§ 3. Співвідношення приватного і цивільного права
Підґрунтя розуміння засад визначення такого співвідношення було закладене ще в Стародавньому Римі, де один з найбільш блискучих теоретиків у галузі приватного права — Ульпіан поділяв приватне право на 3 частини: jus naturale ("природне право"), jus gentium ("право народів"), jus civile ("право цивільне", а точніше — "право громади") (Д.1.1.2). Jus naturale (природне право) — це право, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, але й усім тваринам, шо народжуються на землі і в морі та птахам; сюди ж відноситься й спілка чоловіка і жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. ІЛ .1.3). Jus gentium ("право народів") — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для усього живого, а перше — лише для людей у їхніх відносинах між собою (Д. 1.1.1.4). Крім того, існує jus civile ("цивільне право"), котре не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому дотримується їх (Д. 1.1.6). Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.
Отже з точки зору загальної оцінки співвідношення вказаних груп правових норм виглядає як концентричні кола: найменше з них — "цивільне право" охоплює тільки відносини між фомадянами Риму; "право народів" регулює не тільки відносини між фомадянами Риму, але й між усіма людьми; найширше коло відносин охоплює "природне право", котре стосується усіх живих істот.
Тобто, головною відмінністю між цивільним та приватним правом є кількість осіб, відносини між якими охоплюються правовим регулюванням. Більш того, суб'єктний склад є не тільки головним, а й єдиним критерієм розмежування згаданих галузей права. Джерелом усього римського права є jus naturale ("право природне") як сума уявлень і норм, що стосуються понять "добро", "зло", "справедливість", "злочин", "правомірність" тощо (Цицерон М. Про обов'язки. I.VII.20-22).
І для природного, і для цивільного права так само, як і для "права народів", не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому.
Розмежування провадиться не за предметом правового регулювання, а за колом суб'єктів; "цивільне право" може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відносин.
Встановлення характеру взаємодії та взаємообумовленості між згаданими сукупностями правових норм має визначатися з урахуванням тих характерних властивостей, котрими визначалася їхня суть.
Для цивільного права (jus civile) характерні такі риси: воно суворо національне за своїм характером, його норми стосуються тільки римських громадян; від початку формування воно тісно пов 'язане з релігією, являючи собою поєднання світських та сакральних звичаїв; для цивільного права характерна сувора формальність, обов 'язковість дотримання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників цивільних відносин; jus civile відзначається порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагає невибагливий побут і торговий обіг. Значною мірою, саме такі вади jus civile як консерватизм, обмеженість за колом суб'єктів тощо і зумовили появу своєрідних "паралельних" систем права (зокрема, jus gentium), що регулювали ті самі або подібні відносини.
Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor peregrinus, тобто магістрату, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між перегринами, а також між перегримами та громадянами Риму. Розглядаючи такі спори і не знаходячи нормативних підстав для їх вирішення у цивільному праві, претор перегринів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці підстави. Jus gentium від цивільного права відрізняється більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сьогодення. Воно розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. За допомогою цієї гілки римського права долається, насамперед, така вада останнього, як дія щодо обмеженого кола суб'єктів.
Претором міським долалася інша вада цивільного права — надмірний консерватизм, формалізм, слабка пристосованість до потреб товарного обігу. Міський претор, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори ejus civile, надавав судовий захист, виходячи із прийнятих уявлень про справедливість, добросовісність, порядність, здоровий глузд тощо, тобто усього того, що можна об'єднати поняттям "природне право".
Своєрідним узагальненням преторської практики (прецедентів) та орієнтиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали і оголошували претори перед вступом на посаду. Сукупність такої діяльності преторів та виданих преторами едиктів (збірників прецедентів) і складали jus praetorium або преторське право.
Отже, природне право, цивільне право, право народів, преторське право є не складовими римського права, а складовими його юридичних витоків, оскільки всі вони тією чи іншою мірою є джерелами римського права.
Сформоване таким чином єдине римське право поділяється на право приватне і право публічне, кожне з яких має у своєму складі норми, що належать до тих чи інших з названих джерел (О. Пі- допригора, Є. Харитонов).
Значною мірою аналогічною за своїми методологічними засадами залишалася основа визначення співвідношення приватного та цивільного права протягом наступних тисячоліть. З погляду теорії приватного права такий підхід є виправданим і зараз.
Право, як загальна категорія, поділяється на право приватне і право публічне, котрі є абстрактними категоріями, які мають, швидше, методологічне значення.
Ці категорії притаманні певним цивілізаціям і не мають національної приналежності. Тому неточно вести мову про "приватне право України", так само як і про "приватне право Франції", "приватне право Німеччини" тощо. Натомість може йтися про "традицію приватного права у Франції", "традицію приватного права в Україні" тощо. Коли йдеться про "римське приватне право", то мається на увазі не приватне право Стародавнього Риму, а сукупність принципів та норм, що склалася в античному Римі, утворивши ідеальне, абстрактне право, спрямоване на визначення становища та охорону приватних інтересів окремої особи (суб'єкта приватного права).
Коли мається на увазі галузь права, котра регулює відносини між приватними особами у певній країні, то, очевидно, коректно буде вести мову про "цивільне право", підкреслюючи тим самим генезу та особливості певної галузі національного права.
Разом із тим, і після встановлення засад співвідношення зазначених категорій, питання про взаємозв'язок понять "приватне право" та "цивільне право" у сучасному світі залишається достатньо дискусійним.
Так, в правових системах тих країн, де прийнято поділяти право на приватне і публічне, цивільне право разом з торговельним правом є складовими приватного права (Франція, Німеччина та ін.).
В деяких країнах цивільне право тлумачать як категорію фактично тотожну приватному праву (Нідерланди, Італія, Греція та ін.). Слід зазначити, що така тенденція останнім часом стає усе більш помітною і у вітчизняному правознавстві, де вирази "цивільне право" та "приватне право" часто вживаються як синоніми (А. Довгерт).
Хоча такий підхід не можна визнати бездоганним з погляду методології приватного права, але з міркувань практичної доцільності й прагнення уніфікації законодавства, що має забезпечувати захист цивільних прав приватних осіб, його можна визнати прийнятним (з відповідними застереженнями стосовно вживання термінології, про які йшлося вище).
Для правознавства багатьох країн, що належали до так званої "соціалістичної"" системи права (СРСР, НДР, ЧРСРта ін.), характерним було намагання виділити господарське та сімейне законодавство в окремі галузі, з прагненням надати останнім в перспективі статусу не складових права приватного, а самостійних галузей національного права.
В Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення господарських та сімейних відносин до сфери цивільно-правового регулювання досі залишається предметом дискусій.
Зокрема, з'ясуванню співвідношення цивільного та господарського права значна увага приділялася в процесі розробки проектів Цивільного та Господарського кодексів. Нового імпульсу спір набув після прийняття зазначених кодексів, чому сприяло те, що сфери застосування цивільного та господарського законодавства не були розмежовані достатньо чітко.
Слід зазначити, що вказана дискусія не має особливого наукового інтересу, оскільки у більшості випадків аргументи прихильників "господарського права" зводяться до декларації пріоритетності спеціального закону — Господарського кодексу) над загальним (Цивільний кодекс) та спроб довести, що цивільне право, яке грунтується на засадах "застарілого" римського права, поступається праву господарському, котре, на їх думку, є спорідненим з "прогресивним" американським "business law" (В. Мамутов, Г. Знаменський). Проте ці спроби виглядають неконструктивними з таких міркувань.
По-перше, визнання пріоритетності спеціального закону при врегулюванні конкретних відносин (проти чого, власне, ніхто й не заперечує) не означає, що спеціальне законодавство може суперечити засадам законодавства загального, і що засади останнього не враховуються при регулюванні тих чи інших відносин.
По-друге, протиставлення римського права та "business law" є надуманим, оскільки останнє грунтується на тих самих правових цінностях, втіленням яких є римське приватне право, котре у сучасному світі розглядається не як система правових норм Стародавнього Риму, а як юридичне втілення ідей та принципів правового становища приватної особи та підґрунтя її взаємин із суспільством.
З цих міркувань логічним є висновок про співвідношення цивільного права України (котре зараз, фактично, є синонімом права приватного) та господарського права як загального та спеціального законодавства, внаслідок чого останнє (господарське законодавство) має регулювати цивільні відносини відповідно до засад, встановлених цивільним законодавством, і не може суперечити останнім. За наявності таких суперечностей мають застосовуватися засади і загальні норми цивільного законодавства.
Отже логічним є формування концепції оновленого цивільного права України як галузі, що охоплює всю сферу відносин між приватними особами, з наданням можливості регулювання (в межах цивільного законодавства) відносин зі спеціальним суб'єктним складом нормами спеціального законодавства (підприємницького або "господарського").
Таким чином, поняття "цивільне право" може вживатися в декількох значеннях: галузь права, система законодавства, частина науки про право, навчальна дисципліна. Однак визначальним є розуміння цивільного права, як галузі права.
У цьому значенні цивільне право може бути визначене як сукупність концепції, ідей та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави придбання та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізичними і юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають, як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.
§ 4. Цивілістика
У вітчизняній правовій науці цивілістика розглядається з 2 позицій:
як узагальнююче поняття, що вживається для визначення суспільних відносин цивільно-правового характеру, пов'язаних з цивільним правом, проблемами нормативного регулювання майнових та особистих немайнових прав фізичних і юридичних осіб та практикою цивільних правовідносин (в тому числі сімейно-правових, цивільних процесуальних та приватних міжнародно-правових відносин);
як галузь юридичної науки, предметом якої є норми цивільного права; цивільні правовідносини як юридична форма відповідних суспільних відносин, що регулюються цивільним законодавством; юридичні факти; судова практика застосування цивільно-правових норм'.
Звісно, можливе застосування обох зазначених підходів, особливо на юридично-побутовому рівні, властивому для довідникових видань. У зв'язку з цим варто зазначити, що аналогічні за суттю визначення цивілістики можна зустріти і в словниках загального характеру. Наприклад, у Словнику іншомовних слів "цивілістика" визначається як узагальнююче поняття, яке іноді вживають для визначення суспільних відносин цивільно-правового змісту. У Тлумачному словнику української мови "цивілістика" — це цивільне право, наука цивільного права.
Разом із тим, вживання терміна "цивілістика" в такому широкому значенні у наукових дослідженнях в галузі права навряд чи є виправданим, оскільки воно випадає із загальної системи юридичних категорій і понять. Системний підхід припускає, що коли вже йдеться про "цивілістику" як про сукупність відносин певного юридичного змісту, то так само можна вести мову про "конституціоналістику", "адміністративістику", "криміналістику" тощо. Однак, у довідкових виданнях перші два із названих термінів відсутні взагалі, а терміном
' Див: Юридична енциклопедія: В 6 т. — Т. 6 / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 2004. — С. 363.
"криміналістика" позначається не "сукупність відносин", а саме "юридична наука про спеціальні прийоми, методи і засоби, які застосовуються у кримінальному судочинстві з метою запобігання злочинам, їх розкриття і розслідування, а також під час кримінальних справ".
Отже, використання такого підходу порушує єдиний критерій систематизації відповідних понять, що для наукових досліджень виглядає неприйнятним.
Враховуючи зазначене вище, можна дійти висновку, що "циві- лістика" у точному (юридично професійному) значенні цього слова не може вважатися сукупністю цивільних і пов'язаних з ними відносин (сукупністю відносин цивільно-правового характеру тощо). Натомість, доцільним є виходити з того, що цивілістика є галуззю юридичної науки, яка має свій предмет, структуру, методологію, напрями дослідження, завдання тощо.
Отже, поняття "цивілістика" і "наука цивільного права" є синонімами. З врахуванням особливостей цивільного права як галузі права і законодавства можна запропонувати таке визначення циві- лістики.
Цивілістика (наука цивільного права) являє собою сукупність знань, що постійно оновлюються, про правове становище приватної особи, її цивільні права, засоби їх реалізації та захисту, об'єднані у систему понять, категорій, ідей, теорій та концепцій.
Предметом цивілістики є концепція приватного та цивільного права; засади визначення правового становища приватної особи; норми цивільного законодавства; цивільні відносини та правовідносини; підстави виникнення цивільних прав та обов'язків; умови і порядок реалізації цивільних прав та їхнього захисту; тлумачення і практика застосування норм цивільного законодавства.
Однак згадане визначення поняття цивілістики та її предмету є не кінцевим результатом, а лише відправним пунктом наукових розвідок у галузі цивільного (приватного) права. Останні навряд чи можуть бути достатньо ефективними без систематизації досягнутого та встановлення основних підходів та напрямів дослідження у цій галузі.
Приступаючи до розгляду цього питання, передусім, варто зауважити, що у випадках, коли йдеться про "науку цивільного права", предметом аналізу можуть бути або явища, категорії, інститути, проблеми тощо, які розглядаються у контексті цивілістичних досліджень, або, власне, "наука цивільного права" як така.
Разом із тим, чіткого бачення цієї проблеми у вітчизняній юриспруденції поки що не прослідковується. Зокрема, при характеристиці цивілістики як науки цивільного права констатацією існування наведеного више (або дещо ширшого змісту) її предмету нерідко обмежуються. Іноді до цього додається згадка про знаних цивілістів, завдання та перспективи розвитку цивілістики тощо.
Стосовно системи науки цивільного права зазначається, що вона в цілому збігається з системою цивільного права, хоча і має певні відмінності, які випливають зі змісту зазначених систем (головні із них полягають у виокремленні таких елементів науки цивільного права, як вчення про предмет, метод, функції та систему цивільного права і загального вчення про цивільні правовідносини)1.
Втім, останнім часом концептуальні підходи у цій галузі зазнають певних трансформацій, котрі відбуваються, головним чином, у кількох напрямах.
Перший з них, фундатором якого можна вважати Г. Шершене- вича, грунтується на бажанні дослідників сформувати уяву про предмет та розвиток науки цивільного права за допомогою характеристики особистостей відомих цивілістів у контексті опису їхніх основних праць2 або характеристики праць цивілістів у контексті життєпису їхніх авторів3. (Напрям може бути названий "персона- лістським" або "персоналістсько-бібліографічним").
Для другого підходу характерним є прагнення дослідників проаналізувати характерні напрями досліджень та здобутки вітчизняних цивілістичних шкіл в цілому (його умовно можна назвати "класифікаційним" або ж "персоналістсько-класифікаційним"). Він знайшов відображення як в окремих публікаціях4, так і при підготовці підручників з цивільного права5.
Третій підхід (умовно можна назвати його "хронологічним") полягає у акцентуванні уваги на виокремленні та висвітленні основних періодів або етапів розвитку цивілістики взагалі, цивілістики окремої країни, регіону тощо. Втім, частіше такий підхід застосовується для характеристики цивілістики певної країни, що дозволяє показати динаміку розвитку в ній цивіліетичної думки6.
При цьому всередині згадуваного поділу на етапи (періоди) можлива більш складна систематизація матеріалу, що дозволяє згрупувати здобутки цивілістів за концептуальними підходами, предметом дослідження тощо. Найвищим досягненням використання такого підходу у галузі досліджень, що стосуються української цивілістики, є ґрунтовна праця О. Йоффе, присвячена розвитку цивіліетичної думки в СРСР7.
За певних відмінностей у характері, предметі та методах дослідження згадані підходи об'єднує та обставина, що основним предметом аналізу є наука цивільного права як така, тобто йдеться не про вивчення цивільного права, а "наукознавство у галузі цивіліс- тики". Хоча останнє і має безпосереднє відношення до цивілістики, але являє собою лише частину предмета останньої.
Інша течія у вітчизняній юриспруденції полягає у тому, що предметом досліджень визначається не власне наука цивільного права, а феномен цивільного права в цілому, у всіх його проявах, що вивчаються наукою цивільного права.
Характеризуючи науку цивільного права під таким кутом зору, дехто з цивілістів виходить з доцільності диференціації предмету цивілістики шляхом визначення в останньому складових частин (класифікація за конкретним предметом досліджень — "предметний підхід"). Однак при цьому перелік таких елементів виглядає неоднаково.
В одних випадках складовими частинами науки цивільного права називають догму цивільного права (частина цивілістики, що вивчає характер, особливості і зміст норм певної системи цивільного права; структуру, зміст і форми цивільного законодавства; тлумачить його; вивчає й аналізує практику застосування цивільно-правових норм із метою визначення їхньої ефективності), історію цивільного (приватного) права (частина цивілістики, що вивчає розвиток цивільного або приватного права як у цілому, так і окремих його інститутів), порівняльну цивілістику (вивчає системи приватного або цивільного права).
Інші правознавці до зазначеного переліку додають ще й цивільно- правову політику, характеризуючи її як складову частину науки цивільного права, що вивчає сучасні тенденції економіко-правового розвитку, прогнозує настання цивільно-правових явиш'.
Загалом, "предметний підхід" здається найбільш виправданим з погляду визначення суті та предмету цивілістики як науки про цивільне (приватне) право, а, відтак, встановлення напрямів досліджень, властивих для цієї галузі юридичної науки. Взявши його за основу, зробимо спробу встановити оптимальну структуру цивілістики.
Передусім, слід зазначити, що виокремлення цивільно-правової політики із згаданих елементів цивілістики викликає заперечення.
По-перше, тому що тлумачення цивільно-правової політики як частини науки цивільного права містить у собі внутрішню суперечність. Навряд чи перше та друге явище можуть бути не тільки повністю, але й частково розцінені як поняття тотожні. Цивільно- правову політику можна розглядати як результат наукових досліджень, як їхню передумову, предмет тощо.
По-друге, у контексті тлумачення цивільного права як права приватного вживання виразу "цивільно-правова політика" потребує спеціальних застережень щодо чинників такої політики, суб'єктів, від яких вона залежить, тощо. Адже і у правознавстві, і у політології поняття "політика" тісно пов'язане з категорією держави, що формує низку вимог до його тлумачення та застосування. Так, правознавцями політика визначається як система цілей та засобів їх досягнення тієї чи іншої держави у сфері внутрішнього і зовнішнього життя. Натомість, у політології політика тлумачиться як поняття, що означає відносини, погляди (концепції) і дії у зв'язку з певним державним устроєм, сферу діяльності в соціально-диференційованому суспільстві — відносини і дії, пов'язані з завоюванням, утриманням і використанням державної влади, участю у формуванні такої влади, у визначенні форм, завдань і змісту її діяльності. Політика виникає разом з виникненням держави та існує разом з нею.
Таким чином, попри деякі розбіжності у визначенні поняття політики, воно у кожному разі розглядається як таке, шо не існує поза державою.
Що ж стосується сучасного розуміння приватного (цивільного) права, то воно ґрунтується на природно-правовій концепції. Отже, приватне (цивільне) право у своєму континуїтеті не залежить від держави, хоча й може формалізуватися у актах цивільного законодавства, забезпечуватися за допомогою норм державного примусу тощо.
З наведених міркувань характеристика "цивільно-правової політики" як складової частини науки цивільного права здається некоректною.
Разом із тим, за "предметного критерію" визначення структури цивілістики практично не викликає сумнівів доцільність виокремлення таких складових її частин, як догма цивільного (приватного) права, історія цивільного (приватного) права, порівняльна цивіліс- тика.
Проте слід зауважити, що це не усуває необхідності уточнення предмету кожного з них. Крім того, доцільним є також з'ясування достатності запропонованого переліку складових частин цивілістики.
"Догма цивільного права" — це частина цивілістики, що вивчає характер, особливості і зміст норм певної системи цивільного права; структуру, зміст і форми цивільного законодавства; тлумачить його; вивчає й аналізує практику застосування цивільно-правових норм із метою визначення їхньої ефективності. Предметом зазначеного розділу цивілістики є, насамперед, чинне цивільне законодавство і практика його застосування.
Іноді догму цивільного права тлумачать ширше, включаючи до неї поняття цивільного права та його місце у правовій системі, закономірності розвитку цивільно-правових норм, їх зміст, загальні принципи, які формулюються з метою створення цілісної системи для ефективного застосування при регулюванні суспільних відносин, самі суспільні відносини8.
Однак таке розширення категорії "догми цивільного права" Є невиправданим, оскільки суперечить усталеному розумінню суті поняття "догми права" як положень правового характеру, що приймаються без доказів, на віру, залишає поза увагою питання про суть та походження права, закономірності його розвитку, взаємовідносини права з іншими явищами суспільного життя, обмежуючи завдання науки описом та узагальненням матеріалу, що міститься у позитивному (чинному) праві); юридичними дефініціями, формальним аналізом юридичних понять і класифікацією юридичних норм9.
Дотримуючись такого тлумачення поняття "догма права", маємо визнати, що предметом "догми цивілістики" не може бути ні поняття цивільного права, ні цивільні відносини, ні закономірності розвитку норм, що їх регулюють.
У зв'язку з цим варто зазначити, що, власне термін "догма цивілістики" виглядає не дуже коректним, оскільки суперечить сучасному розумінню цивільного права як права приватного, основою якого є не лише так зване позитивне право, а й природно-правова доктрина, домовленості сторін, звичаї та низка інших специфічних форм регулювання цивільних відносин.
З цих міркувань більш виправданим виглядає така назва відповідної частини науки цивільного права як "практична цивілістика".
Що стосується суто теоретичних положень — характеристики поняття та суті приватного права як наднаціональної галузі права, що визначає основи становища приватної особи у суспільстві, визначення засад її взаємин з іншими приватними особами, державою, іншими соціально-публічними утвореннями та їхніми суб'єктами, захисту прав приватної особи тощо, вони є наріжним каменем у загальному предметі цивілістики.
Аналіз зазначених положень має відбуватися на рівні найвищої наукової абстракції. Разом із тим, його результати є основою дослідження практики виникнення і трансформацій цивільних відносин, аналізу змісту та суті норм цивільного законодавства та вироблення рекомендацій стосовно застосування останнього, визначення напрямів та перспектив його вдосконалення тощо.
Цю частину цивілістики некоректно включати до "догми цивільного права" ("практичної цивілістики"). Натомість, вона має бути виокремлена у самостійний (перший і найважливіший) розділ науки цивільного права, який, враховуючи його предмет, суть та призначення, можна було б назвати "теорія цивільного права", "теорія цивілістики" або ж "методологія цивілістики". ("Методологія цивіліс- тики" у цьому разі є системою підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичними засадами їхнього використання тощо — П. Рабінович).
Ще одним складовим елементом цивілістики є історія цивільного (приватного) права — частина цивілістики, що вивчає розвиток цивільного (приватного) права як у цілому, так і окремих його інститутів. Вона може бути також названа "історична цивілістика". При цьому предметом дослідження може бути приватне право як наднаціональна система, окремі традиції приватного права, національні системи цивільного права, взяті в їхньому історичному розвитку. Крім того, предметом дослідження є також розвиток, власне, цивілістики як науки цивільного права.
Вивчення історії цивільного права дає можливість запозичити позитивний досвід минулого і деякою мірою уникнути повторення помилок. Також вивчення історії і характеру розвитку цивільного права дозволяє визначити його тенденції на сучасному етапі і з більшим чи меншим ступенем вірогідності прогнозувати можливість виникнення єдиного цивільного права Європи, створювати локальні системи цивільно-правових норм (УНІДРУА, Модельний Цивільний кодекс СНД) тощо.
Оскільки цивілістика не обмежується вивченням цивільного права лише однієї якоїсь країни, предметом науки цивільного права є також цивілістичні доктрини, форми цивільного законодавства і практика їхнього застосування в інших державах.
У зв'язку з цим органічною частиною науки цивільного права є так звана "порівняльна цивілістика" чи порівняльне цивільне право, що має метою визначення загального й особливого в різних системах приватного (цивільного) права, можливість рецепції, акультурації, імплементації концепцій, основ цивільного права, окремих правових рішень чи їхньої сукупності.
Отже, цивілістика як наука про приватне (цивільне) право є сукупністю систематизованих знань, теорій, підходів, поглядів на приватне (цивільне) право як таке.
Складовими частинами (елементами) цивілістики є:
теоретична цивілістика (методологія, теорія цивільного права);
практична цивілістика ("догма" цивільного права);
історична цивілістика (динаміка цивільного права);
порівняльна цивілістика (порівняльне право у галузі цивілістики та з погляду цивілістики).
Разом із тим, класифікація елементів цивілістики можлива й за іншими критеріями (наприклад, з врахуванням мети досліджень, національних або географічних особливостей країни, системи цивільного права тощо), може бути більш деталізованою в межах запропонованого підходу (виокремлення наукознавства в галузі цивілістики, хронологічних періодів історичної цивілістики, методів і рівнів порівняльної цивілістики тощо), мати комплексний характер (наприклад, порівняння цивілістичних інститутів в історичному розрізі, порівняльне дослідження наукознавства у галузі цивілістики тощо).
Дослідження у галузі цивілістики проводяться за допомогою спеціальних наукових прийомів, засобів, що забезпечують досягнення мети — пізнання і отримання наукового результату. Ці прийоми і засоби називаються методами науки. А вчення про методи пізнання іменуються методологією.
У цивілістиці використовуються загальнонаукові і спеціальні наукові методи дослідження.
До загальнонаукових методів, що використовуються не тільки в праві, але й у інших гуманітарних науках, належить, передусім, діалектичний метод, котрий дозволяє аналізувати той чи інший суспільний феномен у його розвитку.
У радянській правовій науці основою пізнання тривалий час вважалося виключно марксистське матеріалістичне вчення про право, згідно з яким право є надбудовою над матеріальним базисом, зумовлюється останнім і змінюється разом з ним.
Однак останнім часом намітився відхід від матеріалістичного монізму і право, насамперед приватне, розглядається як елемент цивілізації (культури), який має не характер надбудови, має самостійну цінність. При цьому не заперечується зв'язок права з матеріальними умовами життя суспільства, однак відсутня "жорстка прив'язка" його до тієї або іншої суспільно-економічної формації, не заперечується цінність і придатність досягнень правової думки інших цивілізацій тощо.
Така переоцінка цінностей зумовлена зростанням інтересу до гуманітарних аспектів права взагалі і приватного права зокрема. Логічним її наслідком є відмова від визнання винятковості якоїсь з систем права і зростання уваги до основоположних понять і інститутів приватного права як такого.
Такий підхід отримав назву "цивілізаційного методу" (на відміну від методу "формаційного").
Загалом цілком виправданим на теперішньому етапі розвитку правової науки здається вести мову про застосування у сучасній цивілістиці загальнонаукового цивілізаційного діалектичного методу.
Крім того, у цивілістиці використовуються спеціальні наукові методи, на які тут припадає головне "робоче" навантаження.
До них, зокрема, належить системний метод, конкретно-соціологічний метод, догматичний метод, метод порівняльного аналізу, історичний метод та інші.
Системний метод полягає у виявленні та аналізі елементів того або іншого явиша, що належить до сфери приватного права. При цьому визначається доцільність і ефективність використання тих або інших принципів правового регулювання, структури правових норм, інститутів, підгалузей.
Конкретно-соціологічний метод грунтується на узагальненні і аналізі практики застосування цивільного законодавства; вивченні рівня правосвідомості у сфері дії приватного права; проведенні соціологічних досліджень відносно бажаного напряму вдосконалення цивільно-правових норм; складанні експертних оцінок змісту і ефективності цивільно-правових актів тощо.
Догматичний метод полягає у тлумаченні структури і змісту цивільно-правових норм з метою встановлення їх "букви" і "суті", взаємозв'язку між ними тощо. При цьому предметом аналізу є норми права як такі.
Метод порівняльного аналізу (порівняльного правознавства)
полягає у вивченні і порівнянні різних систем приватного (цивільного) права, цивільно-правових доктрин, інститутів тощо. В процесі такого порівняльного аналізу визначаються переваги і недоліки різних правових систем, встановлюються перспективи і характер їхнього розвитку, а також тенденції розвитку приватного права взагалі.
Історичний метод слугує встановленню особливостей розвитку приватного права і його традицій у цілому, окремих інститутів і категорій цивільного права тощо, що дає можливість оцінити тенденції і перспективи розвитку цієї галузі.
Додаткова література:
Агарков М. Ценность частного права // Избранные труды по гражданскому праву: В 2-х т. — Т. 1. — М., 2002. — С. 50—51, 94-105.
Азімов Ч. Поняття і зміст приватного права // Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 3. — С. 56—58.
Дигесты Юстиниана / Пер. с латинского — Т. 1; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. - М., 2002 (584 с).
Мамутов В. До поняття приватного права // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 2. — С. 58—61.
Селіванов В., Дідеико Н. Діалектика приватного та публічного в правовому регулюванні // Право України. — 2001. — № II. — С. 15-22.
Сібільов М. Загальна характеристика сфери приватного права // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 2. — С. 134.
Харитонов Є., Харитонова О. До питання про значення дихотомії "приватне право — публічне право" // Вісник Академії правових наук України. — 2000. - № 2. — С. 82-88.
|