|
|
Скачати 0.53 Mb.
|
| Cвідчення LH01 Марія Сeнишин, народилася 1925 року в маленькому селі Михайлівка Коростенецького району Житомирської області (за кілька кілометрів від старого Польсько-Совєтського кордону), в сім'ї звичайних селян, де було 5 дітей. Сім'ї належало 7-8 десятин землі. В селі існувала семирічна школа і комнезам (скорочення від Комітет Незаможних Селян) – прототип російського комбеду (Комитет бедноти) періоду Громадянської війни, хоча комнезами існували аж до квітня 1933 року. Голова комнезаму, як правило, був найбільш впливовою особою в селі після голови сільради, які розподіляли між собою функції влади до середини 1925 року. Батько оповідачки відмовився вступити до колгоспу, бо вважав його породженням сатани, але спонукав до цього сина, оскільки син був ще молодий і мусив якось жити. У 1932 чи 1933 сільський актив, який зазвичай складався з місцевих та колгоспних представників влади, голови комнезаму, комуністів, комсомольців та сільського вчителя, вчинили серед ночі обшук (шукали зброю) і забрали до в'язниці на 3-4 дні батька. Оповідачка пригадує чисельні випадки канібалізму і описує загальну атмосферу страху перед ним. Більшість (але не всі) представників місцевої влади були з Росії. Оповідачка говорить про сексотів (секретних коллаборантів). Сексоти (також відомі на селі як донощики) надавали інформацію про своїх сусідів та співробітників. Оповідачка пригадує масштабні антирелігійні кампанії кінця 1930-х років і описує стосунки з польськими селянами та німецькими колоністами у своїй місцевості. Cвідчення LH02 Анонімний оповідач, народився 1917 року в селі Ляхівці Андрусівського району Житомирської області. Він був сином шкільного вчителя, який згодом став священиком, мав 5 десятин землі. Оповідач демонструє вкрай вороже ставлення до совєтського режиму (“вороже з самого початку”), однак зауважує, що селяни підтримували більшовиків під час революції і описує особливий спротив колективізації з боки жіноцтва у його селі. Оповідачеві вдалося виїхати з села до Житомира для навчання у технікумі, де він і перебував під час голоду. Він описує голод у Житомирі, трупи вздовж доріг поза містом, і випадки голодної смерті в самому місті. Свідчення LH03 Анонімна оповідачка, народилася 1925 року у Чорнобильському районі, але під час голоду жила у Цюрупинському районі, який тоді входив до Миколаївської області, а тепер – до Херсонської. Батько оповідачки помер у 1930 році, можливо від туберкульозу, а її мама, колгоспниця, померла від голоду у 1933. Вона була похована без труни, в одній могилі з сестрою оповідачки. Після її смерті оповідачка рік жила разом з іншою сестрою, потім потрапила до дитячого притулку, де і залишалася до початку Другої світової війни. Село було велике і мало 3 школи: одну російську, одну українську і одну національну. Була також велика церква, закриту з першою ж хвилею колективізації. Оповідачка вважає, що до голоду спричинилася державна політика, що намагалася загнати селян до колгоспів, де людей годували раз на день (принаймні, під час посіву та збору врожаю). В її місцевості голод тривав до 1934 року. У 1932 врожай через сильні морози був невисоким. Вимерло майже все село. Люди відкопували навіть трупи коней тижневої давності і їли м'ясо. Оповідачка говорить про випадки канібалізму. Влада на селі, за її спогадами, була майже відсутньою. Інтерв'ю змушені перервати через емоційний стан оповідачки. Свідчення LH04 Анонімний оповідач, народився 1920 року у станиці Незлобная (козацьке поселення на північному Кавказі, де часом налічували десятки тисяч жителів) Краснодарського округу, у козацькій сім'ї, що складалася з 5 чоловік. Оповідач закінчив звичайну школу-семирічку з російською мовою навчання, але продовжувати навчання йому заборонялося через те, що батько був служив у царській армії. Оповідач виїхав зі станиці до Баку у 1937 році. Сім'я оповідача не була пов'язана із політикою і не мала жодних проблем із владою. Дати голоду визначає як 1932-1934 роки. Розповідає, що голодуючі козаки шукали роботи у кавказьких горців. Каже, що під час голоду померло “багато”, але більш точних даних навести не може. Свідчення LH05 Михайло Лисенко, народився 1902 року на хуторі Семенівка (російський хутір) Григорівської сільради Амвросіївського району Донецької області у досить заможній родині (“Мій батько мав тільки 50 десятин землі”) колоністів із Запоріжжя. У 1930 році оповідач переїхав до м. Торез тієї ж області. Вражає детальність спогадів оповідача. У Росії до революції “люди жили дуже бідно. У них нічого не було. Було дуже холодно і, знаєте, вони мали тільки десятину або дві землі. Вони вирощували рис”. Четверо братів оповідача служили у царській армії під час першої світової війни, найстарший був лейтенантом, “чи щось типу офіцера”. Свідок розповідає про революцію, в т.ч. про свою примусову службу в артилерії Червоної армії у 1921 році. Різноманітні загони, як, наприклад, Марусін, “вбивали комуністів” і “люди їх підтримували”, бо “вони нічого не грабили”. Оповідач згадує оповідки про отамана Громадянської війни Нестора Махна. У 1920-х оповідачеві довелося піти працювати на шахти, щоб заробляти гроші для сплати обов'язкового податку у 480 рублів. Його знайомим був чоботар, який виготовляв бурки і продавав по 15-20 рублів. Місцевих комуністів описує як голоту . Їх було небагато у селі, але жодного – на хуторі. Хутір було зруйновано у 1930-х. Оповідач описує розкуркулення, колективізацію та втечу тих, хто боявся бути розкуркуленим. Останні (і оповідач разом з ними) пішли працювати до шахт Донбасу. Оповідач згадує, що “в селах багато людей помирало”, іноді до 50-70% мешканців певного села. Так померла і двоюрідна сестра оповідача, колгоспниця. Решта його родини на той час вже залишила село, а діти його померлої двоюрідної сестри пішли з колгоспу. Оповідач особисто не бачив, як вмирали селяни у Донбасі. Багато з них йшло до міст, шукаючи їжі. Буханець хліба на базарі коштував 60 рублів, що становило місячний заробіток оповідача. Його 18-річного співробітника було звільнено за одноденний невихід на роботу і він помер голодною смертю. Під час голоду одному комуністові, який збирав податки з бідних селян, відірвали голову, так без голови і ховали. Оповідач описує декілька випадків, деякі з яких він, ймовірно, почув від інших, як, наприклад, про каннібалізм, а деякі бачив на власні очі. Оповідач переконаний, що голод було штучно створено через вивезення продовольства і влада це використовувала як засіб підкорення і контролю. Свідчення LH06 Анонімний російськомовний оповідач, напівнімець, народився 16 травня 1906 року в Німеччині (не бажає, щоб точне місце народження було задокументовано), але в 1920-х роках жив у Ростові-на-Дону, в сиротинці. У 1920 році пішов працювати учнем водія трактора до МТС великої і заможної Кубанської станиці Шкуринська. У сиротинці, під час голоду 1921-1923 років, діти почали страждати на цингу, але завдяки допомозі з-за кордону оповідач вижив. У 1925 він закінчив курси шоферів і почав самостійне життя. У 1929 році поїхав на Кубань, де комуністами, як він згадує, були не місцеві люди, а чужинці. Розкуркулення там почалося тільки у 1933 році. Опозиція колективізації була суцільною, і оповідач розповідає про спротив, а також про викриту владою підпільну організацію, пов'язану з білогвардійцями. Під час голоду, який у тій місцевості почався наприкінці 1932 року, люди приходили до нього просити хліба і багато з них померли. Після голоду більшу частину населення станиці становили зайди. До початку голоду населення станиці складало16,000 чоловік, після – лише 6,000. Для козаків було неможливо втекти, отже – вони повмирали. Хоча він нічого не знає про каннібалізм, але люди їли щурів і собак. Оповідач поїхав з МТС після виробничого конфлікту, спершу до Ростова, потім – до Нальчика, де також був голод, а після голоду поїхав до Харкова, де перебував до початку війни. Свідчення LH07 Анонімна оповідачка, народилася 10 червня 1906 року у Майдан Лабунь тепер Хмельницької області, де мешкала до початку Другої Світової війни. Батько оповідачки був заможним селянином, мав 10 десятин землі: ”Мій батько досить добре жив аж до розкуркулення, але потім його було розкуркулено, все забрали і він помер з голоду”. Про розкуркулення каже: ”Мій батько був куркуль. Спочатку вони розкуркулювали таких людей. Все з хати була забране і продане. Деякі люди раділи і купували це, але потім прийшла черга до тих, хто був бідніший за нас”. Оповідачка і її чоловік були дуже релігійними, і від самого початку не приймали совєтську владу. Чоловікові вдалося не вступати до колгоспу, але за це його переслідували. Брат оповідачки був заарештований. Релігійність оповідачки має подекуди апокаліптичне забарвлення, особливо, коли вона описує закриття сільської церкви. Оповідачка пригадує місцевий бунт проти колгоспу вже після колективізації. Стосовно перебування місцевого населення в лавах комуністичної партії та органах місцевої влади, то вона каже, що то були тільки ті, хто “не вірили в Бога і насміхалися над іншими”. Додає, що такі люди приймали участь у розкуркуленні й у комнезамах, багатіючи з цього. Найгіршими знущальниками були місцеві активісти, які доводилися їй родичами через чоловіка. Було також багато “двадцятип'ятитисячників”: “Так, вони приходили, голубе, вони приходили щоранку...” Під час голоду дорослі та діти їли листя дерев і вмирали на узбіччі дороги. Згодом, оскільки оповідачка думала лише про те, як прогодувати чотирьох дітей, вона працювала у колгоспі, за що отримувала тільки трохи борщу зі щавльом за свою працю. Свідчення LH08 Федір Капуста, народився 17 вересня 1900 року в селі Горби Кремлянчівського повіту Полтавської області в родині заможного селянина, який мав 20 десятин землі (половину її було відібрано у 1920 році), і якого було розкуркулено місцевим комнезамом у 1929 році і ув'язнено у 1930. Після закінчення терміну батько оповідача повернувся до рідного села наприкінці1932, отримав роботу на фермі, і де він і помер. У 1926 році, після сутички з місцевою владою, оповідач поїхав працювати до Артемівська, на Донбас, а пізніше його було призначено до Київської поштово-телеграфної контори. Під час паспортизації (кінець 1932 – початок 1933) оповідача було визнано куркулем і через це відмовлено в отриманні паспорту. Проте влада дозволила йому мешкати у Старобільську та Ворошиловграді, де він працював у шахтарському кооперативі, а також в деяких інших містах. Оповідач надає значну інформацію про революцію та 1920-і роки. Перша хвиля колективізації та розкуркулення у рідному селі оповідача провадилася місцевими українськими селянами, особливо – комнезамом, без сторонньої допомоги. Після еміґріції на Захід оповідав у великій кількості читав українську совєтську пресу того часу. Під час голоду приблизно чверть його рідного села вимерла, але вся його родина вижила. У місті Єнакієве оповідач не бачив померлих з голоду, але бачив, як міліція забирала з вулиць голодуючих. Було “багато” чужинців, які прийшли в його село, але то було переважно після перших етапів колективізації. Оповідач, гетьманіст у поглядах на сучасну еміґраційну українську політику, звинувачує марксистську ідеолоґію, а не росіян у створенні голоду і наголошує винність української совєтської влади. Повний англійський переклад тексту інтерв'ю подано в Розслідуванні Комісією Українського Голоду 1932-1933 років: Рапорт до Конгресу (Вашинґтон, GPO, 1988), стор. 237-259. Свідчення LH09 Анонімний оповідач, народився 1900 року в селі Шишлівка, пізніше – Броварків, козацькому селі нині затопленому Кременчуцьким водосховищем. Оповідач був одним з трьох дітей середньозаможних селян. Оповідач подає суттєву інформацію про Громадянську війну, 1920-і роки та підкорення села владою. На початку революції люди ”плакали за царем”. Під час НЕПу (1921-1928) “людям жилося добре!”. Потім був озброєний спротив колективізації, бо “люди не хотіли віддавати своєї землі”. Навіть така форма колективного господарства як СОЗ викликала спротив. Оповідач стверджує, що найбільший опір колективізації чинили колишні червоні партизани, які воювали за землю і волю. Найзаможніші селяни першими вступали до колгоспів, очевидно, сподіваючись уникнути розкуркулення. Різноманітні чужинці приходили до села. Оповідач разом з усією родиною вступив до колгоспу під час першої хвилі у 1929 році. Розкуркулення тривало “не один рік”, а довше, і люди намагалися уникнути цього. Під час голоду вимирали цілі родини, в тому числі родини колишніх червоних партизанів. Незадовго перед початком голоду оповідач поїхав на Кубань, де під час голоду було навіть гірше, ніж в Україні. У рідному селі оповідача у 1932-33 роках всі продукти відбирали у селян, а навесні ще раз реквізували збіжжя. Люди закопували харчі та зерно. Тестя оповідача заслали до Сибіру. Багато родичів оповідача померли, а в нього самого були “страшенно пухлі ноги”. У колгоспі “давали хліб, але люди все одно падали мертвими”. Оповідач описує комнезам як “найпершу совєтську зброю”, але помирали з голоду навіть його члени. Гробокопальникам наказували збирати трупи і закопувати їх в ями. Оповідач оцінює смертність у його селі як 25-50% і вважає, що голод був цілеспрямовано влаштований державою, аби знищити Україну, заморивши українців. Свідчення LH10 Анонімна оповідачка, народилася 26 грудня 1926 року у Запоріжській області, розповідає, як померла під час голоду її мама, залишивши 4х маленьких дітей. Її батько, не знаючи, що робити, одружився з іншою жінкою, у якої були також свої діти, а сам поїхав на Донбас, щоб заробити хоч крупи. На жаль, мачуха оповідачки ставилася добре лише до своїх власних дітей. Дізнавшися про це, батько забрав дітей до себе. Невзмозі бачити, як його діти голодають, він закопав їх (оповідачку в тому числі) живцем. Після порятунку міліція відправила дітей до притулку біля Бердянська. Діти ходили з розпухлими животами, немов надувні кульки. Пізніше оповідачку було переведено до іншого притулку у Дніпропетровську, де вона залишалася до 14-річного віку. Свідчення LH11 Олександр N., народився 1916 року біля Каневу в родині непмана, якого вигнали з його хати у 1931 році. Був одним з 5-х дітей. У 1920-х роках, коли батько оповідача тримав ресторан, він змусив сина вивчити ідіш. Після того, як вигнали батька, оповідач поїхав до Кам'янського (тепер Дніпродзержинськ) і там вчився на різних технічних курсах до 1933. У Дніпродзержинську оповідач бачив розкуркулених селян, особливо – дітей, які жили у виритих печерах за містом. У 1933 році він поступив до міського індустріяльного технікуму, де головою партійного комітету був Леонід Брежнєв, який жив за три будинки від бабусі оповідача, і міг добре бачити тих розкуркулених, які жили в норах. Оповідач досить позитивно описує Брежнєва. У 1933 хлопець, що вчився разом з ним і працював на міліцію, розказав про заплановану облаву на селян в печерах. “І там стільки було багато нещасних дітей, які тікали з сіл, тікали з сіл для збереження свого життя, і не знали, чи втечуть від смерті, чи попадуть на смерть”. Студентом, він не голодував, бо мав пайку хліба 800 гр, проте був змушений купувати все інше і платити 10 рублів щомісяця за помешкання. “Я зазнав багато біди”- каже він. Також бачив опухлих голодних жебраків у місті. Починаючи з 1934 він працював на фабричній кухні. Значна частина інтерв'ю стосується Другої Світової війни. Пізніше оповідач приймав участь у совєтській окупації Галичини і був засуджений до 8 місяців дисциплінарного батальйону у Шепетівці. Брат оповідача був страчений гестапо у 1943 за українську націоналістичну діяльність. Також подає деяку інформацію про страту німцями євреїв у Києві. Свідчення LH12 Анонімна оповідачка, народилася 1905 року у Дніпропетровську (колишній Катеринослав) в сім'ї залізничного провідника, якого у 1911 покалічився під час нещасного випадку. Була однією з 7 дітей. Батько отримав пенсію і купив 30 гектарів землі біля міста Лозова (тепер районний центр у Харківській області). Батька було розкуркулено, заслано на Соловки, а майно відібрано. Оповідачка подає дані про матерів, які їли власних дітей, ковбасу та холодець з людського м'яса, які продавалися на ринках міста та про інші прояви каннібалізму. Її чоловіка було заарештовано і їй довелося йти по родичах шукати місця де жити. Торгсіни (скорочено від російського ТОРГовля С ИНостранцами) особливо вразили оповідачку. Під час голоду вона втратила кількох родичів, але її власні діти вижили. Взагалі, “Люди мерли, мов мухи”. Оповідачка бачила повстання проти колективізації перед початком голоду. На її думку, тільки бідні селяни вступали до комнезамів та партії, решта селянства була за самостійну Україну, в той час як росіяни підтримували совєський режим і ненавиділи українців. Багато з “неграмотного комнезаму-голоти” також померли під час голоду. Оповідачка також відповідає на запитання про революцію та місцеві звичаї. |
|
Case History LH09 Від.: В селі Шишлівка. А тепер село Броварків. Як затопили наші села понад Дніпром, моє село було 10 кілометрів від Дніпра, і село... |
Амосов Микола Михайлович Народився 6 грудня 1913 року в селі Вільхове, нині М’якінського району Вологодської області, в сім’ї службовця. Початкову школу закінчив... |
|
Лугинська селищна рада Лугинського району Житомирської області оголошує... Лугини вул. Зелена 40б. Лугинського району Житомирської області, що містить невідємні поліпшення здійснені орендарем |
К. Паустовський «Старий кухар» Одного зимового вечора 1786 року на околиці Відня в маленькому дерев'яному будинку помирав сліпий дід – колишній кухар графині Тун.... |
|
Коршак ЄВГЕНІЙ Васильович народився 20 вересня 1935 року в селі Дацьки... У 1953 році закінчив Селищанську середню школу Корсунь-Шевченківського району. Протягом 1953-1957 років навчався на фізичному відділенні... |
Історична довідка Мелітопольського району Меліто́польський райо́н Меліто́польський райо́н розташований у південно-східній частині Запорізької області. Загальна площа — 1780 квадратних кілометрів,... |
|
Hryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka,... ... |
Анкета-заявка завіряється підписом художнього керівника хору або... Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області... |
|
Paraskevia Wolynsky, b. October 9, 1923, second of 3 children of... Від.: Я народилася 9-го жовтня 1923-го року в містечку Нові Санжари Полтавської області |
СХВАЛЕНО Лугинська загальноосвітня школа І-Ш ступенів №2 Житомирської області знаходиться у комунальній власності сіл та селищ району |