Вона на­родилася разом із літературою і помре разом із нею. Основна риса графомана борзописання. Однак це зовсім не означає, що графоман пише багато. Він

8-15 грудня 2006 Юрій ВИННИЧУК, Львів ГРАФОМАНІЯ НЕ ЛІКУЄТЬСЯ Графоманія одвічна _ вона на­родилася разом із літературою і помре разом із нею. Основна риса графомана - борзописання. Однак це зовсім не означає, що графоман пише багато. Він пише швидко, але не багато. Жоден графоман не зміг похвалитися своїм десятитомни-ком. Однак є письменники, які че­рез своє-борзописання починають продукувати типово графоманські твори і саме в такому випадку, коли в одній особі криються два єства - письменник і графоман, - томів і справді може назбиратися більше. Хвороба графоманії зачепила ко­лись і франка, коли він став вірша­ми переповідати історію Риму, та Сосюру з його „Розстріляним без­смертям" - типово графоманською поемою: Хай про Сашка про Копиленка Співає Києва бетон! А я Бандуру і Дяченка Введу в Безсмертя Пантеон! Або: Тоді безславно так побили Божко й Масенко в п яний час Мене удвох... О юні крила! То все дрібниці, бачить Бог Була на їхнім боці сила, І я не міг побить обох. Власне поезія й стала найбільшою жертвою графоманії. Фактично по­ловина членів Спілки письменників - це професійні графомани. Перша ознака графомана полягає в тому, що він абсолютно сліпий на свої недоліки. Переконати його в тому, що вірш його порушує елементар­ні приписи віршування, не кажучи про те, що фактично це недбало заримована проза, неможливо. А тим більше неможливо пояснити графоманові, що його вправно за­римоване тирликання нічого спіль­ного, крім форми, із поезією не має. Грань між слабенькою поезі­єю і грамотною графоманією дуже тонка. Графоман сьогодні достат­ньо начитаний і легко осягає еле­ментарну поетику. Недавно у Львові такий собі Іван Пазин побив світовий рекорд чи­тання напам'ять власних віршів. Усі газети із захватом розписали оте цілодобове читання. Але жодна не написала про те, що маємо справу не з читанням поезії, а з читанням найгіршого штибу графоманських витворів. Окрему секту графоманів ста­новлять чиновники та депутати різного рівня. Тут слід наголосити, що всі теоретики таємниць твор-чости вважають, що поети мають розвинуту уяву, але не здатні мис­лити практично. Тобто поет-дер-жавотворець, поет-господарник, поет-банкір - явище таке ж рід­кісне, як і снігова людина. Теоре­тично вона є, і навіть її бачили, а практично - нема. Поети - люди екстазу, осяяння, їхня уява ширяє у велетенських просторах, дрібні побутові незручності вони навіть не помічають. Відсутність води? Опалення? Проблеми з транспор­том? Що за дурниця? Життя ж таке прекрасне! Невикональна обіцян­ка для поета - звичайна річ. За­втра, завтра - усе буде завтра. Бо поет живе миттю, хвилиною, влас­не цією, а що буде потім, завтра - не так важливо. Але чиновники пишуть, видають книги і з легкістю стають членами НСПУ. І тут нема чого дивуватися. Усі вони - гра­фомани. Штовхнувши душу в лабіринт Самодостатності повторень. Ти глузд закручував як гвинт, Себе підвісивши за бинт Для остаточних перетворень, - писав колишній міський голова Львова, член НСПУ Василь Куйбі-да. У вірші "Мій болю" він перехо­дить на розпачливий крик, який ледве чи пасує державному діяче­ві такого рангу: "Пали моє серце, печи мені душу, В пожежу невгасну мене оберни". Від великого болю можна й запити: "Скривившись, п'ю гіркі напої, - І не тверезий вже й не п'яний Я від оказії такої". Але якщо ви думаєте, що міський го­лова розмінювався на коньяки., то помиляєтеся: "Я п'ю цикуту". Довідка з альбому 'Отруйні рослини": "У малих дозах цикута спри- чиняєзатьма- рення, інколи знепритом- нення, тим­ часово втра- чається пам'ять і здатність ви­словлювати думки.Убіль-ших дозах цикута може спричинити смерть". До більших доз, як бачимо, не дійшло. А проте з людиною, котра займає таку відпо­відальну по­саду, цикута може робити страшні речі. В одному з віршів Куйбіда нарікає: "Прилипла примарність до зору і слуху". Тобто він уже не в стані бачити дійсність. Усе так, як книжка про отруй­ні рослини пише. Дай Боже, аби контролював те, що до рук прили­пає. Але бувають і хвилі прозріння. Тоді наш поет падає на коліна і б'є поклони: "Це я, мій Господи, це я, Перед тобою на колінах", "І я тебе благаю на колінах - Вернись, лю­бове", "Я впав навколішки у пил" , "Молюся покрадьки хапливо, Щоб відвелись від мене руки І хоч гріхом позбувся пива Невідворот­ної принуки" і т. д. А як вже входить в екстазу само­бичування, а по науковому - ма­зохізму , то нема стриму: 'Коли я погасну, зчорнівши від тебе, Мене хробачня хай зітре в порохву". Отаке часами на поетів нападає. Інколи ж йому ввижаються і зо­всім страшні речі, й тоді він волає: "Зшкреби лайно із голосу, зшкре­би!" Чиновник ще вищого рівня Ва­силь Базів колись очолював газету „За Вільну Україну", з якої пішов із грандіозним скандалом. Кримі­нальну справу з приводу фінансо­вих зловживань вдалося притлу­мити. І ось кілька років тому пана Базіва приймають до НСПУ з дво­томником газетних статейок, який видано було жалюгідним тира­жем. На обговоренні один із про­фесорів університету проголосив автора „Стефаником в економіці". Після цього свята душі наш „пись­менник" не видав більше нічого. Стрийське видавництво „Щедрик" потішило нас книж­кою під промовистою назвою „Жиди". Звучить вражаюче. Цікаво тільки, чому видав­ництво колишнього нардепа Віктора Романюка, назвавши своє видання так твердоло­бо і виклично, усі прізвища причетних до цього осіб за­ховало під псевда? Соромно стало, чи як? Автор „Степан Острозький", редактори „Іван Повстанець і Мирон Стрий-ків". Наскільки мені вдалося з'ясувати, автором книжки є той таки екс-нардеп. А тепер щодо самої книги. Колись я писав, що, скільки б євреї не нарікали на укра­їнський антисемітизм, у нас таки, на відміну від росіян, не вийшло жодної антисе­мітської книги. Тепер с и ту а -ція змі-нила* ся. Така книга завдяки славно­му нар-депові є. Тіш-м о с я . П рав-да,ори­гінал ь -н і с т ю вона не грі-шить.= . Поло­вина книги - це ви -писки якраз із росій­ських антисемітських книг, включно з „Протоколами сіонських му­дреців". Такий собі конспек-тик на одну й ту ж тему. Решта - це примітивна віршомазія самого автора. Як цей, із дозволу сказати, піїта володіє українською мо­вою, можна судити з цитат, які він старанно повиписував та переклав із російських ви­дань: „Вельми прескорбно, що ні одна держава, більш старіша, чим ця не прибор­кала їх..." Ці слова належать „основателю Америки Жоржу Вашингтону". Із книги можна дізнатися чимало цікавого про єврей­ ські народні звичаї: „Перед Пасхою жиди ловлять кіль- канадцятирічного христи- янського хлопчика і з нього виціджують кров. Для цьо­го мають спеціальний посуд, срібний ніж, круглувате до­лото надтинати тіло жертви, яка в жахливих умовах гине. Закривавлену сорочку спа­люють, а кров зберігають у пляшках і потім використову­ють для релігійних ритуалів". То є цитата із середньовічного проповідника Лютера. Дивно, що наш нардеп ще й „Моло­ту відьом" не зацитував. Там є й про те, як євреї з чортами паруються і як із відьмами на Лису гору літають. Після кожного такого про­зового вступу іде римований переказ з обов'язковими гро­мами' і блискавицями на го­лови бідних „жидів". Позиція, на якій стоїть автор, близька і зрозуміла всім адептам мітот-ворця Канигіна: З одного кореня іде всесвітня мова - Ми, українці, солідарні нині з тим, Що вже ріднішого нема на світі слова, ЯкРуса-лель, Руса-селем, Єрусалим. Наводячи твердження про те, що газових камер не іс­нувало і що євреїв у конц­таборах ніхто не нищив, автор разом із тим подає цифри чисельності євреїв в українських містечках, де вони становили від ЗО до 90% мешканців. Куди ж та вся маса поділася? Виявля­ється, більшість їх, а саме 80%, рвонула вже у верес­ні 1939-го з теренів Польщі, України, Білорусі та При­балтики на схід, і „німці їх навіть в очі не бачили". От тільки чомусь після війни не побачили вже їх в очі ані поляки, ані українці. Зі сходу повернулися додо­му одиниці. На цю загадку автор відповіді не дає. Бо й нащо? Книжка ж розрахо­вана на дебілів Дісталося не тільки єв­реям, але й Америці. Дру­гу половину книги зайняв розділ „Прокляття Аме­рики". Тут уже автор.не на жарт розійшовся у своїх ан-тиамериканських настроях. Таке враження, що писало­ся це у період "холодної ві­йни". Згадав і бідолашних ЛЗгадав і бідолашних „індійців", поневолених американськими „жида­ми". Шкода, що він не від­різняє індійців від індіанців, але не в цьому біда. Біда в тому, що аж два редактори під такими патріотичними псевдами не годні були цієї друкованої почвари до пут­тя довести. Графоманія не лікується. Бороти­ся з нею безглуздо - це боротьба з вітряками. Кожен має право видати свої опуси власним коштом і тіши­ти ними свою родину та близьких. Але графомани на цьому не-спиня-ються. Вони йдуть далі, їх уже саме тільки членство у Спілці не задо­вольняє. Вони табунами рвуться до премій та наукових відзнак, .пере­писують свої колишні радянські ві­рші на славу партії і Леніна й вида­ють їх уже в такому вигляді, мовби і справді писали вони про Україну, Мазепу, Петлюру та Бандеру ще до перебудови. Вони голосно кричать про те, що Стус там, у тюрмі, бо­ровся за свободу, а вони - тут сіяли добре й розумне і теж у душі боро­лися. Конради Валленроди нашого часу, таємні агенти неньки Украї­ни. Коли я читаю про одного такого графомана „поет-академік", то це вже не смішно. Які такі наукові пра­ці лишив для нащадків „поет-ака­демік", окрім римованої доповіді про черешню на маминім городі, залишилося таємницею. Правда, й академія не та, що з великої літери, а одна з кількох десятків нашвид­куруч склепаних академій, котрі ще недавно називалися інститутами. Але все-таки, чорт забирай, зву­чить - ПОЕТ-АКАДЕМІК! Авжеж, це краще, аніж просто ГРАФОМАН.

Схожі: