проблем розвитку й оновлення економіки полягає у створенні системи соціального контролю над економікою. Ця проблема трактується дуже широко: від внутрішньо-фірмового корпоративного рівня до організації соціального контролю на макроекономічному рівні, реалізація якого пов'язана з активною діяльністю держави. Інституціоналісти передбачають різні форми соціального контролю над економікою. Сюди відносять реформи, які стосуються великих корпорацій, управління їх діяльністю, державні й регулюючі заходи, що впливають на механізм ринкової конкуренції, ціноутворення, зайнятість, стан грошово-кредитного ринку, фінансово-бюджетної системи тощо. Значне місце в організації соціального контролю відводиться плануванню, включаючи створення і розвиток державної системи програмування та індикативного планування. Все це об'єктивно сприяє розвитку і вдосконаленню державних форм господарювання. Щодо організації соціального контролю, то інституціоналісти покладають надію на програми соціалізації, які покликані розширювати і зміцнювати економічну базу державного регулювання економіки і підвищувати його дієвість.
Інститути впливають на тип економічної системи, на ту дорогу, по якій розвивається економіка. Інститути визначають в сукупності з використовуваною технологією трансакционные витрат і витрачання виробництва, тим самим, впливаючи на економічну ситуацію. Інститути - це набір формальних правил, неформальних обмежень і механізмів їх примусового здійснення. Важливе те, що формальні правила можуть бути змінені державою, а неформальні обмеження змінюються дуже повільно. І формальні правила, і неформальні обмеження, кінець кінцем, формуються під впливом суб'єктивного світосприймання людей, яке, у свою чергу, і визначає эксплицитный вибір формальних правил і розвиток неформальних обмежень.
Інститути - це правила гри в суспільстві. Або, формальніше, - це обмеження, винайдені самими людьми, формують взаємодію між економічними агентами. .
Формальні правила включають набір політичних (законодавчих, юридичних) правил, економічні правила і контракти. Політичні правила в широкому сенсі визначають ієрархію держави, його основну структуру ухвалення рішень і эксплицитные характеристики контролю над «повісткою дня». Економічні правила визначають права власності. Контракти визначають умови, правила проведення обміну. Функція правил полягає в тому, аби, враховуючи початкові здібності сторін, що обмінюються, полегшити обмін, будь він економічний або політичний.
Неформальні обмеження не можуть бути так точно визначені як формальні правила. Вони є деяким узагальненням правил, які допомагають вирішити безконечні проблеми, пов'язані з обміном, але які не розглядаються в рамках формальних правил. Саме тому, що ці обмеження є неформальними, вони стійкіші в часі, їх набагато складніше змінити, чим формальні правила.
Вони складаються із загальної угоди, яка сприяє вирішенню проблем координації, причому всі сторони зацікавлені в тому, аби всі економічні агенти підтримували цю негласну угоду (як, наприклад, правила дорожнього руху). Також неформальні обмеження включають норми поведінка, яка є загальновизнаною (як, наприклад, норми поведінка, що визначає стосунки в сім'ї, бізнесі, школі і так далі), а також так звані кодекси поведінки (наприклад, чесність). Самі угоди містять в собі деякого роду примус. Адже правила і норми поведінки підтримуються за рахунок того, що друга сторона в разі не їх виконання може здійснити відплату, або є деяка третя особа, яка може скористатися своїми повноваженнями і застосувати деякі соціальні санкції. Інакше кажучи, ефективність цих норм поведінки залежатиме від ефективності механізму примусу.
Угоди можуть грунтуватися на примусі з боку третьої особи (соціальні санкції або примус з боку держави), з боку контрагента (можливість здійснити відплату) або вони формуються просто під впливом загальновизнаних стандартів поведінки. Наскільки ефективно складені угоди, наскільки добре вони виконуються, від цього залежить вся економічна ситуація. Здатність інститутів підтримувати угоди в часі і в просторі, забезпечувати їх виконання - основа ефективності ринків.
Створення і підтримка ефективних прав власності залежить від держави, але виникають складнощі, якщо неможливо отримати модель держави, яка наводить до таких результатів одночасно з виконанням припущення про максимізацію добробуту і одночасно з обліком проблеми тимчасового горизонту, які безпосередньо характеризують всі політичні рішення. Також складно створити нормативні стандарти поведінка, яка укріпила б формальні правила і зробила б їх ефективними. Але, проте, коли економісти говорять про ефективність ринків, вони неявно передбачають, що всі вищеперелічені умови виконуються. Історичні докази для побудови деякого узагальнення з приводу розвитку ефективних ринків дуже слабкі. Не можна пояснити панування Заходу впродовж останніх шести століть в термінах простого реструктурування прав власності і розвитку ефективніших політичних ринків. Потрібно мати на увазі культурні і ідеологічні цінності, які сприяли виникненню ефективних прав власності. Культурні цінності ставали важливими і відносно незалежним джерелом успішного зростання Заходу у міру того, як було дискредитовано «веберовское» спадщину ролі протестантської етики в становленні капіталізму.
Джерелом інституційних змін є зміна світосприймання людей, яке відбивається в зміні відносних цінностей і в зміні переваг. Історично так склалося, що фундаментальні зміни у відносних цінах, наприклад, в співвідношенні земля/труд як наслідок приросту або зниження чисельності населення, є ключовим джерелом інституційних змін. Зміни у відносних запасах капіталу (і фізичного, і людського) також є ключовим джерелом інституційних зміни.
Силою змін, що діє, є підприємець - політичний або економічний. Інституційні обмеження разом з традиційними обмеженнями економічної теорії визначають потенційні можливості підприємців (політичних або економічних) для максимізації добробуту. Якщо обмеження побудовані так, що великий прибуток можна отримати, займаючись злочинною діяльністю, або фірма виграє, лише якщо зовсім знищить конкурента, то організація матиме структуру, яка б дозволила максимізувати прибуток в умовах, що склалися. З іншого боку, якщо для здобуття прибутку треба збільшувати продуктивність, то результатом цього буде економічне зростання. В будь-якому разі підприємець і його організація вкладатиме свій капітал в знання, в освіту, в придбання додаткових навиків, аби збільшити свій потенціал для здобуття прибутку. Аби збільшити свій потенціал для здобуття прибутку, організація вимушена розвиватися, а це поступово змінює встановлені обмеження. Це буде непряма дія. Наприклад, через взаємодію між поведінкою, що максимізувала прибуток, і його дією на існуючі обмеження, або це відбуватиметься безпосередньо через вкладення капіталу в зміну формальних правил. Міра віддачі від вкладень капіталу в зміну формальних обмежень (або якихось інших правил) залежатиме від структури держави, збільшення прибутковості організацій після зміни правил і витрат, пов'язаних з політичними інвестиціями.
Але одні зусиль організацій мало для того, щоб змінити правила, які, у свою чергу, формують довгостроковий економічний стан. Для цього також потрібні різні навики і знання, які стимулюють суспільство до інвестування. Інвестиції у формальну освіту, нові технології і в чисту науку обоснованны, оскільки в результаті вони несуть великий прибуток.
Інституційні зміни, отже, є так званим зростаючим (incremental) процесом, в ході якого можливість здобуття прибули в короткостроковому періоді сприяє виникненню довгострокових змін.
В рівній мірі складним є рух від командної економіки до ринкової. У обох випадках необхідні інституційні зміни (економічні і політичні) були основною перешкодою для розвитку, і до цих пір є такими для економік перехідного періоду. Вся складність полягає в тому, що система віри і цінностей, яка сформувалася на основі минулого досвіду, не може допомогти економічним агентам вирішувати нові проблеми. Тому знову ж таки «залежність від вибраного маршруту» є важливим чинником в обмеженні наших здібностей змінити ситуацію на кращий в короткостроковому періоді.
|