|
|
Скачати 238.57 Kb.
|
| О.О. Селіванова ПРОБЛЕМА ЧАСТИНОМОВНОЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ В ЛІНГВІСТИЦІ Частини мови «належать до числа найбільш повно описаних розрядів слів, оскільки в кожній граматиці й у кожному словнику окремо взятої мови повинно бути прийняте якесь рішення відносно числа й номенклатури представлених у ній частин мови. Натомість питання про частини мови як особливі категорії чи класи слів, про межі цих класів і самі принципи їхнього виокремлення, хоч і відноситься до числа питань, які мають давню традицію вивчення, усе ж не належать до вирішених» [20, 29]. Не випадково, деякі дослідники вважають причиною стагнації сучасної лінгвістики зневагу до тих проблем, які не втратили своєї значущості, зокрема, і до проблем частин мови, критерії диференціації яких залишаються непослідовними й неконструктивними [40, 2]. К. Бюлер наголошував: «Для сематолога класифікація номінативних слів − та троянда в садах лінгвістики, на якій найбільше шипів» [6, 275]. М. Стеблин-Каменський іронічно зауважував: «Коли ми розподіляємо слова за частинами мови, тобто стверджуємо, що серед слів є так звані іменники, прикметники, дієслова і т. ін., ми робимо те ж саме, якби ми, підсумувавши те, що ми знаємо про оточуючих нас людей, сказали, що серед них є блондини, є брюнети, є математики, є професора, а є й розумні люди» [32, 21]. Однак попри жорстку критику частиномовної класифікації і проголошувану фіктивність частин мови, науковці, якщо сфера їхніх інтересів торкається цього предмета, використовують номенклатуру й понятійну базу частин мови, нібито забувши про те, що відкинули їх на попередній сторінці свого наукового твору [3, 64]. Отже, попри всі складності проблеми частиномовної диференціації, існування частин мови не підлягає сумніву. Один із засновників Копенгагенського лінгвістичного гуртка, датський лінгвіст В. Брьондаль свого часу висунув гіпотезу, згідно з якою другою найважливішою ознакою слова є належність до певної частини мови, а протиставлення різних частин мови має бути властивим усім людським мовам. Дослідник розглядав частини мови як цілісну систему, кожний елемент якої існує й має значимість лише через відношення, які пов’язують його з іншими елементами [41, 17]. Проблема частиномовної диференціації існувала ще з часів давніх індійських і грецьких граматик (ІV ст. до н. е.), у яких було виділено чотири частини мови: ім’я, дієслово та дві службових (прийменник і частка – Паніні; член (займенник + артикль) і сполучник – Аристотель, стоїки). В Александрійській школі (ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) список частин мови складався за семантико-граматичним принципом класифікації з восьми: імені, дієслова, дієприкметника, члена, займенника, прислівника, прийменника та сполучника. Представник цієї школи Діонісій Фракійський розрізняв імена та дієслова так: перші є відмінюваними й позначають тіло чи річ; другі − безвідмінковими, що мають час, особу й число і представляють «дію чи страждання». У граматиках Доната й Варрона збережена така ж кількість частин мови, лише член (артикль) замінено вигуком, оскільки артикля не було в латині [1, 118-124]. У китайській граматичній традиції особливу увагу звертали на службові частини мови. Крім традиційних, до службових слів відносили заперечення, питальні та вказівні слова, деякі прислівники та прикметники. В. Порциг стверджував, що в китайській мові частини мови у фонологічному відношенні не розрізнюються. У граматиці М. Ломоносова зберігається тенденція латинських граматик щодо кількості частин мови, пізніше О. Востоков уводить замість дієприкметника прикметник, а Г. Павський і Ф. Буслаєв додали до списку частин мови ще числівник. Останніми до системи частин мови було введено частки й у ХХ ст. східнослов’янські граматики переважно мали десятичленну структуру частин мови [5, 8]. У різних граматиках мов світу частини мови виокремлювалися згідно із критеріями найбільш загальної понятійної ознаки (логічний принцип), загального категорійного значення (логіко-семантичний принцип), спільності формотворення та словозміни (формально-граматичний принцип), відповідності категоріям думки (психологічний принцип), значимості слова у складі речення (синтаксичний принцип), поєднання категорійної семантики з морфологічними та синтаксичними ознаками слів (лексико-граматичний принцип), функціональної природи в мові (функціональний принцип). Залежно від кількості критеріїв автори «Теоретичної морфології української мови» поділяють частиномовні класифікації на гомогенні (за одним критерієм) та гетерогенні (за кількома різними критеріями) [9, 14]. При цьому застосування гомогенної класифікації «не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме в цих одиницях перетинаються і взаємодіють морфологічний, словотвірний, синтаксичний і лексичний рівні мови. Тільки гетерогенна класифікація, тобто комплексний критерій [...], дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів [9, 14]. Для кожного типу мов спрацьовує той чи інший принцип частиномовного поділу, наприклад, для кореневих й аналітичних мов домінантним узагалі є синтаксичний принцип, тобто синтаксична позиція слова в реченні [6, 276]. Логічний принцип накладав список слів у мові на універсальні логічні категорії думки, ґрунтуючись на постулаті про існування спільної логічної основи всіх мов. Найбільшою мірою такий універсалізм виявився у граматиці Пор-Рояля А. Арно та К. Лансло (1660 г.), яка описувала французьку мову на підставі латинського логічного еталона (так, незважаючи на наявність у французькій мові іменників і прикметників, слідом за латинською граматикою виокремлювалося лише ім’я із двома підкласами). Традиційна для давніх граматик антиномія імені й дієслова базувалася на суб’єктній і предикатній функції членів цієї антиномії в судженні (Платон), а також на протиставленні типів змінності, відмінюваності й дієвідміни (Аристотель), хоч головним параметром такого поділу було онтологічне протиставлення речей та ознак (пор.: у М. Нікітіна: «Усе, що існує у світі, відображеному у свідомості, розпадається на дві категорії − речі й ознаки» [27, 32]). У східнослов’янській граматичній традиції логічний принцип був доповнений семантичним у граматиках М. Ломоносова, Ф. Буслаєва, О. Востокова, Г. Павського, М. Греча, О. Павловського М. Курганова, О. Барсова; І. Могильницького, М. Лучкая, І. Вагилевича, Й. Лозинського й ін. До логічного принципу на початку ХХ ст. повернулися датський лінгвіст О. Єсперсен у «Філософії граматики» [12] і дещо пізніше І. Мєщанінов у книзі «Члены предложения и части речи» 1945 р. [24], який розвив ідею понятійних категорій свого попередника. О. Єсперсен писав, що «поряд із синтаксичними категоріями, або крім них, або над цими категоріями, що залежать від структури кожної мови, в тому вигляді, у якому вона існує, наявні ще позамовні категорії, що не залежать від більш чи менш випадкових фактів існуючих мов. Ці категорії є універсальними» [12, 58]. І. Мєщанінов упроваджував принцип залежності частин мови від синтаксичних функцій у реченні, зумовлених їхньою інваріантною семантикою, хоч такі функції можуть бути численними та збігатися в багатьох частин мови. Згідно з його концепцією універсальними є як понятійні категорії, наприклад, суб’єкта та предиката, так і головні принципи поділу частин мови. Однак конкретні частиномовні системи є різними: навіть виділення дієслова в деяких мовах не завжди можливе. До того ж граматичні ознаки та категорії відмінні в різних мовах світу. Приміром, виокремлення частин мови в інкорпоруючих мовах, де інкорпоративний комплекс одночасно є словом і реченням і не може бути віднесеним до якоїсь частини мови, є проблематичним, хоч у чистому вигляді інкорпоруючих мов немає: крім слів-речень, трапляються і звичайні слова з ознаками частин мови. Залежно від систем частин мови і їхньої відповідності деяким синтаксичним позиціям категорій суб’єкта та предиката, І. Мєщанінов запропонував власну типологічну класифікацію мов [26]. Він провів «мовнодетерміністську» паралель між категоріями думки й мови: категорії думки вилучаються з мови й не існують поза мовою, хоч у кожній мові отримують різне вираження [25, 14-15]. Понятійні категорії можуть виражатися як граматично, так і лексично. У книзі «Глагол» учений проаналізував ознаки дієслова в різних мовах світу та встановив що, крім стану дії, всі категорії не є універсальними. І. Мєщанінов спростував уявлення, яке належало ще Аристотелю, про дієслово як клас слів, що виражає ідею часу, оскільки не у всіх мовах наявні граматичні категорії часу, способу дії дієслова, однак вони можуть виражатися лексично [24]. Продовженням логічного принципу диференціації частин мови став логіко-семантичний, пов’язаний із пошуком їхніх інваріантних (базисних) значень, які збігаються у граматичних класах усіх мов. С. Кацнельсон, який спробував охарактеризувати такі універсальні значення, підкреслював: «Навряд чи знайдеться хоч одна мова, у якій такі значення опиняться у складі іншого граматичного класу»[16, 175]. Для субстанційних слів базисними є значення предметності, для атрибутивних − кількісні та якісні ознаки, для предикативних − значення дії та стану, що зумовило інтуїтивне виокремлення традиційною граматикою найважливіших частин мови − іменників, прикметників, числівників і дієслів. Однак дослідник наголошує на ірраціональності й алогічності, приміром, віднесення до іменників слів із непредметним значенням. Крім предметів до іменників уключено події, просторові й часові відношення, якості стани, дії, форми предметів, логічні й філософські категорії [16, 133]. О. Кубрякова, аналізуючи концепцію С. Кацнельсона, пояснює такий стан справ так: «Це не традиційна граматика «включала» перераховані одиниці до складу іменників − це робила сама мова, демонструючи релевантність розгляду справді предметних слів і слів «непредметних» як однопорядкових, − вони марковані морфологічно тими самими примітами, виражають ті самі граматичні значення і, врешті-решт, подібно вживаються» [20, 136]. Схожі думки висловлював Л. Щерба, який зазначав: «У питанні про «частини мови» досліднику зовсім не доводиться класифікувати слова за якимись ученими і дуже розумними, але упередженими принципами, а він повинен відшукувати, яка класифікація особливо наполегливо нав’язується самою мовною системою, чи, точніше, [...] під яку загальну категорію підводиться те чи інше лексичне значення в кожному окремому випадку, або ще інакше, які загальні категорії розрізнюються в мовній системі» [37, 64]. Тобто головним об’єктивним принципом класифікації слів є сама мова, яка диференціює сукупність ознак частини мови. О. Кубрякова підкреслює: «Проблема частин мови як класів слів виникає саме тому, що саму цю емпіричну даність характеризує нетотожність її одиниць й одночасно − певна їхня впорядкованість» [20, 171]. Наприкінці ХІХ ст. виник психологічний напрям у граматичних дослідженнях. За психологічним принципом частини мови розглядаються як психологічна реальність, дійсні категорії нашої думки. І. Бодуен де Куртене висунув плідну ідею щодо системної залежності мовних змін від змін у свідомості й сформулював гіпотезу стосовно наявності в мові тенденції до посилення кількісних змін у морфологічній підсистемі. О. Потебня, слідом за В. Гумбольдтом, відмовився від універсалізму граматик різних мов і повернувся до етнічної специфічності граматики мови. Розглядаючи семантичне й формальне значення слова як один акт думки, дослідник розвинув учення свого попередника про мовний синтез як сплав поняття зі звуком. Нагадаймо, що В. фон Гумбольдт проголошував: «На підставі опису форми ми повинні встановити той специфічний шлях, яким йде до вираження думки мова, а з нею і народ, що говорить цією мовою» [10, 73]. Однак психологічний підхід до частиномовної системи не усунув логіцизму, оскільки частини мови зіставлялися з категоріями думки, а структура думки на той час ототожнювалася з категоріями логіки. Формально-граматичний принцип частиномовної класифікації виходив із постулатів раннього структуралізму. Мова стала об’єктом детального аналізу форми, який зумовив критичне ставлення до традиційної диференціації частин мови. Так, П. Фортунатов, який був апологетом формально-граматичного принципу, вважав, що «поділ на частини мови, прийнятий у наших граматиках (який перейшов від давніх граматиків), являє собою змішування граматичних класів слів із неграматичними і тому не може мати наукового значення» [33, 166]. Згідно з цим принципом всі частини мови поділялися на відмінювані; дієвідмінювані; родові; незмінювані (або відмінкові, родові, особові, незмінювані самостійні слова і родові, особові й незмінювані несамостійні слова) [28, 30]), що зруйнувало логічні підвалини частиномовної класифікації. За такого підходу частини мови опинилися у стані скасування самого поняття й почали кваліфікуватися лише з огляду на комплекс грамем. Такі частини мови, як займенник, числівник, дієслово були розподілені за формами в різні класи слів. З’явилися поняття «безформних», «ніяких» частин мови, що не отримували місця в загальній класифікації. Потреба строгості й точності опису частин мови зумовила перехід морфологічної теорії на новий інтегративний рівень, який поєднав семантичний і формально-граматичний принципи. У російській граматичній традиції такий синтез було здійснено О. Пєшковським, який до того ж почасти зберіг певні позиції психологізму при розгляді мови. Він перейшов від абстрактного морфологізму до смислових підвалин категорійної й частиномовної диференціації і став провісником нового на той час, лексико-граматичного принципу, який отримав дальшу розробку у працях Л. Щерби, учня І. Бодуена де Куртене. У статті «О частях речи в русском языке» (1928 р.) Л. Щерба, подібно до свого вчителя, описує частини мови виходячи з категорійної структури етносвідомості, відображеної в системі певної мови, яка забезпечує семантичну, морфологічну та синтаксичну розбіжність слів [38]. Класифікація ж частин мови, як уважав Л. Щерба, нав’язана мовою: «навряд чи ми тому трактуємо стіл, ведмідь як іменники, що вони відмінювані, швидше, ми тому їх відмінюємо, що вони є іменниками» [37, 64]. Для мови, за Л. Щербою, найважливішим є смисл, але відсутність для значення особливої регулярної форми зумовлює й відсутність граматичної категорії. У найбільш загальному вигляді категорія втілюється у частинах мови. Дослідник відмічає наявність найбільш загальних граматичних категорій, приміром, предметності для іменника. Однак загальне граматичне значення частини мови може суперечити конкретним значенням слів цієї частини мови (наприклад, це стосується іменників, що позначають не субстанцію, а процес чи ознаку). Л. Щерба наголошує, що «всіляке спрощення, схематизація загрожує розійтись із реальністю, а головне, припиняє навчати спостереженню за реальністю та її фактами» [17, 76]. З огляду на це Л. Щерба намагався обґрунтувати нову частину мови − слова категорії стану. Учений відзначав логічну непослідовність частиномовних класифікацій, надаючи перевагу комплексному описові всіх властивостей частини мови, що служать засобами її відмежування від інших. Комплексний лексико-граматичний принцип був застосований В. Виноградовим у його книзі «Морфология» [7], а потім − у першій академічній граматиці російської мови. Згідно з лексико-граматичним принципом частиномовної диференціації, який став домінуючим із середини ХХ ст., частини мови кваліфікуються як граматичні класи слів, об’єднані на підставі спільності загального категорійного значення, морфологічних категорій і парадигм, синтаксичних властивостей і функцій. Указавши на гібридність багатьох слів і форм: дієприкметників, дієприслівників, займенників, модальних слів − і відмітивши два шляхи вторгнення дієслівної енергії в ім’я, В. Виноградов усе ж таки наголошував на наявності спільного загальнограматичного значення кожної з частин мови. Аналогічні думки висловлювали О. Смирницький і Б. Ільїш, що характеризували частини мови на матеріалі англійської мови. У морфології східнослов’янських мов концепція В. Виноградова, зокрема, його аналіз категорії модальності в російській мові і різнорівневих засобів її вираження, стали одним із перших кроків на шляху до функціонального принципу частиномовної класифікації й функціональної граматики взагалі. Принцип функціонального поділу частин мови певним чином був наявний і у І. Мєщанінова, оскільки за понятійними категоріями, покладеними в основу частин мови, стояли й відповідні функціональні ознаки. О. Кубрякова вважає, що концепції С. Кацнельсона і Дж. Лайонза, який висунув тезу про застосування онтологічних і семантичних ознак лише до прототипних представників понятійних категорій, належать до функціонально-синтаксичного підходу розробок частин мови [20, 138-139]. У концепціях названих дослідників стверджується думка про перевагу формально-синтаксичних критеріїв при поділі слів на граматичні класи, що проектується на спроби зіставити синтаксичні функції з позиційною роллю у предикатно-актантних рамках [34, 77-95]. Зазначмо, що власне синтаксичний підхід до частиномовної диференціації вперше застосований О. Пєшковським до класового членування російської мови, на матеріалі англійської мови принципи синтаксичної класифікації намічені Л. Блумфілдом і застосовані Ч. Фризом з огляду на оцінку сполучуваності, виведену шляхом системи тестів у діагностично-комбінаторних моделях сполук і речень усних діалогів [42]. У німецькій граматичній традиції синтаксичний принцип обстоював К. Бюлер, який зауважував: «Мені здається, що якщо питання про частини мови набуває специфічної гостроти у тих випадках, коли дослідник виявляє в якійсь екзотичній мові особливо вигадливе, з його точки зору, символічне поле, то в цій закономірності варто шукати ключ до розв’язання проблеми. Починати треба з польової значущості, яку слова отримують у складі речення» [6, 276]. Повнозначні слова отримують позиції діяча, дії, об’єкта дії тощо, на підставі чого виокремлюються субстантивні, дієслівні, ад’єктивні й адвербіальні слова, займенники залучаються до іменних класів як слова-замісники. Оскільки ж чіткого протиставлення аргументів і предикатів, що збігаються з позиціями іменників і дієслів, не спостерігається, на допомогу приходять додаткові морфологічні ознаки [20, 139] та семантичні категорійні смисли. Диференціація таких смислів проектується у функціональний підхід, розроблений радянським лінгвістом О. Бондарком і його школою, представники якої плідно працюють у різних країнах пострадянського простору. У цілому, функціональний напрям граматичної теорії характеризується двома дослідницькими орієнтирами [4, 17]: з одного боку, спрямуванням від функції до засобів її репрезентації в мові, з іншого − від мовного засобу до його різноманітних функцій. Частини мови є засобами, функції яких потрібно описати й на основі найбільш регулярних розмежувати її з іншими частинами мови. Функцію розглядають як роль засобу в мові, так і якийсь значеннєвий інваріант у мові, що формує функціонально-семантичну категорію. Пошуки значеннєвих інваріантів у функціональній граматиці пов’язувалися з тими ж логічними категоріями, або граматичними ознаками. Так, Ш. Баллі підкреслював: «Єдиний раціональний метод полягає в тому, щоб брати за вихідну точку логічні категорії й відношення, наявні у свідомості всіх носіїв певної мови, з метою визначити засоби, які мова представляє в розпорядження мовців для вираження кожного з цих понять, категорій, відношень» [2, 296]. Однак логічний принцип отримує у функціональній граматиці новий поворот: якщо раніше кожній частині мови приписувалася певна логічна категорія, то тепер певній логічній категорії приписуються різні частини мови й різнорівневі засоби, що формують, за концепцією О. Бондарка, функціонально-семантичне поле. Функція, тим самим, є основою категоризації концептуальної системи людської свідомості й, зокрема, внутрішнього лексикона носіїв мови й відповідно мовних явищ, що виявляються в комунікативному акті. Таким чином, до функціонального напряму сучасної граматики вбудовується когнітивна наукова парадигма, з огляду на те, що зміст, когнітивна структура трактуються як психосоціальна функція діяльності людської особистості [22, 4-5]. Л. Деже відзначає, що саме семантична категорія як інваріантна категорійна ознака концептосистеми стає основою для залучення концепції О. Бондарка до когнітивного підходу [11, 46]. Зразки когнітивно-ономасіологічного аналізу частин мови та граматичних категорій на основі значеннєвих інваріантів подані у працях М. Докуліла, Дж. Лайонза, Дж. Лакоффа, Р. Ленекера, О. Кубрякової, М. Шелякіна, В. Даниленко, С. Жаботинської та ін. Зв’язок функціоналізму й когнітивизму простежується в поєднанні двох принципів когнітології: 1) Як плід людського розуму, мова та її структура певною мірою демонструє, як працює розум; 2) Структура мови відбиває відомі функціональні критерії, засновані на вживанні мови як комунікативного знаряддя [36, 340]. Функціональний принцип у русистиці скоріше був застосований не до частиномовної класифікації, а до значеннєвої категоризації мови, хоч якщо виходити з функції як ролі мовного засобу в мовленні, те цей принцип дає змогу виокремити займенник як функціонально анафоричний і дейктичний знак, а також прислівник, предикатив, модальне слово як функціонально однорідні класи, розмежувати вигуки та звуконаслідування. Когнітивний принцип у граматиці не є новим, тому що він або відповідає постулатам логічного універсалізму, або слідує розробленому В. Гумбольдтом етноцентричному психологічному підходові. О. Кубрякова обстоює принцип концептуального підґрунтя частин мови, який, на її думку, дає змогу зрозуміти витоки цих граматичних класів слів і реконструювати на цій підставі шляхи їх можливого розвитку [20, 172]. Дослідниця розглядає витоки частин мови у диференціації перцептуально сприйманого світу й виокремленні в ньому окремих цілісностей, їхніх частин і атрибутів. Більш пізні нашарування на слова однієї частини мови викривляли її первісне підґрунтя: «чим більше окремі частини мови отримували граматичних категорій, які реалізували їхнє спільне значення, чим частіше вступали вони у процеси деривації (особливо безафіксальної транспозиції), чим більше набували вони власних формальних ознак у своїй поверхневій структурі та / або у своєму вживанні, тим більше розмивалися вихідні межі класу, тим більше отримували ці класи умовний характер і, безперечно, тим менш виразнішими ставали самі концептуальні основи частин мови!» [20, 173]. Це знаходить підтвердження в ізолюючих мовах, де частини мови постають як скриті категорії, однак саме вони зумовлюють синтаксичний устрій мови. Отже, тільки синтез функціонального й когнітивного принципів може розв’язати питання критеріїв виокремлення частин мови. Цей синтез повинен ґрунтуватися на таких найважливіших положеннях: 1) частини мови та граматичні категорії повинні розглядатися в аспекті моделювання свідомості, як вектори внутрішнього лексикона [43, 10]; 2) частини мови не мають одно-однозначної когнітивної відповідності, це насамперед категорії граматики певної мови; 3) частина мови, крім основного значеннєвого інваріанта (функції), можливо, закладеного в ній здавна, охоплює й інші інваріантні значення «підведені під дах» її регулярних форм; 4) різна кількість частин мови в мовах світу обумовлена як специфікою інваріантів, закладених в етносвідомості, так і специфікою системи регулярності форм мови; 5) складність частиномовної диференціації зумовлена «розхитуванням» регулярності форм й інваріантних змістів, що здійснюється шляхом формотворення, транспозитивной деривації, конверсії частин мови, контекстуальних аномалій. Дані положення вимагають конкретизації й пояснення. Насамперед частини мови в самому загальному вигляді виражають інтеріоризовану носіями мови картину навколишнього світу, де важливими векторами є людина та предмети як суб’єктивовані речі, їхні ознаки й відношення, дії, стани, кількісні показники, просторові й часові характеристики й т. ін. Когнітивним каркасом частин мови й категоризації світу вважаються займенники, названі Ю. Масловим словами другого рівня й нерідко незаслужено вилучені із системи частин мови або розподілені між іншими частинам мови. Р. Раск уважав займенник найбільш стійким класом слів, не схильним до запозичень, тому що в кожній мові займенниковий склад відбиває концептуальну категоризацію людського буття. Не випадково, при побудові частиномовного фрейму С. Жаботинська виділяє слоти як «буттєві категорії, сформовані у процесі пізнання світу всім людством..., властиві homo sapiens, можливо, ще на довербальному, домовленнєвому етапі існування людини: ЩОСЬ − предмет (іменник), ТАКИЙ − якість (прикметник), СТІЛЬКИ − кількість (числівник і квантифікатор), існує ТАК − буття (статив і дієслово), існує ДІЮЧИ − дію (дієслово), ТАК − спосіб буття (прислівник), ТАК − оцінка (прислівник), ТУТ / ТАМ − місце (прислівник), ЗАРАЗ / ТОДІ − час (прислівник) [13, 15]. Не торкаючись універсалізму означених «категорійних архетипів» [19, 189] і закритості їхнього списку, відзначимо, що найпростіші пропозиційні структури базуються саме на кореляції наведених компонентів. Не випадково, шкільна граматика ґрунтується при визначенні частин мови на примітивних питаннях, що розмежовують ту чи іншу частину мови або член речення. Ці питання представлені питальними займенниками, що інтуїтивно встановлюють загальний каркас частиномовної системи та структури речення. Однак не всі питальні займенники однозначно корелюють із групами частин мови, приміром, прислівники, названі В. Виноградовим «звалищем у системі частин мови», містять групу питальних корелятів: як?, яким чином?, якою мірою?, де?, куди?, звідки?, чому?, навіщо? і т. ін. Подібна значеннєва різноплановість і категорійна інтегративність дозволяє дійти висновку про те, що частини мови − це неоднорідні за змістом і формою граматичні класи, які можна охарактеризувати за принципом поля, яке набуло характеру гносеологічної категорії [39, 10]. У сучасних граматичних теоріях частини мови розглядаються як класи слів, яскраві частиномовні ознаки яких властиві не всім елементам класу. Тим самим виникає потреба кваліфікувати їх за принципом поля − як функціонально-граматичне поле, домінанта (ядро) якого має ознаки найбільшої спеціалізованості у вираженні інваріантного змісту й найбільшої формальної регулярності відповідно до цього змісту, а периферія характеризується можливою розмитістю цих властивостей класу, виключеннями, синкретизмом. Слова із загальним інваріантним змістом формують домінанту частини мови; слова з не властивими категорії інваріантними змістами або з нерегулярними формами − периферію. Ще у граматиці Пор-Рояля було відзначено наявність «ясних» і «неясних» значень, ясні значення відповідають граматичній оформленості, неясні − іншому значеннєвому інваріанту. У 1981 році І. Іванова на матеріалі англійської мови продемонструвала нечіткість межі між частинами мови й розробила концепцію їхньої польової структури. Дослідниця зазначала: «Момент об’єктивності посилюється останнім часом у зв’язку із прикладанням до поняття частин мови ідеї польової структури розподілу релевантних властивостей об’єктів: у межах певної частини мови виокремлюється центральна частина слів, яка конституює клас згідно зі встановленими для нього ознаками, і периферійна частина слів із відповідною градацією ознак» [14, 125-129; 15, 19]. Не випадково О. Кубрякова наголошувала на тому, що «в ономасіологічному напрямі ця проблема [відмежування частини мови від інших − О.С.] вирішувалася за рахунок визнання для кожної частини мови її головного концепту, на який орієнтуються всі члени цієї частини мови» [19, 137]. У прототипній семантиці такими інтегральними поняттями служать прототипи. Тому не можна ніякою мірою відмовлятися при виділенні частин мови від значеннєвого (когнітивного) принципу, але підходити до цього потрібно з позицій протиставлення ядра-домінанти й маргінальної у значеннєвому й граматичному відношенні периферії. Домінанту можна зіставити із прототипом. О. Кубрякова цілком слушно зазначає: «Прототипний підхід орієнтується більшою мірою на зразок, прототип категорії, релевантний для повсякденної свідомості і, можливо, більш конкретний, а отже, належний базисному рівневі категоризації: нагадаємо, що таку саму логіку мовців визнавав і Л.В. Щерба, коли стверджував, що какаду − це іменник, оскільки позначає птаха» [20, 146]. Поєднання польового і прототипного підходів до виокремлення частин мови почасти розв’язує проблему їхньої дефініції, яка постає як несуперечлива для всіх повнозначних частин мови, крім займенника, що виділяється за функціональним принципом. Приміром, іменник треба кваліфікувати як частину мови, ядерна зона якої має зміст предметності як прототипну категорію, прикметники мають домінанту ознаки, дієслова − процесуальності, числівники − кількості й т. ін. Те саме стосується і граматичних категорій частин мови. До честі української граматичної школи, саме в ній, зокрема, у фундаментальній праці І. Вихованця і К. Городенської запропоновано польовий підхід до визначення частин мови: категорійні ознаки найбільш яскраво представлені у ядрі (центрі) частини мови [9]. Периферійна сфера частини мови створюється насамперед за рахунок транспозитивної деривації. О. Кубрякова підкреслює: «Програючи в однорідності позначень і ставлячи на одну площину власне предметні й опредмечені (штучно) імена, транспозиція надзвичайно збагачує семантичні можливості самого класу іменників й уможливлює гіпостазис – сприйняття ознаки, процесу, дії або стану як окремого об’єкта» [18, 159]. Транспозитивна деривація не тільки змінює знак функції, а й дозволяє осмислити подію, факти, якості та явища як деякі аналоги предметів у невидимому світі [18, 176]. Когнітивно транспозитивна деривація ґрунтується на концептуальній інтеграції предмета й ознаки, предмета та процесу, ознаки та процесу, кількості та процесу тощо. Частиномовний статус таких слів визначається регулярністю їхньої форми, категорійною парадигматикою. У процесі номінації будь-якого поняття важливим є синтез форми та змісту − селекція ономасіологічної ознаки, що здійснюється одночасно з вибором базису [29, 108]. Номінатор, створюючи найменування, бере до уваги нав’язуваний йому мовою спосіб зміни даних [35, 39]. Безумовно, «не можна здійснити мовний акт номінації певної сутності, не пізнавши в ній предмет або процес, стан або ознаку, дію або властивість» [18, 165], але не завжди цей інваріант можна впізнати, і тоді вступають у дію закони мовної аналогії або довільності вибору форми знака. Транспозитивна деривація є яскравою ілюстрацією відзначеної І. Бодуеном де Куртене тенденції до посилення кількісних протиставлень у морфологічній підсистемі. Причому граматично частина мови уніфікується, а в семантичному відношенні розгалужується. Периферія частини мови поповнюється й за рахунок перехідності частин мови, морфолого-синтаксичної деривації, або конверсії. Процеси субстантивації, ад’єктивації, прономіналізації, адвербіалізації розхитують граматичну однорідність частин мови (у флективних мовах в іменників з’являється ад’єктивне відмінювання, у займенників − нетипові форми, прислівники значно розширюють систему значень, в аналітичних мовах − конверсиви отримують інші синтаксичні ознаки). Формотворення також поповнює сферу периферії. Так, гібридні форми дієприкметників і дієприслівників, інфінітива, названого О. Пєшковським «дієслівним номінативом», належать до периферії дієслова. У мовах світу існує також явище омонімії частин мови як результат однієї зі сторін асиметричного дуалізму мовного знака, де напрямок перехідності практично не встановлюється. Найбільш значимим фактором як виявлення, так і появи інших інваріантних змістів у частиномовній структурі служить мовний контекст, що супроводжує перехід з одного категорійного класу до іншого і знімає омонімію. Контекст може актуалізувати у віддієслівних іменників деяких флективних мов імпліцитний зміст виду [31], переміщати відносні прикметники при їхньому переході в якісні до ядерної зони цієї частини мови й т. ін. При цьому, як відзначає О. Кубрякова, «концептуалізація світу передує етапові мовного повідомлення, вона входить в особистісні змісти мовця й легко одержує на етапі формування мовного висловлення конвенціональну форму свого вираження» [19, 180], тобто в мовленні здійснюється вибір необхідного частиномовного інваріанта. Частиномовна система в ментальному лексиконі, у сфері знань про мову відображена в певній когнітивній мережі зв’язків (фільтрі − за О. Кубряковою [19]), оскільки периферійні зони частиномовних полів перетинаються та взаємодіють. Зони перетину (перехідні зони) можуть формувати нові граматичні класи слів (дієприкметник, дієприслівник, предикатив). Коли такі зв’язки стають стійкими, вони визначають подальший розвиток граматичної системи мови, тобто у термінах лінгвосинергетики − флуктуації перетворюються на атрактори частиномовної системи. Такий підхід дає змогу розв’язати проблему частиномовного синкретизму й усунути непослідовність поділу частин мови у граматиках різних мов. Традиційною є диференціація частин мови на повнозначні та службові (частини мови і частки мови − М. Греч, В. Виноградов; лексичні і формальні слова − О. Потебня; повні та часткові слова − П. Фортунатов): перші мають лексичну семантику в мові або отримують мовленнєвий зміст, характеризуються наявністю морфологічних парадигм у відповідних мовах або граматичних категорій, вступають у синтаксичні відношення і мають синтаксичну функцію в реченні; другі не співвідносяться з поняттями, не мають словозміни, граматичних категорій, самостійних синтаксичних функцій. Єдність повнозначної лексики підтримується динамічною міжкласовою системою словотворення [3, 75]. Межа між повнозначними та службовими частинами мови є дифузною, адже серед повнозначних слів наявні й незмінні (в аналітичних мовах ця відмінність узагалі нівелюється), не співвіднесені з окремими поняттями, а службові слова іноді мають доволі прозору семантику. Службові слова часто-густо прирівнюються до морфем, приміром Е. Курилович категорично стверджує, що прийменник не є словом, а морфемою [21]. Дослідники, що дотримуються поглядів на службові частини мови як окремі слова, мотивують це рухливістю службових частин мови, на відміну від позиційно фіксованих морфем. М. Блох з огляду на необхідність інтеграції чи диференціації частин мови об’єднує прийменники та сполучники в окремий клас конекторів на підставі їхньої функції, артиклі подібним чином поєднуються з уточнювальними частками [3, 65-66]. Отже, статус деяких частин мови в цій опозиції й досі залишається невизначеним, що дає підстави констатувати збереження відкритості й дискусійності проблеми частиномовної диференціації Приміром, у сучасних східнослов’янських граматиках кількість частин мови коливається від 13 до 5 з уточненням нечастиномовної природи службових слів, названих словами-морфемами і вигуків як слів-речень [9, 19-28]. Остаточно не розв’язаними проблемами частиномовної класифікації залишаються єдність дієслова, місце порядкових числівників, єдність займенників, повнозначний чи службовий статус займенників, числівників, прийменників, модальних слів, вигуків; систематизація прислівників, частиномовний статус предикативів (слів категорії стану), модальних слів, розмежування вигуків і звуконаслідувань, а також етикетних і спонукальних слів і т. ін. |
|
В. В. Ігнатенко, О. О. Селіванова ДО ПРОБЛЕМИ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ Попри таку посилену увагу в етнології до сьогодні не склалося загальноприйнятого тлумачення цього терміна |
МЕТОДОБ'ЄДНАННЯ СУСПІЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ЦИКЛУ Проблема Проблема: Створення умов для самоактуалізації та самореалізації кожної дитини через застосування новітніх технологій в умовах національного... |
|
Методичне об’єднання класних керівників Методична проблема Методична проблема. Морально-духовний розвиток та соціалізація особистості через організацію особистісно орієнтованого креативного... |
Особливості навчання сучасних молодших школярів Сьогодні перед нами, учителями, постає проблема не «чого учити», а «як учити», тобто проблема організації ефективних сумісних форм... |
|
Словник мовознавчих термінів Говір — одиниця територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентними,... |
ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА ДЕРЖАВИ Р 45 Реформування житлово-комунального господарства – головна проблема держави (1993 – 2008 рр.) [Текст]: бібліогр покажчик / Харк... |
|
О. О. Селіванова ПРЕЦЕДЕНТНА МОТИВАЦІЯ НОМІНАТИВНИХ ОДИНИЦЬ Розглянуто типи прецедентних феноменів на трьох рівнях: референційному, когнітивному й мовному, − а також різновиди прецедентно мотивованих... |
О. О. Селіванова МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДІАЛОГУ На четвертому етапі відбувається членування діалогу на реплікові кроки, комунікативні ходи та секвенції, встановлюються їхні типи,... |
|
План Проблеми війни і миру. Екологічна проблема. Сировинна та енергетична проблема Ці проблеми вивчаються багатьма науками, в тому числі й географією, хоч би тому, що в географічній оболонці Землі всі компоненти... |
ВИКЛАДАННЯ ФІЗИКИ У НОВОМУ НАВЧАЛЬНОМУ РОЦІ В умовах диференціації старшої школи суттєво підвищується роль основної школи, яка забезпечує базу для подальшого розвитку загальної... |