Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия культуры. Спб., 1995. Бокань В. Культурологія: Навч посібник
|
|
Скачати 3.33 Mb.
|
|
Звичаї, ритуали, традиції, як і мова, також являють собою характерні елементи етнічної культури. Наприклад, звичаї виступають як колективна форма дій, що повторюються у певних обставинах. Зрозуміло, що соціальне життя при всій його розмаїтості вимагає від людей однотипних вчинків. За їх допомогою відбувається передавання форм масової діяльності окремому індивіду. Звичаї існують у всіх сферах діяльності: у праці, побуті, відправленні релігійних вірувань, сімейно-шлюбних відносинах. Найбільш стійко і яскраво виявляється весільна обрядовість. Весільні обряди є поліфункціональними за соціокультурними елементами. У них органічно поєднуються народні пісні та танці, фольклор та драматургія весільного дійства, демонстрація рушників – як свідчення вміння нареченої, випічка короваїв і хлібів – як знак кулінарного мистецтва учасників шлюбного торжества. Відійшли в минуле плачі та голосіння при розлученні родичів з нареченою, але відродилися "викупи" за неї й „умикання”. У тих випадках, коли звичай відтворюється за певним каноном і форма домінує над змістом, обряд перетворюється на ритуал. Ритуал одруження іноді переважає над емоційністю й інтимністю вступу до шлюбу молодих людей. Він являє собою церемонію демонстративного характеру та має мету вселити людям певні соціальні почуття, освятити накази силою церкви чи громадської думки. Різновидом звичаю є традиції. Вони відрізняються від звичаїв більшою стійкістю і закріпленістю форм поведінки людей. Тому традиції є своєрідним сховищем цінностей, спонтанним вираженням потреб суспільства в їх масовій формі. При цьому традиція припускає, що світ, змінюючись, може перекрутити основні принципи існування етносу; виправлення такої ситуації розглядається як „повернення до джерел”, „відродження”. Традиції то вгасають, то спалахують знову, посилюючись та впливаючи на сучасників. Для культурології інтерес становить не тільки сам набір традиційних елементів культури, але і їх модифікація, що відбувається після закінчення певного часу. При цьому відродження традицій позначається дослідниками як фактор збереження стабільності суспільства. Завдяки стійкості традицій деякі народи, втрачаючи завойовані території, а часом і державність, таки не асимілювалися в інших культурах. Але очевидне й інше: деякі традиції актуалізуються не тільки за етнічними, а й за соціально-економічними („викуп”), ідеологічними (радянські „трудові свята”, символіка державності) або релігійними причинами. Релігія, як і мова, являє собою певну семіотичну(знакову) систему (від грец. sета – знак) та поряд з іншими семіотиками (знаковими формами) – повсякденною свідомістю, мистецтвами, науками – творить сукупну суспільну свідомість народу. Як і будь-яка семіотична система, релігія й мова мають певний зміст, тобто є відображеннями зовнішнього світу: релігія в системі релігійних уявлень, мова – в системі лексичних і граматичних значень. Релігія (особливо в епоху розквіту та домінування світових релігій) була найважливішою формою суспільної свідомості, її змістовним фундаментом. Мова ж на всьому історичному шляху народів постає як загальнодоступна оболонка суспільної свідомості. Порівняно з релігією мова – це більш формальна (менш змістовна) і ніби допоміжна семіотика. Однак мова більше ніж релігія є обов'язковою для всіх членів соціуму – як елементарний базовий шар свідомості кожної людини (члена мовного колективу). Таким чином, мова й релігія по-різному пов'язані з менталітетом народу. Якщо релігійні уявлення – це живильне джерело, фундамент народного менталітету (хоча в сучасній культурі це не завжди й не до кінця може усвідомлюватися), то роль мови істотно менша, вона більш формальна. Однак, з іншого боку, в той час як релігія, звичайно, не є специфічно національною системою поглядів і тому в цілому менше пов'язана із зовнішніми проявами самобутності, мова, навпаки, як перший елемент таких форм суспільної свідомості, як фольклор та художня література, може сприйматися як символ етнічної самобутності. В такому романтичному ставленні до мови бувають серйозні перебільшення, але це водночас і можливі шляхи розвитку самосвідомості народу. Поширеними формами традиційної культури є фольклор, казки, історичні перекази, національний костюм, національна кухня. У перетвореній формі традиції знаходять вираження в стилізації художньо-прикладних виробів, архітектурі, фолкмузиці, сімейних ролях і традиційній домашній роботі чоловіків та жінок. Часто традиційну культуру ототожнюють з народною, але насправді традиційна вона – за змістом, народна – за суб'єктом. Носіями найбільш поширених її форм є всі верстви населення. Наприклад, у карнавалах у Латинській Америці, країнах Карибського басейну беруть участь міські й сільські жителі, бідні та багаті. З італійських масових ходів (що виникли з містерій і біблійних сказань) утворилися світська драма, фарс, пантоміма, а пізніше – традиційні фестивалі видовищних мистецтв. Їх соціальний зміст полягав у задоволенні природної людської потреби в спілкуванні. Тут публіка, що складається з різних соціальних прошарків, виконувала подвійну роль – акторів та глядачів. Особливі функції консолідації суспільства виконують світські свята, оскільки вони демонструють єдність і готовність до соціальної взаємодії. Навіть у наш час при проведенні демонстрацій профспілки в західних країнах використовують стрічки, кулі, маски, костюми й інші атрибути святкових процесій. Як засіб інституціоналізації соціокультурного життя розглядаються фестивалі. Отже, в процесі соціалізації відбувається не тільки залучення особистості до норм, традицій, цінностей, створених у результаті розвитку етносу в одному соціокультурному середовищі, але й вироблення умінь, навичок, формування соціальних установок індивідів, що відповідають їх соціальним ролям. Проте соціалізацію слід відрізняти від процесу акультурації. Загальною рисою для них, безсумнівно, є залучення особистості до більшої за обсягом культури. Про акультурацію як процес змін, що відбуваються внаслідок контакту груп, які належать до культур з конфронтуючими способами життя, йдеться, наприклад, тоді, коли розглядається процес залучення до цивілізації індійських племен в Америці, аборигенів Австралії тощо. При цьому одна з культур займає домінуюче, інша – підлегле становище. Акультурація у свою чергу тісно пов'язана із проявами етноцентризму. Крайня форма етноцентризму – це заперечення цінностей культури інших груп, презирство до їх звичаїв та традицій. Етноцентризм, наприклад, виявляється у насильницькій акультурації білими колоністами племен, що населяють Африку, Південну Америку, Азію. Найбільш розвиненим націям стереотипи культурної діяльності народів, що знаходяться на нижчій сходинці, здаються варварством, і вони намагаються нав'язати їм свої ідеї реконструкції й шляхи руху до цивілізації. Елементами етноцентризму перейняті європейська, американська, російська системи освіти. Всесвітня історія в університетах, коледжах і школах більшості західних країн представлена історією країн Середземноморського басейну. Шкільні підручники з літератури в колишньому Радянському Союзі на дев'яносто відсотків включали твори російських письменників і лише одинично – представників української, білоруської літератури, народів Закавказзя та Середньої Азії. Вплив етноцентризму виявляється в мові й у позначенні спільнот, що історично склалися, – „Малоросія”, „Великоросія”. У США говорять про проблему „чорних”, забуваючи, що поява людей африканського походження стала наслідком работоргівлі, яка здійснювалася білими поселенцями. Слід зазначити, що всі народи, великі та малі, мають певну схильність до етноцентризму при відтворенні свого минулого, при створенні образів історичних героїв, при осмисленні месіанської ролі свого народу. Однак у цих випадках вони мають справу зі своєю власною історією. Але якщо ця історія гіпертрофується і робиться спроба нав'язати міф про чистоту його походження, про божественну обраність народу, виникають соціальні суперечності. Вони стають бар'єрами до розуміння культурного різноманіття і політичної консолідації народів і націй. Альтернативою етноцентризму, а може, й своєрідною формою його прояву, є культурний релятивізм, сутність якого виявляється насамперед у додаванні своєрідних неповторних рис культурі етносу, внаслідок чого передбачається, що інші народи не можуть осягти ані систему цінностей, ані характер взаємодії в рамках тієї чи іншої етнічної спільності. Своєрідність культур, справді, є відмінною рисою етносу. Однак можливість збагнення специфічності культури залежить від суб'єктивного бажання того чи іншого дослідника, індивіда і від контактів народів, що проживають у визначених регіонах світу. Європейцям складніше зрозуміти культуру народів Азії. Своєрідність японської культури більш зрозуміла китайцю чи в'єтнамцю, аніж французу, росіянинові чи українцю. Узагальнюючи теоретичний огляд особливостей міжкультурної взаємодії, можна відзначити, що культура визначає не тільки обличчя суспільства, але і його здатність сприймати цінності інших народів. Сьогодні жодна культура не може вижити в ізоляції. Культурна самобутність та культурне співробітництво не суперечать один одному, а є взаємодоповнюючими факторами в загальному процесі розвитку. Культура є тим елементом, що формує в людей почуття приналежності до групи. Члени однієї культурної групи більше розуміють і симпатизують один одному, ніж стороннім. Ці загальні для членів групи почуття відбиваються в різноманітних культурних особливостях. Культура викликає не тільки солідарність, але й конфлікт у середині груп та між ними. Розглянемо це на прикладі мови – головного елемента культури. З одного боку, можливість спілкування сприяє об'єднанню членів соціальної групи: загальна мова поєднує людей. З іншого боку, загальна мова „виключає” з групи тих, хто не знає цієї мови, і навіть тих, хто розмовляє в трохи іншій манері. У будь-якому суспільстві існують кілька версій мови, так само як і варіацій у жестикуляції, стилях одягу й наборах ціннісних орієнтацій. Усе це призводить довідокремлення соціальних груп та може стати причиною групових конфліктів. Відомий соціолог Н. Смелзер виділяє три види культурних конфліктів: аномію, культурне запізнення та панування чужої культури. Термін „аномія” (від фр. апотіе – неорганізованість) як руйнування культурної єдності через відсутність чітких соціальних норм, уперше вжив французький соціолог Е. Дюркгейм ще в 90-ті роки XIX ст., підкреслюючи, що аномія була пов'язана з руйнацією, послабленням або суперечностями в системі соціальних цінностей, норм та соціальних зв'язків. І з тих пір дослідники суспільства неодноразово відзначали, що зростання злочинності, збільшення кількості розлучень були результатом руйнування культурної єдності, особливо щодо релігійних та сімейних цінностей. Інший дослідник цієї проблеми – американський учений Р. Мертон – вважав, що аномія виникає в разі розриву між існуючими в культурі цілями (цінностями) й схвалюваними засобами їх досягнення (нормами). На початку XX ст. У. Огборн запропонував увести в науковий обіг поняття „культурного запізнення”. Цим терміном описуються ситуації, коли зміни матеріальної сфери випереджають можливості нематеріальної культури (звичаї, переконання, філософські системи, закони і форми правління) пристосуватися до них. Результатом цього, як вважає У. Огборн, є постійна невідповідність між матеріальною і нематеріальною культурою, що породжує велику кількість досі не розв’язаних соціальних проблем. Третій вид культурного конфлікту спостерігається в доіндустріальних суспільствах, колонізованих європейськими націями. Згідно з дослідженнями Б. Маліновського, ці суспільства мало інтегровані через наявність великої кількості суперечливих елементів у їх культурі. Вивчаючи суспільства Південної Африки, Б. Маліновський відзначив протиборство двох культур, що мають різну структуру: місцевої та культури європейських колоніальних держав. Якщо європейські цінності „накладаються” на місцеві, африканські, результатом є не інтеграція, а конфліктне змішування двох культур. На думку Б. Маліновського, ця суміш виглядала нестабільною. Він передбачив тривалу боротьбу між двома культурами навіть після того, як колонії здобудуть незалежність. Отже, моделі культури формуються в ході постійної боротьби між протилежними тенденціями – до об'єднання й роз'єднання. Для позначення особливого соціального феномена, вираженого в почутті приналежності до спільності, скріпленої спільним минулим і сьогоденням та бажанням загального майбутнього, використовується поняття „ідентифікація” –процес і результат самоототожнювання людини з іншою людиною (в нашому випадку – носієм іншої культури). Основою для цього почуття є сформована подібність у способі життя, традиціях, цінностях, світогляді. Складаючись у порівнянні „своїх” та „чужих”, воно випробовує вплив від сприйняття себе з боку цього „чужого”. При цьому почуття ідентичності може або посилюватися від подібного порівняння, або піддаватися руйнуванню, якщо деякі характеристики „своїх” перестають відповідати сформованим уявленням, а їх поведінка вже не відповідає очікуванням, основаним на минулому досвіді. В останньому випадку відбувається переосмислення традиційної і пошук нової ідентичності. Результатом може стати або зміцнення власної ідентичності, нерідко в дещо зміненому вигляді, або „примикання” до іншої, більш „сильної”. Втрата ідентичності загрожує втратою психологічної рівноваги, дискомфортом, розпадом цінностей та не може продовжуватися довго. Суспільні науки пропонують кілька підходів до аналізу соціальних ідентифікацій. Так, когнітивістський підхід (X. Тажфель, А.А. Леонтьєв) акцентує увагу на потребі людини в поясненні власної поведінки, а для соціопсихологічного підходу найбільш важливим є питання про взаємозв'язок процесів ідентифікації з базовими потребами особистості, такими, як самозбереження, самореалізація, потреба у належності до групи або дистанціюванні від неї. Ідентифікація з групою чи спільністю, відповідно до психоаналітичної теорії 3. Фрейда, співвідноситься з потребою в любові, захисті з боку сильного авторитету, проте в цій концепції недостатньо висвітлюються механізми соціальної ідентифікації, а саме – факт уключеності людини у безліч соціальних зв'язків – як прямих, так і опосередкованих.  Інтенсифікація соціального розвитку, значні соціокультурні зміни неминуче сприяють виникненню соціальної маргінальності, що важливо враховувати при дослідженні особливостей міжкультурної комунікації.Маргінальність (від лат. таrgо – межа, край) – це стан особистості або соціальної групи, спільності, що існує на межі двох різних культур. Поняття маргінальності фіксує відрив від цінностей і норм однієї культури при недостатньому рівні адаптації у системі цінностей та норм іншої. В особистісному плані маргінальність спричинює психічне напруження, адже на індивіда впливають відразу дві культурні системи, цінності й норми яких можуть заперечувати одна одну, що може призвести до подвійності особистісної самосвідомості. На думку американського соціолога Р. Парка, маргінальна особистість – продукт природно-культурного процесу, що розширює взаємодії культур. Така людина, за Р. Парком, неминуче стає (порівняно з оточуючим його культурним середовищем) індивідом з ширшим світоглядом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами. Велике значення для з'ясування особливостей міжкультурної комунікації представників різних націй мають категорії "толерантність" і "емпатія". Толерантність (від лат. tоlеrапtiа – терпіння) ми розуміємо як терпимість до іншого способу життя, поведінки, інших поглядів, звичок, вірувань тощо. Зрозуміло, що толерантність необхідна у відносинах між представниками різних народів, націй і релігій. Вона є ознакою впевненості в собі й усвідомлення надійності власних позицій, які не бояться порівняння з іншими точками зору та не уникають духовної конкуренції. Одне з найбільших досягнень цивілізації пов'язане з умінням знаходити контакт між представниками всіляких культурних світів. Одна справа – мати уявлення про іншу культуру, знати її мову (яка в широкому значенні містить усю систему символів і символічних дій), а інша – спробувати зрозуміти чужий світ та визнати всі наслідки усвідомлення факту універсальності людської природи, що виявляється в створенні різних унікальних культур із власним поглядом на світ, особливими традиціями й ритуалами, зі своїми цінностями. Людям, котрі потрапляють в інший культурний світ, потрібні роки для того, щоб освоїтися в "новому" для них символічному просторі. При цьому кращу пристосованість демонструють люди, які представляють культури з досвідом міжкультурного спілкування, і, навпаки, представники замкнених культур важче освоюють культуру „інших” світів. Багато емігрантів, що прожили половину життя за кордоном, виявляються не в змозі зробити остаточний ціннісний вибір між „далекою своєю” і „близькою чужою” культурами. У цьому розумінні представники багатонаціональної культури України й Росії з її тисячолітнім досвідом спілкування з різними типами культур (як Сходу, так і Заходу), мають високий рівень толерантності. У психології прийнято умовний розподіл людей на інтровертів та екстравертів. Інтроверти звернені на самих себе і зосереджені на собі, а екстраверти представляють їх повну протилежність – вони спрямовані, насамперед на навколишній світ. Цю поширену градацію цілком можна застосувати до типології більших об'єктів, у тому числі й до масштабного комплексу питань про український національний характер. У деякому значенні слов'янський характер – інтровертний. При зовнішній відкритості до впливу інших культур він внутрішньо залишається несприйнятливим до них. Так, найбільший знавець російської культури академік Д. Лихачов розділяє Росію та Захід за принциповою різницею в типі цивілізацій. Росія, як вважав Д. Лихачов, це „цивілізація Слова і Духа, Душі, а не цивілізація Справи як на Заході”. Формування толерантності є одним із завдань багатьох культур (як Заходу, так і Сходу). Але практика ставлення до індивідів зі своєї культури як „до людей”, а до інших індивідів – як до „не зовсім людей”, характерна й донині для деяких (а може, і багатьох) культурних груп незалежно від того, є вони представниками етнічної культури, національної, традиційної чи модерну. Це ставлення виявляється в поглядах латишів на росіян, росіян на чукчів, слов'ян   на албанців, білих на чорних та ін. У широкому змісті всі форми пригнічення, насильства, експлуатації ґрунтуються на розподілі світу на „своїх” і „чужих”, уявленні про власну моральну перевагу та неповноцінність інших людей.„Ми називаємо групу диких племен, що живуть у Північній Америці, ескімосами. Ця назва означає „той, хто їсть сиру рибу”. Однак ескімоси називають себе „інупук”, що означає „справжні люди”. Своїм ім'ям вони підкреслюють суперечності, що існують між ними й усіма іншими людьми, які можуть бути реальними, але „не справжніми”. В. Освальд. Розуміння нашої культури Розглядаючи проблему міжкультурних відносин, Р. Ханвей виділяє кілька рівнів міжкультурного розуміння (табл. 3.1). Таблиця 3.1 Рівні міжкультурного розуміння
На першому рівні індивід, який потрапив, наприклад, до Японії, визнає, що японці перебільшено ввічливі. На другому рівні їх ввічливість і величезна кількість незрозумілих жестів можуть дратувати цього індивіда, оскільки культурна символіка, котра використовується, контрастує з тією, що прийнята в його „рідній” культурі. На третьому рівні знаходяться ті, хто здатний на інтелектуальному рівні зрозуміти наявні розходження між двома культурами. При цьому досягається здатність до довіри, основана на простій ідеї, що представники іншої культури – теж люди. Але й цей рівень недостатній, хоч і більш досяжний, ніж наступний, четвертий, рівень. Четвертий рівень характеризується досягненням здатності до глибокого емоційного співчуття – емпатії (від англ. етраthу – співчуття) як здатності поставити себе на місце іншої людини в контексті його культури, зрозуміти почуття, бажання, ідеї і вчинки. Відповідно до запропонованої схеми, довіра досягається тільки на третьому й четвертому рівнях, і тільки на основі довіри можна досягти емпатії. Як стверджує Р. Ханвей, третій рівень (або інтелектуальне усвідомлення культурних розходжень) більш досяжний та найбільш реальний, хоча і не достатній. Поняття емпатії значно ширше, ніж поняття жалю, оскільки воно вміщує не тільки співчуття в біді, а й співпереживання радості. Емпатія – це здатність до співчуття в усьому емоційному спектрі. Це в підсумку здатність поставити себе на місце іншого в його ситуації, перебороти рамки своєї життєвої ситуації, а також перебороти ті рамки, що обмежують поведінку людини в традиційному суспільстві. Не можна не визнати, що засоби масової інформації роблять більш відкритими для нас інші культурні світи і формують у сучасної людини здатність до розуміння інших культур як основу для появи емпатії. Сучасним людям, якщо їх порівнювати з представниками традиційних культур, властива велика відкритість як передумова більшої здатності до емпатії. У замкнених співтовариствах традиційних культур існувала жорсткіша система регуляції поведінки людини (ритуал), місце індивіда в суспільстві та вся його поведінка були чітко визначені його соціальним статусом. Наявність твердих ієрархічних рамок у середині культурного спілкування робило складною можливість міжкультурного спілкування як сфери, недоступної для традиційних способів регуляції. Культура Нового часу виробила свої, більш універсальні способи регуляції в середині культурного спілкування (етикет), що досить успішно регулюють міжкультурне спілкування на всіх рівнях (дипломатичний етикет, повсякденний, святковий, діловий етикет, етика бізнесу й міжнародних контактів тощо). Модернізація суспільства привела до трансформації характеру спілкування як у середині національної культури (між представниками різних соціальних верств, різних субкультур, різних етносів), так і між національними культурами, а також між цивілізаціями. Сучасне суспільство вимагає від людини значно більшого рівня симпатії та емпатії щодо інших культур, ніж того, на яке був здатний представник традиційного суспільства. Сучасна людина повинна мати зовсім інші погляди на світ, зовсім іншу здатність до змін, ніж традиційна людина. З огляду на сказане, можна спробувати змоделювати різні типи людини залежно від її здібностей до міжкультурної комунікації (табл. 3.2). Таблиця 3.2 Типи особистості (за моделями міжкультурної комунікації)
Сучасний тип особистості формується в контексті мінливих соціальних умов і культурних контактів, що мають тенденцію до постійного розширення. Такий тип людини є результатом змін у системі освіти, наслідком широких соціальних процесів, що включають взаємодії та контакти у світовому масштабі. Чим більша кількість людей досягне стану описаного четвертим рівнем освоєння іншої культури, тим меншою буде ймовірність виникнення ціннісних конфліктів (як у середині однієї культури, так і між різними культурами). „При всій розбіжності між локальними цивілізаціями, що існували як у минулому, так й існуючими в наш час, ми можемо говорити про втілення в кожній з них загальнолюдських соціальних і моральних цінностей. А розбіжності між ними представляються вже не як культурна несумісність, а як міра втілення культурних неминучих цінностей, які є загальним надбанням людства, пов'язаного спільною долею. У свою чергу, це дозволяє нам побачити сенс всесвітньої історії в становленні, ствердженні загальнолюдських цінностей та в їх сприйнятті всіма народами нашої планети”. Араб-Огли Е.А. Європейська цивілізація та загальнолюдські цінності Сучасна людина, яка включена у світову систему комунікації, розуміє глобальні перспективи, усвідомлює факт залежності всіх людей (уключаючи себе) від культурного середовища. Людина, яка володіє загальнолюдським масштабом оцінки, є більш раціональною і толерантною. |
Схожі:
| Посилання на використані ресурси Інтернету Вельфлин Г. Ренессанс и барокко. Пер с нем. СПБ, 1913 Герман Вейс. История культуры народов мира. – Москва : Эксмо, 2005 |
ОРІЄНТОВНИЙ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ КОНСПЕКТУВАННЯ З КУРСУ Барабаш Ю. Я. «Знаю человека…». Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М., 1989 |
| Это билеты по Истрии украинской культуры, можно их использовать для написания реферата |
Библиографический список литературы по вопросам высшей школы Брызгалина Е. В. О критериях оценки педагогической деятельности преподавателя в контексте управления качеством образования / Е. В.... |
| МЕЖГОСУДАРСТВЕННЫЙ СОВЕТ ПО СТАНДАРТИЗАЦИИ, МЕТРОЛОГИИ И СЕРТИФИКАЦИИ Российской государственной библиотекой и Российской национальной библиотекой Министерства культуры Российской Федерации, Межгосударственным... |
СЕРГІЙ ЖАДАН: ЛІТЕРАТУРА НЕ Є ЧИМОСЬ БІЛЬШИМ, НІЖ СПОРТ ЧИ ПРОҐНОЗ ПОГОДИ Львів), «Історія культури початку століття», «Біґ Мак» (обидві — Київ 2003), «История культуры начала столетия» (2003, Москва). Тексти... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ Економічна теорія: Навч метод посібник для самост вивч дисц. / О. В. Бородкіна – К.: ДУІКТ, 2010. –с |
Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч посіб Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с |
| Колесніченко Л. А., Борисенко Л. Л. К 60 Основи психології та педагогіки:... К 60 Основи психології та педагогіки: Навч метод посібник для самост вивч дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 157 с |
1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua