Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия культуры. Спб., 1995. Бокань В. Культурологія: Навч посібник

Скачати 3.33 Mb.

Назва	Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия культуры. Спб., 1995. Бокань В. Культурологія: Навч посібник
Сторінка	4/22
Дата	14.03.2013
Розмір	3.33 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Культура > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 22

Регіональні культури – це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі й протягом тривалого історичного часу зберігають свою специфіку. Поняття „регіональна культура” може розглядатися на двох рівнях, а саме: в масштабах планети (наприклад, культура Латинської Америки, культура західноєвропейського регіону) та на рівні окремих територіальних одиниць держави (культура Західної та Східної України).

Кожне окреме суспільство створює протягом свого розвитку власну національну культуру – суперкультуру (або домінуючу культуру). Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління, народна культура тощо. Прикладом національних культур можуть слугувати українська культура, російська культура, французька культура, німецька культура тощо.

У межах великих культурних форм існують специфічні культурні форми: субкультура і контркультура; елітарна культура, народна культура і масова культура, сільська та міська культури.

У специфічних культурних формах розв’язується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання й навчання, звичаї й традиції, міфи й сказання, бібліотеки й музеї – це культурні форми, в яких здійснюються збереження та передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.

Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей приводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так, у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: „культура храму і монастиря”, „культура замку і палацу”, „культура села і хутора”, „культура середньовічного міста”. У сучасному світі це явище особливо характерне для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.

Субкультура (від лат. sub – під) – це цілісна культура відповідної соціальної групи в середині "великої національної культури", що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. У сучасному світі розрізняють такі субкультури:

- регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

- професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);

- етнолінгвістичні (пов'язані з мовними, етнічними особливостями соціальних груп);

- релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

- вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, а й знаходяться в конфронтації, протистоянні із суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

Термін “контркультура” був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологом Теодором Розсаком, який розумів під ним сукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури.

Поява терміна була пов’язана з молодіжними рухами 60-их-70-их роках ХХ ст. – хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів і стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Несприйняття буржуазних цінностей з найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі навесні 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: „Заборонити заборони!”, „Займатися коханням, а не війною!” тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей». Протягом півтора місяця студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом з тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.

Відтоді, культурологія й оперує поняттям „контркультура”. Отже, контркультура (від лат. сопtrа – проти) – це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам домінуючої культури.

Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, "Біле братство"), субкультура хіпі 60-их років XX ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери й ін.), які ламають традиційні механізми соціалізації і намагаються створити специфічний спосіб життя та культивувати свою відокремленість.

Контркультурні рухи завжди розбуркували суспільство, були своєрідним ферментом, що спричинив заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це в свою чергу приводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. В цьому сенсі контркультура – необхідний елемент будь-якої культури.

У XX та XXI ст. контркультурні рухи набули масовості, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо.

Розглядаючи структуру суперкультури, необхідно виділити і такі її елементи, як елітарна культура, народна культура та масова культура.

Елітарна культура створюється і використовується привілейованою частиною суспільства – елітою (від. фр. еlііе – краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.

Еліта – це найбільш спроможна до духовної діяльності частина суспільства. До високої культури належать образотворче мистецтво, класична музика і література. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури – це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, музиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає. Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво й салонна музика. Формулою елітарної культури є „мистецтво для мистецтва” та практика „чистого мистецтва”.

Відносне розшарування культури на „культуру для всіх” і „культуру для обраних” існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виник розподіл на елітарну культуру "грамотних" людей і фольклорну (народну, етнічну культуру). У XX ст. цей розподіл набув форм елітарної й масової культур.

Елітарна культура зорієнтована, на думку її творців, на сприйняття елітою як кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість. Це форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Інформація, що міститься в сучасних наукових виданнях, і зміст сучасного мистецтва, важкі для сприйняття і потребують для свого розуміння певних зусиль і відповідного рівня знань.

Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити шедеври літератури (наприклад творчість Дж. Джойса, Х.Л. Боргеса, О. Хакслі та поетів-символістів); музики – твори І. Стравінського, Г. Малера, А. Шнітке. К. Дебюсі; живопису – кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм; кіно –фільми А. Тарковського, О. Сакурова. Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедично освічених універсалів, які відчувають себе як удома в усіх сферах культури, минув. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняно нечисленна, еліта.

Народна культура включає в себе два види – популярну і фольклорну (колядні свята, український вертеп тощо) культури. Тому в народній культурі можна виділити два рівні – високий (пов'язаний із фольклором, що включає народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, котрі нині існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) та знижений (обмежений поп-культурою). Автори фольклорних творів зазвичай невідомі. Анонімність авторів не дозволяє віднести ці твори до елітарної культури. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід'ємне від праці й побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), груповими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода). Аудиторії народної культури в індустріальному суспільстві – більшість суспільства. Але в постіндустріальному суспільстві ситуація змінюється.

Масова культура (від лат. таssа - грудка, частка і сиltura - оброблення, виховання) являє собою сукупність явищ культури XX – XXI ст., характерних для економіки, управління, дозвілля, спілкування і особливо сфери художньої культури.

Масова культура (маскульт) – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, підпорядкуванням законам ринку, де поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції, домінуванням чуттєвої експресії, бажання отримати задоволення. Масова культура зароджується лише у Новий час у ході процесів індустріалізації та урбанізації, становлення загальної грамотності населення, деградації багатох форм традиційної звичайної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування й трансляції інформації і.т.ін. Термін «маскульт» уведено американцем Д. Макдональдом, оскільки саме в США це явище виникло в найбільш типових та яскравих виявах.

Ці явища включають особливості виробництва культурних цінностей в індустріальному та постіндустріальному суспільстві, що розраховані на масове споживання вищеназваної культури. Наголос робиться на "посередній" рівень розвитку наймасовіших споживачів цієї продукції.

XX ст. – час становлення єдиної загальнолюдської культури, котра розвивається засобами взаємозбагачення й взаємопроникнення її національних форм. Відбулася велика соціальна революція, причинами якої є колосальні зміни форм, способів та зразків життя людини. Індивід почав отримувати велику кількість інформації засобами електронного зв'язку і масової комунікації, змінилися кількість, форма та зміст соціальних контактів. Наприклад, перший концерт П.І. Чайковського в США в квітні 1881 р. у Карнегі-хол слухали не більше від тисячі людей; перший виступ у США рок-групи "Веаtles" у лютому 1964 р. у тій самій залі завдяки телебаченню – 73 млн людей; нині завдяки супутниковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися декілька мільярдів людей.

Масова культура – це феномен, який раніше не траплявся в людській історії. Тобто виник ще один дивовижний культурний феномен, що має відношення до того, що ми називаємо індустрією свідомості. Для масової культури характерне зведення елітарної культури до поверхової, беззмістовної форми, орієнтація на нерозвинені, низькі смаки. Масова культура пов'язана з уніфікацією духовного в особистості та суспільстві, вона завжди розрахована на комерційний успіх. Саме подібна індустрія „творить” сьогодні людину, нав'язуючи їй нові уявлення про світ і саму себе. Під впливом маскультури виникла особлива порода людини – людини масової.

Масову людину характеризують, як уважав X. Ортега-і-Гассет, дві риси: нестримне зростання життєвих потреб і природжена невдячність до всього, що сприяло полегшенню її життя. Масу найбільше цікавить власний добробут та найменше – джерела цього добробуту. Маса – це стійкий від людей, специфічна природа яких виникла в XX ст., і тому нині можна з повним правом говорити про антропологічну катастрофу.

Установка маскульту – розвага; він не існує поза mass media – сферою сучасних технічних засобів тиражування й активного впровадження у свідомість суспільства тих цінностей, які її ініціаторам здаються потрібними й вигідними – преса, кіно, радіо, телебачення тощо. Якщо елітарна культура твориться індивідами, зацікавленими насамперед у реалізації свого особистого таланту, то, скажімо, сучасний естрадний співак – це насправді цілий колектив працівників, які створюють його імідж – зачіску, грим, балетний фон, фонограму, декорації. Вони роблять часом чудесне перетворення досить скромної з погляду вокального або акторського обдарування особи на чарівного “ідола” естрадного жанру. Колосальні прибутки від “розкручування” такої естрадної зірки – не останній чинник її появи на артистичному небосхилі. Включається відповідний механізм реклами, формується мода на той чи інший імідж або напрям; як правило, така культура розрахована на невибагливі смаки (наприклад, “попса”).

Маскульт найохочіше звертається до таких жанрів мистецтва, як детективний роман, пригодницький і фантастичний жанри, вестерн, мюзикл, любовна лірика, трилер, бойовик, карикатура й комікси в образотворчому мистецтві, естрадна рок- і поп-музика, конферанс та інші розмовні жанри естради. Маскультом можна також вважати синтетичні види шоу-індустрії, стриптиз, масові постановно-видовищні вистави, стриптиз, професійний спорт (як видовище), індустрію відпочинку тощо. Для масової культури характерні є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощеність, розважальність. її світ багатоликий: пригодницька і детективна література, сентиментальна проза, кінематографія з бійками, вампірами, еротикою; музика – рок, реп, реггі, техно тощо; популярні нариси про навколонаукові і псевдонаукові справи, сенсаційні новини, спорт, містика... Масова культура не потребує від людини ні знань, ні роздумів – навпаки, під її впливом вона деградує, спираючись на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до давніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створює нові міфи, що сприймаються також „не розумом, а серцем” (чаклунство, ворожіння, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, комуністичні утопії).

У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і р своєму крайньому відображенні породжує контркультуру — войовничу і ворожу до існуючих у світі порядків узагалі; інша спирається на властиві простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо).

З маскультом тісно пов’язане поняття “кіч” . Етимологія цього слова походить від англійського “for the kitchen” – для кухні, німецького музичного жаргону початку ХХ ст. “Kitch” – халтура. Отже, кіч – псевдомистецтво, позбавлене художньо-естетичної цінності й перевантажене примітивними, розрахованими на зовнішній ефект, деталями.

Кожна культурна форма має своїх носіїв, або адептів, причетних до неї осіб, які так чи інакше підтримують її існування. Кількість таких особистостей - один із основних індикаторів її культурного потенціалу. Чим більша така кількість, тим більш значне місце займає вона в культурі. Адепти будь-якої культурної форми можуть залишатися неорганізованою більшістю причетних до неї людей, проте наявність у людей спільних інтересів призводить до їх намагання об'єднатися і створити різного роду спілки, серед котрих можна виділити як неформальні об'єднання, так і формально зареєстровані організації з уставом, правилами членства тощо. Наприклад, з історії імпресіонізму відомо, що цей напрям у французькому живописі в другій половині XIX ст. виник як неформальне об'єднання художників, котрі виступали проти офіційного (салонного) мистецтва. До групи входили художники Каміль Пісаро, Поль Сезанн, Клод Моне, Огюст Ренуар, Едгар Дега і Берта Морізо. Здебільшого, вони збиралися в паризькому кафе на вулиці Батіньоль. Ось чому спочатку вони отримали назву „батіньольська школа” (назва умовна), а згодом почали називатись імпресіоністами.

Уходження до тієї чи іншої культурної форми якоюсь мірою впливає на мислення і поведінку її носіїв – формуються відповідні норми ставлення до "своїх" та "чужих", групова солідарність, ієрархія за рівнем досягнень, традиції, ритуали тощо.

1.5. Сутність культурогенезу. Ранні етапи формування культури

Походження культури визначає сутність процесу культурогенезу. Культура реалізується через соціально успадковану поведінку, має небіологічну або надбіологічну природу. Згідно з концепцією В.Розіна, екстремальні умови виживання протолюдини стимулювали ситуацію парадоксальної поведінки, в якій істота порушувала інстинктивно-біологічну програму, закладену на генетичному рівні. Ця поведінка примушувала її діяти відповідно до знаків (а не сигналів), які означали певну ситуацію і вимагали певних дій. Це суттєво прискорювало процес передавання й закріплення інформації вже не на генетичному рівні, а на рівні комунікації (спілкування). Саме так формувалися знаки природної мови (слова). Чим більше сигналів перетворювалося на знаки, тим ефективнішою ставала поведінка первісної людини. Ситуації, дії, предмети, які не набували означення, переставали існувати для спільності взагалі. Відповідно виживали лише ті істоти, котрі починали орієнтуватися не на сигнали та події, а на знаки, тобто адаптовані до ситуації комунікації. Таким чином, у культурі головним є семіотичний процес (комунікація, означення, форми знакової поведінки). Саме він забезпечує відтворення ефективних типів поведінки, діяльності, життя.

Культурогенез – це процес зародження матеріальної й духовної культури людства, що відбувався у тісному зв’язку із становленням і розвитком знарядь праці та матеріально-технічною діяльністю, згідно із соціальними закономірностями.

У культурології поширені три провідні концепції культурогенезу: трудова, ігрова та психоаналітична (фрейдівська).

Трудова концепція культурогенезу була обґрунтована засновниками марксизму – Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом. Ця концепція пов’язує виникнення й розвиток людської культури в основному з працею та застовуванням знарядь праці, що і створило, на думку апологетів цієї теорії, суспільні форми життєдіяльності тйкультури.

Для ігрової концепції культурогенезу характерний погляд на культуру як на принципово і тотально ігровий феномен. Найбільш визначні адепти цієї теорії – нідерландський учений Йоган Гейзінга, німець Ганс-Георг Гадамер. На думку Гейзінги, культура виникає у формі гри. При цьому поняття гри у нього не обмежується суто побутовим значенням цього слова. Йдеться про вищі форми гри, тобто про ігри соціальні, в котрих можна побачити такі форми суто ігрової діяльності, як змагання й перегони, вистави й видовища, турніри, процесії, маскаради, карнавали тощо. Гейзінга переконаний, що саме через гру людська спільнота підноситься до надбіологічних форм життя.

Значне місце відведено грі в трактуванні культури німецьким феноменологом Е. Фінком. Щоправда, він не надає їй такого принципово виключного значення, як попередні науковці, а відносить до одного з п'яти основних феноменів, що визначають, на його думку, людське життя. Серед цих феноменів, крім гри, Фінк називає також смерть, труд, панування та любов. Проте він також поділяє думку, що гра формує культуру, охоплює і визначає всі аспекти людського життя та навіть визначає розуміння людиною буття. На відміну від Гейзінги й Гадамера, цей дослідник досить чітко відмежовує специфічно людські форми гри від поняття гри, що його, на думку Фінка, можна застосувати відносно поведінки і діяльності тварини чи навіть Бога.

У тому чи іншому культурологічному плані проблематику ігрових аспектів культури порушували також Ф. де Соссюр, Л. Вітгенштейн, X. Ортега-і-Гассет, Р. Кайюа, Ж. Дерріда та інші. Варто згадати тут і про творчість лауреата Нобелівської премії всесвітньо відомого швейцарського письменника Г. Гессе, який у своєму романі „Гра в бісер” у досконалій художньо-естетичній формі також актуалізує культурологічно-філософську проблематику гри.

Ще одним широковідомим у наукових культурологічних колах варіантом пояснення суті й процесу становлення культури стала психоаналітична концепція культурогенезу, заснована австрійським психіатром і психологом Зигмундом Фрейдом. Вона ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства Слід сказати, що концепція Фрейда, яку він оприлюднив наприкінці XIX ст., була повною протилежністю досить поширеним у Новий час поглядам на людину як на розумну істоту, котра усвідомлює свою поведінку. Фрейд першим почав описувати людську психіку як простір непримиренних конфліктів між інстинктом, розумом та свідомістю. Причому джерела цих конфліктів він бачив у неусвідомлюваних (передусім сексуальних і агресивних) спонуканнях, спрямованих на задоволення потреб. Своє розуміння культури 3. Фрейд також пов'язує з поняттям потреб: „Людська культура... охоплює, по-перше, всі нагромаджені людьми знання і вміння, що дають їм змогу оволодіти силами природи та взяти в неї блага для задоволення людських потреб, а по-друге, всі інститути, необхідні для впорядкування людських взаємовідносин й особливо для розподілу здобутих благ”.

Психоаналіз був створений та запропонований Фрейдом як метод психотерапії для лікування різних форм істерії, але згодом перетворений ним у вчення про закономірності несвідомого в людській психіці та сфери потягів і інстинктів. Із часом Фрейд та його послідовники здійснили спробу застосувати психоаналіз для пояснення більшості явищ людського життя, суспільства, культури. Згідно з Фрейдом, основу несвідомого становлять сексуальні інстинкти (лібідо), які пов'язані з комплексами та сублімацією, і саме вони зумовлюють не тільки більшість психічних дій людини, а й усі суспільні явища та історичні події. Тобто конфлікти, що відбуваються у глибинах психіки людини, стають прихованою від її свідомості причиною і змістом таких культурних феноменів, як мораль, мистецтво, наука, релігія, держава, право, війни.

Відповідно до запропонованої Фрейдом моделі особистісної організації, у психічному житті людини можна виділити три рівні: свідомість, передсвідомість та несвідоме. Свідомість, на його думку, складається з відчуттів і переживань людини в певний момент, вона містить тільки дуже незначну частину психічного життя (думок відчуттів, сприйняття, пам'яті) та зовсім невеликий відсоток інформації, яка зберігається в мозку. Власне, свідомість, за Фрейдом, – це тільки те, що ви відчуваєте й переживаєте в цей момент. Певний зміст усвідомлюється протягом короткого періоду й потім швидко опускається на рівень передсвідомого або несвідомого в міру того, як увага людини переключається на інші сигнали.

Сферою передсвідомого (або „доступної пам'яті”) охоплюється весь досвід, котрий не усвідомлюється в даний момент, але може легко повернутись у свідомість або спонтанно (сам по собі), або в результаті незначних зусиль. Несвідоме ж, за Фрейдом, – найбільш глибока й важлива ділянка людського розуму, що являє собою сховище примітивних інстинктивних спонукань, бажань та тих емоцій і спогадів, які чимось загрожували свідомості й тому були витіснені з неї у несвідоме.

Вплив учення З.Фрейда на західну культуру ХХ ст. був надзвичайно потужним.

Ранні етапи формування культури Першим ступенем еволюції світової культури є первісна культура. Саме з цього культурно-історичного періоду починається історія людської цивілізації, формується людина, виникає суспільство, зароджуються такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво. Початок історії людства бере відлік не менше ніж півтора мільйони років тому, а закінчується в межах останніх п’яти тисяч років. Із спеціальних періодизацій первісної історії найважливішою є археологічна, в основу якої покладено відмінності в матеріалі й техніці виготовлення знарядь праці. Йдеться про поділ історії на три віки: кам’яний, бронзовий та залізний. Кам’яний поділяється на давній кам’яний (палеоліт) і новий кам’яний вік (неоліт). Між палеолітом та неолітом виділяють перехідну епоху – мезоліт. Заселення території сучасної України відбулося ще в епоху палеоліту (давнього кам’яного віку), а точніше – в ашельську епоху, що датується часом від 1,5 млн. до 150 тис. років тому. В цей час з’явилися архантропи, об’єм мозку яких коливався від 800 до 1300 куб. см. (об‘єм мозку сучасної людини 1400 – 2000 куб. см.), а зріст сягав 160-170 см. Первісні люди освоювали нові території, зокрема землі Європи, де й проживали невеликими групами, що утворювали так зване первісне стадо.

Склад і технологія виготовлення кам’яних знарядь праці свідчать про зародження в архантропів мислення. А поява однотипних кам’яних знарядь, як-от: ручного рубила, виготовлення знарядь із кістки, рогів та деревини – свідчить про початок переходу до свідомої виробничої діяльності. Основні види діяльності архантропів – полювання на диких звірів і збиральництво. Крім того, вони вже освоїли вогонь, що мало величезне значення, оскільки вогонь забезпечував надійний захист від холоду й звірів, давав можливість освоювати нові райони, котрі раніше були недоступними.

На сьогодні в різних регіонах України виявлено близько 30 ашельських стоянок. Основні шляхи початкового розселення в українському регіоні були південно-західний і західний.

Подальша еволюція людини привела до появи в мустьєрську епоху (150-35 тис. років тому) палеантропів, або неандертальців. Це був наступний ступінь фізичного і розумового розвитку типу людини, що розширила межі свого проживання. В Україні відомо близько 200 стоянок такої людини. Кам’яні знаряддя неандертальців були досконалішими й різноманітнішими, ніж у архантропів. Серед них особливе значення мали гостроконечники, котрі використовувалися як ножі та наконечники для списів.

Неандертальці мали почуття родинних зв’язків. Вони першими в історії людства почали ховати своїх мертвих (таке захоронення знайдене під час розкопок грота Кіїк-Коба в Криму, де були поховані жінка й дитина). Це свідчення зародження релігійних уявлень і вірувань.

Неандертальці – сучасники великого обледеніння з різким похолоданням клімату. Вони проживали в печерах, пристосовуючи їх під житло, де споруджували наземні будівлі на зразок чуму, покриті шкурами тварин. Боротьба людини за існування була дуже тяжкою. Адже за низького рівня розвитку продуктивних сил способи добування їжі, які були відомі тогочасній людині, не завжди могли забезпечити окремі колективи необхідними харчами. Люди часто голодували, серед них була висока смертність (55% їх помирало, не досягши навіть 20 років, і майже ніхто не доживав до 50 років).

Близько 35 тис. років тому з’явилась людина сучасного типу – “homo sapiens” або “людина розумна”. В Європі їх називають кроманьйонцями, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено 5 кістяків цього типу.

Техніка виготовлення знарядь праці й господарство кроманьйонців досягли вищого порівняно з неандертальцями рівня розвитку. Вони виготовляли різноманітні знаряддя праці з каменю і кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основні види добування їжі – полювання на великих тварин (мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя). Мисливська зброя стала досконалішою: з’явилися дротики, гарпуни, списокидалки.

У цю ж епоху склався родовий лад та відбулася племінна організація суспільства. Виникла давні форми релігійних вірувань: анімізм – культ предків і вшанування померлих; магія – віра в те, що заклинаннями й обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм – віра в спільного для конкретного колективу предка зі світу тварин чи рослин; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи.

14-12 тис. років тому закінчився льодовиковий період. Сталася значна зміна кліматичних умов. У результаті потепління змінився рослинний і тваринний світ. На території, де раніше був степ, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамонти, шерстисті носороги й інші тварини, що були об’єктом полювання у попередні часи. Ліси заселили північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, лисиця, бобер, а степи – бик, кінь, антилопа-сайга та інші тварини.

Почалася нова епоха, що дістала назву мезоліту (середнього кам’яного віку). Те, що умови життя різко змінилися, стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробки дерева – долото, сокира, тесло; нові знаряддя з кістки й дерева (ножі, кинджали, списи). Тоді ж було винайдено лук.

Великі родові колективи мисливців на мамонтів змінилися порівняно невеликими групами мисливців. Озброєна луком і стрілами людина тепер мала більшу самостійність та можливість полювати сама. З цими знаряддями людина навчилася забивати тварин на відстані, а дичину – на льоту.

Крім мисливства, одним з основних занять стає рибальство. У цей час були винайдені різноманітні пристосування для ловлі риби – гачки, сіть із поплавками, складна система загородок на ріках і озерах, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев та весла. Домашньою твариною став собака – віднині постійний супутник людини.

У часи мезоліту мертвих почали ховати за межами стоянок – у давніх родових чи племінних могильниках (три такі могильники, наприклад, знайдені на Дніпропетровщині). Мертвих клали у могилі на бік.

Поширення мисливства і збільшення кількості населення зумовили певне порушення екологічного балансу. Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася ситуація, названа кризою мисливського господарства. Присвоюючи форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну прийшли відтворюючі форми. Це відбулося вже в епоху неоліту (нового кам’яного віку) – VІ – ІІІ тис. до н.е., коли стародавнє населення України досягло нового ступеня свого культурно-історичного розвитку.

Тоді були приручені всі основні види домашніх тварин. Виникло примітивне землеробство. Але привласнювальні форми господарства, особливо в лісовій зоні, ще довго відіграють важливу роль у життєдіяльності тогочасного населення.

Перехід племен в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання(землеробства і скотарства) називається “неолітичною революцією”. Вона була важливим етапом в історії людства.

Одним з важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Як вважають дослідники, глиняний посуд виник шляхом обмазування сирою глиною посуду, сплетеного з лози. Він випадково потрапляв у вогонь, дерев’яна частина вигорала, а глина обпалювалась, ставала досить твердою та водонепроникною.

На території України знайдено понад 10 неолітичних археологічних культур.

Епоха неоліту в соціальному плані – це племінний лад, економічною і суспільною основою якого був матріархат. Інститути родової влади лише починали зароджуватися.

Щодо духовної культури первісного суспільства, то вона мала яскраво виражений синкретичний характер, тобто у ній тісно перепліталися раціональні та релігійні уявлення. Так, лікуючи рану, первісна людина вдавалася і до корисних трав, і до магії; протинаючи списом зображення тварини, вона одночасно практикувалася в прийомах полювання й магічно забезпечувала успіх наступної справи. В цілому всі форми культури первісних людей тісно перепліталися. Суспільна свідомість, як суспільне буття, була ще надто не розвинена, щоб диференціюватися в різні, виразно розмежовані сфери, котрі виникли пізніше, в процесі ускладнення людської діяльності.

З ускладненням виробничої діяльності людини збільшувався і запас її позитивних знань. Саме з виникненням землеробства й скотарства емпірично нагромаджуються знання в галузі селекції – штучного добору найкорисніших сортів рослин та порід тварин. Розвиток математичних знань зумовив появу перших лічильних пристроїв – спочатку в’язки соломи або купки камінців, потім спеціальних бирок або шнурів з вузликами чи нанизаними на них черепашками (слово “калькуляція” походить від лат. calculus – камінець). Дістала розвиток піктографія (малюнкове письмо), за допомогою якої робилися досить складні записи.

В образотворчому мистецтві відбувся перехід до умовної манери. Це пов’язано з розвитком абстрактного мислення та релігійних уявлень, що вимагали навмисного відхилення зображень від схожості з оригіналами. Поширився також декоративний напрям, тобто прикрашання ужиткових речей (особливо одягу, зброї ф начиння) художнім розписом, різьбою, вишивкою, аплікацією тощо. Так, кераміку, котру в ранньому неоліті нічим не прикрашали, в пізньому неоліті лісової смуги України почали орнаментувати.

Еволюціонувала й ускладнювалася релігія. В міру нагромадження знань про свою власну і зовнішню природу первісне людство дедалі менше ототожнювало себе з останньою, дедалі більше усвідомлювало свою залежність від невідомих йому добрих та злих сил, які здавалися надприродними. Формувалися уявлення про боротьбу доброго і злого начал. Сили зла люди намагалися власкавити, добрим силам почали вклонятися як постійним оборонцям та заступникам роду.

Змінився зміст тотемізму. Тотемні “родичі” й “предки” стали об’єктом релігійного культу. Водночас із розвитком родового ладу і анімізму почала зароджуватися віра в духів померлих прабатьків роду, які допомагають йому. Зооморфні батьки почали витіснятися антропоморфними; тотемізм продовжував зберігатися в пережитках, але не як система релігійних вірувань. Саме на цій анімістичній основі почав утворюватися культ природи, що уособлювався в образах різних духів тваринного і рослинного світу, земних та небесних сил.

З виникненням землеробства пов’язана поява культу вирощування рослин і тих сил природи, від яких залежало їх зростання, особливо Сонця та Землі. Сонце звичайно мислили як запліднююче чоловіче начало, Землю – як запліднюване жіноче, причому циклічність життєдайного впливу Сонця зумовила виникнення уявлення про нього як про дух родючості, що вмирає й воскресає. Почала складатися магічна практика зміцнення сили сонця, збільшення родючості землі, викликання дощу тощо.

Як і на попередній стадії розвитку, релігія відображала й ідеологічно закріплювала визначну господарську і суспільну роль жінки. Далі розвинувся материнсько-родовий культ господарок та охоронниць хатнього вогнища, можливо, вже почав зароджуватися відомий у деяких більш розвинутих народів культ жіночих предків-праматерів. Більша частина духів природи, й серед них насамперед дух Матері-Землі виступали в образі жінок та мали жіночі імена. Жінки, як і раніше, часто вважалися головними, а в деяких племен навіть виключними носіями таємних знань та магічних сил.

На зміну кам’яному вікові прийшов вік металів. Бронзовий вік – період в історії людства, коли дуже поширилися знаряддя праці та зброя з бронзи. Залізний вік – час, що характеризується поширенням металургії заліза і залізних знарядь. Через те, що й досі залізо лишається найважливішим матеріалом, з якого виготовляють засоби праці, сучасна епоха також входить до залізного віку. Бронзовий вік припадає на ІІ тис. до н.е. Бронза – це сплав міді й олова, вироби з неї твердіші та гостріші, ніж мідні. Проте бронзові знаряддя праці не витіснили повністю з ужитку кам’яні.

За доби бронзи і раннього заліза стався перший в історії людства великий суспільний розподіл праці – із загальної маси землеробів-скотарів виділилися кочові скотарі. Застосування бронзи та заліза дало могутній поштовх розвитку ремісничої діяльності. Особливо плідно розвивалася металообробка і вироблення з металу знарядь праці, речей домашнього вжитку, прикрас. Виникли й нові ремесла. В епоху бронзи було винайдено ткацький верстат, що дало поштовх розвитку ткацтва. Винайдення гончарного круга сприяло дальшому розвиткові гончарного виробництва. Із середовища общинників почали виділятися особливо вправні умільці. Почався другий в історії людства суспільний розподіл праці – відокремлення ремесла від землеробства. Це привело до розквіту ужиткового мистецтва. Розквіт художньої обробки металу дістав своє відображення у відомих скіфських та сарматських виробах, прикрашених реалістичними або умовними зображеннями людей, тварин, рослин. Швидко розвивається обмін, який почали регулярно вести як у середині общини, так і на її кордонах. Вдосконалюються засоби сполучення. Поширилися колісні візки, будуються дороги, створюються кораблі з веслами й вітрилами.

Бурхливі економічні та соціальні зміни сприяли дальшому зростанню позитивних знань. Необхідність оперувати великими числами і розвиток абстрактних уявлень зумовили прогрес математичних знань. Створення укріплень, будування перших вітрильних кораблів сприяли розвиткові механіки. Землеробство, створення іригаційних систем вимагало певних астрономічних знань.

Розвивалися й пов’язані з релігією міфологічні уявлення про чудесну природу всіх основних явищ господарського, громадського та ідеологічного життя. На цей самий час припадає зародження правових знань, які також важко відокремити від релігійних уявлень. Це добре видно на прикладі первісного судочинства, в котрому вирішальну роль часто відігравали обставини нереальні, наприклад, “знамення згори”. Для того, щоб з’явилося таке знамення, пропонували “божий суд” – випробування клятвою, освяченою їжею, отрутою, зануренням у воду із зав’язаними руками тощо. Гадали, що винний загине, а невинний залишиться живим.

З інших специфічних для доби розкладу родо-племінних відносин видів мистецтва слід вирізнити героїчний епос, який розквітнув у зв’язку з розвитком грабіжницьких та оборонних воєн. Давньовавілонські сказання про Гільгамеша, Ірландські саги, Рамаяна, Калевала – ці та багато інших класичних зразків епосу, що виникли в цю епоху, донесли до нас згадки про нескінченні війни, героїчні подвиги, поділ здобичі.

Перехід до патріархату супроводжувався становленням культу чоловічих предків-покровителів. З поширенням землеробства та скотарства утвердилися сільськогосподарські культи плодючості з їх еротичними обрядами й людськими жертвами, широко відомими образами духів, які умирають та воскресають. Звідси певною мірою ведуть свій початок давньоєгипетський Осирис, фінікійський Адоніс, грецький Діоніс і, нарешті, Христос.

Посилення племінної організації й утворення союзів племен утвердили культ племінних покровителів, племінних вождів. Деякі вожді лишались об’єктом культу і після своєї смерті: вважалося, що вони стають впливовими духами, які допомагають своїм одноплемінникам, насамперед своїм нащадкам та спадкоємцям.

Зазначені види релігії з’єднувалися й перепліталися між собою, зумовлюючи політеїстичне шанування одночасно сімейно-родових і племінних покровителів, аграрних та космічних духів, оточених ореолом вождів. Виникла ієрархія об’єктів культу – від звичайних духів до кількох особливо могутніх божеств.

Одночасно з розвитком релігії виділялась особлива група служителів культу. Тепер здатністю виконувати релігійні функції наділяли певних осіб, вважаючи, що вони обдаровані чудесними якостями, володіють таємними знаннями тощо. Такі особи ставали професійними служителями культу – жерцями. Звичайно, вони тією чи іншою мірою монополізували не тільки релігійні функції, а й деякі позитивні знання, тлумачення звичаїв племені, судочинство тощо.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу почалося виділення професійної розумової праці. Такими професіоналами насамперед ставали вожді, жерці, воєначальники, потім деякі інші люди – співаки, оповідачі, постановники театралізованих міфологічних вистав, знахарі, знавці звичаїв. Виділення професійної розумової праці значно сприяло розвитку та збагаченню духовної культури.

Вершиною розвитку духовної культури первісного суспільства було створення впорядкованої писемності. Як правило, це відбувалося поступовим перетворенням піктографічної (малюнкової) передписемності, що передавала лише загальний зміст повідомлень, на письмо, в якому точно фіксовані знаки означали окремі слова або склади. Таким було найдавніше ієрогліфічне письмо шумерів, єгиптян, критян, китайців, майя й інших народів.

Слід зазначити, що вплив первісної культури на духовне життя відчувався і на наступних за первісним суспільством етапах розвитку людства. Немало явищ сучасного життя виникло або почало виникати саме в первісному суспільстві. Саме через цю найважливішу особливість зазначеного ладу його вивчення має не тільки пізнавальне, а й світоглядне значення.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 22

Схожі:

Посилання на використані ресурси Інтернету Вельфлин Г. Ренессанс и барокко. Пер с нем. СПБ, 1913 Герман Вейс. История культуры народов мира. – Москва : Эксмо, 2005	ОРІЄНТОВНИЙ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ КОНСПЕКТУВАННЯ З КУРСУ Барабаш Ю. Я. «Знаю человека…». Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М., 1989
Это билеты по Истрии украинской культуры, можно их использовать для написания реферата	Библиографический список литературы по вопросам высшей школы Брызгалина Е. В. О критериях оценки педагогической деятельности преподавателя в контексте управления качеством образования / Е. В....
МЕЖГОСУДАРСТВЕННЫЙ СОВЕТ ПО СТАНДАРТИЗАЦИИ, МЕТРОЛОГИИ И СЕРТИФИКАЦИИ Российской государственной библиотекой и Российской национальной библиотекой Министерства культуры Российской Федерации, Межгосударственным...	СЕРГІЙ ЖАДАН: ЛІТЕРАТУРА НЕ Є ЧИМОСЬ БІЛЬШИМ, НІЖ СПОРТ ЧИ ПРОҐНОЗ ПОГОДИ Львів), «Історія культури початку століття», «Біґ Мак» (обидві — Київ 2003), «История культуры начала столетия» (2003, Москва). Тексти...
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ Економічна теорія: Навч метод посібник для самост вивч дисц. / О. В. Бородкіна – К.: ДУІКТ, 2010. –с	Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч посіб Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с
Колесніченко Л. А., Борисенко Л. Л. К 60 Основи психології та педагогіки:... К 60 Основи психології та педагогіки: Навч метод посібник для самост вивч дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 157 с	1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання