Глава З Розвиток цивільного права і законодавства України
§ 1. Особливості формування цивільного права в Україні.
§ 2. Становлення традиції цивільного права в Україні.
§ 3. Радянське цивільне право в Україні.
ЦКУСРР 1922 р.
ЦКУРСР 1963 р.
§ 4. Трансформація концепції цивільного права наприкінці XX ст.
§ 5. Створення ЦК України.
§ 1. Особливості формування цивільного права в Україні
Відповідь на питання, до якого типу належить цивільне право України, має важливе практичне значення, оскільки від цього залежить визначення тенденцій його розвитку, можливість передбачення зусиль законодавців і визначення їх перспектив, напрями формування судової практики в країні, нарешті, обсяг того матеріалу, який повинен засвоїти і яким має володіти юрист. До чого може призвести ігнорування такого чинника, свідчить сумнозвісний досвід створення трастових компаній, багато в чому зумовлений спробою некритичного, без достатньої теоретичної основи перенесення інституту англосаксонського права в принципово іншу правову систему. Не забезпечена можливістю захисту за допомогою "права справедливості" і прецедентного права, як це має місце в англосаксонській системі цивільного права, діяльність товариств з "довірчого управління" майном значно зашкодила не тільки в матеріальному, але і й у моральному відношенні, похитнула віру в перспективу розвитку цих відносин в Україні взагалі.
Тому при визначенні типології українського цивільного права необхідно враховувати особливості традиції приватного права в Україні, мова про яку йшла в перших главах підручника. Нагадаємо коротко: особливості полягають у співіснуванні і одночасному впливі в Україні західної і східної традицій приватного права. Це зумовило ту особливість українського цивільного права, що інститути речового і зобов'язального права мають основою принципові положення римського права (як правило, в німецькій інтерпретації), водночас як сімейне і частково спадкове право тяжіють до східної традиції.
Ця особливість повинна бути врахована і у процесі правотвор- чості, і при тлумаченні та застосуванні норм цивільного права.
Поки що цей чинник враховується недостатньо. У результаті, наприклад, через дискусії стосовно місця сімейного права у системі українського права, співвідношення Цивільного та Сімейного кодексів створюються додаткові перешкоди комплексному оновленню цивільного законодавства.
Крім того, особливістю цивільного права України на сучасному еіапі ЙОГО розвитку є реформування цивілістичної доктрини (концепції). Результатом такого реформування має бути за сприятливих умов перехід від "соціалістичної, радянської" доктрини цивільного права до нового розуміння його як категорії, тотожної приватному праву.
§ 2. Становлення традиції цивільного права в Україні
Початком становлення традиції цивільного права в Україні можна вважати створення у XVI ст. статутів Великого Князівства Литовського, в котрих намітився, хоч і вельми приблизно, але все ж досить виражений поділ права на галузі, в межах яких почали конституюватися відповідні цивільно-правові та публічно-правові інститути.
Перший зі статутів — "Старий", прийнятий в 1529 р., — був першим загальним кодексом Литовської держави, до складу якого входила тоді Україна. За своїм змістом і структурою він був близький до "Руської правди".
Оскільки його норми були досить архаїчними, в 1566 р. був прийнятий другий — "Волинський" — Статут. Дія Волинського Статуту поширювалася на Волинь, Поділля і колишнє Київське князівство. Спеціальні його розділи регулювали правове становище шляхти, шлюбно-сімейні відносини, опіку, продаж, спадкування, земельні спори тощо.
Третій Статут, названий "Новим", був прийнятий в 1588 р. Він досить ретельно регулював відносини власності на землю. Значна увага приділялася договірному праву. На відміну від давньоруського права, де була поширена усна форма договорів, третій Статут встановлював як загальне правило вимогу письмової форми цивільно- правових угод. В деяких випадках була потрібна реєстрація договору в суді в присутності свідків. Досить детально були врегульовані окремі види договорів: купівля-продаж, позика, майновий найом, застава тощо, а також відносини спадкування.
За своєю суттю статути Великого Князівства Литовського були результатом використання і творчої переробки місцевого звичаєвого права, литовського, німецького, польського цивільного законодавства. При цьому були враховані і відіграли роль методологічного підґрунтя принципи та ідеї римського права.
Значення статутів визначається не тільки їхнім змістом, але також тим, що вони вплинули на подальший розвиток законодавства в Україні, Московській державі і Російській імперії. Так, Старий Статут був використаний при створенні Соборного уложення 1649 р. у Московському царстві, Третій Статут (Новий) діяв в Київській, Подільській та Волинській губерніях аж до 1840 р.
Крім того, статути були використані при складанні "Прав, за якими судиться малоросійський народ" — збірника норм права
XVIII ст., складеного з метою регулювання відносин в Лівобережній Україні. Після приєднання її до Московської держави відповідно до Березневих статей на територію Гетьманщини дія московського законодавства не поширювалася — тут продовжували діяти "колишні права", тобто, звичаєве право, польсько-литовське законодавство і Магдебурзьке право.
Оскільки Росія з міркувань використання додаткового чинника забезпечення централізації влади була зацікавлена в уніфікації законодавства імперії, у 1728 р. була створена комісія для розробки законопроекту, який мав би регулювати відносини у Малоросії на єдиних загальноімперськими принципах.
У 1743 р. комісія подала законопроект, що називався "Права, за якими судиться малоросійський народ". Фактично це був перший кодекс українського права. При його складанні були використані римські і німецькі правові джерела, статути Великого Князівства Литовського, польське законодавство, Магдебурзьке і Холмське право, саксонське право, звичаєве право України і судова практика.
У "Правах" значне місце займають норми цивільного права, які становлять найбільш велику за обсягом частину. Зокрема, розділ 10 присвячений шлюбному праву, розділ 11 — інституту опіки, розділ 12 — спадкуванню за заповітом, розділ 13 — спадкуванню на основі кровної спорідненості, розділ 14 — речовому праву, розділ 15 — договору найму і оренди нерухомості, розділ 16 — зобов'язальному праву (у тому числі забезпеченню зобов'язань), розділи 17—19 — земельним відносинам. Таким чином, з 30 розділів "Прав, за якими судиться малоросійський народ", 10 були присвячені регулюванню цивільних відносин.
Проект не влаштував царський уряд своєю помітною відмінністю від російського законодавства, і тому він так і не був прийнятий, хоча фактично застосовувався аж до формування єдиної імперської системи законодавства у середині XIX століття.
У XIX ст. була зроблена спроба створення ще одного українського кодексу, який називався "Зібрання прав малоросійських".
Якщо "Права, за якими судиться малоросійський народ" були першим загальним кодексом в Україні, то "Зібрання прав малоросійських" можна вважати першим українським цивільним кодексом.
"Зібрання прав малоросійських", що складається з 3 частин, було побудоване за інституційною системою (з деякими відступами стосовно регулювання спадкування). Перша частина була присвячена визначенню правосуб'єктності учасників цивільних відносин, шлюбно-сімейним відносинам і опіці. Друга — включала норми зобов'язального права, третя — речові права, у тому числі спадкування.
Значну увагу було приділено договірним зобов'язанням. Зокрема, декларувалася свобода договорів. Укладення угоди за наявності недоліків волі тягло її недійсність.
Договір міг бути укладений особисто або через прокуратора (повіреного). Форма угоди могла бути як письмовою, так і усною. Однак для відчуження або застави маєтків була потрібна більш складна процедура.
Невиконання зобов'язань тягло для боржника обов'язок компенсувати збитки кредитора. За загальним правилом, відшкодуванню підлягали як прямі збитки, так і неотримані прибутки.
З окремих видів договорів найбільш детально регламентувалися купівля-гіродаж, позика, перепродаж, зберігання, доручення, найом.
Поряд з договірними зобов'язаннями передбачалися зобов'язання з деліктів, а також зобов'язання начебто з деліктів (відповідальність за нездійснення нагляду за неповнолітніми і психічно хворими тощо).
Нарівні з охарактеризованими вище законопроектними роботами, вплив на формування цивільного права України XVII— XIX ст.ст. спричиняло також російське законодавство. Зокрема, питанням цивільного права був присвячений том X Зводу Законів Російської імперії. Разом з тим, слід мати на увазі, що Звід передбачав у деяких випадках спеціальне регулювання майнових та інших відносин для Чернігівської і Полтавської губерній.
Протягом останнього півсторіччя існування Російської імперії велася активна робота зі створення Цивільного уложення, в якому передбачалося встановлення уніфікованих норм для всієї території імперії. Однак до жовтня 1917 р. законопроектні роботи не були завершені. Надалі цивільне право в Україні продовжувало розвиватися в рамках радянського цивільного права.
§ 3. Радянське цивільне право в Україні
Найбільш помітно радянська цивільно-правова доктрина в Україні знайшла прояв у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак — у відмові від самого приватного права.
Це знайшло помітне відображення і в історії розробки та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістична концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті Цивільного Кодексу УСРР 1922 р. і розвитку цивілістичної думки подальших років.
3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922 р.
Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік. Тому, природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна відносно ЦК РРФСР слугували орієнтиром і для розробників проекту ЦК УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки).
Принципово важливим було положення про зосередження в руках радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою — відмова від основних принципів приватного права.
Характерні в цьому плані зауваження Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР — ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне. Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси — розширити застосування державного втручання в "приватноправові відносини", розширити право держави скасовувати "приватні" договори, застосовувати не "цивільні правовідносини", а нашу революційну правосвідомість10.
Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали і Раднарком, всупереч пропозиціям Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися в приватноправові відносини. Проте, в кінцевому підсумку, вказівку було виконано. ЦК РРФСР, прийнятий 31 жовтня
р., був введений в дію з 1 січня 1923 р. Він став зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був затверджений із запізненням приблизно на місяць — 16 грудня 1922 р., введений в дію з 1 лютого
р.
ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки ідеологічною й методологічною основою, але також структурою і змістом. Як перший, так і другий складаються з однакових розділів: "Загальна частина", "Речове право", "Зобов'язальне право", "Спадкове право". Кількість статей також практично співпадає: 435 статей у ЦК УСРР і 436 — у ЦК РРФСР. Не відрізнялася структура розділів та їхні назви.
Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин, позовній давності.
Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати неначе всі фізичні особи, однак ст.ст. 1 і 4 містили можливість обмеження "по суду в правах". У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можлива не тільки в загальній формі законодавцем, але і в окремих випадках цивільним судом — в силу ст. 1 ЦК. Як зазначав П.І. Стучка, вся радянська наука цивільного права ґрунтується на ст. 1 і ст. 4"11.
Об'єктами цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст. 20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; споруди комунальні; будови тощо (ст. 22).
Значну увагу було приділено регламентації угод, котрі визначалися як дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст. 26). Могли бути угоди односторонніми або взаємними (взаємні угоди — договори).
Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.
Правила, встановлені відносно позовної давності, були типовими для всіх, однак для державних, кооперативних і суспільних підприємств і організацій передбачався ряд винятків — ст. 44 та ін.
Розділ "Речове право" включав норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі.
Стаття 52 згадувала про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. У відповідності зі ст. 54 предметом приватної власності могло бути всіляке майно, не вилучене з приватного обігу.
Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст. 59—60). При цьому діяло виключення із загального правила: колишні власники, майно яких було експропрійоване на основі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати повернення цього майна (примітка до ст. 59). Таким чином, незалежно від наявності "правових" основ позбавлення майна в перші роки радянської влади, колишні власники не мали шансів повернути його. Натомість для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст. 60). При цьому необмежена віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" (С. Ландкоф).
Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і застави майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.
Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будови і користування нею разом із земельною ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст. 71—84). Пізніше ці статті були скасовані, а замість них введено ряд норм, що закріпляли право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного кооперативу.
Застава майна не могла не бути обмеженою в зв'язку із звуженням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася. Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст. 87). Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускалася застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава боргових вимог, будівель, морських торговельних судів, товару в обігу тощо. Зазвичай, заставлене майно передавалося заставодержателю. Винятки із загального правила було зроблене для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст. 92). Слід зазначити, що застана будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) іпотеку, однак остання, як зазначалося, принципово не допускалася у радянському цивільному обігу.
Розділ "Зобов'язальне право" складався з 13 розділів (глав), однак фактично норми його були згруповано у 4 нерівноцінних за об'ємом блоки: загальні положення (гл. І); зобов'язання, що виникають з договорів (глави 11—XI); зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл. XII); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди (гл. XIII).
У свою чергу договірні зобов'язання мали свою "загальну" і "спеціальну" частини.
Цікаво зазначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УСРР (як і інших радянських цивільних кодексів) нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато загального було і у їхньому змісті.
Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей або сплати грошей, або утримання від дій (ст. 107).
Особлива увага приділялася договірним зобов'язанням. Відповідно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди з усіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропонувався перелік таких пунктів: предмет договору, ціна, термін, а також всі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута угода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.
Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у гл. II цього розділу Кодексу були названі неустойка (ст.ст. 141 — 142) і завдаток (ст. 143). Звертає на себе увагу подібність цього рішення до того, що мало місце у Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу — це "Речове право", завдаток і неустойка — "Зобов'язальне право" (загальні положення зобов'язального права), порука названа в числі окремих видів договорів. Аналогічним є і зміст відповідних норм (з поправкою на "конспективність" ЦК УСРР).
Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля- продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (сюди ж віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені були до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, страхування.
Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариства. Кодекс передбачав існування декількох їх видів: простого товариства, повного товариства, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства (пайового товариства) — ст.ст. 276—366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римському і пізнішим системам права (див., наприклад, параграфи 705—740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види, згадані в ЦК, є юридичними особами ("господарськими товариствами" — якщо користуватися сучасною термінологією). Слід звернути увагу на деякі відмінності тодішньої класифікації товариств від сьогоднішньої. Так, товариство на вірі тепер називається "командитне товариство", товариство з обмеженою відповідальністю — зараз "товариство з додатковою відповідальністю", категорія "акціонерне товариство" охоплювало поняття власне акціонерного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю в теперішньому їх тлумачення українським законодавством. Проте, досить скоро потреба Радянської держави в господарських товариствах відпала взагалі; норми, присвячені ним, вже являли навіть не теоретичний, а швидше — історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства. Діяли вони на основі не норм ЦК, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р,, могли створюватися тільки державними організаціями, установами або підприємствами і застосовувалися, в основному, для діяльності за кордоном, "в країнах народної демократії"12.
Останній розділ ЦК був присвячений питанням спадкового права.
Тут слід мати на увазі, що декретом від 11 березня 1919 р. спадкування було скасоване взагалі, а потім декретом від 21 березня того ж року відновлено, але з істотними обмеженнями розміру спадщини (суми), кола спадкоємців і обсягу прав, що передаються у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у користування, а не у власність).
ЦК більш ліберально підходив до розв'язання цих питань, передбачивши, що майно переходить (може перейти) до спадкоємців на праві власності, якщо наявні дві умови: 1) сума спадщини не перевищує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, праонуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними і знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше 1 року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадщини, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпорядитися майном на випадок смерті шляхом заповіту.
У кінцевому підсумку, спадкове право виглядало таким чином: спадкування було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обмеженням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).
Спадкоємцями за законом могли бути 3 черги родичів:
— діти (в тому числі всиновлені), дружина, непрацездатні батьки;
— працездатні батьки;
— брати і сестри померлого.
Кожна попередня черга усувала від спадкування наступну, Онукн і правнуки спадкували по праву представлення (ст. 418 ЦК).
Заповіт мав бути підписаний заповідачем, а коли він був неписьменними — рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми тягло недійсність заповіту.
Для прийняття спадщини надавався термін в 6 місяців. Якщо за цей час спадщина не була прийнята або всі спадкоємці відмовилися від спадщини, то спадкове майно переходило у власність держави, як виморочне (ст. 433). При цьому держава за боргами спадкодавця, як і будь-який інший спадкоємець, відповідала лише в межах дійсної вартості спадкового майна (ст. 434 ЦК).
3.2. ЦК УРСР 1963 р.
ЦК УРСР був прийнятий 18 липня 1963 р. і введений в дію з 1 січня 1964 р.
ЦК складався з преамбули і 8 розділів, що містять 572 статті. Назви розділів: І - "Загальні положення"; II — "Право власності"; ЦІ — "Зобов'язальне право"; IV — "Авторське право"; V — "Право на відкриття"; VI — "Винахідницьке право"; VII — "Спадкове право"; VIII — "Правоздатність іноземців і осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод".
Говорячи про найбільш характерні моменти, що відрізняють цей Кодекс від раніше чинного ЦК УСРР 1922 р., насамперед, варто назвати такі:
за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пан- дектної системи. В ньому немає норм, шо регулюють сімейні відносини, але передбачені розділи, присвячені авторському і винахідницькому праву;
розділ II називається "Право власності", а не "Речове право", як раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа речових прав. Серед видів власності не згадується приватна власність;
значно розширений перелік зобов'язань. Зокрема, з'явилися розділи про поставку, контрактацію, позику, підряд на капітальне будівництво, розрахункові і кредитні відносини, довічне утримання, рятування соціалістичного майна та ін.;
стався перерозподіл матеріалу всередині розділів і між розділами. Так, норми про довіреність із розділу щодо зобов'язального права були перенесені в розділ "Загальні положення", порука — з договірних зобов'язань була переміщена у розділ 16, присвячений забезпеченню виконання зобов'язань, разом з нормами про заставу, що знаходилися серед речових прав;
були оновлені, відредаговані і узгоджені положення низки статей ЦК. Крім того, усі вони, очевидно, за прикладом Німецького цивільного кодексу отримали найменування, які треба враховувати при тлумаченні відповідної норми.
Однак найбільш істотні зміни сталися в змісті і спрямованості норм.
Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав і їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреність, позовну давність.
У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприклад, частковим закріпленням у ст. 4 принципу, відомого ще римському праву, — "дозволено все, що не заборонено законом"), були посилені засоби обмеження ініціативи і самостійності учасників цивільних правовідносин. Так, ст. 5 ЦК 1963 р. більш жорстко визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони "здійснюються усупереч призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму". При цьому від фізичних осіб і організацій вимагалося не тільки дотримання законів, але і повага до "правил соціалістичного співжиття і моральних принципів суспільства, що будує комунізм".
Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст. 7, що передбачала можливість цивільно-правового захисту честі і гідності фізичних осіб і організацій.
Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації — юридичні особи. Держава не згадується спеціально як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування та ін.).
ЦК 1963 р. повніше і точніше, ніж попередній Кодекс, визначив поняття юридичної особи. Разом з тим, не визначене співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", якими оперує законодавець; немає і самого визначення цих категорій.
Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Значна частина їх розміщена в тих або інших розділах розділу "Право власності". Зате в "Загальних положеннях" значна увага приділена угодам (правочинам). Більш детально регламентована форма правочинів, а також підстави і наслідки визнання їх недійсними.
Крім того, розділ І доповнений положеннями про представництво і довіреність.
Розділ II "Право власності" характерний для "законодавства країни, що побудувала соціалізм і що перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства".
По-перше, право власності закріплене як єдине, офіційно визнане речове право. Хоч в літературі була висловлена точка зору (А. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона не отримала. Можливо тому, що співвідношення власності і "оперативного управління" за характером, скоріше, адміністративні, ніж цивільно- правові.
По-друге, в зв'язку з ліквідацією приватної власності, змінами економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР, змінилася класифікація форм власності. Кодекс виходив із існування соціалістичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних і культурних потреб (ст.ст. 87, 88 ЦК).
Детальніше врегульовані питання, пов'язані зі здійсненням права спільної власності. Передбачено, що спільна власність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, припускаються однаковими).
Спеціальні норми присвячені регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо.
Для захисту права власності передбачено, насамперед, віндика- ційний позов. Тут привілеї держави з віндикації її майна були доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст. 146).
Норми зобов'язального права складають головну частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі і ЦК 1963 р., де зобов'язанням присвячена 321 стаття із 572.
Розділ ЦІ "Зобов'язальне право" складається з 2 частин. У першій регулюються загальні положення щодо зобов'язань — дається їхнє визначення, названі (у відсильній нормі ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вказані вимоги до виконання зобов'язань.
Загалом, положення зобов'язального права досить традиційні. Найбільш істотними є новели щодо засобів забезпечення зобов'язань (виділених і об'єднаних в окремий розділ), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.
Якщо говорити про загальні тенденції, то потрібно зазначити особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення, як штраф (неустойка). Тепер вона може бути не тільки договірною, але й слідувати безпосередньо із закону (причому сфера застосування останньої неухильно розширяється). Регулювання застави, навпаки, не дуже детальне. Зокрема не згадуються деякі види застави, що існували раніше (застава права забудови, застава права вимоги), не йдеться про перезаставу тощо. З'явився також новий засіб забезпечення зобов'язань — гарантія, що є по суті, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст. 196).
На відміну від ЦК УСРР 1922 р., де вина не фігурувала як умова відповідальності за порушення зобов'язань, ст. 209 ЦК 1963 р. встановлювала, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором.
Таким чином, був закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками".
Окремим видам зобов'язань присвячена друга частина цього розділу. З численних можливих варіантів побудови системи зобов'язань законодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франції 1804 р.:
договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поставка, контрактація, майновий найм, найм житлового приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне будівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахункові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, сумісна діяльність);
начебто договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що виникають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);
зобов'язання із правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);
зобов'язання із начебто правопорушень (внаслідок придбання або зберігання майна без достатніх підстав.
Розділ I V — "Авторське право", як і два наступних — "Право на відкриття" і "Винахідницьке право", є новелами ЦК, У ЦК УСРР 1922 р. такі види відносин не згадувалися взагалі. Вони входили в сферу правового регулювання спеціального законодавства — Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. "Про авторське право", створеного на базі "Основ авторського права" — Закону СРСР від 11 травня 1928 р. Таке рішення було не дуже вдалим, і при другій кодифікації цивільного законодавства становище виправили. При цьому принципові рішення зазначених актів значною мірою були перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується визначення авторського права, його суб'єктів, обсягу їхніх прав, змісту авторських договорів тощо.
Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо, після приєднання СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право) багато з положень цього розділу стали істотно відрізнятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу. Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.
Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: встановлення черг спадкування за законом із рівністю часток спадкоємців однієї черги (ст.ст. 529, 530), визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст. 531, 532), розширення права розпорядження майном шляхом заповіту з обмеженням його тільки правом на обов'язкову частку (ст. 535). Передбачено, що заповіт має складатися у нотаріальній формі, однак при цьому значно розширене коло випадків, коли прості письмові заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених (ст. 542). Поміж заповідальних розпоряджень названі заповідальний відказ (легат) — ст. 538, підпризначення спадкоємця (спадкова субституція) — ст. 536, покладання на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети — ст. 540, покладання на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного користування будинком — ст. 539.
|