Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия культуры. Спб., 1995. Бокань В. Культурологія: Навч посібник
|
|
Скачати 3.33 Mb.
|
|
ТЕМА 3. СОЦІОКУЛЬТУРНА ДИНАМІКА. ДІАЛОГ КУЛЬТУР 3.1. Провідні теорії динаміки культури. 3.2. Наступність як закономірність розвитку культури. 3.3.Наука і техніка як складові частини матеріальної і духовної культури. Концепція „двох культур” Ч.П. Сноу. 3.4. Гуманістичні тенденції науково-технічного прогресу, проблеми та суперечності їх розвитку на сучасному етапі. 3.5. Міжкультурна комунікація. Толерантність і емпатія як специфічні риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу. ЛІТЕРАТУРА Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 2005. Культурология. Основы теории и истории культуры: Учеб. пособие. – Спб., 1996. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник. – К., 2006. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посібник. – К., 2004. – С.75 -78. Гуревич П.С. Культурология. Курс лекций: Учебник для вузов. – М., 2003. – С. 104 – 122. Павленко О.П. Культурологія: Посібник для підготовки до іспитів. – К., 2006. Колінгвуд Дж. Ідея історії. – К., 1996. 3.1. Провідні теорії динаміки культури. Під динамікою культури в культурології прийнято розуміти наукове осмислення сутності культурно-історичного процесу, його основних принципів і властивостей, а також закономірності змін. Власне, динаміка культури – це її розвиток та зміни. На сьогодні культурологія спирається на три основні підходи в поясненні культурної динаміки (чи культурних змін), а саме:
Іншими словами, історія культури людства розуміється як спільний еволюційний процес, єдиний шлях, яким повинні пройти всі народи. Причому культурно-історичні епохи та їх послідовність у різних еволюційних теоріях можуть визначатися за різними принципами: або як еволюція людської свідомості й моралі (рух від дикості через варварство до цивілізації), або як еволюція форм пізнання (магія – релігія – наука), або як еволюція економічно-виробничих відносин (первісний комунізм – рабовласництво – феодалізм – капіталізм – соціалізм – комунізм), або як процес зміни форм політичного устрою суспільства. Спільним у всіх цих теоріях є те, що культурний розвиток і прогрес виявляється у безперервних поступових змінах, кількісних збільшеннях одних та зменшеннях інших вимірів і якостей культури: наприклад, у збільшеннях рівня соціальної справедливості або технічної оснащеності, зменшеннях рівня залежності від природи або расової й національної нетерпимості тощо. Еволюціоністська культурологічна парадигма вважається хронологічно першою (принаймні стосовно європейської науки сучасного типу). Її джерела найчастіше виявляються в просвітницькій ідеї про те, що тенденція до змін одвіку закладена в культурі, є її суттєвою рисою, а кінцева мета розвитку внутрішньо зумовлена. Не можна обійти увагою і той момент, що подібні філософсько-культурологічні ідеї розвитку виникли на тлі блискучих успіхів природничих наук того часу, зокрема еволюціоністичного пояснення історії Землі та розвитку біологічних видів. Показово в цьому плані, що один із найпомітніших представників еволюціонізму Г. Спенсер у своїй праці „Основи соціології” уподібнював людську культуру біологічному організмові, порівнюючи виробництво з системою харчування, торгівлю – з розподільною системою, а державу – із системою регулятивною. (Однак, зверніть увагу на те, що Спенсерове уподібнення культури біологічному організму принципово відрізняється від досить поширених уподібнень культури біологічним організмам у циклічних концепціях, про які буде йти мова далі. У Спенсера йдеться про уподібнення структурно-функціональне, там же ми матимемо справу з уподібненням онтогенетичним, уподібненням за стадіями життя й розвитку). Оскільки як наукова школа еволюціонізм сформувався тільки в XIX ст., то засновниками еволюціонізму прийнято вважати Едуарда Бернетта Тайлора (1832-1917), Льюїса Генрі Моргана (1818-1881) та Герберта Спенсера (1820—1903). Тривалий час еволюціоністська концепція культурного розвитку домінувала в багатьох національних наукових школах і досі має численних прихильників та послідовників. Серед найвідоміших представників культурного еволюціонізму, крім Тайлора, Моргана, Спенсера, слід назвати і таких науковців, як Дж. Фрезер (Англія), А. Бастіан, Ю. Ліпперт (Німеччина), Ш. Лєтурно (Франція), Ю. X. Стюард, Л. Байт, Дж. Мердок (США). Слід зазначити, що саме за принципами еволюціоністської культурологічної парадигми сьогодні побудований шкільний курс всесвітньої історії, згідно з яким існування всього людства поділено на етапи давньої, середньовічної, нової та новітньої історії. При цьому кожен наступний період розглядається як загалом прогресивніший відносно попереднього (незважаючи на наявні специфічні в кожен історичний період проблеми, ризики й конфлікти культури) і такий, що поступово наближає культурну реальність до сучасного її стану. За принципами культурологічного еволюціонізму здебільшого формуються й експозиції музеїв: від залу до залу або від стенда до стенда проводиться ідея еволюції, розвитку, вдосконалення об'єктів і феноменів культури. Науковий культурологічний еволюціонізм має низку варіантів. Так, для XIX ст. характерним був так званий однолінійний еволюціонізм, який звертав увагу на певні паралелі між біологічною й культурною еволюціями, оскільки кожна з них, по-перше, виявляє тенденцію до ускладнення і, по-друге, спрямована до розвитку вищих форм, тобто вдосконалення та прогресу. Цей класичний напрям еволюціонізму XIX ст. мав предметом дослідження реальні культури і концентрувався переважно на розподілі їх артефактів за ступенем універсальної еволюційної послідовності. Відмінності між різними культурами пояснювалися необхідністю пристосувань до різних природних середовищ. Саме предметом дослідження ця перша версія еволюціонізму відрізнялася від другого, пізнішого варіанта еволюціонізму, який багато хто з культурологів (зокрема Ю. Стюард) називає універсальним. Для цього різновиду еволюціонізму характерний інтерес передусім до культури в цілому, а не до різноманітних конкретних культур. Третій напрям дістав назву багатолінійного еволюціонізму, або ж неоеволюціонізму. Він, як і однолінійний еволюціонізм, має справу з конкретними культурами, але шукає в них не універсальні закономірності та підтвердження однотипності розвитку, а скоріше – аналогії в процесах, що паралельно відбуваються в різних культурах, тобто все ж таки припускає наявність певної специфіки розвитку кожної культури. У працях еволюціоністів XIX ст. (представників однолінійного еволюціонізму) було підсумовано й систематизовано накопичені протягом століть численні та різноманітні знання про культуру взагалі, а надто про окремі культури. Хоча наголос робився на ідеї, згідно з якою всі культури проходять паралельні, генетично не споріднені етапи, але увага приділялась в основному конкретним прикладам реалізації того чи іншого культурного об'єкта чи явища в певній культурі. Праці представників цієї наукової парадигми часто нагадували своєрідні енциклопедії або каталоги культури, оскільки вважалося, що все в культурі еволюціонує і має бути систематизоване. Сучасний німецький учений І.М. Греверус, автор культур-антропологічного дослідження „Культура і повсякденність”, зауважує, що в 10-томній "Енциклопедії історії світової культури", виданій наприкінці XIX ст., наводився вражаючий за обсягом перелік еволюціонуючих елементів культури: тілесна конституція, одяг, прикраси, знаряддя мисливства і рибальства, знаряддя обробки і меліорації землі, транспортні засоби для пересування водою та сушею, житла, домашні речі, посуд і сховища, інструменти, предмети поховання і поховального ритуалу, пам'ятники, зброя, релігійні предмети, музичні інструменти, орнаменти й т. д. Показово, що наведений перелік містить факти матеріальної культури, які можуть бути зібрані й систематизовані за принципом традиційного музейного каталогу. Універсальний еволюціонізм, представлений такими дослідниками, як Л. Байт, В. Г. Чайлд та інші, майже не цікавився дослідженнями специфічних, варіативних прикладів пристосування різних культур до свого середовища (що було характерним для класичного однолінійного еволюціонізму), а намагався сформулювати загальну суть і універсальні принципи пристосування людського роду до виживання (поза конкретними варіантами). Так, Л. Байт писав про те, що культура „в цілому обслуговує потреби людини як роду, але це не діє, коли ми намагаємося врахувати різновиди специфічних культур”. І далі: „Функціонування будь-якої конкретної культури, звісно, визначає конкретне оточення. Але якщо брати культуру в цілому, можна розглядати весь вплив оточення в комплексі, щоб отримати постійний фактор...”. В. Г. Чайлд наголошував, що увага до особливого та специфічного може стати серйозною перешкодою до встановлення загальних стадій в еволюції культур. Відповідно для того, щоб виявити загальні закони еволюції всіх суспільств, ми „абстрагуємось... від деталей, зумовлених різноманітним середовищем проживання”. Марксистська теорія розвитку, хоча й була розроблена в XIX ст., проте також є близькою саме до універсального еволюціонізму. Багатолінійний еволюціонізм (або неоеволюціонізм), ідею якого висунув американський антрополог та культуролог Ю. Стюард, намагається пояснити причини схожості між культурами їх паралельною тотожністю. Він спирається на положення про наявність важливих повторюваностей і періодичностей у культурних змінах та має на меті виявити специфічні культурні закони. Основним завданням багатолінійного еволюціонізму є дослідження повторюваних причинно-наслідкових відношень в окремих культурних традиціях. Еволюціоністська культурологічна парадигма зробила значний внесок у розуміння природи людини, осягнення феномена культури, її функцій та закономірностей розвитку. Завдяки дослідженням учених-еволюціоністів людська культура набула цілісного вигляду, була впорядкована й систематизована. Проте саме ця впорядкованість, яка в деяких теоріях набула самоцільного значення, становила найуразливіше місце еволюціонізму. Адже чим більшою ставала впорядкованість, тим більше схематизувалося розуміння культурних процесів.
Іншими словами, якщо зміни в культурі з погляду еволюціонізму майже завжди трактуються як зміни розвитку, то з точки зору циклізму — скоріше, як зміни функціонування. Відповідно до циклічних концепцій різні культури (принципи їх виокремлення –це самостійна проблема) не пов'язані відношеннями послідовності й не можуть піддаватися ціннісним порівнянням. Між різними культурами не можна проводити порівняння з метою встановлення більш прогресивних, розвинутих, цінних культур і навпаки, оскільки вони є просто принципово різними і самодостатніми феноменами. Наукову парадигму, в межах якої розробляються циклічні теорії культури, нерідко називають також плюралістичною, оскільки вона основана на ідеях плюралізму, визнання рівноцінності всього розмаїття культур. Передумовою формування плюралістичної культурологічної парадигми стало певне перенесення уваги вчених із дослідження й аналізу культури як такої, з вивчення культурних констант, тобто постійних, загальних, стійких елементів, властивих культурі взагалі, на дослідження багатоманітності та варіативності культурних форм існування людини, на аналіз відмінностей між різними культурами. Власне, йдеться про зміну ракурсу дослідження: замість загальнолюдської культури (яка хоча й складається з окремих, так би мовити, відгалужень та відрізків, але є цілісною і єдиною) в поле зору потрапляють конкретні, незалежні одна від одної етнорегіональні культури.  У циклічних концепціях розвитку йдеться не про односпрямовану еволюцію всієї загальнолюдської культури, а про зміни фаз (циклів), які повторюються через певний проміжок історичного часу, виявляючи себе в житті й історії різних культур. Так само як кожна людина народжується, проходить стадії дитинства, юності, зрілості, старості та, зрештою, помирає, а поруч з нею (і після неї) інші люди (близькі й далекі) також переживають різні стадії життя, так і в загальнолюдській культурі кожна окрема культура з'являється, переживає певні цикли свого існування та зникає. Кожна з культур має свою власну історію, й не можна говорити про давню, середньовічну, нову історію Європи як про універсальну історичну шкалу всього людства.На філософському рівні основою плюралістичної парадигми стали теорії історичного коловороту, згідно з якими людство в цілому або його окремі частини рухаються по замкнутому колу з періодичним поверненням до вихідного стану й наступними новими циклами відродження і занепаду. Залежно від трактування цього стану суспільства – як передодня його чергового відродження або неминучого занепаду – теорії історичного коловороту мали або оптимістичний, або песимістичний характер. Подібні теорії траплялися ще за давніх часів, наприклад у Аристотеля, давньогрецького історика Полібія, давньокитайського історика Сима Цяня, які намагались угледіти в розгортанні історичного часу певні ритм і закономірність, співвідносні з ритмами та коловоротами природи. Ідеї історичного коловороту були також популярними в буддистських концепціях буття, в середньовічному Китаї, в арабській філософії пізнього Середньовіччя. На європейський Новий час припадає черговий сплеск їх популярності (Маккіавеллі, Віко, Фур'є). На методологічному рівні важливою основою плюралістичної парадигми став функціоналізм, що диктував розуміння культури як цілісності, у котрій немає жодного зайвого елементу. Будь-що наявне в культурі: релігійні традиції, суспільні ритуали, специфіка ведення домашнього господарства, деталі одягу – все має свою функцію у цілісності культури. Звідси випливає, що не можна змінити щось у культурі, не завдавши тим самим їй шкоди як цілісному і завершеному феномена. З позицій циклізму кожна культура почала розглядатись як самодостатня цінність, незалежно від того, яке місце відводить їй еволюціоністська шкала. З погляду циклічних теорій немає культур примітивних та високорозвинених. Усі вони різні не за досконалістю або довершеністю, а за індивідуальною суттю й до того ж можуть перебувати в цей історичний момент на різних етапах своїх життєвих циклів. Причому змінити життєвий цикл зовнішнім утручанням, штучно зробити культуру „дорослішою” так само неможливо без непоправної шкоди для неї. Різні авторські теорії циклічного розвитку культури були запропоновані М. Данилевським, О. Шпенглером, Л. Гумільовим, Е. Маєром та багатьма іншими. З принципів циклічної парадигми в дослідженнях культури виходили Б. Маліновський, А. Редкліф-Браун. Нерідко до культурологічного циклізму відносять також і концепції культури, запропоновані А. Тойнбі та П. Сорокіним. Спільним для всіх прихильників циклізму було уявлення про „історичні індивідуальності”, якими є всі культурні утворення, й про наявність життєвого циклу в кожній культурі. Російський історик та соціолог Микола Данилевський (1822—1885), наприклад, принципово заперечував ідеї єдності людства, єдиного напряму його розвитку: „Загальнолюдська цивілізація не існує і не може існувати, тому що це була б неможлива й зовсім не бажана неповнота... Загальнолюдського не тільки немає в дійсності, але і бажати бути ним – значить задовольнятися загальним місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одним словом, задовольнятися неможливою неповнотою”; „Прогрес не в тому, щоб іти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле, яке є поприщем історичної діяльності людства, пройти в різних напрямках...”. Данилевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур – або культурно-історичних типів. Він сформулював такі зумовлені ідеями циклізму закони історичного розвитку культурно-історичних типів:
Данилевський звертав увагу на те, що різні народи робили різної ваги і характеру внески в культурний розвиток людства. На цій підставі він виділяв народи-творці, народи-руйнівники та народи суто етнографічні. Лео Фробеніус (1873—1938), німецький етнолог і представник філософії культури, запропонував поняття "культурного кола" та вчення, згідно з яким певні культурні форми є характерними для певних життєвих просторів й обмежуються ними. За Фробеніусом, кожна культура є своєрідним організмом, окремою, самостійною сутністю, яка проходить ті самі стадії розвитку, що і рослина, тварина або людина. Освальд Шпенглер (1880—1936) поділяв історію на історії локальних культур, кожна з яких існує приблизно тисячоліття і врешті-решт перетворюється на цивілізацію. Кожна культура існує уособлено, ізольовано, живе своїм індивідуальним життям, у власному ритмі й „тональності”, вона нічого не може перейняти від інших культур. З переходом до стадії цивілізації культурний організм поступово гине. Цивілізація як уособлення бездушного інтелекту та масового суспільства є занепадом, „присмерком” культури. З переходом до цивілізації (на думку Шпенглера, у греко-римській культурі це відбулося в епоху еллінізму, а в західноєвропейській — у XIX ст.) стають нібито непотрібними художня й літературна творчість. Тому Шпенглер пропонував сучасникам відмовитися від безпідставних претензій на „сучасну культуру” і чесно та відверто звернутись до техніцизму. Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975), англійський історик та філософ, також значною мірою поділяв ідеї коловороту локальних культур. Він був переконаний у багатоманітності форм соціальної організації людства, кожна з яких має індивідуальну систему цінностей. Усі культури (або ж цивілізації) проходять у своєму розвитку одні й ті самі стадії виникнення, зростання, надлому і занепаду, після чого поступаються місцем іншим. Розвиток, динаміка руху цивілізації визначається законом "виклику й відповіді", згідно з котрим кожен крок цивілізації вперед робиться як відповідь на той чи інший "виклик" (ризик, загрозу з боку природи або історії). Тойнбі виділяв спочатку 21 тип локальних культур-цивілізацій, потім поступово скоротив їх кількість до 5. При цьому Тойнбі переконаний, що жодна цивілізація ще не пройшла весь можливий шлях до кінця. Крім того, у своїй 12-томній праці "Осягнення історії" він писав, що абсолютно незалежними та замкнутими різні культури були тільки до європейського Нового часу (Модерну). З цього ж періоду вони вступають між собою у взаємодію і можуть уникнути загибелі, якщо об'єднаються в єдину світову цивілізацію на основі майбутньої нової Вселенської релігії. Одним з наслідків впливу циклічної парадигми на наукову ментальність стала зміна уявлень про музей. З точки зору циклізму для вивчення культури недостатньо зібрати її культурні об'єкти, ритуали тощо, описати і систематизувати їх. Необхідно також з'ясувати функцію кожного об'єкта або елемента в цілісності культури. В традиційному „еволюціоністському” історичному або етнографічному музеї експозиція організована за "каталожним" принципом, тобто експонати систематизовані й розміщені на стендах або у вітринах, акцентується увага на їх історичній еволюції, змінах (наприклад, удосконалення знарядь праці або специфіка костюма різних епох). За таким принципом оформлено експозицію Національного музею історії України в м. Києві. В музеї ж, експозиція якого оформлена з позицій циклістської парадигми та функціоналізму, метою є відтворення відповідного культурного середовища. В такому музеї експонати мають демонструвати свою функцію, свою культурну роль. Відвідувач може не просто побачити „предмети вжитку”, а відчути образ, своєрідність іншої культури чи іншої епохи. За таким принципом організовано, наприклад, Державний музей народної архітектури і побуту України в Пирогові під Києвом. Учені, які створювали свої концепції культури в межах циклізму, по-різному уявляли фази культурних змін, по-різному класифікували живі та померлі культури. Наприклад, М. Данилевський виділяв від 10 до 13 культурно-історичних типів (або культур), серед котрих завжди називав: єгипетський, китайський, ассирійсько-вавілоно-фінікійський (або давньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (або аравійський), германо-романський (або європейський). О. Шпенглер нараховував вісім культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, „аполлонівська” (греко-римська), „магічна” (візантійсько-арабська), „фаустівська” (західноєвропейська), культура майя. З циклічною парадигмою дослідження до певної міри може бути співвіднесений і прийнятий у сучасній культурології поділ усього масиву світової культури на „культурні регіони”. Поняттям "культурний регіон" визначається своєрідна єдність духовних характеристик певних народів, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських, етичних, естетичних світоглядних принципів. Як правило, виділяють такі культурні регіони: індійський, європейський, латиноамериканський, далекосхідний, арабо-мусульманський, тропічноафриканський.
До основних представників дифузіонізму належать Г. Тард (1843—1904, Франція), Ф. Боас (1858-1942, США), Ф. Гребнер (1877-1934, Німеччина). Згідно з дифузіонізмом, в основі культурного розвитку лежать процеси запозичення й поширення культури з одних центрів до інших, і тому кожна з культур не обов'язково має проходити абсолютно всі еволюційні стадії, як вважали еволюціоністи. Дифузіонізм насамперед звертався до вивчення процесів акультурації (сприйняття одним народом повністю або частково культури іншого народу), культурних взаємодій, розкриття механізмів засвоєння культурних досягнень інших народів, що для деяких культур створює можливість пропускати певні (необхідні, за еволюціонізмом) стадії розвитку. До засобів поширення культури дифузіоністи відносили завоювання, колонізацію, торгівлю, міграцію, добровільне наслідування та внутрішньосистемні фактори розвитку. Близьким до дифузіонізму є "культурний ендосмос", із позицій якого культурний розвиток пояснюється насамперед безперервними взаємовпливами народів. Біологічний термін «ендосмос» означає процес проникнення води й розчинених у ній речовин із зовнішнього середовища у клітину. Український філософ і культуролог С. Безклубенко так характеризує це явище: „Справді, подібно до того, як між розчинами (різної концентрації та відмінного „соляного” складу), за умови, коли вони не розділені цілковито непроникною перегородкою, відбувається їх природне перемішування, внаслідок чого через певний час може навіть установитися однорідний розчин (з переважаючими характеристиками більш концентрованого), так і між народами, їх культурами, що за необхідністю мають не лише відмінний „соляний” склад, але й різний рівень „концентрації”, відбувається процес взаємопроникнення та змішування аж до можливого (в ідеалі) „вирівнювання”. В разі, коли останнє набуває виразних рис початково більш "концентрованого", говорять про асиміляцію. Ясна річ, зазначений процес взаємодії відбувається спонтанно та цілковито стихійно насамперед там, де відсутні штучні непроникні перегородки між народами – в регіонах їх безпосереднього природного межування, так би мовити, на периферії чи окраїнах. (...) Тут не буде недоречним зауважити, що, за рідкісними і прикрими винятками, люди (сім'ї, роди, племена й народи) ніде і ніколи не існували в абсолютній ізоляції одне від одного. Відтак уявлення про самобутність народів та їх культур, як правило, перебільшені”. Про явище ендосмосу в зв'язку з проблемою формування національного стилю мистецтва ще раніше писав й український композитор та теоретик культури С. Людкевич: „Через безупинне діяння і переймання впливів сусідніх національних елементів раз у раз змінюється фізіономія народів та племен, через те й не можна властиво говорити про точно відокремлені національні типи: між так званими виробленими національними типами є в дійсності сотні перехідних нюансів, які за відповідних умов склалися б у нові відмінні типи”. І далі: "Культурний ендосмос та переймання чужих форм, хоч би й пережитих, є конечною умовою розвою всіх народів..." |
Схожі:
| Посилання на використані ресурси Інтернету Вельфлин Г. Ренессанс и барокко. Пер с нем. СПБ, 1913 Герман Вейс. История культуры народов мира. – Москва : Эксмо, 2005 |
ОРІЄНТОВНИЙ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ КОНСПЕКТУВАННЯ З КУРСУ Барабаш Ю. Я. «Знаю человека…». Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М., 1989 |
| Это билеты по Истрии украинской культуры, можно их использовать для написания реферата |
Библиографический список литературы по вопросам высшей школы Брызгалина Е. В. О критериях оценки педагогической деятельности преподавателя в контексте управления качеством образования / Е. В.... |
| МЕЖГОСУДАРСТВЕННЫЙ СОВЕТ ПО СТАНДАРТИЗАЦИИ, МЕТРОЛОГИИ И СЕРТИФИКАЦИИ Российской государственной библиотекой и Российской национальной библиотекой Министерства культуры Российской Федерации, Межгосударственным... |
СЕРГІЙ ЖАДАН: ЛІТЕРАТУРА НЕ Є ЧИМОСЬ БІЛЬШИМ, НІЖ СПОРТ ЧИ ПРОҐНОЗ ПОГОДИ Львів), «Історія культури початку століття», «Біґ Мак» (обидві — Київ 2003), «История культуры начала столетия» (2003, Москва). Тексти... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ Економічна теорія: Навч метод посібник для самост вивч дисц. / О. В. Бородкіна – К.: ДУІКТ, 2010. –с |
Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч посіб Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с |
| Колесніченко Л. А., Борисенко Л. Л. К 60 Основи психології та педагогіки:... К 60 Основи психології та педагогіки: Навч метод посібник для самост вивч дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 157 с |
1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua